Нові тенденції і проблеми культурного життя

Часткова десталінізація життя зумовила формування нових реалій суспільно-політичної й духовної атмосфери. Для української культури відкрилися ширші перспективи розвитку. Однак обмеженість як М. Хрущова, так і його оточення негативно позначилася на становищі освіти, нау­ки, літератури і мистецтва. Продовжувалася русифікація України під інтернаціоналістськими гаслами. І якщо сам Хрущов ставився до проблем розвитку української культу­ри дуже поблажливо, то партійно-державне керівництво України процес русифікації та інтернаціоналізації зроби­ло державною політикою, особливо після проголошення у 1961 р. нової програми КПРС щодо побудови комуністич­ного суспільства.

Для забезпечення суспільно-економічного розвитку бу­ло необхідне вдосконалення народної освіти. У другій по­ловині 50-х років почалася організація шкіл нового типу, шкіл-інтернатів. Уже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. се­редніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. У середині 60-х років у республіці було 533 школи-інтернати з понад 200 тис. учнів.

У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила за­кон про народну освіту. За основу було взято принцип по­єднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації просувалася по­вільно, бракувало індивідуального підходу до виховання учнів, що його обстоювали В. Сухомлинський та інші педагоги-новатори. Однак інтенсивно йшла підготовка кадрів для середньої школи. Розширилася мережа заочної освіти, було збільшено можливості підготовки кадрів на відповід­них факультетах університетів. У 1958/59 навчальному році в школах України працювало понад 300 тис. учите­лів. З кожним роком їх кількість збільшувалася, що дало змогу запровадити восьмирічне навчання.

Невпинно зростала кількість спеціалістів. У 1960 р. в господарстві республіки працювало понад 500 тис. фахівців з вищою освітою — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. Діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів. Загальна кількість профтехучилищ проти 50-х років зросла майже в 1,5 рази, а сільських — більше ніж удвічі. У системі профтехосвіти в середньому за рік готувалося 270—290 тис. спе­ціалістів масових робітничих професій. Розширилися заоч­на і вечірня форми навчання. Протягом 1950—1958 pp. кількість студентів стаціонару збільшилась у 2 рази, а учнів заочних і вечірніх відділень — у 3—7 разів. На 10 тис. насе­лення України у 1963 р. припадало 129 студентів (в Росії на таку ж кількість жителів — 161). Рівень освіченості насе­лення в республіці невпинно зростав.

У 1950 р. в СРСР було видано 43 100 найменувань кни­жок, з них російською мовою 30 489 (71 %), а мовами не­російських народів, які становили майже 50 % всього на­селення СРСР, — лише 29 % назв. У тиражах видавництв республіки відсоток української книжки впав із 80 у 1950 р. до 66 у 1963 р. У травні 1964 року було спалено книги з ук­раїністики в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР. Зменшилась і питома вага україномовної газетної продук­ції. У 1963 р. із 2366 газет України українською мовою ви­ходили 765, тобто менше третини.

Певні позитивні зміни стались і в розвиткові україн­ської науки. Кількість учених у 1958—1965 pp. зросла з 37 тис. до 94 тис. Як і раніше, головним науковим закла­дом України була Академія наук УРСР. До її складу наприкінці 50-х років входили 36 науково-дослідних інс­титутів і 19 інших наукових установ. Основну увагу вчені зосереджували на фундаментальних проблемах, які визна­чали перспективи науки. Багато було зроблено для розвит­ку ракетної техніки, космонавтики. У 1964 р. в Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було споруджено один із найбільших у світі прискорювачів електронів. Роз­вивалася кібернетика, біля витоків якої в Україні стояв академік В. Глушков. Розширювалися зв'язки з ученими інших республік. Українські вчені та інженери спроекту­вали та збудували цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961). Вчені Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих мате­ріалів АН УРСР 1961 року першими в світі одержали штучні алмази. Успішно розвивались точні науки: напри­кінці 50-х — на початку 60-х років академіком М. Боголюбовим були розроблені нові методи квантової теорії поля та статичної фізики. Академік-біохімік О. Палладін, який очолював Академію наук України з 1946 по 1962 рік, став засновником української школи біохіміків. У царині сіль­ськогосподарських наук було винайдено і впроваджено у виробництво машини для хімічного захисту рослин, особ­ливо садів і виноградників. Велися роботи з селекції сортів пшениці, ячменю, картоплі, овочів, фруктів.

Після XX з'їзду КПРС відкрився, хоч і ненадовго, дос­туп до нових архівних матеріалів, що сприяло розвитку суспільних наук. Вийшли з друку двотомні «Історія Укра­їнської РСР» та «Історія української літератури». З'яви­лися нові наукові журнали: «Економіка Радянської Укра­їни», «Народна творчість та етнографія», «Український іс­торичний журнал».

Нерішуча й непослідовна політика десталінізаціі не по­ліпшила відносин держави з церквою, хоча церква істотно допомогла владі у здобутті перемоги над фашизмом. В Ук­раїні протягом 1957—1964 pp. було закрито 46 % право­славних храмів. У Києві, зокрема, їх залишилося 8, тоді як за часів Ярослава Мудрого в цьому місті, де тоді жило кіль­канадцять тисяч душ, було до 400 церков. На початку 60-х років було закрито Києво-Печерську лавру — одну з найвидатніших історичних і архітектурних пам'яток світу. Особ­ливо постраждали центральні та південно-східні райони республіки. Так, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, в Дніпропетровській області — 26, у Криму — 14 і т. д. Влада мобілізувала засоби масової інформації для посилення атеїстичної пропаганди. На початку 1962 р. навіть були внесені зміни в законодавство, щоб обмежити від­криття церков.

Неоднозначні процеси відбувалися в українській літе­ратурі. Керівництво правлячої партії вносило свої корек­тиви у творче життя і діяльність майстрів літератури і мистецтва. У 1962—1963 pp. M. Хрущов провів низку зу­стрічей з творчою інтелігенцією, на яких засудив «відсту­пи від соціалістичного реалізму, прояви формалізму і абс­тракціонізму». Відбулася ревізія «відхилень» у творчій ді­яльності художників, скульпторів в Україні. Найбільше постраждав скульптор Е. Неізвестний (саме він зробив оригінальний пам'ятник на могилі М. Хрущова). В Украї­ні після цього посилився контроль партії над творчістю літераторів, майстрів мистецтв. Засоби масової інформа­ції критикують Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча та ін. Незважаючи на тиск, українська література попов­нилася талановитими творами. В. Сосюра написав автобіо­графічну «Третю роту», поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа». Творчими здобутками стали романи М. Стельмаха «Хліб і сіль», Григорія Тютюнника — «Вир». О. Дов­женко у статті «Мистецтво живопису і сучасність» (1955) закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реа­лізму» , чим фактично започаткував період «відлиги» в ук­раїнській літературі. Він же опублікував автобіографічну повість «Зачарована Десна», Б. Антоненко-Давидович на­писав роман «За ширмою». Над романом «Собор» працю­вав О. Гончар. Плідно творили в ті роки П. Тичина, М. Риль­ський, М. Бажан та ін. З'явились і нові імена — Є. Гуцало, Л. Костенко, Є. Сверстюк, В. Симоненко та ін. Вони входи­ли до плеяди «шістдесятників» — людей нового політич­ного і творчого мислення.

У 1962 р. вийшла перша поетична збірка віршів В. Симоненка «Тиша і грім». Згодом побачила світ збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 роках в Мюнхені було опублікова­но деякі інші твори поета. Але сам В. Симоненко опубліко­ваними їх не побачив. У 1963 р. його було жорстоко побито співробітниками міліції в Черкасах, що і стало причиною передчасної смерті поета того ж року.

Активно включились у творчу діяльність репресовані раніше діячі літератури І. Багмут, О. Ковінька, 3. Тулуб, Є. Шабліовський та ін. У ці роки великий інтерес привер­тали до себе І. Дзюба та І. Світличний. Почав свою творчу діяльність молодий В. Стус. Не забарилася і перша нега­тивна реакція на його творчість з боку офіційних струк­тур. Навесні 1963 р. ідеолог ЦК КПУ А. Скаба паплюжив творчість таких літературознавців, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. Не відставав від Скаби ще один ідеолог — В. Маланчук. На республіканській нараді твор­чої інтелігенції було піддано нищівній критиці «формаліс­тичні викрутаси» у творчості М. Вінграновського, І. Дра­ча, Л. Костенко та ін.

Суперечливо розвивалося і мистецьке життя. Позитив­ний імпульс дала постанова ЦК КПРС від 28 травня 1958 ро­ку, яка знімала безпідставні звинувачення з опери В. Мураделі «Велика дружба» та з опер українських композиторів К. Данькевича «Богдан Хмельницький» і Г. Жуковського «Від щирого серця». Постанова ЦК КПУ від 24 червня 1958 року зняла необґрунтовані звинувачення з україн­ських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова та ін. Таке потепління спри­яло розвитку творчості А. Кос-Анатольського, П. Майборо-ди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та інших композиторів. Саме тоді написали свої кращі твори композитор Б. Лятошинський (Третя симфонія), Г. Майборода (опера «Мілана»), Ю. Мейтус («Украдене щастя»).

Протягом 1958—1965 pp. чисельність театрів в Україні зменшилася до 61, але кількість глядачів зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. На сцені ставилися твори як україн­ських, так і зарубіжних авторів, а особливо українських класиків М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та ін.

Отже, після XX з'їзду КПРС значно розширилися творчі обрії митців України, але поступово цей процес уповільнив­ся внаслідок антидемократичних тенденцій, котрі виявили­ся ще за М. Хрущова і значно посилилися в роки «застою». Хрущовська «відлига» створила передумови для розвитку української культури, проте її короткочасність та непослі­довність не дали змоги радикально поліпшити ситуацію в народній освіті, науці, літературі та мистецтві. Нічим не можна виправдати руйнування й закриття храмів, які бу­ли не тільки носіями духовності, а й унікальними архітек­турними пам'ятками. І все ж перехід на раціональнішу систему господарювання відбувся. Припинилися терор і масові репресії, з'явилося нове покоління діячів української культури. Окреслилися напрями реалізації творчого потенціалу українського народу.

...