Зрушення на культурному полі 6 страница

Весною 1906 року зійшовся в Петербурзі перший російський парлямент, так звана Державна Дума. Вибори до неї відбувалися серед розпучливої боротьби опозиційних і революційних партій із урядом, серед безупинних арештів та заборон. Революційні українські партії, як і російські, бойкотували ці вибори, одна тільки Радикально-Демо­кратична Українська Партія виставила подекуди своїх кандидатів, самостійно або бльокуючися з партіями загальноросійськими. Але, коли Дума зійшлася й гурток свідомих українських діячів, які були вибрані послами, — Ілля Шраг, Володимир Шемет, Павло Чижевський, заснував Українську Парляментську Громаду, то до неї зараз же впи­салося понад 40 послів, вибраних на Україні. Серед них були видатні громадські діячі, такі, як барон Ф. Штейнгель, Микола Біляшевський, Ол. Свєчин, Максим Ковалевський, Андрій Вязлов та інші. Що було особливо важливе, так це те, що до Укр. Парл. Громади вписалися майже всі посли-селяни, серед яких виявилися такі свідомі й віддані українській справі діячі, як Гаврило Зубченко, Євген Онацький, Іван Тарасенко та Аркадій Грабовецький. Це був справжній тріюмф української ідеї. Він підняв дух українського громадянства, натхнув його новою вірою в свое діло. В Петербурзі негайно утворився україн­ський центр при участі місцевої громади, на чолі якої стояли видатні українські діячі й патріоти Ол. Лотоцький і П. Стебницький, до Пе­тербургу прибув зі Львова М. Грушевський, і при його участі засно­вано спеціальний орґан «Украинскій ВЬстникъ»,виготовлено деклярацію про автономію України, яку малося урочисто проголосити в Ду­мі. Але саме напередодні цього наміреного виступу Дума була роз­пущена, проіснувавши всього 72 дні. Після розпуску Думи більшість її членів узяла участь у відомій політичній маніфестації, виїхавши до Виборгу у Фінляндії й підписавши там відозву проти уряду. Всі українські посли підписали цю відозву, разом із іншими були при­суджені до тюрми й стратили право участи у виборах до 2-ої Думи. Це було дуже некорисно для української справи, бо хоч і в 2-ій Думі негайно ж склалася нова Українська Громада з 47 членів, але серед них вже не було старих досвідчених політиків, хоч були свідомі на­ціонально діячі, як ось священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Українська Парл. Громада заснувала свій орґан «Рідна Справа», ведений популярно, щоб бути доступним для широких мас. Громада внесла до поданого міністерством законопро­екту свої поправки, домагаючися заведення навчання українською мо­вою в школах і заснування катедр українознавства по університетах. Були виготовані законопроекти про автономію України, про місцеву самоуправу, про українську мову в суді, школі, церкві й т. д. Але й 2-га Дума була скоро розпущена (вона працювала всього 103 дні) і в Росії знову запанувала реакція. Виборний закон було замінено, і в дальших 3-ій та 4-ій Думах, хоча й були окремі посли-українці, але громад уже не закладалося й українських загальних інтересів заступати вже не було кому.

Уряд почав помалу ліквідувати здобутки революційних років. Багато українських періодичних видань було припинено, українські товариства були позакривані, а які й залишилися, то діяльність їх обмежувалася на кожному кроці, чимало українців було заслано на північ і до Сибіру, дехто емігрував за кордон. Виклади українською мовою по університетах, які розпочали було в 1906—7 pp. деякі про­фесори (М. Сумцов у Харькові, Ол. Грушевський у Одесі) були при­пинені, й уряд із новою енергією заходився «очищати» школу від українських впливів. Та всетаки певні здобутки революції залиши­лись. Залишилися деякі «Просвіти», українські клюби, «Українське Наукове Товариство» в Київі, коло двох десятків українських часо­писів, а головне — збільшився контингент свідомої української інтелі­генції, до якої пристало чимало видатних громадських діячів, до того часу байдужих до української справи; ще важніше було те, що укра­їнська національна ідея почала пускати глибше коріння в народі, особливо на Катеринославщині й Полтавщині. З українством почали рахуватися російські політичні партії, як з поважною громадською силою. Засноване в 1908 року всеукраїнське політичне обєднання, т. зв. «Товариство Українських Поступовців», яке стояло на загальній плятформі конституційного парламентаризму й автономії України, входило в порозуміння з партією конституційних демократів («Каде­тами») й трудовою, що виступали через своїх представників у Думах із критикою російської політики на Україні та взагалі піддержували українські домагання і в Думі і в своїй пресі. Російський уряд по старому дивився на український культурно-національний рух, як на переходовий ступінь до державного сепаратизму України. В цьому були переконані всі представники влади, починаючи від премієр-міністра Столипіна, котрий заявив про це отверто, мотивуючи цим заборону української мови для публичного вжитку, й кінчаючи зви­чайними жандармськими офіцерами, які, як згадує О. Русов у своїх споминах, були переконані, що українці «хочуть відділення України від російської держави в окрему (Самостійну державу з своїм гетьманом, сво­їми послами й консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою й своїм власним військом». І хоч офіційно представники зорга­нізованого українства відхрещувалися від таких аспірацій, заявля­ючи, що українці не домагаються більшого, як автономія, але сама думка про самостійність України, висловлена отверто на переломі XIX і XX століть, не завмирала з того часу, знаходила собі адептів, особливо серед молоді й раз-у-раз підносилась отверто на терені Ав­стро-Угорщини. Вона знаходила собі опертя в дуже успішному роз­витку українського життя в Галичині та Буковині.

Народовецький напрям у Галичині, хоча й міцнів безупинно про­тягом 70-х років, але, спираючися головно на духовенство і дрібну буржуазію, настроєних консервативно й строго льояльно до австрій­ського уряду, помалу втрачував свій колишній народолюбний ха­рактер і зводився до формального націоналізму, незвязаного з реаль­ними потребами українського народу в Галичині. Самі суперечки. на­родовців із москвофілами носили характер домашнього спору за мову й за правопис, тимчасом як ніхто, як пише Франко, «не пробував ви­яснити народові основ конституційного життя, ані азбуки економіч­ної та соціяльної науки», й народ, дарма що жив у конституційній державі, не знав, як користати з конституційної свободи. Він жив у поглядах, що «найвищу й одиноку власть у державі має цісар, що він може все зробити, і від його волі все залежить». А цісар Франц-Йосиф якраз не був прихильний до українського народу й не мав зо­всім охоти щось робити на його користь! У відносинах із українцями російськими наступало певне відчуження на ґрунті ріжниці суспіль­но-політичних поглядів і розвивався своєрідний галицький партику­ляризм (т. зв. рутенство), який обмежував свої інтереси виключно межами Галичини. Серед народу апатія й байдужість до парляментської політики дійшли до крайнього ступня й, наприклад, при виборах до сойму в 1879 р. галицькі українці провели всього двох своїх кан­дидатів.

Початок 80-х років приніс деяке оживлення. Народовці засну­вали в 1880 році великий політичний часопис «Діло», який був присвя­чений виключно місцевим галицьким справам, і вперше були скликані народні віча для обміркування потреб політичного й суспільно-еко­номічного життя. Перед у цих заходах вів талановитий публіцист Во­лодимир Барвінський. Саме тоді починає зростати ідейний вплив Драгоманова на молоде покоління. Драгоманів уже з половини 70-х ро­ків увійшов у близькі зносини з галицькою молоддю, стараючися на­вернути її на практичну діяльність серед народу, на його політичне й суспільне усвідомлення в дусі радикальних і навіть соціялістичних ідей. Помалу в Галичині склався цілий гурт людей, на чолі яких стояли Іван Франко й Михайло Павлик, які розвинули літературну й громадську діяльність у дусі ідей Драгоманова, й Драгоманів став духовним вождем цілого покоління. В діяльності Драгома­нова було чимало сторін, які не були корисні для галицького суспіль­ства: його безоглядні виступи проти церкви й духовенства в країні, глибоко привязаній до своєї церкви, де церква й духовенство мали за собою великі заслуги перед нацією; його абстрактний соціалізм і по­літичний радикалізм, які мало рахувалися з реальними умовами га­лицького життя; його проповідь космополітизму, який фактично був замаскованим панрусизмом і який маловажив національне питання серед суспільства, яке ще мусіло боротися за елементарні права на­ції. Але з другого боку діяльність Драгоманова була перейнята гли­боким ідеалізмом і зогріта щирою любовю до народу; Драгоманів закликав покинути безплідні теоретичні змагання про мову й брати­ся до живої активної праці для добра народу; Драгоманів радив своїм прихильникам здобувати як найширшу освіту й вимагав серіозного, опертого на доброму вистудіюванні становища, підходу до громад­ської діяльності!", нарешті він вимагав строгої етичности навіть у ме­тодах боротьби з противниками. Це все мало велике виховне зна­чіння для галицького суспільства. Як згадує у своїх споминах його ве­ликий учень Франко, «Драгоманів був для нас (для галичан) правди­вим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писання, упімнень і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, ви­рослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, що він за вуха тяг нас на той шлях».

В кінці 80-х років під ідейним проводом Драгоманова повстала в Галичині українська радикальна партія, яка поставила собі метою боронити інтереси селян; на кошти, які здобували прихильники Драгоманова на російській Україні, засновано партійну пресу («Народ», «Хлібороб») і видавництво та велася виборча аґітація. Молодій партії вдалося провести власних кандидатів і до сойму, і до парляменту. Діяльність радикалів спонукувала народовців і москвофілів самим братися до активнішої праці на користь народніх мас. Знов же таки під впливом і при участі українців з Росії (головно В, Антоновича й Ол. Кониського) провідники народовців, піддержані галицьким мит­рополитом Сильвестром Сембратовичем, увійшли в порозуміння з намісником Галичини ґрафом Бадєні, за яким стояли польські по­літичні круги: українські посли мали рішуче відмежуватися від мо­сквофілів і стати виразно на становищі австрійського державного патріотизм}⁷, припинити свою опозиційну тактику й виступити про­ти поляків; за те українці в Галичині мали дістати ряд концесій на полі культурно-національному: поміч уряду для культурних укра­їнських установ, утраквізацію учительських семінарій, нову (третю) українську гімназію, катедру української історії на львівськім уні­верситеті, українські написи на всіх урядах, залізницях, поштових скриньках і т. д. На основі цієї угоди, від якої творці її сподівалися «нової ери» в Галичині, посол Юліян Романчук виголосив у соймі в кінці 1890 року відповідну політичну деклярацію. Угода викликала завзяту опозицію з боку радикальних і москвофільських кругів і взагалі не здобула собі популярности серед українського суспільства. Вона з політичного погляду довго не продержалась, і народовецькі посли скоро заняли знову опозиційне становище, але її здобутки на культурному полі мали велике значіння для зміцнення національних українських позицій у Галичині.

Від половини 90-х років політичне й культурне життя галиць­ких українців почало дуже помітно розвиватись. В 1899 році помір­кованіше крило радикальної партії злилося з народовцями. Так по­встала одна національно-демократична партія, яка взяла провід у політичному житті народу. В своїй програмі вона заявила, що оста­точного метою її змагань є «дійти до того, щоб цілий українсько-руський народ зєднався зчасом у одноцільний національний орґанізм». В тому самому часі заснувалася й українська соціял-демократична партія, яка устами свого делегата на зїзді австрійської соціял-демократії в Брні в 1899 р. заявила, що її метою є «вільна держава укра­їнського люду, українська республіка». Ще раніш, а саме в 1895 р. заяву про політичну самостійність українського народу, як ідеал укра­їнських політичних змагань, склала на своєму зїзді у Львові україн­ська радикальна партія. В 1900 році на двох протилежних кінцях укра­їнської землі українська молодь маніфестувала своє признання до самостійности України, як національного ідеалу: в Харькові і в Полтаві Микола Міхновський виголосив реферат на цю тему на таємних сходинах української молоді, й гасло самостійної України було прий­няте з ентузіязмом; а у Львові на публичному вічі українського сту­дентства після реферату Льонґіна Цегельського, при загальнім одушевлені воно прийняло резолюцію, що його ідеалом є створення са­мостійної української держави. Коли деякі часописи в своїм австрій­ськім ультральоялізмі спробували висміяти цю резолюцію, як уто­пію, в обороні самостійної України, як національного ідеалу, висту­пило «Діло», а на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» озвався блискучою статтею на захист цього ідеалу Іван Франко. Життьо­ва дійсність була в ті часи дуже далеко від такого ідеалу, і в що­денному житті треба було боротися за речі часом дуже; дрібні й еле­ментарні, але проголошення високого ідеалу власної самостійної дер­жави було тим світочем, який присвічував серед цієї щоденної бо­ротьби й широко розсував межі політичного обрію. Протягом якогось півтора десятка років перед Світовою Війною український народ у Галичині зробив великий поступ на політичному полі. Москвофіль­ство тануло з кожним роком, і суспільство ставало одностайним у своїх національних змаганнях, улегшуючи собі цим свої політичні здобутки. Число українських послів і в соймі і. в парламенті невпинно зростало. Коли в 1907 році в Австрії вперше були, переведені вибори на основі загального й рівного виборчого права, то українці провели 30 пос­лів, які творили вже поважну політичну ґрупу, з якою треба було раху­ватися в парляментарному житті. Весною 1914 р. було досягнуте поро­зуміння з польськими політичними кругами, на основі якого українці діставали 62 місця (більше третини) в соймі і ряд місць у важніших адміністраційних установах краю. Вся Галичина вкрилася сіткою спортових і Гімнастичних організацій «Січей» і «Соколів». Дуже гарно по­чали розвиватися національні економічні установи: «Дністер», «Краевий Союз Кредитовий», «Народня Торговля», «Сільський Господар» та інші. Широко розрослася кооперація й українські народні маси звикали шукати порятунку не в еміграції, що була розвинулася в 90-х роках, не в надіях на ніби то прихильного цісаря, а в самопомочі і в економічній організації. Український народ у Галичині ставав сві­домим і солідарним. Уніятське духовенство під проводом свого мит­рополита графа Андрія Шептицького стало остаточно на народньо-українському ґрунті й поруч із молодою світською інтелігенцією як і раніш, брало живу участь у національному житті.

В парі з політичним розвитком галицьких, українців ішли їх успіхи на полі культурному. Українське шкільництво помалу, крок за кроком, досягло значних здобутків, порівнюючи з недавнім минулим. Перед війною українці мали вже 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл. Число народніх українських шкіл досягло 3.000. В університеті у Львові мали українці 7 звичайних катедр і 4 доцен­тури. Огнищем наукового життя зробилося Товариство імени Шевчен­ка, перетворене в 1893 році, за ініціятивою українців із Київа, на Нау­кове. Розквіт Товариства починається з переїзду до Львова проф. М. Грушевського, який у 1897 році став його головою. За короткий час Грушевському вдалося обєднати біля Товариства важніші вчені сили з усіх частин української землі й при щедрій матеріальній допомозі меценатів із російської України розвинути таку . широку науково-дослідчу й видавничу діяльність, що вже за кілька років Наукове Товариство ім. Шевченка було загально визнане за українську акаде­мию наук, якій бракувало тільки офіційного титулу. Доволі сказати, що Товариство до 1914 р. видало коло 300 томів наукових праць укра­їнською мовою з ріжних галузів знання, а більш усього з українознавства. Поруч Грушевського головними діячами Товариства були з місцевих учених Іван Франко й Володимир Гнатюк. Великі заслуги коло культурного розвитку Галичини поклав митрополит А. Шептицький, особливо через заснування в 1913 р. Українського Національ­ного Музею у Львові. На переломі XIX і XX ст. на літературному полі в Галичині появився ряд визначних талантів з Василем Стефаником і буковинкою Ольгою Кобилянською на чолі. Видаваний від р. 1898 у Львові Грушевським і Франком місячник «Літературно-Науковий Вістник» (у 1907 році перенесений до Київа) став усеукраїн­ським літературним органом, на сторінках якого писали найкращі літературні сили з цілої України. Найбільшою окрасою загальноукра­їнського письменства того часу був Іван Франко, найвизначніший літературний талант, якого коли видала галицька земля.

Маленька Буковина почала відроджуватися на початку 80-х років, стаючи щораз ближче до галицького й загальноукраїнського життя. Справжньою ерою в її національному житті був 1885 рік, коли катедру української мови й письменства в черновецькім університеті обняв галичанин проф. Степан Смаль-Стоцький, який зго­дом став також послом до парляменту й віце-маршалом буковинського сойму. Його невсипущій енергії й відданості справі завдячує Буко­вина свій культурно-національний поступ. У 80-х роках уперше про­вели буковинські українці своїх послів до буковинського сойму, а по виборах 1911 року мали їх 17 на всіх 53 послів. До парляменту в Від­ні висилала Буковина 5 послів, які виступали звичайно разом із укра­їнськими послами з Галичини. Перед війною Буковина на 300 тисяч українського населення мала 3 українські гімназії, 1 учительську семінарію, українська народня школа була в кожному селі. Широко були розвинуті читальні по селах, руханково-пожарні «Січі» та кооперативи.

Коли поглянути на становище й розвиток українського народу під Росією та Австрією від половини XIX ст., то доведеться признати, що умови перебування під конституційним австрійським режимом бу­ли сприятливіші, ніж під режимом царського абсолютизму. Хоча Ро­сія й дивилася на Україну, як на «искони русскій край», зеселений таким самим «русским» православним народом, але властиво ставилася вона до України як до кольонії й визискувала її природні багат­ства, даючи їй взамін далеко менше, ніж збирала з неї безпосеред­німи й посередніми податками. Перед війною Україна давала понад 26% усіх державних прибутків і покривала не тільки всі державні видатки на свої власні потреби, але віддавала майже цілу половину одержаних із неї коштів на потреби інших провінцій імперії. Вся фі­нансова, промислова й торговельна політика російської імперії велася в тому напрямі, щоб інтереси «центру», себто чистороеійських гу­берній, мали перевагу над економічними інтересами України. Заліз­ниці будувалися так, щоб звязати українські землі як найближче не з Київом, Харьковом або Одесою, а з Москвою. Тарифи укладалися так, що провезти продукти з Полтави чи з Харькова було дешевше до Москви, ніж до Київа. Під претекстом польської небезпеки уряд аж до останніх років перед війною не заводив земського самовряду­вання на правобережній Україні й господарював у ній за допомогою бюрократичних устаноь. Зі страху перед українським сепаратизмом він умисне держав український народ у темряві й культурному занепаді, не даючи йому школи на рідній мові й не дозволяючи української літератури та преси, виганяючи українську мову з ужитку в церкві й взагалі в публічному житті. Він насилав на Україну хмари своїх учителів, урядовців, священиків умисне задля русифікації. Як зви­чайно в таких обставинах, на Україну йшли далеко не найкращі еле­менти (до самої революції 1917 року на правобережній Україні вчи­телі діставали спеціяльну платню «за обрусіння»), які зовсім не дба­ли за інтереси населення. Наслідок урядової системи політики супро­ти України був той, що в порівнянні з великоруськими Губернія­ми відсоток грамотних на Україні, що ще в XVII—XVIII вв. славилася своїм шкільництвом, був значно нижчий. Талановитий український народ, про здатність якого до освіти, науки й мистецтва в один голос говорили всі чужинці, опинився в стані культурного занепаду й відсталости. А загальноросійські політичні умови, які виховували не вільних та свідомих громадян, а затурканих рабів, яких тримано в по­слуху нагайками й різками, позбавлених всякого почуття державного патріотизму, навіть самого розуміння ваги державности, дали свої тра­гічні наслідки вже за часів революції 1917 року, роблячи український народ податливим на ріжні руїнницькі гасла й байдужим до гасел державно-творчого характеру. Вина за це цілком падає на російський царський режим, який майже нічого не робив для задоволення невідкличних економічних потреб української селянської маси, оздоблював її жорстокими репресіями й умисне держав у духовій темряві.

В порівнянні з цим перебування під конституційною Австрією, не вважаючи на далеко гірші соціяльно-економічні умови життя й меншу матеріяльну забезпеченість української сільської маси, на брак тої соціяльної опіки, яку всеж давали населенню земства (в обсягу хоча б охорони народнього здоровля), на байдужість чужого уряду, на висна­жуючу сили гостру національну боротьбу в самому краю й на матері­яльну бідність своєї інтелігенції, примушеної передовсім боротися за своє власне існування, — все ж таки вільніші політичні умови давали змогу легальної боротьби за поліпшення своєї долі, виховували ма­си політично, давали освіту в рідній мові; все це робило галицького селянина, хоч і біднішого матеріяльно, значно свідомішим і політично більш виробленим, ніж його брати, селяни наддніпрянські.

Після першої революції в Росії, не вважаючи на часову реакцію, українське життя почало розвиватися щораз інтенсивніше й, хоч успіхи національної свідомости серед інтелігенції залишали далеко по­заду пробудження цієї свідомости серед народніх мас, але можна було з певністю думати, що з усуненням елементарних перешкод для народньої освіти й з утворенням української народньої школи, націо­нальне відродження українського народу піде прискореним темпом.

Галичина й Буковина з цього погляду випередили російську Україну й перед ними стелилися широкі перспективи національного розвитку. В такому стані захопила український народ, поділений між двома ворожими державами, велика світова війна, яка знову відкрила перед ним перспективи відбудови його державної незалежносте.

ЛІТЕРАТУРА

Ол. Рябінін-Скляр енський, Київська громада 70-х років, «Укра­їна», 1927, кн. І—II. І. Житецькиіі, Південно-Західній Відділ ґеоґраф. Т-ва у Київі, там же, кн. V. Ф. Савченко, Заборона українства 1876 р. і Пізденно-Зах. Відд. Ґєор. Т-ва в Київі. 2. До історії укр. журналістики 1870-х pp. 3. Ем-ський указ. Київ 1930. В. Науменко, До історії указу про заборону укр. письменства, «Україна», 1907, кн. V. М. Драгоманов, Шевченко, українофіли й соціалізм, Київ 1914; його ж: Собраніе политическихъ сочиненій, 2 томи, Парижъ 1905—6; його ж; Листи на наддніпрянську Україну, Відень 1915. М. Гру-шевський, Місія ДрагоманоЕн, «Україна», 1926, кн. II—III; його ж: Освобож-деніе Россіи и укринекій вопросъ. Петербурга 1906. (О л. Л о т о ц ь к и й і П. Стебницький) Украинскій вопросъ, вид. 3-те, Москва 1917. Н. Василенко, Политическіе взгляды Драгоманова, «Украинская Жизнь», 1912, кн. 6. Б. Г р і н -ч є н к о, На бєзпросв -Ьтномъ пути, Київ 1912. О. Герма йзе, Нариси з історії революційного руху на Україні. Київ .1926. В. Дорошенко, Революційна Українська Партія, Львів 1921; його ж: Українство в Росії, Відень 1917. О. Тер-л є ц ь к и й, Москвофіли й народовці в 70-х роках, Львів 1902. М. К о р д у б а , Звязки В. Антоновича з Галичиною, «Україна» 1928. V. К. Левицький, Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914 pp. 2. тт. Львів 1929. їв. Франко, Молода Україна, Львів 1910. Leon Wasilewski, Ukraina і sprawa ukrairiska, Krakow 1912. Ю. Бачинський, Україна irredenta, з пе­редмовою В. Дорошенка, Берлін 1924. Галичина, Буковина к Угорская Русь, Составлено сотрудниками ред. «Украинская Жизнь», Москва 1915. С т. Смаль-Стоцький, Буковинська Русь, Чернівці 1896. И. Лучицкій, Крестьяне и крестьянская реформа въ восточной Австріи (на Буковині), «Кіев. Стар.» 1901, кн. III і V.

Грицак