Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни

Боротьба за союзників стала найважливішим напрямом дипломатії представників обох ворогуючих коаліцій під час війни. З цим пов'язувалось зміцнення існуючих і утворення нових фронтів, можливість досягнення реальних успіхів як під час проведення бойових операцій у період війни, так і щодо реалізації політичних намірів переділу світу у повоєнні роки. Антанті вдалося залучити на свою сторону Японію, Італію, Румунію, Грецію, США, країнам австро-німецького блоку – Туреччину і Болгарію. Це відчутною мірою вплинуло на їхні геостратегічні позиції, відбилось на характерові й часових вимірах війни.

Водночас приєднання кожної з названих країн до існуючих блоків – це окрема сторінка дипломатії, що віддзеркалює певну розстановку політичних й дипломатичних сил діючих угруповань, мету, наміри у війні як провідних, так і підпорядкованих країн.

Вступ Японії у війну.Щодо боротьби за союзників, то на здійснення цього завдання дипломатія обох сторін поклала немало зусиль. Самостійне бажання приєднатися до блоку Антанта виявила лише Японія, що вже в серпні 1914 р., після оголошення ультиматуму (15 серпня), а надалі й стану війни (23 серпня) розпочала воєнні дії проти Німеччини. Вона захопила ряд китайських територій (Кіао-Чао, залізницю Ціндао, Цзінань-фу), а також декілька островів у Тихому океані, які належали Німеччині.

Ці загарбання викликали незадоволення не тільки супротивної сторони, а й безпосередніх членів або можливих союзників Антанти – Великої Британії, США, англійських домініонів Австралії і Нової Зеландії, що справедливо побачили в діях Японії не стільки прагнення виконати союзницькі зобов'язання (Японія фактично не брала далі участі у війні проти Німеччини), скільки поширити у сприятливих для неї умовах експансію у Східну Азію. Це знайшло підтвердження вже у січні 1915 р., коли Японія вручила Китайському уряду ноту на 21 вимогу, прийняття якої означало фактичне встановлення в Китаї японського протекторату. 7 травня 1915 р. до Китаю надійшов ультиматум з погрозою, що в разі відхилення японських вимог до нього буде вжито воєнних заходів. За умов, коли всі держави Старого світу були задіяні у збройній боротьбі на європейському континенті, а США, не бувши зацікавленими на той час у загостренні відносин з Японією, обмежились лише заявою, що не визнають угод між Китаєм і Японією, китайський уряд вимушений був визнати нав'язаний йому стан.

З держав Антанти тільки Росія винайшла в діях Японії певний, позитивний для себе зміст. Царський уряд мав намір використати виступ Японії проти Китаю задля реалізації подібних домагань на Північну Маньчжурію. З іншого боку, інтереси в Китаї відволікали Японію від російських далекосхідних володінь, що упереджувало її можливу експансію в російському напрямку. І водночас зближення Росії та Японії (виникло через нейтралітет Росії щодо японських загарбань у Китаї) мало суперечливі наслідки: поставки японського військового спорядження в Росію не відповідали вимогам часу, а само співробітництво двох країн викликало підозріле ставлення до Росії союзних до неї Великої Британії і Сполучених Штатів.

Вступ Туреччини у війну.З перших днів війни супротивні сторони розгорнули гостру боротьбу за втягування в неї Туреччини. Младотурецький уряд схилявся до австро-німецького блоку, хоча у фінансовому плані залишався залежним від Антанти. Щодо самої Туреччини, то вона не могла очікувати нічого доброго від перемоги жодного з угруповань: Антанта загрожувала їй розчленуванням, Троїстий союз – перетворенням на васала. Власні ж загарбницькі пантюркістські устремління младотурків пов'язувались з російськими та англійськими територіями, і це, врешті, зумовило про німецьку орієнтацію країни. Втім, рішення було прийнято не без вагань і не без боротьби. В младотурецькому триумвіраті – Енвер, Талаат, Джемаль – перші двоє вважались германофілами, а останній – прихильником Антанти. Урешті-решт 22 липня 1914 р. військовий міністр Енвер-паша без відома більшої частини уряду заявив німецькому послу про намір Туреччини вступити в союз з Німеччиною.

2 серпня 1914 р. було підписано німецько-турецький союзний договір, який передбачав, що у разі втручання Росії в австро-сербський конфлікт і підтримки Німеччиною Австрії Туреччина також повинна оголосити війну Росії. Договір віддавав турецьку армію в цілковите розпорядження Німеччини, що, у свою чергу, передбачало перебування на турецькій території німецької військової місії. Того ж дня, 2 серпня, в Туреччині було оголошено мобілізацію. На виконання союзного договору Німеччина надіслала до Туреччини два воєнних кораблі «Гелен» і «Бреслау», які 10 серпня 1914 р. увійшли до Дарданелл.

Щоб відстрочити, а може й запобігти виступові Туреччини, російське Міністерство закордонних справ в особі її голови – Сазонова запропонувало союзним державам гарантувати Туреччині територіальну недоторканність і до того ж повернути їй грецький острів Лемнос. Ця пропозиція не була підтримана країнами Антанти, і насамперед Великою Британією, що прагнула зберегти доброзичливі стосунки з Грецією.

Відносини по лінії Туреччина – країни Антанти загострювались, а з 9 вересня 1914 р. набули відверто загрозливого характеру із проголошенням турецьким урядом заяви про скасування з 1 жовтня 1914 р. режиму капітуляцій. Спроби Туреччини визволитись від імперіалістичної кабали мали негайний дипломатичний результат: посли усіх держав вручили турецькому урядові ноти з протестом як передумови оголошення війни.

Німеччина починає наполягати на вступ Туреччини у війну. Проте навіть за таких обставин младотурецький уряд вагається, враховуючи, з одного боку, поразки Німеччини на Західному і Східному фронтах, а з другого – певні пропозиції з боку Антанти щодо обговорення питання про капітуляції.

Ситуація розв'язується неочікувано швидко, коли Енвер-паша у згоді з німецьким командуванням вирішив поставити свою країну перед доконаним фактом. 29 і 30 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького адмірала Сушона обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію, Новоросійськ. Того ж дня, 29 жовтня, російський посол у Константинополі дістав розпорядження забрати свої паспорти. 2 листопада 1914 р. Росія оголосила Туреччині війну, а 5 і 6 листопада у війну з Туреччиною вступили, відповідно, Велика Британія і Франція.

Вступ Туреччини у війну відтягнув частину сил Росії і Англії від німецьких фронтів. Другим наслідком участі Туреччини у війні було закриття проток не тільки для воєнних, а й для торгових суден. Це перервало морський зв'язок між Росією та її союзниками через Чорне й Середземне моря. На Балтиці панував німецький флот. Крім довгого шляху на Владивосток з його незначною пропускною спроможністю, зв'язок з Англією й Францією можна було підтримувати тільки через Архангельськ, однак залізниць на Мурманськ на той час ще не було. Шляхи через Румунію, Сербію, Грецію були дуже ненадійними, навіть у перший період війни. В кінці 1915 р, цей зв'язок був зовсім перерваний австро-німецьким наступом на Сербію. Отже, вступ Туреччини у війну відчутно послабив позиції Антанти. Сили двох коаліцій по суті зрівнялись. Війна почала набувати позиційного характеру, виснажуючи фінансові й матеріальні можливості обох сторін.

Вступ Італії у війну.3 серпня 1914 р. італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. У своєму повідомленні про це Вільгельму II король Італії заявляв, що, з погляду італійського уряду, виникнення війни (розпочатої Австрією) не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про Троїстий союз, і це звільняє країну від союзницьких зобов'язань.

Така позиція італійського керівництва зумовлювалася не стільки прагненням зберегти мир чи відмовитись від імперіалістичного поділу світу, скільки намаганням з'ясувати більш чітко для себе розстановку сил у війні і приєднатись до тієї сторони, яка матиме більше шансів на перемогу. Італійський «шакал», як одного разу назвав Італію Бісмарк, завжди намагався йти за тим з великих хижаків, у якого з більшою впевненістю можна було поживитись шматком здобичі. Тож, заявивши про нейтралітет, італійський уряд одразу ініціює переговори з представниками обох коаліцій щодо можливої компенсації за нейтралітет або вступ у війну на боці однієї з двох сторін.

Починається тривалий торг. Уже в серпні уряди Антанти запропонували італійцям Трентіно, Трієст і Валону. Антанті було легше набавляти ціну: домагання Італії передусім поширювалися на австрійські території, на Албанію і Туреччину. Становище Німеччини було складніше: для Італії найціннішими здобутками були б саме австрійські володіння, передача яких натрапляла на опір союзного австро-угорського уряду. Німеччина могла зате щедро роздавати землі в Північній Африці за рахунок Франції. Крім того, вона обіцяла Ніццу, Корсіку й Савойю. Поки відбувалися всі ці переговори, італійський уряд почав самостійно реалізовувати деякі експансіоністські наміри. В жовтні 1914 р. Італія захопила острів Сасено, що розташований біля входу у Валонську затоку. У грудні вона окупувала Валону.

Підтримавши загарбницькі дії Італії, країни Антанти не тільки не обмежували її у подальших намірах, а й готові були надати значну фінансову допомогу задля реалізації експансіоністських планів, спрямованих проти Австро-Угорщини. Це, в кінцевому результаті, зумовило геостратегічні орієнтації Італії. 26 квітня 1915 р. у Лондоні було підписано договір, згідно з яким Італія зобов'язувалась через місяць почати війну проти своїх колишніх союзників.

3 травня 1915 р. італійський уряд розірвав договір про Троїстий союз. 20 травня італійський Парламент (не без внутрішньої боротьби) проголосував за воєнні кредити. 23 травня Італія оголосила війну Австрії. Водночас, навіть за таких обставин, Італія продовжувала грати подвійну гру. Вичікуючи слушного для себе моменту вступу у війну, Італія до кінця серпня 1916 р. формально продовжувала перебувати у стані миру з Німеччиною. Це відігравало на користь австро-німецькому блоку, який, враховуючи невизначеність Італії, активно виборював союзників на Балканах.

Дипломатична боротьба за союзників на Балканах.Одночасно з боротьбою за політичні орієнтації Туреччини і Італії розгорнулась боротьба за союзників на Балканах. Особливої цінності для воюючих блоків набула в цьому регіоні Болгарія. Це пояснювалося, по-перше, найпотужнішою серед інших балканських країн армією Болгарії, а, по-друге, географічним положенням країни як можливим плацдармом нападу, з одного боку, на Сербію і Румунію, а з другого – на Грецію. Так, приєднання Болгарії до центральних держав (Німеччини і Австро-Угорщини) надзвичайно ускладнило б становище Сербії і, як наслідок, унеможливило приєднання до Антанти Румунії. Навпаки, приєднання Болгарії до Антанти спонукало б зробити це ж саме як Румунію, так і Грецію.

Вагомість Болгарії на Балканському півострові зумовлювала активні дипломатичні дії щодо неї з боку обох угруповань. Однак позиції центральних держав у Софії були набагато сильнішими, ніж позиції країн Антанти. Так, залучення болгарського уряду до союзу з Антантою могло б пов'язуватись дипломатією лише з поверненням Болгарії областей, відібраних у неї протягом Другої балканської війни Сербією та Грецією, а це категорично не сприймалось обома названими державами. Зі свого боку, Німеччина та її союзники обіцяли Болгарії не тільки території, за які суперничали Болгарія, Сербія, Греція (зокрема, Македонію), а й частину Старої Сербії. Крім того, в разі приєднання до Антанти Румунії, Болгарії обіцяли передати не тільки південну Добруджу, а й північну частину цього краю. Єдине, на що могла б сподіватись дипломатія Антанти, це спроба підкупу болгарської буржуазії і болгарських урядових кіл. З другої половини 1914 р. до другої половини 1915 р. ті отримали від англійських і французьких банків фінансову допомогу на суму 200 млн. франків золотом. Отже, влітку 1915 р. переговори Антанти з Болгарією ще тривали.

Остаточно визначила результат боротьби за Болгарію зміна обстановки на фронті, пов'язана, з одного боку, з відступом російської армії з Галичини, російської Польщі, Литви, частини Білорусії, а з другого – концентрацією німецьких військ проти Сербії. 3 вересня 1915 р. було підписано турецько-болгарську угоду, а 6 вересня – союзний договір між Болгарією, Німеччиною, Австро-Угорщиною. Так створився Четверний союз.

Проте, навіть за таких обставин, дипломатичні зусилля країн Антанти щодо Балкан зберігали шанси на успіх. Цьому сприяли, зокрема, вибори до грецького Парламенту, що привели в серпні 1915 р. до влади прихильника Антанти Венізелоса. Коли у вересні виникла безпосередня загроза нападу Болгарії на Сербію, він заявив посланникам Антанти, що готовий виконати зобов'язання Греції, передбачені греко-сербським союзним договором 1913 р., якщо союзники допоможуть Греції і висадять у Салоніках 150-тисячну армію.

Ця пропозиція була прийнята на дипломатичному рівні, хоча практично її реалізувати не вдалося. У жовтні в Салоніках було всього 80 тис. союзних військ. Так, забарність Англії і Франції немало сприяла тому, що вночі з 13 на 14 жовтня 1915 р. Болгарія напала на Сербію, розпочавши воєнні дії. Одночасно наступ на Сербію з півночі розпочали австро-німецькі війська, що діяли на балканському півострові. В кінцевому результаті це привело не тільки до поразки Сербії, а й до встановлення територіального зв'язку між Німеччиною і Туреччиною. Щодо Греції, то вона виступила на стороні Антанти лише навесні 1917 р., але серйозних впливів на хід бойових дій це вже не справляло.

Вступ Румунії у війну.Від самого початку війни в Бухаресті відбувалась дипломатична боротьба на кшталт тієї, що точилась в Константинополі, Римі, Софії і Афінах. Обидва воюючі блоки прагнули залучити Румунію на свій бік, пропонуючи їй територіальні надбання за рахунок своїх ворогів.

Союзний договір 1883 р., що зв'язував Румунію з Троїстим союзом, на початок війни встиг утратити свою дієвість через румуно-угорську боротьбу за Трансільванію. Спроби ж як Відня, так і Берліна вплинути на Будапешт, щоб домогтися від угорців поступок трансільванським румунам, не мали реальних результатів. Однак німецькі дипломатичні кола спробували досягти успіху через обіцянки віддати Румунії Бессарабію, що належала на той час Росії. Румунський прем'єр Братіану, однак, міг погодитись на передачу йому Бессарабії тільки за умов остаточного розгрому Росії та здійснення захоплень російської території з боку Австрії. Тільки за таких обставин Румунія могла б сподіватись на збереження своєї цілісності та упередження агресивних дій проти неї з боку Росії.

У свою чергу, Братіану не відкидав можливості дістати Бессарабію від самої Росії як плату за румунський нейтралітет. Це знаходило підтримку в Парижі та Лондоні, де вважали цілком нормальним задовольнити Румунію за рахунок Росії. Однак, ці домагання категорично не сприймались самою Росією. Успішнішими виявилися спроби домогтися у Росії компенсацій за рахунок Австро-Угорщини. 1 жовтня 1914 р. було укладено російсько-румунську угода, за якою Росія гарантувала територіальну недоторканність Румунії і визнавала за нею право на австро-угорські території з румунським населенням. Водночас румунському урядові вдалося домогтися за свій нейтралітет значної позики від Лондона. Характерно, що платив Румунії й Берлін: як за нейтралітет, так і за пропуск спорядження в Туреччину.

Навесні 1915 р. румуни висунули нові вимоги до Антанти щодо визнання за ними австро-угорських територій до Прута й Тиси. Росія і Сербія заперечували. Однак за умов надзвичайно тяжкого становища російської армії на фронті, а також спроб Франції і Великобританії перекласти свої союзницькі зобов'язання щодо допомоги Росії на Румунію через відкриття румунського фронту, царський уряд дає погодження на них. Водночас, навіть за цих обставин, Румунії вдається ухилитись від участі у війні. Передумовою відкриття румунського фронту Братіану вважав наступ російської армії в Галичині і Буковині, хоча реалізувати це влітку і восени 1915 р. було неможливо.

Суттєві зрушення щодо встановлення союзницьких відносин Румунії і країн Антанти почали відбуватись лише у другій половині 1916 р. після поразки німців під Верденом та грандіозного наступу російських військ під командуванням Брусилова на Східному фронті. 17 серпня 1916 р. було укладено договір між Румунією і чотирма державами Антанти. Румунія брала зобов'язання оголосити війну Австро-Угорщині, отримуючи за це Трансільванію, частину Буковини і Банат. 28 серпня 1916 р. війну було оголошено. Але вже на початку жовтня до російської ставки прибули уповноважені румунського короля, які благали про допомогу. Росія вимушена була взяти на себе румунській фронт, у той час як армія союзників у Салоніках залишилась незадіяною. Отже, як справедливо визначили у ставці російського верховного командування, вступ Румунії у війну не тільки не допоміг, а ускладнив позиції Росії.

Вступ США у війну.Від початку війни Сполучені Штати проголосили про свій нейтралітет. Згідно із заявами президента США В. Вільсона, така позиція відповідала пацифістським орієнтаціям американської адміністрації, прагненням забезпечити примирення воюючих блоків у Європі. Водночас можна стверджувати й про більш прагматичне підґрунтя політики Сполучених Штатів: для них була невигідною повна перемога жодного з воюючих угруповань. Так, збереження Європи розколотою більше відповідало інтересам американської адміністрації, і насамперед щодо здійснення експансіоністської політики самих США.

Воєнно-політична обстановка внесла свої корективи до позиції Вільсона. Вже наприкінці 1914 р. – початку 1915 р. очевидними стали два факти. По-перше, війна затягується, і, по-друге, вона вимагає надзвичайних обсягів військового спорядження і боєприпасів. Перед американським бізнесом відкривалися величезні ринки. У листопаді 1914 р. представник Моргана виїхав до Лондона для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень, які почали розміщуватись у США у великій кількості вже протягом наступних місяців.

Щодо Німеччини, то таких замовлень вона розмістити не могла тому, що в Німеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада припинила будь-який доступ американських товарів до німецьких портів. Це мало не тільки економічні, а й політичні наслідки. Англійська морська першість, спрямувавши весь потік американської продукції, продовольства, сировини в порти Англії, залучила США до союзництва з її членами з міцними зв’язками. Так, інтереси американського бізнесу зумовили фактичну відмову США від нейтралітету вже з першого періоду війни.

Водночас зростання економічної та фінансової залежності країн Антанти від США зумовлювало вступ США у війну на їх боці. Поразка Антанти завдала б дуже великих збитків американському бізнесу, а також удару по політичному престижу правлячої адміністрації.

Сприйняттю ідеї вступу США у війну допомагала підводна війна, що її проводила Німеччина, намагаючись зупинити потік американських товарів до портів Антанти (особливо потоплення американських кораблів «Лузітанія» та «Сассекс»). Крім дій німецьких підводних човнів, певну роль відіграли побоювання щодо можливого нападу Німеччини на США. Англійська розвідка перехопила телеграму, адресовану німецькому послу в Мексиці, в якій мексиканському урядові пропонувалося приєднатися до Німеччини і напасти на Сполучені Штати.

18 грудня 1916 р. Вільсон надіслав ноту воюючим країнам з пропозиціями припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. ДО цього додавались пропозиції щодо посередництва та формулювались підходи щодо «миру без перемоги».

Нота Вільсона викликала невдоволення обох воюючих блоків. Німеччина, розуміючи, що США хочуть виступити як міжнародний арбітр і нав’язати вигідний для них мир, відповіла 26 грудня 1916 р. що мир має бути досягнутий через переговори безпосередніх учасників війни. Країни Антанти використали негативну відповідь Німеччини, звинувативши її у зриві мирної ініціативи американського президента. 10 січня 1917 р. Вільсонові була надіслана нота союзних держав, де ідея миру розглядалась з точки зору Антанти.

31 грудня 1916 р. Німеччина повідомила США про відновлення необмеженої підводної війни. 3 січня 1917 р. Вільсон виступив з посланням до Конгресу, в якому звинуватив Німеччину в порушенні взятих на себе зобов’язань та заявив про розрив дипломатичних відносин між Німеччиною і США.

6 квітня 1917 р. США оголосили Німеччині війну, намагаючись зберегти американські фінансові потоки в Європу під час війни, закріпити за США статус лідера серед країн-переможниць.

Таким чином, експансіоністські домагання стали домінуючими для дипломатії усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося як обов'язковий чинник наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим підтвердженням реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбницького характеру самої війни.