Преса, книговидавнича справа

Стан культури визначався, окрім інших чинників, кількістю та якістю друкованої продукції - книжок, газет, журналів. Якщо в перші роки XIX ст.

в середньому видавалося по 143 назви книжок на рік, то наприкінці 1850-х ро­ків - близько 2 тис, якщо періодичних видань 1801 р. налічувалося 64, то 1840 р. - 204 (у Великій Британії - 493, Німеччині - 305, Франції - 776, СІЛА-1210).

Сучасники наголошували на значній ролі журналів у культурному жит­ті країни. Серед російських журналів особливо популярним був "Вестник Европьі", який заснував 1802 р. письменник та історик М. Карамзін. Однак на­клад цього видання не перевищував 1500 примірників.

У 30—40-х роках журнали стали виразниками певного напряму в сус­пільній думці. На консервативних засадах перебував "Москвитянин" М. По-годіна, ліберальною спрямованістю виділялися "Московский телеграф" М. По-лєвого, "Телескоп" М. Надєждіна. У середині 30-х років цензура закрила обидва журнали.

Наступними роками найвпливовішими були петербурзькі журнали "Сов-ременник", який заснував 1836 р. О. Пушкін, та "Отечественньїе записки", який 1839 р. почав видавати О. Краєвський. Обидва журнали вели ідейну бо­ротьбу з "Москвитянином" М. Погодіна, з газетою Ф. Булгаріна і М. Греча "Северная пчела", які відстоювали позиції теорії "офіційної народності". Особливу популярність журнал "Отечественньїе записки" мав у 1839-1846 ро­ках, коли відділ критики в ньому очолював В. Бєлінський. Щоб прочитати свіжий випуск журналу, студенти записувалися в чергу.

Офіційною була газета "Санкт-Петербургские ведомости". Від 1838 р. в губерніях виходили "Губернские ведомости". До 1851 р. "Губернские ве­домости" виходили вже в 44 губерніях. Поряд з офіційною частиною, вони містили різноманітні додатки: етнографічні описи, історичні нариси, тексти давніх документів, навіть літературні твори.

У першій половині XIX ст. у Росії з'являються вітчизняні книгови­давці, серед яких особливо виділявся Олександр Смирдін. Публікуючи твори В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, він продавав їх за доступними для небагатих людей цінами. Від 1834 р. О. Смирдін почав ви­давати журнал "Библиотека для чтения", який мав досить великий як для тих часів наклад - 5-6 тис. примірників.

При книжкових крамницях у Москві та Петербурзі з'явилися платні бібліотеки, які пізніше поширилися і на книжкові крамниці в губернських містах. У 1814 р. було відкрито Імператорську публічну бібліотеку в Петер­бурзі, в якій зберігалися особливо цінні та рідкісні книги.

Наука

Російська наука зосереджувалася в Академії наук, в університетах, у товариствах з різних наукових напрямів - Московському товаристві дослід­ників природи, Московському товаристві історії та старожитностей російсь­ких, Математичному товаристві, Товаристві любителів російської словеснос­ті, Археографічній комісії тощо.

З ініціативи і за участі Академії наук на початку XIX ст. було органі­зовано численні наукові експедиції, результатами яких стали важливі гео­графічні відкриття в Льодовитому і Тихому океанах, проведено геологічні, біологічні та етнографічні дослідження в Сибіру, на Уралі, Далекому Сході, в Середній Азії, на Алтаї. У 1803-1806 роках Юрій Лисянський та Іван Кру-зенштерн здійснили першу російську навколосвітню подорож із Кронштадта до Камчатки й Аляски, а в 1819-1821 роках морська експедиція Фадея Бел-лінсгаузена та Михайла Лазарєва відкрила Антарктиду. А 1817 р. російські моряки на чолі з капітаном Василем Головніним вивчали Курильські остро­ви і потрапили в полон. Записки Головніна про трирічне перебування в Япо­нії ознайомили російське суспільство з цією загадковою країною. Учень Головніна Федір Літке досліджував Північний Льодовитий океан, береги Кам­чатки та Америки. Геннадій Невельськой у 1848-1849 р. відкрив гирло Аму­ру, протоку між Сахаліном і материком та довів, що Сахалін - острів, а не півострів. Центром географічних досліджень стало засноване 1845 р. Росій­ське географічне товариство, яке організувало низку наукових експедицій, проводило етнографічне дослідження Росії та сусідніх країн і народів, вида­вало свій науковий журнал "Известия Русского императорского географичес-кого общества", різноманітні географічні, етнографічні, статистичні збірники.

Справжній переворот у науці про природу простору здійснив Микола Лобачевський (1792-1856), відкривши нову геометричну систему - так звану неевклідову геометрію. Неоцінене сучасниками, це відкриття створило засади для нових математичних концепцій у майбутньому. Михайло Остро-градський (1801-1862) зробив кілька відкриттів у математичній фізиці, а та­кож у царині інтегральних чисел. У 1840 р. Паризька академія оголосила премію за розв'язання проблем варіаційного числення, між тим ці проблеми вже розв'язав Остроградський у праці, опублікованій 1834 р. Василь Петров (1761-1834) відкрив явище електричної дуги та електричний розряд у зрі­дженому газі, показав можливість їх використання для освітлення і виплав­лення металів. Борис Якобі (1801-1874) та Емілій Ленц (1804-1865) зробили вагомий внесок у вивчення електромагнітних явищ, що дало змогу розши­рити застосування електрики для практичних цілей. Б. Якобі створив кілька конструкцій електричного двигуна, кілька типів телеграфу. Вагомий внесок в астрономічну науку зробив Василь Струве (1793-1864), який організував Пулковську обсерваторію під Петербургом.

Ім'я Миколи Пирогова (1810-1881), засновника військово-польової хі­рургії, стало відомим у зв'язку з його самовідданою працею під час оборо­ни Севастополя у Кримській війні, де він уперше застосував наркоз під час операцій та нерухому гіпсову пов'язку. Чотиритомний атлас М. Пирогова "Топографічна анатомія" здобув світову славу. Вчений-хімік Микола Зінін (1812-1880) зробив важливі відкриття в галузі органічної хімії. Він синтезу­вав анілін - органічний фарбник для текстильної промисловості. До відкрит­тя Зініна його виготовляли з індиго - рослини, яка росла в південних країнах.

Дедалі більше зацікавлення історією було тісно пов'язане зі зростан­ням національної самосвідомості. Почалася широка наукова публікація істо­ричних джерел - літописів, актового матеріалу, мемуарів тощо. Особливо багато зробила створена 1834 р. в Петербурзі Археографічна комісія, яка проводила експедиції по архівах і бібліотеках російських міст, виявила й опублікувала тисячі історичних пам'яток у серіях "Полное собрание рус-ских летописей", "Акти исторические", "Собрание государственньїх грамот и договоров" тощо.

Подією не тільки в історичній науці, а й у суспільно-культурному житті Росії стала 12-томна "Історія держави Російської" Миколи Карамзіна (1766— 1826), яка публікувалася в 1816-1829 роках. Автор встиг довести події до 1611 р.Одержавши офіційну посаду історіографа, він здобув доступ до дер­жавних архівів, опублікувавши надзвичайно цінні джерела, частина яких не збереглася. "Історія" Карамзіна, написана багатою, емоційною мовою, мала великий вплив на читача. Карамзін вважав, що історія людства - це історія боротьби розуму з помилками, освіти - з неуцтвом, темрявою. Вирішальну рольв історії він відводив великим людям. Психологічний аналіз їхніх дій був для нього основним засобом пояснення історичних подій. Самодержав­ство, за Карамзіним, - рушійна сила російського історичного процесу: вели­кі князі та царі об'єднали руські землі в єдину державу і цим сприяли мо­гутності Російської держави.

Шеститомна "Історія російського народу" Миколи Полєвого (1796-1846) привертала увагу читачів до проблеми народу, утверджувала положення про єдність історичних закономірностей розвитку для Росії і країн Західної Європи. Теорія "офіційної народності", протиставлення російської історії за­хідноєвропейській - методологічні положення історичних праць Михайла Погодіна (1800-1875), зібраних в семитомному виданні "Дослідження, зауваги та лекції про російську історію". Професор Микола Устрялов (1805-1870) був автором офіційно рекомендованих підручників "Російська історія" та "Істо­ричний огляд царювання государя імператора Миколи І", в яких він прово­див ідеї "офіційної народності". Устрялов відомий також своєю 10-томною працею "Історія царювання Петра Великого", п'ятитомним виданням щоден­ників і мемуарів іноземців про Росію початку XVIIст., іншими важливими публікаціями.

У першій половині XIXст. розпочалася наукова діяльність профе­сорів Московського університету - одного із засновників слов'янознавства в Росії, вихідця з України Осипа Бодянського та представника "державниць­кої" школи в російській історіографії Сергія Соловйова.

Художня культура

Література.Для російської літератури першої половини XIX ст. харак­терна швидка зміна художньо-естетичних напрямів - класицизм, сентимента-

лізм, романтизм, реалізм. Однак більшу вагу мало становлення нової літера­турної мови. "Карамзіністи" (за прізвищем історика і письменника М. Карам­зіна) проголошували принцип: "Писати, як говорять, і говорити, як пишуть" та відкидали орієнтацію на церковнослов'янську мову, яку відстоювали О. Шиш-ков та його прихильники.

Канони класицизму, який домінував у високій літературі наприкінці XVIII ст., руйнували байки Івана Крилова (1769-1844), написані народною і водночас літературною мовою, повісті ("Бідна Ліза" та ін.) М. Карамзіна, який використовував нову, "сентиментальну", мову для романтичних істо­рій, де дійовими особами стали звичайні люди. Естетичні смаки Олександра Грибоєдова (1795-1829) формувалися під впливом класицизму, але герой йо­го комедії "Горе з розуму" Чацький, подібно до багатьох романтичних ге­роїв, почувався чужим і непотрібним суспільству.

Одним із найвидатніших представників російського романтизму став Василь Жуковський (1783-1852). Елегійно-сентиментальні настрої, втеча в природу, поетичні роздуми на "вічні теми" - кохання, смерті, дружби, віри -характерні для його творчості. Поезія В. Жуковського, сповнена релігійності, романтичних устремлінь, ідеалізації минулого, поєднувалася з політичним консерватизмом. Поети-декабристи, насамперед К. Рилєєв (поема "Война-ровський" та ін.), вміло використовували елементи романтизму на захист людської свободи, сприяли утвердженню думки про високе громадянське покликання поезії.

Поети-романтики вперше ознайомили російського читача з творами античних та сучасних західноєвропейських письменників. В. Жуковський був талановитим перекладачем Гомера, Байрона, Шиллера. Українець з походже­ння Микола Гнідич (Гнєдич, 1784-1833) здійснив переклад "Іліади" Гомера.

Найвищі досягнення російської літератури першої половини XIX ст. пов'язують з іменами Олександра Пушкіна (1799-1837), Михайла Лєрмон­това (1814-1841), Миколи Гоголя (1809-1852). О. Пушкін народився в давній дворянській родині. Мати поета була внучкою придворного арапа Петра І. Спочатку здобув домашню освіту, а в 1811-1817 роках навчався в елітному Царськосельському ліцеї. Хоча поет і державний діяч Г. Державін побачив у молодому поетові Пушкіні "майбутню славу Росії", його незалежний ха­рактер, саркастичні епіграми на багатьох впливових осіб зумовили прохо­дження служби далеко від столиці, в Новоросійській губернії. Саме тут він створив романтичні поеми "Кавказький бранець", "Бахчисарайський фон­тан", "Цигани" та інші, навіяні красою природи та легендами краю. Не зна­йшовши спільної мови з новоросійським генерал-губернатором графом М. Во-ронцовим, Пушкін 1824 р. поселився в маєтку батька в селі Михайловському Псковської губернії. Тут він написав історичну трагедію "Борис Годунов", перші розділи найвідомішого свого твору - роману у віршах "Євгеній Онєгін", який, за висловом В. Бєлінського, став "енциклопедією російського життя".

Повернувшись до Москви навесні 1826 р., він мав тривалу розмову з імператором Миколою І, який запропонував йому свою підтримку. У другій половині 20-х - упродовж 30-х років талант Пушкіна розкрився з усією пов­нотою. Він працював над "Євгенієм Онєгіним", написав твори, в яких ві­дображено значні події російської історії (поеми "Полтава", "Мідний верш­ник", роман "Капітанська донька", наукові праці "Історія Пугачова" та "Істо­рія Петра І"). "Маленькі трагедії" ("Моцарт і Сальєрі", "Кам'яний гість", 'Скупий рицар") Пушкіна відзначаються глибиною психологічного аналізу людських почуттів, гостротою драматичних конфліктів. "Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна", роман "Дубровський" знаменують його поворот до реалізму. У зрілому віці він написав цикл казок у віршах ("Казка про царя Салтана", "Казка про золотого півника" та ін.), в яких відгукнулося його дитинство, вплив няні Орини Родіонівни.

Пушкін був патріотом Росії, в ньому органічно поєднувався "співець свободи" і "захисник імперії" (наприклад, його твори на теми Кавказької вій­ни, реакція на польське повстання 1830 р. у вірші "Наклепникам Росії"). Пушкін помер на 38-му році життя після поранення на дуелі з Ж. Дантесом, якого підозрював у поширенні наклепницьких чуток щодо дружини Наталії Гончарової.

Роль Пушкіна в розвитку російської літератури і культури величезна. Він фактично став творцем сучасної російської літературної мови, першим великим національним поетом. Він писав ліричні вірші про любов, дружбу, свободу, природу і смерть; великі віршовані поеми; поетичні казки і драми; прозові та історичні твори. Більшість творів Пушкіна, особливо його поезії, відображали власне бурхливе життя і пристрасті. У них є сильні романтичні елементи, відчувається вплив Байрона, однак стиль Пушкіна був стримані-ший, простіший і більш класичний, ніж у європейських романтиків того часу.

На загибель О. Пушкіна відгукнулося багато відомих людей, але вірш М. Лєрмонтова "Смерть Поета" став потрясінням для читачів. Виходець з ро­довитого дворянства, талановито обдарована особистість (література, музика, живопис), Лєрмонтов хоч і надавав перевагу літературі, все ж обрав військо­ву кар'єру. Проте Лермонтов-офіцер (служив він в елітному лейб-гвардії гусарському полку) більшу частину вільного часу присвячував літературній творчості. Він створив багато поетичних і прозових творів, серед них поеми "Демон" і "Мцирі", драму у віршах "Маскарад", прозовий роман "Герой на­шого часу". Творчість Лєрмонтова сповнена протесту і смутку, він залишив образи гордих, сильних, вільнолюбних людей "величавого Кавказу" на про­тивагу "немитої Росії". Подібно до Байрона, Лєрмонтов повстав не тільки проти суспільства, але й проти релігії (поема "Демон"). Поезія Лєрмонтова -емоційніша, ніж поезія Пушкіна, надзвичайно мелодійна. З часом у його тво­рах дедалі частіше з'являються реалістичні тенденції. Як і Онєгін Пушкіна, Печорін, головний герой роману Лєрмонтова "Герой нашого часу", належав

до так званих "зайвих" ("лишних") людей, які, не сприймаючи тодішнього суспільства, все ж несхильні або нездатні були діяти, щоб змінити його.

Лєрмонтов мав складний характер, був конфліктною і вразливою лю­диною, його не любив вищий світ. Після дуелі з сином французького посла його заслали на Кавказ, в армійський полк. Тут він згодом загинув на дуелі.

Письменником, з ім'ям якого російська література увійшла в світо­ву, став М. Гоголь. Він народився в небагатій українській дворянській ро­дині на Полтавщині. Закінчивши навчання у Ніжинській гімназії 1828 р., Гоголь переїхав до Петербурга. Тут він став писати російською мовою, і 1831-1832 р. побачили світ його повісті "Вечори на хуторі біля Диканьки", від яких, за їхню "правдиву веселість", був у захопленні і Пушкін. На фор­мування творчої особистості М. Гоголя вплинули краса української приро­ди, минуле України, українські звичаї, фольклор. Упродовж всього життя він звертався до України як джерела своєї творчості. Водночас Гоголь свою душу вважав складеною з двох частин - української і російської; жодній з них він не віддавав переваги, вважаючи, що вони взаємодоповнюють одна одну.

Популярність і слава Гоголя зросли після появи комедії "Ревізор" (1836), театральну постановку якої дозволив сам Микола І. Частина публіки і кри­тики були приголомшені нищівним висміюванням у ній російських порядків, інші, навпаки, вітали появу цього твору в літературі. Перший том найзнаме-нитішого твору Гоголя - поеми "Пригоди Чичикова, або Мертві душі" поба­чив світ 1842 р. Твір викликав ще більш неоднозначне ставлення до твор­чості Гоголя і читацької публіки, і критиків.

Вразлива душа Гоголя боляче сприймала образливі й несправедливі випади проти нього. У світогляді письменника відбуваються глибокі зміни, поглиблюються його релігійність, містицизм. Ці нові настрої відображено у книзі "Вибрані місця із переписки з друзями" (1847), яка складалася з лис­тів, написаних 1845-1846 р. У них Гоголь проповідував християнське сми­рення, критично поставився до своїх попередніх творів. Ці зміни у світогляді Гоголя особливо вразили тих шанувальників письменника, які сприймали йо­го насамперед як "соціального письменника", як сатирика і критика дійс­ності. В. Бєлінський у "Листі до Гоголя", написаному поза оком цензури, зви­нуватив письменника у відступництві та зраді. Ці напади "передової" інте­лігенції важко вплинули на Гоголя. У 1848 р. він здійснив паломництво на Святу землю, сподіваючись знайти там душевний спокій. Повернувшись з Па­лестини до Росії, Гоголь помер у Москві.

Як художник Гоголь досяг виняткового успіху, і з його "Шинелі" ви­йшли майбутні російські реалісти й сюрреалісти, натуралісти й модерністи. Як філософа Гоголя спіткала невдача, бо тільки одиниці з інтелектуалів по­діляли його позицію про те, що особисте моральне вдосконалення, а не со­ціальна перебудова суспільства, становить гарантію прогресу.

Великий вплив на розвиток російської літератури цього періоду мав перший критик "за професією" В. Бєлінський. Саме він чітко висловив ідею про літературу як важливе знаряддя соціальної боротьби, ідею підпорядку­вання літератури суспільній боротьбі. Під таким баченням він трактував, зокрема, твори Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, що значною мірою було спро­щеним розумінням їхньої творчості.

У 40-50-х роках починається творчий шлях тих письменників, чий роз­квіт припадає на другу половину XIX ст.: Івана Тургенєва, Миколи Некрасо-ва, Федора Достоєвського, Лева Толстого, Михайла Салтикова-Щедріна та ін.

Театр.Розвиток російського театру тісно пов'язаний з літературою, особливо драматургічною. Паралельно з розвитком російської драматургії мінялося і театральне мистецтво, манера гри, розкриття образу актором.

Раніше театральні трупи існували або в маєтках багатих дворян, або при царському дворі. Вважалося, що спектаклі мали лише розважати і весе­лити публіку. Театральний репертуар складався переважно з водевілів - лег­коважних п'єс з музикою і танцями. Центрами театральної культури були столичні міста. Тут існували французькі та німецькі театри, постійно висту­пали італійські оперні співаки. У Москві на сцені Большого театру йшли тільки оперні та балетні спектаклі. Драматичні вистави було перенесено до нової будівлі, яку назвали Малий театр. У Петербурзі на сцені Марийського театру йшли італійські та французькі оперні й балетні вистави, в Александ-ринському театрі, спорудженому за проектом Карла Россі, ставили драма­тичні спектаклі.

У російському театрі початку XIX ст. ще панували канони класицизму з його зовнішньою імпозантністю, парадністю і риторикою, з переважанням у репертуарі античних міфологічних сюжетів. Актори грали ролі в урочис­тому, піднесеному тоні, дещо напруженим голосом, співуче декламуючи текст з наголосом на патетичних словах. Від 20-30-х років класицизм у те­атрі було витіснено романтичною школою, для якої характерна героїко-тра-гедійна тематика, а у виконанні акторів звертали увагу на внутрішні пере­живання героя. Яскраві драматичні образи в п'єсах Шекспіра, Шиллера створили актор Малого театру Павло Мочалов (1800-1848), видатний актор-трагік Александринського театру Василь Каратигін (1802-1853).

Утвердження реалізму в російському театрі пов'язано з творчістю Михайла Щепкіна (1788-1863). Колишній кріпосний селянин (вільним став 1822 р.), він грав на різних провінційних сценах Курська, Харкова, Полтави. Від 1823 р. і до своєї смерті Щепкін працював у московському Малому теат­рі, де створив свої найкращі сценічні образи. Ролі Фамусова в "Горі з розу­му" Олександра Грибоєдова (перша постановка 1831 р.) і Городничого в "Ревізорі" Миколи Гоголя (перша постановка 1836 р.) зробили його ім'я зна­менитим на всю Росію.

Музика. У музичній культурі Росії тривалий час панували твори іно­земних авторів. Лише від 30-х років XIX ст., із впливом романтизму, розпо­чався інтенсивний процес залучення в музику народної мелодії і російської національної символіки. Елементи романтизму помітні у творчості Олексія Верстовського (1799-1862). В основу його опери "Аскольдова могила" (1835) покладено давньоруський фольклор і народні наспіви, це перший сценічний твір такого типу в російській музиці.

Особлива роль в історії російського музичного мистецтва належить Ми­хайлові Глінці (1804-1857). Глінка створив основні жанри російської професій­ної музики: оперу, інструментальну музику, російський романс. Він наголошу­вав, що створює музику народ, а композитори лише її оранжують. У його творчості російське музичне мистецтво, засвоївши західні засоби вираження (загальні норми гармонії, багатий і яскравий західний оркестр), піднялося на нову висоту. З особливою силою це виявилося в опері "Життя за царя" (1836), що прославляє подвиг костромського селянина Івана Сусаніна, який врятував життя царя Михайла Романова. Опера мала великий успіх, більший, ніж інша -"Руслан і Людмила" (1842), основою для лібрето якої став однойменний твір О. Пушкіна. Глінка, використавши російський матеріал, з елементами народної музики, підготував ґрунт для наступного покоління російських композиторів.

Сучасниками Глінки були композитори Олександр Даргомижський (1813-1869), Олександр Аляб'єв (1787-1851), Олександр Варламов (1801-1848). Даргомижський шукав "правди" у звуках, створив романтичну оперу "Русалка" (1855), низку інших музичних творів. Аляб'єв і Варламов написали десятки романсів на вірші російських поетів, ставши засновниками цього мелодійного вокально-музичного жанру.

Живопис.Найбільші досягнення російських художників першої поло­вини XIX ст. пов'язані з портретним живописом та епічними полотнами на історичні й біблійні сюжети, написаними в манері академічного класицизму. Картини академічної школи - це переважно парадні полотна зі старанно про­думаною, складною композицією, театралізованим трактуванням сюжету, ефектним освітленням. Заслугою академічного класицизму було чудове знан­ня художньої культури минулого, висока технічна майстерність художників. Центром академічного мистецтва була імператорська Академія мистецтв.

Серед портретистів початку XIX ст. провідні позиції посідали вихідці з України Дмитро Левицький (1735-1822) та Володимир Боровиковський (1758-1825). їхня творчість стала вершиною російського портретного живопису епо­хи класицизму. В портретному живописі Ореста Кипренського (1782-1836) уже простежується вплив романтизму. На портреті О. Пушкіна (1827), що його створив художник, поет виглядає урочисто й романтично, в ореолі по­етичної слави. "Ти мені лестиш, Оресте", - сказав Пушкін, глянувши на свій портрет.

Найвищі досягнення академічної школи представлені творчістю Карла Брюллова (1799-1852) та Олександра Іванова (1806-1858). Відоме полотно К. Брюллова "Останній день Помпеї" (1833) зробило його знаменитим ху­дожником. К. Брюллов зумів розгледіти талант художника в молодого Тараса Шевченка, взяв його під свою опіку. Саме він намалював проданий на аук­ціоні портрет поета Василя Жуковського, що дало змогу викупити Тараса Шевченка з кріпацтва (1838). В останній період своєї творчості Брюллов досягнув великого психологізму в портретах. З автопортрета, написаного в цей період, дивиться рудоволосий чоловік з тонкими рисами обличчя і спо­кійним, задумливим поглядом.

Понад двадцять років О. Іванов працював над картиною "З'явлення Христа народові" (1858). На передньому плані полотна - фігура Івана Хрес­тителя, який вказує народу на наближення Христа. Фігура Христа зображена на відстані. Він ще не прийшов, але обов'язково прийде, немовби говорить художник. Основна ідея цього твору - потреба духовного і морального від­родження людини.

З творчістю Олексія Венеціанова (1780-1847) часто пов'язують виник­нення реалістичного напряму в російському живописі. Він писав здебіль­шого картини на теми праці та побуту селян ("На ріллі. Весна", "На жнивах. Літо" та ін.). У трактуванні побутових сюжетів у художника відчувається вплив сентименталізму та ідеалізація сільського життя. З творчістю Павла Федотоеа (1815-1852), якого називали "Гоголем у живописі", пов'язано утвер­дження критичного напряму в російському живописі. В реалістичних полот­нах Федотов зображав життя купецтва, чиновництва, армійський побут ("Сві­жий кавалер", "Сватання майора", "Гравці" тощо).

У культурному житті Росії 1852 р. відбулася знаменна подія: в Петер­бурзі відкрив свої двері Новий Ермітаж (будівля споруджена за проектом німецького архітектора Л. Кленце). Тут зберігалися шедеври світового мис­тецтва, більшість яких була надбанням імператорської родини. Спокійна рів­новага всіх частин музею, декоративне оформлення в новогрецькому стилі, гранітні атланти при вході - все це також захоплювало відвідувачів.

Архітектура та скульптура.До 40-х років XIX ст. в архітектурі пану­вав класицизм. Будівлі у стилі класицизму відзначаються чітким і спокій­ним ритмом, вивіреністю пропорцій. Головними законами архітектурної ком­позиції були симетрія, загальна гармонія частин і цілого. Парадний вхід розміщений був у центрі й оформлений у вигляді портика - частина будівлі виступала вперед з колонами і фронтоном. Різновидом класицизму був ам­пір, поширений у першій третині XIX ст. Ампір опирався на художню спад­щину імператорського Риму з його парадною монументальністю, стрункістю і строгістю ліній. Важливу роль відігравала скульптура, яка доповнювала архітектурне оформлення будівель. У стилі ампір зводили розкішні особня­ки знаті, але переважно будівлі громадського призначення: вищих урядових установ, дворянських зборів і клубів, театри, храми.

Найвідомішими зразками класицизму стали будівлі в Петербурзі: Ка­занський собор, Головний штаб та Ісааківський собор. Будівництво Казан­ського собору було завершено 1811 р. на Невському проспекті. Архітектор Олексій Вороніхін (1759-1814), син кріпосного, взяв за зразок собор святого Петра в Римі, твір великого Мікеланджело. Використавши його мотиви, Во­роніхін створив оригінальний архітектурний твір. У собор перенесли прах М. Кутузова. Перед собором спорудили пам'ятники Кутузову і Барклаю-де-Толлі, героям війни з Наполеоном, які виконав Борис Орловський (1793-1837). Карп Россі (1775-1849), син італійської балерини, народився і жив у Ро­сії. За проектом Россі упродовж 1819-1834 років було зведено будівлі Сенату і Синоду, які завершували планування Сенатської площі, Головний штаб зі зна­менитою аркою, спорудження якого остаточно оформило Двірцеву площу, Александринський театр, Михайлівський палац (сьогодні Російський музей). Россі мав мрію - зробити ціле місто витвором мистецтва. Він перебудовував вулиці та площі, що прилягали до тих будівель, які він зводив. У творчості Рос­сі російський класицизм став вершиною свого розвитку.

Сорок років (1818-1858) будували Ісаакієвський собор у Петербурзі -найбільшу будівлю, зведену в Росії в першій половині XIX ст. Проект роз­робив французький архітектор Отюст Монферран (1786-1858), а в оформ­ленні екстер'єру та інтер'єру брали участь скульптор Петро Клодт і худож­ник Карл Брюллов. За задумом уряду, собор мав уособлювати могутність і непорушність самодержавства, його тісний союз із православною церквою. Микола І часто втручався в проект, це призвело до того, що собор став біль­шим, важчим, менш граційним і класичним, ніж задумувалося. За проектом Монферрана було зведено і 47-метрову колону з гранітного моноліту на Двір-цевій площі - пам'ятник Олександрові І і одночасно - монумент на честь пере­моги над Наполеоном. В архітектурі Монферрана поєднано класицизм і бароко. Московський класицизм не відзначався такою монументальністю, як петербурзький. Головним архітектором Москви після пожежі 1812 р. було призначено Осипа Бове (1784-1834), який почав будувати цілісні міські бу­дівлі в дусі московського ампіру. Для Москви були характерні невеликі особ­няки садибного типу. Одним із найкращих особняків того часу став будинок Лопухіних на Пречистенці (нині музей Лева Толстого). Будував його архі­тектор Афанасій Григор'єв (1782-1868), виходець із кріпосних селян. У 1817 р. відбулося відкриття будівлі Манежу, призначеного для проведення військових оглядів, парадів і навчань. Проект було виконано під керівницт­вом інженера А. Бетанкура, а оздоблення фасаду здійснив О. Бове. За проек­том О. Бове 1825 р. зведено Большой театр. У 1818 р. на Красній площі по­став пам'ятник К. Мінінові та Д. Пожарському. Скульптор Іван Мартос (1752-1835), виходець з України, у традиціях класицизму вдягнув своїх героїв в

античний одяг.

Костянтин Тон (1794-1881) у своїй творчості спробував відродити традиції давньоруської архітектури. Він будував п'ятибанні церкви з вузь-

кими арковими вікнами, використовував псевдоруський і псевдовізантійсь-кий декор. Роботи Тона сподобалися Миколі І, і архітектор одержав два ве­ликі замовлення для Москви. Під його керівництвом в 1838-1849 роках було побудовано Великий Кремлівський палац. У 1839 р. на березі Москви-ріки було закладено храм Христа Спасителя на пам'ять про війну 1812 р. з Францією. Будівництво розтягнулося на багато років. Тільки внутрішні ро­боти, в яких взяли участь найкращі скульптори і художники Росії (П. Клодт, В. Суриков, В. Васнецов, В. Верещагін та ін.), тривали понад 20 років. Урочис­те освячення храму відбулося лише 1883 р. Однак під час боротьби з релігі­єю в СРСР храм Христа Спасителя 1931 р. було підірвано.

На середину XIX ст. освічене суспільство, яке складалося головно із дворянства і різночинної інтелігенції, володіло особливою субкультурою, що перебувала в тісному взаємозв'язку з європейською. Переважна частина населення - російські селяни, міські низи - були носіями єдиної народної, значною мірою сакральної культури. У першій половині XIX ст. російська інтелігенція зробила тільки перші кроки на шляху подолання розколу між елітарною і народною культурою.

Частина 2