Політичні наслідки другої світової війни
Після закінчення Другої світової війни переважна більшість українських земель опинилася у складі однієї держави — УРСР.
Україна вперше офіційно увійшла в світове співтовариство, що було засвідчено рішенням міжнародних конференцій держав антигітлерівської коаліції в Ялті й Потсдамі, її участю в заснуванні ООН та іншими міжнародними акціями.
Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, породила в українському народі сподівання на майбутнє поліпшення життя. З відновленням радянської влади закінчився період невизначеності для населення, яке під час війни перебувало на окупованій території. Встановлення на місцях командно-адміністративної системи поклало край сподіванням на краще життя. Очікування українців на соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя, ліквідацію колгоспної системи, "пом'якшення" ідеологічного режиму не справдилися. Більше того, багатьох людей було піддано утискам беріївських каральних органів, під підозрою знаходилися майже всі, хто перебував на окупованій території (обмеження стосувалися щодо прийому на роботу, зарахування у вищі навчальні заклади, просування по службі тощо). Жорстокі репресії, табори Гулагу очікували значну частину військовополонених. Як покарання за "нелояльність" була застосована масова депортація національних меншин. Зокрема, в травні 1944 р. таку акцію було проведено в Криму, звідки виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірмен.
З січня 1944 р. з Західної України була розпочата депортація осіб, підозрюваних у зв'язках з організаціями націоналістів: декількома етапами — 100 300 членів ОУН—УПА. Загалом цей період став відчутним для західноукраїнських земель, які, об'єднавшись нарешті зі своїми братами на Сході, опинилися водночас відгородженими від звичайної для них європейської політичної та культурної традицій. Незважаючи на це регіон отримав поштовх для модернізації та розвитку всіх сфер життя.
Український народ в роки Другої світової війни виявив неабиякі потуги в боротьбі з фашизмом, у намаганні вибороти свою державність. Розчленованість українських земель між різними державами, участь українців у їх збройних формуваннях, вимушеність воювати один проти одного ще раз переконала національні політичні сили у необхідності боротьби за створення незалежної Української держави.
Зміни в становищі шляхти. Соціально-економічні та політичні наслідки війни проявилися на різних землях неоднаково. Найглибшими вони були на лівобережній Україні, де успіхи в економіці, суспільних відносинах підкріплювалися створенням нової системи військово-адміністративних установ і запровадженням самоуправління. За таких обставин відкривалися можливості якщо не для послідовного прогресування, то принаймні для тривалого збереження завоювань народних мас.
У роки війни найвідчутнішого удару зазнали магнати і шляхта – панівний стан на українських землях. Переважна більшість з них як польського, так і українського походження була знищена або вигнана, а їхні маєтності розгромлені. Такої участі зазнали Ієремія Вишневецький, Станіслав Конєцпольський, Потоцькі та чимало інших. Уже в перші воєнні місяці більшість чернігівської шляхти повтікала на Волинь і власне польські землі. Таке ж саме відбувалося й пізніше. На Лівобережжі, частині Поділля й Волині шляхта фактично втратила панівні в економічній та політико-правовій сфері життя, хоча й тут соціально-економічна та політична її вагомість в соціальній структурі суспільства варіювалася в залежності від політичної ситуації. З поразками селянсько-козацької армії під Зборовом і Берестечком вона зростала, а з перемогами – зменшувалася. Але внаслідок короткочасних невдач повсталого народу шляхта не встигла відновити свою колишню владу повною мірою.
Незважаючи на розмах антифеодальної боротьби, шляхта як стан не була знищена. І це стало однією з передумов збереження старих порядків. Залишалася певна частина шляхти, зокрема православної, яка взяла участь у боротьбі повсталого народу проти польсько-шляхетського панування. Причому вона складалася переважно з дрібних і середніх землевласників, змушених зважати на гострі антифеодальні настрої широких селянських мас, а відповідно йти їм на певні поступки всупереч власним інтересам.
Загальну кількість такої шляхти встановити на сьогодні неможливо. Російський посол у Польщі Г.Кунаков у 1649 р. повідомляв царя, що у козацькому війську налічувалось 6 тис. шляхтичів. В інших джерелах називаються – 2500 і 1500 чол. У 1654 р. до присяги російському царю приведено 188 шляхтичів, найбільш заможних землевласників, які брали безпосередню участь у воєнних діях. Насправді їх було значно більше.
Стосовно шляхти Хмельницький проводив чітку політику, розглядаючи її позицію за ставленням до очолюваної ним війни. Гетьман брав під свій захист тих шляхтичів, які перебували у складі селянсько-козацького війська. Це закономірно, оскільки Хмельницький в умовах загострення соціальної боротьби мусив зважати на сильні антипанські настрої селянства і не доводити його до конфлікту з шляхетством, котре воювало проти іноземних загарбників. На нарді з польськими комісарами у 1649 р. він чітко виклав свою позицію з цього питання: "На всій Україні не лишиться в мене жодного князя і жодного шляхтича, а коли який з них хоче їсти хліб з нами, – той користь запорізькому війську". В Зборівському та Білоцерківському договорах за шляхтичами закріплювалося панівне становище в суспільстві. Але в реальній обстановці привілейований стан не завжди міг скористатися своїми правами повною мірою.
Склалося своєрідне становище, коли власники, маючи право на експлуатацію залежних селян, не могли його реалізувати на практиці. Через те вони мусили вдаватися до вільнонайманої праці. Таке невизначене становище не могло довго тривати й мало завершитись набуттям шляхтою звичних феодальних рис господарювання або ж незвичних, нових для неї рис капіталіста. Оскільки гетьмансько-старшинське управління взяло курс на забезпечення привілейованого місця в суспільстві для панівних верств населення, мав перемогти перший шлях розвитку. Відчуваючи всебічну підтримку вищого адміністративно-військового апарату, шляхта була зацікавлена у зміцненні його влади в суспільстві, її влаштовувало й об’єднання України з Росією за умови збереження свого привілейованого становища, що було зафіксовано в Березневих статтях 1654 р.: "И кто был шляхтич, или казак и мещанин, и кто в каком чину наперед сего и какие маетности у себя имел, и тому б всему быть по-прежнему". На переговорах старшини з російським послами у Переяславі в 1654 р. шляхта зробила спробу виторгувати собі найпривілейованіше становище навіть на шкоду інтересам козацької старшини. В приватній розмові з Василем Бутурліним її представники просили передбачити в майбутніх договірних статтях положення про вибір на найвищі урядові посади лише шляхтичів. Діставши відмову, представники прохали посла не розповідати про їхні дії Хмельницькому, котрий про це нічого не знав.
Після об’єднання України з Росією гетьманське управління взяло курс на практичну реалізацію виняткових прав і привілеїв шляхти. Паростки буржуазної безпідставності не знаходили простору для розвитку. Повільна реалізація на практиці власницьких прав стала однією з причин незадоволення шляхти діями гетьманського управління й царського уряду на території Лівобережної України.
Стабільнішою і помітнішою була роль шляхти в суспільному житті Волині та Західної України. Панівне становище серед неї залишалося за польським магнатами, які силою зброї відстоювали свої феодальні права. Їхню всебічну підтримку мала також дрібна шляхта, виробничі відносини в господарствах якої не виходили за межі феодальних порядків. Тому елементи капіталістичного підприємництва серед шляхти на Волині й Західної України були менш виразними, ніж це мало місце на Лівобережжі.
Перетворення козацтва на привілейований стан суспільства. Кардинальні зміни сталися в становищі к о з а ц т в а, яке з невеликої соціальної групи почало перетворюватися в роки війни в окремий стан суспільства. Процес цей розпочався з масового покозачення селянства й міщанства, котрі таким чином намагалися позбутися феодальної залежності, завоювати особисту свободу і навіть соціально-економічні та політичні привілеї. Піднявшись на боротьбу з поневолювачами, селяни й міщани масово оголошували себе козаками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Козаками вважала себе значна частина селянства й міщанства Лівобережжя, Правобережжя і Західної України, яка брала участь у боях селянсько-козацького війська проти армії Речі Посполитої. Навіть при поверненні польського панства до своїх маєтків поспільство не бажало визнавати своє залежність і відстоювало завойовану свободу. Так чинили жителі Княгинина, Біловиць, Смольчинець, Сухої Волі, Луцька та багатьох інших пунктів Волині й Західної України.
Відносно козацтва правлячі кола займали двоїсту позицію. З одного боку, вони проявляли зацікавленість в участі у воєнних діях якомога більшої кількості населення, а з іншого – не визнавали за всіма учасниками війни козацьких прав. У їхньому уявленні козацтво – це кількісно обмежений привілейований стан суспільства, який посідав особливе місце у соціальній структурі населення. Така позиція гетьмансько-старшинського управління яскраво виявилася під час складання реєстру козацького війська 1649 р., коли до нього були записані лише ті козаки, які "служат старо и со всякую службу их будет". Зрозуміло, що до 40-тисячного реєстру ввійшла тільки незначна частина поспільства, що брала участь у війні. В основній своїй масі це були колишні реєстровці, а також багаті селяни і міщани, здатні не лише відбувати службу, а й сплатити певну суму грошей, або потрапити до списків привілевойваного стану. Таке саме відбувалося і при складанні реєстру 1651 р., коли бажаючі потрапити до нього давали старшині по 30 – 40, а то й більше золотих "червоних". Згідно з Березневими статтями 1654 р. козацький реєстр розширювався до 60 тис. чол., але й він не міг вмістити всіх, хто вважав себе козаками. Під час присяги російському цареві сотники Дрокова, Мглина, Попогір’я, Почепа, Ропська, Стародуба й Топольська заявили переписувачам, що всі міщани записалися в козаки. Подібне спостерігалося повсюдно. Загалом до присяги було приведено десь 63 тис. козаків. Насправді їх було набагато більше. Небажання правлячих кіл загострювати ситуацію відмовою тисячам міщан і селян визнати за ними козацькі права й стало головною причиною того, що вони не наважилися складати відповідний реєстр.
Значення феномена козацтва в історії українського народу виходило за межі феодальних порядків. Панівний соціально-економічній системі була невластива наявність переважної більшості особисто вільних виробників. Козацтво, з його особливим становищем у суспільстві, було незручним об’єктом для закріпачення, принаймні порівняно з селянством і міщанством. Якщо врахувати, що козаками в окремих випадках вважало себе до 80 % всього населення, то можливості для зміцнення феодальних відносин були досить обмежені. Абсолютної ваги феодалізм набув тоді, коли феодали підпорядковували собі переважну більшість виробників. Козацтво хоч і виконувало свою головну феодальну повинність – військову службу власним коштом, але це була повинність, яка не створювала додаткового прибутку, тобто не працювала на феодалізм, не зміцнювала його економічний базис. Тогочасна держава могла миритися з козацтвом лише в обмеженій кількості заради виконання ним військових функцій і, як правило, намагалася не допустити його надмірного кількісного зростання. Тільки у виняткових випадках вона йшла на поступки поспільству, дозволяючи, а то й заохочуючи його переходи до цього служилого стану феодального суспільства. Саме так і відбувалося в роки визвольної війни, коли на карту була поставлена головна ідея – визволення України від польсько-шляхетського панування.
Визвольна війна не викликала кардинальних змін у становищі слобідського козацтва. Вона сприяла його поширенню на нові землі й підвищенню ролі у виробництві сільськогосподарської та промислової продукції. Збільшення особисто вільного населення серйозно не впливало на соціальну структуру феодального суспільства Російської держави.
Місце козацької старшини в соціальній структурі країни. У ході війни відбулися важливі зміни в становищі соціальної групи козацтва – с т а р ш и н и. Розширилися соціальні джерела її формування й соціально-політичний статус. Якщо раніше вона походила переважно із заможних кіл козацтва і дрібної шляхти, то в роки війни ситуація дещо змінилася. Певна річ, серед старшини продовжувала залишатися частина землевласників, котрі до війни дістали невеликі хутори, земельні угіддя, ставки, пасіки. Такі володіння мали Хмельницький, Кричевський, Лісницький, Вешняк, Джеджалій, тетеря та інша старшина, яка раніше займала командні посади в реєстровому козацькому війську. Хоча вони мали й вважалися привілейованим станом, але насправді цілком залежали від польсько-магнатської верхівки, а за економічною спроможністю небагато чим відрізнялися від заможного козацтва. Така старшина не мала кріпаків, а тому й не належала до феодалів. Її господарство було натуральним за своїм характером або ж не виходило за межі дрібнотоварного виробництва.
Іншу групу старшини складали вихідці з народних низів, яких хвиля повстання винесла на командні посади в повстанському війську. Такими були полковники Кривоніс, Тиша, Небаба, Пободайло та ін. Чимало представників народних низів опинилося серед сотенної старшини.
Економічне відділення старшини з маси козацтва відбувалося традиційними для переломних моментів історії способами. Насамперед, це перерозподіл земельних і майнових багатств колишніх власників. Подібна картина спостерігалася в Україні вже в перші воєнні роки. У серпні 1649 р. брянський воєвода повідомляв до Малоросійського приказу, що "черкаські" полковники й сотники "ныне владеют теми городы и уезды и всеми шляхетскими домы и животы". Безперечно, воєвода перебільшував процес переходу маєтностей польських магнатів і шляхти до рук козацької старшин. Тут може йтися про земельні угіддя, різні підприємства, але ж ніяк не про населення пункти, тобто не про людей. Обстановка на той час була настільки напруженою, що найменша спроба адміністративного апарату відродити колишні порядки неминуче викликала ю збройний опір народних мас, які щойно позбавилися кріпосницького гніту. Загальнонаціональні інтереси визволення України від польсько-шляхетського панування диктували гетьмансько-старшинській адміністрації необхідність відмовитися на певний час від нагального перетворення козацької старшини на традиційних феодалів.
Власне, ми не маємо даних про земельні пожалування гетьмана старшині в перші роки визвольної війни. У 1651 р. полковник Чернігівського полку "пожалував" О.Силичу ниви Тополівщина, Кондратівщина й Сеньківщина на тій підставі, зо вона тривалий час не оброблялися й на них ніхто не заявляв прав. І.П.Крип’якевич вважає, що Хмельницький видав приблизно 20 універсалів старшині на володіння старими або ж новими селами. Але, по-перше, абсолютна більшість їх датована 1654 – 1657 рр., коли обстановка істотно змінилася, і, по-друге, вони не давали землевласникам змоги відновити найближчим часом господарство на основі експлуатації залежної робочої сили.
Хоч гетьмансько-старшинська адміністрація й не наважувалася на законодавче закріплення власницьких прав козацької старшини, але в окремих випадках реальна дійсність ішла врозріз з офіційною політикою правлячих кіл. Феодалізація козацької старшини почалася раніше, ніж були прийняті відповідні законодавчі акти. І це закономірно, якщо врахувати, що вони, як правило, фіксували відносини чи явища, які вже встановилися в суспільстві. Не чекаючи гетьманських пожалувань, окрема заможна старшина почала обережно виказувати власницькі устремління відносно селянства. В цьому проявлялися одвічні традиції стосунків між власником засобів виробництва й безпосереднім виробником, а також вплив панівних феодальних відносин із сусідніх Україні земель.
Кількість найманої робочої сили в старшини визначалася розміром її господарств. За умов частих воєнних походів, відірваності від домівок, а також відсутності залежної робочої сили використання наймитів становило важливу передумову їхнього стабільного, безперервного функціонування. Той же Хмельницький не міг обходитися без наймитів, оскільки мав орні землі, луки, сіножаті, млини, 4 ставки й приблизно 130 коней турецької породи. Челядників, напевне, як напівзалежних, так і вільних, використовувала козацька старшина, котра в 1651 р. переселилася з Чернігівщини на Слобожанщину, зокрема полковник І.Дзиковський. Звичайно, переселення внесло свої корективи до співвідношення робочої сили в господарствах козацької старшини, але наявні дані фіксують ті відносини, які склалися в них під час визвольної війни. До того ж такі господарства були неспроможні забезпечувати швидкого нагромадження вільних капіталів, що дало б можливість їхнього розширеного відтворення. За своїм характером вони являли дрібнотоварне виробництво, в якому існували елементи буржуазних виробничих відносин. Сама старшина постає на соціальній арені не як феодал, а як підприємець нового типу, представник служилого стану. Такою вона підійшла і до об’єднання України з Росією.
Відповідно до "Березневих статей" 1654 р. маєтності з залежним населенням одержував тільки Б.Хмельницький, якому передавалося у володіння Чигиринське скотарство. Решта козацької старшини мала одержати або грошове жалування, або млини – найдоходніші на той час підприємства. Тобто основний документ, котрий визначав умови перебування України у складі Росії, юридично не закріплював створення старшинської земельної власності феодального типу. Таке явище стало можливим лише в результаті сильних антифеодальних настроїв трудящих мас, з якими мусили рахуватися правлячі кола. Але об’єктивний розвиток соціально-економічного і політичного життя зумовив появу старшинської феодальної земельної власності навіть поза волею гетьмана. Так, перебуваючи у березні 1654 р. у Москві, генеральний суддя С.Зарудний і переяславський полковник П.Тетеря випрохали собі в царя відповідно Старий Мліїв і Смілу з їхніми жителями й землями. Показово, що зроблено це було таємно від Б.Хмельницького і сього Війська Запорізького. Побоюючись розправи і гетьмана, і народу, С.Зарудний і П.Тетеря закопали щойно одержані царські грамоти в землю, так і не наважившись їх обнародувати.
Посилення ролі православного духовенства. Послідовну підтримку гетьманської адміністрації мало п р а в о с л а в н е д у х о в е н с т в о. Селяни масово відмовлялися виконувати повинності на користь духовних ієрархів, тим самим підриваючи економічну спроможність їхніх господарств.
Зміцненню позицій православного духовенства об’єктивно сприяла історична обстановка в середині ХVІІ ст. Національне піднесення в Україні в цей період стало закономірним результатом розвитку української народності, коли її досягнення в усіх сферах співжиття повинні були утвердитися в безкомпромісній боротьбі з чужим, інонаціональним. А православна церква в очах українського населення залишалася надійним оплотом усього національного, українського. Таке становище відповідало інтересам широких народних мас, хоч кожен стан розглядав їх по-своєму. Якщо прості люди вбачали у вигнанні чужоземних поневолювачів, за що активно виступала православна церква, можливість поліпшити своє матеріальне становище, то заможні кола – зайняти місце іноземних феодалів і таким чином зміцнити свої позиції в суспільстві. Православ’я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об’єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування. Боротьба за національне визволення України набувала релігійного забарвлення, прийнятого для найрізноманітніших патріотично настроєних сил українського народу. Під гаслом "за віру християнську" билися з ворогом і селяни, і козаки, і міщани, і частина шляхти, старшини та духовенства.
Закликаючи народ до боротьби із загарбниками, православна церква водночас відстоювала від посягань і свої інтереси. Необхідне було тільки визнання й підтвердження особливих прав духовенства на засоби виробництва. Власницькі устремління духовних ієрархів становили серйозну перешкоду для збільшення кількості особисто вільного селянства, що при масовій його експропріації вело до появи сільськогосподарського передпролетаріату. Войовнича непримиренність православного духовенства до спроб монастирських селян перетворитися із залежних на вільних виробників різко проявилася вже у перші воєнні місяці й викликала всіляку підтримку з боку гетьмансько-старшинського апарату. Це не могло не позначитися на зародженні нових соціальних сил, які б стояли поза межами феодальної структури суспільства.
Вже у червні 1648 р. монахи Густинського монастиря звернулись до Б.Хмельницького зі скаргою на місцевих селян, котрі захопили монастирське майно. У відповідь гетьман видав універсал, яким забороняв селянам такі дії під загрозою суворого покарання. Подібні універсали стали звичайним явищем політичного життя України середини ХVІІ ст. і базувалися на панівній ідеї, що монастирі і шляхта мали "добра свої вольно обіймать". У різний час охоронні гетьманські універсали одержало чимало інших православних монастирів, у тому числі Мгарський, Києво-Печерський, Михайлівський Золотоверхий. Спільним у них було зміцнення феодальної основи монастирських господарств.
Соціальні завоювання селян. У роки визвольної війни відбулися кардинальні зміни і в соціально-економічному становищі основної продуктивної сили суспільства – с е л я н с т в а. Відводячи йому одну з провідних ролей у воєнних діях, Хмельницький намагався заручитися підтримкою наймасовішої і найбільш експлуатованої частини населення. Під час облоги Замостя в 1648 р. він писав шляхті, що вона раніше добивалася перемоги над повсталими тільки завдяки відділенню старшини від "черні" й що він не повторить помилки своїх попередників. Коли на переговорах з польською делегацією в Києві у 1649 р. А.Кисіль запропонував гетьманові вивести з повстанського війська "чернь" (селян), Хмельницький відмовився це зробити, заявивши, що "то права рука нашая, люди, которые холопства не витерпів, ушли в козаки". Гетьман розумів, що утримати на своєму боці масу селянства він зможу лише за умови задоволення його інтересів. До того ж Хмельницький бачив, яку грізну силу становило озброєне й загартоване в боях селянство не тільки у війні проти польських магнатів і шляхти, а й протистоянні спробам українських панів відновити старі порядки. Він намагався не допустити дій, які б спричинили селянські виступи й порушили спільний фронт у боротьбі з загарбниками. Тому гетьман не наважувався на дії, які б викликали загальне незадоволення всього селянства. При виробленні умов перебування України в складі Росії Хмельницький не випускав цю проблему з поля зору. Навздогін відрядженим у лютому 1654 р. до Москви Зарудному й Тетері він надіслав спеціальну інструкцію, де наказував: "И то усмотрите, чтоб на потом какое безправие посполству не деялось…".
У запеклій боротьбі селянство завоювало особисту свободу й право земельної власності. Селянське право вільно розпоряджатися землею було визнано й гетьмансько-старшинською адміністрацією. В одному з гетьманських універсалів 1651 р. з цбого приводу писалося так: "…вольно каждому своє добро яко власнює дать, даровать й легковать, кому хотечи". Таким чином юув підірваний економічний базис панування феодалів над селянськими масами. Вийшовши з-під залежності від панства, вони потрапили в пряму залежність від молодої держави, яка реалізовувала своє право верховного землевласника через одержання всіляких видів ренти. Селянство, навіть коли змінили відношення його до землі, продовжувало залишатися податним станом. Тимчасова ліквідація проміжної земельної власності крупних світських феодалів відкривала можливість концентрації землі в руках окремих виробників і одержання прибутку за рахунок використання праці наймитів. Після завоювання селянами права земельної власності виникла економічні передумови для розвитку селянських господарств капіталістичним шляхом.
Навіть при пануванні натурального господарства вже перше розширення господарської самостійності як залежного, так і особисто вільного селянства неминуче супроводжувалося його соціальним розшаруванням, виділенням елементів, що за своїми соціальними ознаками не вкладалися в рамки середньовічного суспільства.
На всіх українських землях змінилося співвідношення форм ренти. Найрадикальніші зміни сталися на території, яка стабільного підлягала владі гетьмансько-старшинської адміністрації. Домінуючі раніше в Чернігівському, Київському, Брацлавському й частково Волинському воєводствах натуральна і відробіткова ренти поступилися місцем ренті грошима. Крім того, абсолютна більшість особисто вільного селянства сплачувала в казну грошовий чинш, рішуче опираючись найменшим спробам властей або окремих землевласників запровадити відробітки. В порівнянні з довоєнними роками такі платежі в загальній системі поборів помітно зменшилися, що сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. У цьому й проявлялося одне з важливих завоювань трудящих мас у роки війни.
До Військового скарбу Війська Запорізького в 1649 р. з кожного господарства стягнуто по 4 таляри. Наступного року податок справлявся натурою (по півосьмачки зерна). Можливо, податки збиралися паралельно в обох формах. Є дані про те, що в ніжинському та інших полках з кожного двору на потреби селянсько-козацького війська бралося по 2-3 золотих. Ймовірно, що розміри таких платежів залежали від конкретної ситуації й були неоднаковими, хоч автор схильний вважати, що в своїй масі вони становили в середньому 4 таляри з господарства. На користь цієї версії свідчить і той факт, що в 1651 р. полковник Яцько (напевне, це полковник Воронченко) наказав зібрати з жителів ряду сіл Гомельщини на потреби козацького війська по 4 таляри з двору. Мабуть, така норма була узвичаєна в Україні, і полковник переніс її на білоруські землі. Можливо, по стільки ж заплатили того ж року й жителі Мглинської волості, зібравши всього 50 кіп грошей.
Видаючи православним монастирям і шляхті підтверджувальні універсали на маєтності, гетьман не наважувався на відновлення панщини, а лише в загальних рисах наказував селянам відбувати повинності "ведлуг звичаю". За 1648 р. відомі три таких гетьманські універсали, два з них стосувалися селян Великих і Малих Дмитровичів, Вишеньок і Підгірців, що належали київським монастирям, а один – селян маєтностей шляхтича Снітинського в Коростишеві та Городку. Тільки під 1652 р. гетьманський універсал визначав конкретні розміри й види податків підданих Пустиномикільського монастиря: десятину врожаю, покотельщину й очкове. Але за тих умов домогтися цього було непросто. Селяни найчастіше відмовлялися коритись монастирям, а тим більше сплачувати податки або виконувати будь-які повинності.
Так само чинили піддані світських землевласників. Те, що вони не відбували панщини, – безперечний факт. В реальному житті найпоширенішою формою підневільності стала продуктивна рента (насамперед збіжжям) такого ж розміру, як і в монастирських маєтностях. Інакше й не могло бути, бо за особистої свободи селяни переходили б до тих землевласників, де експлуатація була слабшою. У 1650 р. Хмельницький наказував полковнику Ніжинського полку Шумейку зобов’язати селян, котрі захопили панські землі, віддати їхнім власникам десятий сніп. Таку ж плату мусили вносити Мужиловському й посполиті м.Талалаївка Ніжинського полку.
В неоднозначному становищі опинилося селянство українських земель, які перебували під відносно стабільною владою Речі Посполитої. Успіхи повстанського війська послабили владу магнатів і шляхти, а отже, сприяли поліпшенню на певний час становища трудящих мас Західної України. найвідчутніше послаблення податкового гніту виявилось у зменшенні панщини, яка прив’язувала до поля й сковувала господарську підприємливість селянина. Навіть після поразки селянсько-козацької армії під Зборовом у 1649 р. селяни Бятятич, Дернова, Купичволі на Львівщині та багатьох інших сіл відмовлялися відбувати панщину. В разі застосування землевласниками сили вони чинили збройний опір, а потім відходили на Подніпров’я. Таким діям трудящих сприяли заклики Хмельницького, в яких йшлося про те, що вони будуть "тільки на самих чиншах, у всяких вільностях, так як шляхта була. Тільки щоб ви нам додержали віри, як наші руські піддані, щоб ви кидали своїх панів, повставали проти них і громадилися до нас в якнайбільших купах". Все це змушувало шляхту стримувати до певної міри свої податкові апетити, які, порівняно з апетитами козацької старшини, були значно більшими.
Після Зборівського договору варшавський сейм ухвалив зібрати з "обивателів" Волинського, Київського і Чернігівського воєводств подвійне подимне й чопове, на що селяни відповіли масовими виступами. У цілому в роки війни польсько-шляхетській адміністрації не вдалося відновити податки у попередніх формах і розмірах. Але найближча перспектива встановлення сильної централізованої влади на цих територіях прирікала місцеве селянство на повернення до залежності від магнатів і шляхти, що, в свою чергу, спричинило зниження рівня розвитку продуктивних сил.
Розширення прав і привілеїв міщанств та купецтва. У ході війни в становищі м і щ а н с т в а відбулися зміни, які сприяли створенню передумов для зародження нових соціальних груп населення. Абсолютна більшість ремісників і торгівців взяла активну участь у боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського панування. Патріотичне піднесення домінувало серед жителів не тільки королівських, панських, церковних міст (в Україні приватновласницькі міста становили понад 80% усіх міст), а й міст, на які поширювалося Магдебурзьке право. Навіть, "где в городах были и права Магдебурскіє, – писав Самовидець, – и присягліє бурмистрове, и райци свої уряди покидали, и бороди годили, и до того (повстанського. – Авт.) войска ишли…". У війську воювали міщани багатьох міст, у тому числі Києва, Полтави, Лубен, Фастова, П’ятигор, Умані, Брацлава, Вінниці та ін. Таку ж активність проявляли й міські жителі Західної України.
У результаті визначних перемог селянсько-козацького війська міщани Лівобережжя, Київщини, Поділля й частково Волині звільнилися з-під влади магнатів і шляхти. Вони позбулися свавілля колишніх власників, яке обмежувало їхню ремісничо-торговельну діяльність і політичні права. В містах цього регіону з’явилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців, що спричинило зміни в соціальній структурі міщанства. Навіть формальне збереження цехового устрою не означало незмінності порядків у промисловому виробництві. Проголошувана в цехових статутах регламентація виробничих процесів за умов загального ослаблення феодальної системи постійно порушувалась майстрами, зацікавленими у виробництві більшої кількості продукції. Ми не маємо даних про притягнення до судової відповідальності цехових майстрів за використання слуг при виробництві того чи іншого товару, як це було до війни, хоч документи й свідчать про застосування найманої праці. Від її поширеності й стабільності багато в чому залежав характер ремесел і промислів.
На визволеній від польсько-шляхетського панування території послабився податковий тиск. Міщани платили податки до Військового скарбу, але їхні розміри були значно меншими, ніж до війни. До того ж вони не так потерпали від постоїв військ, що раніше оберталося справжнім лихом для міських жителів. Гетьмансько-старшинська адміністрація з метою задоволення інтересів міщан підтверджувала колишні права й привілеї та надавала нові. Вона забороняла козакам захоплювати міські землі, займатися винокурінням і шинкуванням горілкою. Хоч основну вигоду від реалізації цих заборон мала міська верхівка, але безсумнівний їхній позитивний вплив і на становище основної маси міщанства. Започатковані позитивні зрушення створювали передумови для посилення економічної спроможності міщанських господарств навіть в умовах воєнного лихоліття.
Заохочувальна політика гетьмансько-старшинської адміністрації стосовно міщанства, його права й привілеї стали важливим спонукальним мотивом переходу селянства до стану міщан. Під час присяги українського населення російському царю в 1654 р. всі жителі України були поділені на дві основні соціальні групи – козаків і міщан. До тих 62,5 тис. міщан, що присягли на вірність цареві, віднесено значну кількість селянства.
У ході війни сталися значні зміни в структурі, соціально-економічній та політичній вагомості найбагатшої частини міщанства – к у п е ц т в а. З вигнанням або знищенням польських і єврейських купців купецтво України стало національно одноріднішим. Хоч торговельний капітал не має національності, але його вплив на національну економіку й соціальну структуру суспільства безперечний. Відчутних людських втрат зазнало у війні й українське купецтво, а його капітал розпорошився по кишенях різних власників. Натомість збільшилася кількість торгових людей, які займалися переважно дрібною торгівлею й мали в майбутньому посісти звільнене в суспільстві місце. Але для цього були потрібні капітали, професійне вміння і зв’язки в торговельному світі, те, чого дрібні торговці не мали. У роки війни українське купецтво було слабким, нездатним ні повести за собою на боротьбу з польськими магнатами і шляхтою міське населення, ні навіть самостійно протистояти козацькій старшині в узурпації військово-адміністративної влади.