Українізації та її вплив на розвиток культури

Український культурний ренесанс 1920-х рр. Політика

Початок 1920-х років для української культури був не­сприятливий. Культурний потенціал народу був підірваний руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували духовні й матеріальні надбання минулого, а й нищили інтелігенцію – основного творця куль­турних цінностей.

Становище з кадрами національної культури на початок 1920-х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917–1920 рр. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігру­вала. Та її частина, що залишилася в Україні як «скомпрометована» попе­редньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національ­но-культурні перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інте­лігенцією не вичерпувалися лише минулим. Більшовики прагнули до по­літичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтува- лася на демократичний устрій суспільства. У цьому також коренили­ся трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для національної культури.

Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того, у 20-ті роки набула такого піднесення, яке правомір- но було названо українським культур­ним ренесансом, національно-культурним відродженням. Причин тут ба­гато. Це й інерція позитивних процесів у національно-культурному тво­ренні часів української державності, й намагання націо- нально свідомих сил в українському суспільстві, у самій КП(б)У, особливо «боротьбистів», попри всі труднощі вико- ристати можливості офіційно проголошуваної більшовиками національно-культурної політики. Певний час ця полі- тика щодо української культури в цілому дійсно була толерантною. Центральне керівництво новоутвореного держав- ного об’єднання – Радянського Союзу – намагалось запобігти можливим національним ускладненням, добитись під- тримки своєї своєї політики з боку керівництва республік та підримати в очах міжнародної громадськості репутацію СРСР як федерації рівноправних республік. За цих та інших обставин і був започаткований новий курс у національ- но-культурній політиці, що тривав близько 10 років і став найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існуван­ня радянської влади.

«Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культу- ру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися вико­ристати ситуа- цію, щоб вивести українську культуру на рівень світових куль­турних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за наці- онально-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської по­літики в минулому, велико- державний шовінізм і русифікацію, які являли перешкоду на шляху розвитку української національної культури.

Прояви їх були очевидними і на початку 20-х років, зокрема в так званій теорії боротьби двох культур. Автор цієї теорії, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, підтриманий московськими однодумцями, стверджував, що в Україні змагають- ся дві культури – міська (російська, пролетарська) і сільська (українська, селянська). Перемогти мала російська куль- тура як більш прогресивна. Погляди Д. Лебедя не стали офіційною політикою, більше того, в умовах проголошеної в 1923 р. коренізації він був відклика­ний з України.

Саме з цього року почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об’єктив­но цьому сприяла політи- ка українізації, здійснювана в контексті проголо­шеної XII з’їздом РКП(б) коренізації (опори на місцеві, корінні кадри).

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий про­цес національно-культурного відродження. Українська культура легалізу­валась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи кон­кретні класові цілі — зближення зрусифікованого робітничого класу і українського селянства, українізація разом з тим наповнювалась конкрет­ним національно-культурним змістом і вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР прийняв декрет про українізацію, яким україн­ську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Активним суб'єктом українізації була інтелігенція, яка вітала її як таку, що створювала широкі можливості для роз- витку національної культури. Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізу- вались у своїй діяльності видатні діячі української культури, зок­рема М. Грушевський, С. Єфремов, та багато інших. Причому М. Грушевський умовою свого повернення поставив свободу наукової діяль­ності в ім’я розбудови культури українського народу. Всього ж під впливом українізації із зарубіжжя до України повернулося кілька десятків тисяч чо­- ловік, в тому числі чимало тих, хто працював на ниві культуротворення.

Перша половина 20-х років була відносно сприятливою для роботи інте­лігенції, Правляча більшовицька партія бу- ла зосереджена переважно на своєму політичному зміцненні і ще не встигла підпорядкувати собі культуру в повній мірі. Більше того, обставини складалися так, що українська куль­тура могла розраховувати на підтримку держави, і до певної міри вона цю підтримку мала. Відбудова народного господарства, а потім його "соціалістична реконструкція" на основі індустріалізації обумовлюва­ли і розбудову культурної інфраструктури. Тож українська інтелігенція знай­шла застосу- вання своїм талантам і силам у галузі культури, результатом чого були її вагомі здобутки.

Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, і розвитку української культури належала Олександру Шумсь- кому і Миколі Скрипнику, які в 20-ті – на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УСРР. Більшість діячів укра- їнського національно-культурного відродження були під їх патронажем і заступництвом, оскільки у віданні Наркомосу пере­бувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін. Передусім українізація вплинула на освіту. На кінець десятиліття письменність населення в УСРР зросла в кілька разів і становила понад 70 % у містах і близько 50 % у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97 % дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчан- ня у вищих навчаль­них закладах, технікумах. Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова.

Досить швидкими темпами розвивалася в УСРР і вища школа. Щоправ­да, цей розвиток мав суперечливий характер. З одного боку, скасовували­ся майнові, станові, національні обмеження дореволюційних часів, що відкривало шлях до вищої освіти дітям робітників і селян, з іншого – ро­бітничо-селянське походження, належність до партії чи комсомолу були визначальними факторами при вступі до вузів, тоб­то за скасуванням одних привілеїв настали інші класові.

Позитивні процеси відбувалися і в культурному житті національних меншин республіки. Так наприкінці 1920-х рр. в УСРР діяло близько 2 тис. шкіл з національними мовами навчання (не рахуючи російських шкіл). Для них відповідно готувались учительські кадри. Функціонувало 634 бібліотеки мовами некорінних національностей. У 1935 р. видава- лось 70 газет і 55 журналів мовами національних меншин.

Важливою подією в культурному житті УСРР стала літературна дискусія 1925–1928 рр. Вона була реакцією на істо- ричну ситуацію, в якій опинилася українська культура: зберегти свою самобутність чи перетворитися на культурну провінцію, навіть з допущенням української мови. Започаткував дискусію Микола Хвильовий – один з найяскравіших літературних талантів України 1920-х рр., який у політичному житті репрезентував український націонал-комунізм.

Суть дискусії зводилась до таких питань: Ø як краще зберегти українську самобутність культури – через її «масо- візм» чи «олімпійство», тобто писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспіль- стві; Ø яким має бути мистецтво – глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизо- ваним? Ø як Україні приєднати­ся до загальноєвропейського культурного процесу, що бере свій початок з античності й духовно ближчий українській культурі; Ø як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, що веде до відриву від світової культури; Ø чому Москва, а не Україна безпосередньо представляє україн­ську культуру в Європі?

Започаткована М. Хвильовим дискусія водночас була спрямо­вана і проти традиційного етнографічного реалізму, провінційного «про­світянства». Хвильовий вважав, що перешко­дою для України на шляху її входження в європейську культуру є не тільки політика Москви, а й непомірне українофільство, просвітянство.

Саме в цьому контексті й слід розглядати вжиті М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», «Європа, а не Москва!». Це означало, що українську літерату­ру, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «пси- хологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. При цьому М. Хвильовий підкреслював, що не треба плутати на­шого політичного союзу з Москвою з літературними справами. Проте саме на цьому передусім і фабрикувалися всі звинувачення проти нього.

З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну ака- демію пролетарських літе­раторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіона- лізм, творче новаторство, ідеологічну розкутість. Чле­нами її були такі видатні постаті української літератури, як П. Ти­чина, В. Сосюра, О. Досвітній, Ю. Яновський та ін.

Ваплітяни знаходили для себе підтримку і в інших сил національно-куль­турної орієнтації, зокрема у неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Риль­ський, П. Филипович та ін.), які підтримували гасло «психологічної Євро­пи», вва- жали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі високої європейської культури.

Виступаючи на підтримку позиції Хвильового, лідер неокласиків Микола Зеров писав: «Ми повинні широко і грунтовно знайомитися з культур­ним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний до- свід ... То ж ос­воюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не зали­шитися провінціалами».

Зусиллями неокласиків уперше в українській літературі налагоджують­ся систематичні переклади світової літера- тури, зокрема античної. Мета їх – вийти на широкі простори світової культури, її першоджерела.

Але червневий 1926 р. пленум ЦК КП(б)У розцінив ідеологічну роботу української інтелігенції типу неокласиків як спрямовану на задо­волення потреб української буржуазії, а самих неокласиків – як реакціо­нерів. Переклади римських поетів розглядалися не як культурний здобу­ток українського народу, а як вияв «глитайського духу». Такою була офі­ційна оцінка неокласиків, ваплітян, усіх тих, хто розділяв їх розуміння україн­ського культурного відродження.

Найвизначнішим реформатором українського театру в міжвоєнний пе­ріод був Лесь (Олександр Степанович) Кур- бас. На базі створеного ним у 1922 р. всесвітньо відомого театру «Березіль», який його творець вважав творчо-психо- логіч­ною лабораторією, пізніше постає мистецьке об’єднання під тією ж назвою. Воно уявлялося Л. Курбасу як свого роду універсальний Всеукраїнський те­атральний центр, який мав визначати програму і методику ведення теат­ральної справи. Більше того, театр бачився йому своєрідною проектною майстернею, що створювала прообраз майбутнього су- спільства. Об’єднання «Березіль», основою якого став модерний театр, згуртува­ло навколо себе відомих українських драматургів, режисерів, акторів, композиторів, художників. Воно виховало також плеяду діячів сцени нового типу і для інших українських театрів.

У березні – квітні 1927 р. проходив І Всеукраїнський театральний диспут. Головними суперниками були Гнат Юра (театр імені Франка) з його курсом на психологічну реалістичну драму і Лесь Курбас з його авангардистським розумін- ням театру. Це взагалі був час коли між різними мистецькими угрупуваннями велася полеміка, часто непримиренна. Але головне не в тому, що формулювались радикальні програми, а в тому, що з’явились і розквітли яскраві таланти.

Організаційні поділи проходили і через середовище художників. Центром малярського руху, що орієнтувався на традицію художників-передвижників, відстоював реалістичні засади, була АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), куди входили І. Їжакевич, Ф. Кричевський, С. Прохоров, Г. Світлицький, М. Самокиш. До авангардистської АРМУ (Асоціація революційного мистецтва України) ввійшли О. Богомазов, М. Бойчук, В. Меллер, В. Седляр та ін. Київський Художній інститут називали тоді «українським Баухаузом» (мюнхенський Баухауз був тоді центром світо- вого авангарду). Тут працювали і майстри реалістичного живопису, але інститут став притягальним центром не лише українського, а й російського авангарду: сюди переїжджають Казимир Малевич, який у Росії не міг знайти роботи, Во- лодимир Татлін, Віктор Пальмов. Діяла мистецька спілка «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), що об’єднувала пое- тів і художників ультралівого авангарду. Її очолював Михайло Семенко – український поет, творець української урба- ністичної лірики, що під впливом російського футуризму створив свій творчий метод (кверофутуризм, панфутуризм).

Архітектура цих років позначена як спорудами українського національного стилю так і європейського конструк- тивізму.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років визначальною постаттю українського кіномистецтва став Олександр Дов- женко, Поставлені ним фільми «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград» та ін. увійшли до світо­вої кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в 1958 р. був названий серед 12 найкращих фільмів усіх часів.

Міжвоєнний період позначений злетом україн­ської музичної культури. Було ство­рено національні театри опери та балету (Харків, Київ, Одеса), консервато­рії, театри музичної комедії. Не лише в республіці, а й далеко за її межами українське музичне мистецтво пропагували хорова капела «Думка», Дер­жавний ансамбль українського народного тан- цю, Державна капела бандуристів, Український держав­ний симфонічний оркестр та інші музичні колективи.

Суперечливо, проте результативно розвивалася українська наука, особливо у 1920-ті роки. Центром українського наукового життя, як і української (традиційної) культури в цілому, залишався Київ. Тут знаходилися Всеукраїнська акаде­мія наук (ВУАН), більша частина її наукових установ, особливо гуманітарного профілю. Визнаним лідером ки- ївського науково-культурного цент­ру був М. Грушевський, Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив ряд україно- знавчих комісій та установ академії. Своїм авторитетом і невтом­ною працею він заохочував численних діячів науки та культури до актив­них дій у напрямі розбудови української культури.

До академічної наукової еліти належали такі авторитети української гуманітарної науки, як С. Єфремов, А. Крим- ський, В. Перетц, В. Гнатюк, М. Петров та ін. На жаль, між Грушевським, з одного боку, і Єфремовим та Кримським, з другого, не було порозуміння, інколи виникали серйозні кон­флікти, що не сприяло консолідації українських наукових сил, що було так необхідно за умов, коли ідеологічний і політичний тиск на вчених постійно поси­лювався.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків – столиця УСРР до середини 30-х років. Тут зосереджувалася, в основному, молодша генерація української інтелігенції, хоч немало було і діячів стар­шого поколін- ня. Так, групу молодих істориків Харкова очолював один із патріархів української історичної науки Д. Багалій.

Вагомих результатів досягли українські вчені у сфері фундаментальних, природничих і технічних наук. Широко ві- до­мою була українська математична школа, зокрема такі її представ­ники, як Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов. Два останніх заклали основи нелінійної механіки. Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-техніч- ний інститут (Харків), де деякий час працювали вчені світового рівня І. Курчатов і Л. Ландау. В 1932 р. тут вперше в СРСР було успішно здійснено розщеплення атома літію, а написана Л. Ландау робота з кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиліття вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. Світової слави здобув також заснова- ний Є. Патоном у 1932 р. у Києві Інсти­тут електрозварювання. У галузі біологічних наук, медицини плідно працювали українські вчені М. Гамалія, Д. Заболотний, О. Богомолець, М. Стражеско, В. Філатов, М. Холодний, В. Юр’єв та ін.

Отже, культуротворчий процес в радянській Україні 1920-х – початку 1930-х років виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політич- ним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення.