Європейська політика Миколи І 5 страница

Першою інстанцією для всіх станів, окрім міського (купецтво катего­рично відмовилось від підсудності йому), був повітовий суд. Остаточно в ньому вирішували всі кримінальні справи при засудженні обвинуваченого на виправне покарання, а з цивільних справ - при збільшенні позову до 30 рублів. Усі інші справи віддавали на ревізію до наступної інстанції. Повітово­го суддю обирали дворяни, присяжних - дворяни та селяни, окрім поміщиць­ких. Але селянські присяжні були присутніми тільки при розгляді справ, які стосувалися селян.

Другою судовою інстанцією були палати кримінального і цивільного суду, які працювали в кожній губернії. Палата кримінального суду служила ревізійною інстанцією для справ, які надходили з усіх судів першої інстан­ції конкретної губернії (на ревізію потрапляло майже 40% справ), та судом першої інстанції у справах про посадові злочини. Справи про представників усіх станів, окрім дворянства, остаточно вирішувала палата, і тільки справи

ПО

Економіка та соціальне життя

про дворян передавали на ревізію до Сенату. Палата цивільного суду роз­глядала в апеляційному і ревізійному порядку всі цивільні справи. За по­зовами до 600 рублів її ухвали були остаточними, за позовами на більшу су­му справи передавали на затвердження до Сенату. Палата служила судом першої інстанції у справах про помістя, за позовами про міську комунальну власність тощо. Голів суду в палати кримінального і цивільного суду призна­чала адміністрація, присяжних - від дворян і міського стану для розгляду справ, які стосувалися відповідно дворянства і міського стану.

Найвищою судовою інстанцією з кримінальних і цивільних справ в імперії був Сенат, 10 із 11 його департаментів розглядали судові справи в порядку апеляції і касації. У винятковій компетенції Сенату був суд над гу­бернськими предводителями дворянства за посадові злочини. Департаменти Сенату містилися в Петербурзі, Москві та Варшаві, до кожного було при­кріплено по кілька губерній. У департаментах остаточне рішення у справі ухвалювали лише в разі одностайності сенаторів. В іншому разі справу пе­реносили на розгляд загальних зборів судових департаментів, де для ухва­лення рішення потрібна була кваліфікована більшість, а також затвердження міністра юстиції. Якщо сенатори або міністр не погоджувалися, справу ске­ровували до Державної ради. Сенаторів призначав імператор із заслужених сановників і вони мали чин не менше третього класу (відповідав військовому чинові генерал-лейтенанта), до складу Сенату за посадою входили всі мініст­ри; генерал-губернатори брали участь у його засіданнях, коли розглядалися справи їхніх губерній.

На всіх рівнях судової системи Росії був помітний адміністративний вплив, бюрократична тяганина. Навіть справи, які вносив імператор Мико­ла І на розгляд Сенату, не вирішували упродовж року. У 1830-ті роки імпе­ратор щорічно вносив 173 справи і тільки 61% з них вирішували у рік вне­сення до Сенату, у 1840-ві роки - 151 справа, у рік внесення ухвалювали рішення в 70% справ. На ухвалу судів впливали хабарі, низький рівень квалі­фікації суддів. У кримінальній справі обвинуваченого могли ув'язнити без поліцейського розслідування і письмових доказів. Визнання своєї провини було "королевою доказів". Олександр І та Микола І заборонили тортури для отримання такого визнання, однак їх застосовували. Михайло Дмитрієв, поет і чиновник, який мав великий досвід роботи в судах усіх інстанцій, а в 1833-1847 роках був обер-прокурором Сенату, залишив яскраві свідчення про російську судову систему: "Скільки б не було видано законів проти тор­тур, вони існують! З одного боку, такі слідчі, які не уміють без них обходити­ся, з іншого - такий і російський простолюдин, який не йде ні на переконання, ні на совість, а розуміє і поважає тільки силу! - Биття по зубах, січення, утримування в чадній кімнаті, годування тільки оселедцями, без пиття води -це була справа звичайна! - Без цього у нас не обходиться жодне поліцей­ське розслідування; без цього не робиться ніяке відкриття в кримінальному слідстві".

*

Росія в першій половині XIX ст.

Більшість студентів-юристів здобувала освіту або в Імператорській шко­лі правознавства, заснованій 1835 р., або в російських університетах, особ­ливо Московському. Серед тих, хто викладав право в російських універси­тетах, були помірковані західники П. Редкін та К. Кавелін, які навчалися в Європі. Частина вищих посадовців також усвідомлювала важливість утвер­дження законності в Росії. Серед них - Сергій Зарудний, випускник матема­тичного факультету Харківського університету, який працював у міністер­стві юстиції. Саме він очолив підготовку судової реформи за Олександра II.

Розділ 4. Національне питання і пробудження націй

Російська держава виникла і розвивалася як багатоетнічна імперія. Як­що наприкінці XVI ст. росіяни становили майже 90% населення Московської держави, то на 1795 р. - 53%о із 37 млн загального населення. Територіальні завоювання в першій половині XIX ст. зменшили частку росіян, і на 1858 р. вони налічували майже 46% населення країни.

Хоча поняття "Російська імперія" відмежоване від етнічного поняття "російський" ("русский"), не підлягає сумніву, що поняття "Росія" забезпе­чило етнічній групі росіян особливу роль, що державна ідеологія значною мірою ввібрала в себе також елементи російської етнічної свідомості (пра­вослав'я, спільна історія і культура). Проте вони не були визначальними за­садами дореформеної Російської імперії та її суспільства. Міцність імперії забезпечували династичний принцип самодержавної, посвяченої Божою во­лею влади царя, а також становий принцип, який визначав соціальні зв'язки.

Постійна експансія, яка збільшувала розміри держави, значні прога­лини в адміністративній системі імперії, брак російських кадрів ("малолюд­дя"), потужний опір неросіян (передусім нехристиянських етносів Сходу), відставання "державного народу" - росіян - у господарському розвитку, суспільно-політичній організації та за рівнем освіти від багатьох інших ет­нічних груп імперії - ці чинники сприяли збереженню етнічно-релігійної, культурної, соціально-економічної багатоманітності.

Чи були властиві Російській імперії колоніальні ознаки? Більшість до­слідників погоджується, що колоніальні елементи були у випадку етносів Сибіру, кочових пастухів Степу й частково української Гетьманщини, і лише експансія на схід у XIX ст. посилила колоніальний характер Росії. Однак відставання метрополії перед периферією (зокрема економічна, соціальна і культурна перевага західних окраїн), лише часткова дискримінація колоні­альних народів росіянами, домінування загалом політично-стратегічних зав­дань над економічними - ці та деякі інші ознаки Російської держави не впи­сувалися в модель класичної колоніальної імперії. За гетерогенністю складу, характером зв'язку між "державним народом" і рештою етносів Російська

Імператорській шко-тпверситетах, особ-юсійських універси-яін, які навчалися в :а важливість утвер-випускник матема-рацював у міністер-4и за Олександра II.

тнічна імперія. Як-селення Московської лення. Територіальні

росіян, і на 1858 р.

етнічного поняття тя "Росія" забезпе-ідеологія значною ої свідомості (пра-визначальними за-тва. Міцність імперії юсвяченої Божою во-іав соціальні зв'язки, ржави, значні прога-• :х кадрів ("малолюд-ькнх етносів Сходу), здарському розвитку, багатьох інших ет-етнічно-релігійної,

ознаки? Більшість до­ли у випадку етносів Гетьманщини, і лише арактер Росії. Однак ономічна, соціальна і шскримінація колоні--стратегічних зав­ії держави не впи-етерогенністю складу, етносів Російська

І

Національне питання і пробудження націй

імперія відрізнялася не лише від Франції, Великобританії, а й від Габсбур-зької монархії, які сильніше інтегрували свої етнічні меншини, і була ближ­чою до євразійської Османської імперії.

Російська політика стосовно неросійських народів імперії до почат­ку XIX ст. відповідала переважно традиційним зразкам. Царський уряд до­тримувався своїх основних принципів, згідно з якими лояльність до трону, професіоналізм, знатне походження цінували значно вище, ніж віровизнання або етнічну належність. Якщо неросійські еліти виявляли лояльність до ца­ря і забезпечували соціально-політичну стабільність у своїх регіонах, їх прий­мали як партнерів. Уряд співпрацював з ними, гарантував збереження їхніх привілеїв і дотримувався політики гнучкого прагматизму і толерантності. За Олександра І цю політику застосовували щодо західних регіонів (йдеться насамперед про Велике князівство Фінляндське та Царство Польське), які ма­ли служити урядові моделлю для реформування Росії. Від часу польського повстання 1830-1831 р. російська політика виявляла тенденцію до посилення уніфікації та відходила від традиційних зразків визнання статусу-кво, спів­праці з лояльними елітами. Однак за Миколи І ці елементи ще не визначали державної політики, а були підпорядковані династичній становій політиці самодержавства, спрямованій на підтримку легітимної влади царя.

Дев'ятнадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму, потужних на­ціональних рухів, спричинених глибинними трансформаційними процесами, які охопили європейський континент від XVIII ст. Російська поліетнічна ім­перія не була винятком. Більшість дослідників вважає, що процес націотво-рення мав відчутні особливості на заході та на сході європейського конти­ненту. У "західному світі" (Англія, Франція, Голландія, Швейцарія, США і британські домініони) націоналізм був породженням ери Просвітництва, він ґрунтувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї рівності, свободи та братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Захід­ний тип націоналізму ґрунтувався також на принципах індивідуалізму, його економічно і політично підтримувала впливова буржуазія (середній клас) і вбачала в нації форму "суспільного договору". Націоналізм Заходу виник пе­реважно як політичний феномен, його появі передувало формування націо­нальних держав, або, як це сталося у США, ці два процеси збігалися. Інший тип націоналізму, "культурницький", виник на Сході (Центральна і Східна Європа, сюди ж можна віднести і Російську імперію), в авторитарних, за­критих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію раціоналіс­тичної культури Заходу. "Східний" тип націоналізму відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держа­ви, абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація - не в політико-економічних реаліях, а в міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не на політичній реальності, а ство­рюється штучно, на основі міфів про минуле або мрій про майбутнє. Ос-

Росія в першій половині XIX ст.

кільки середній клас у цих суспільствах був нерозвинений чи взагалі його не було, ініціативу у формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе аристократія, або інтелігенція (особливо літературно-художня), - звід­ки й апеляція націоналістів "Сходу" до славного минулого - мови, фолькло­ру, історичних міфів тощо.

Для аналізу окремих національних рухів на Сході, і в Російській дер­жаві зокрема, важливе значення має різниця між "старими" ("великими") і "молодими" ("малими") народами. У перших існували власна дворянська еліта, традиції державності, висока культура, літературна мова тощо (росія­ни, поляки, грузини, волзькі та кримські татари, азербайджанці, з деякими обмеженнями - осілі мусульмани Азії). У других через брак власної еліти, а часто і середніх міських верств, соціальна структура не була завершеною; во­ни або ніколи не мали своєї державності, або вона була зруйнована на почат­ку Нового часу; вони не мали своєї літературної мови і високорозвиненої культури. У Російській імперії до "молодих" народів належала більшість ет­нічних груп - українці, білоруси, литовці, естонці, латиші, фіни, чуваші, якути та ін. Особливий випадок становили євреї та вірмени з міськими елі-тами й розвиненими культурами, але без дворянства і традицій державності. Відповідно "старі" й "молоді" народи, а також єврейська і вірменська спіль­ноти висували різні програми. Перші, якими керувало дворянство, прагнули до відновлення своєї державності, другі під керівництвом лідерів із селян­ського середовища, - до створення повноцінної соціальної структури, роз­витку власної високої культури і досягнення автономії, треті, керовані інтелі­генцією, - до рівності з панівним етносом і національно-культурної автономії.

Чеський дослідник М. Грох запропонував для розгляду національних рухів у Центральній та Східній Європі періодизацію, яка відображає загаль­ну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюцію від соціально-психологічних форм до ідеологічних та політичних. У фазі "А" невелика група освічених осіб формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються досліджен­ня в етнографії, філології, літературі, історії, які формують образ нації, що "відроджується"; у фазі "Б" (період "патріотичної агітації") наукові дослі­дження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній "націоналізації"; у фазі "В" внаслідок "пат­ріотичної агітації" виникає масовий національний рух, який має привести до незалежності нації.

Проте логічна схема М. Гроха "культурне відродження - ідеологічний рівень - політична програма (рух)" у кожному конкретному випадку потре­бує коректив. Зокрема, на думку американського дослідника Р. Шпорлюка, націотворення слід розглядати як політичний процес від самого початку, навіть якщо ті, хто безпосередньо бере участь у національному русі, запе­речують будь-який політичний контекст чи спрямування своєї діяльності,

Національне питання і пробудження націй

чи взагалі його :ї перебирає на -дожня), - звід-мови, фолькло-

Російській дер-("великими") і сна дворянська ва тощо (росія-анці, з деякими власної еліти, а звершеною; во-ована на почат-сокорозвиненої іа більшість ет-. фіни, чуваші, з міськими елі-йй державності, рменська спіль-яство, прагнули :ідерів із селян-структури, роз-керовані інтелі-рної автономії, у національних ображає загаль-о еволюцію від мх. У фазі "А" ічне, соціально-)ться досліджен-образ нації, що ) наукові дослі-їірюються серед внаслідок "пат-й має привести

і - ідеологічний випадку потре-а Р. Шпорлюка, :амого початку, юму русі, запе-воєї діяльності,

або твердять, що їхньою єдиною метою є дослідження народної культури чи місцевої історії. У рамках кожної "культурницької фази" завжди існують безпосередньо політичні елементи. Р. Шпорлюк звернув увагу на ще один аспект національного відродження "малих націй", а саме: цей процес є, окрім іншого, свідченням, виявом розпаду іншої нації. Формування нації - це внут­рішньодержавний процес, у якому "стара" ("велика") нація розпадається і перетворюється на дві чи кілька нових. У цьому варіанті епітет "нова" цілком природно стосується й тієї нації, яка зберігає за собою ім'я "старої", "великої" чи "історичної". Отже, "історичні нації", тяглість яких, зазвичай, контрастує з історичною перервністю "неісторичних", у новітню епоху націотворення та­кож переживають глибокі трансформації. їхнє перевтілення відбувається у двох напрямах: по-перше, від них відокремлюються народи, які самі перетво­рюються на нації; по-друге, вони розширюються через долучення до складу нації тих соціальних верств, які раніше в домодерні часи перебували поза її межами. Ця теза важлива, наприклад, для розуміння того, як формувалися модерні нації у таких "старих" націях, як росіяни та поляки, і "молодих" -українці, білоруси, литовці.

1. Західний край*

Участь Російської імперії у поділах Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. не тільки змінила співвідношення сил на геополітичній арені. "Придбання" кількох мільйонів поляків, литовців (ці народи були католиками), українців та білорусів, які сповідували переважно греко-католицьку віру, євреїв з їх специфічним релігійно-економічним укладом, спричинило масу нових пи­тань і проблем у російській політиці. Поляки, які належали до "старої" нації з давніми державними традиціями і високою культурою, перетворили поль­ське питання на одне з визначальних в історії Росії. Польський національний рух першим і особливо відчутно похитнув Російську імперію, поставивши відразу політичну мету: відновлення Польської держави, поліетнічної шляхет­ської республіки, в кордонах 1772 р.

Поляки.За першим поділом Речі Посполитої (1772) Росія отримала польську частину Ліфляндії та східну частину Білорусі до Західної Двіни і верхнього Дніпра, за другим поділом (1793) - центральну частину Білорусі з Мінськом, майже всю Правобережну Україну (Київське, Брацлавське, По­дільське воєводства та східну половину Волинського воєводства), за третім поділом (1795) - Курляндське герцогство (князівство), Литву (за винятком південно-західної частини, Сувалкії, що відійшла до Пруссії), решту Біло­русі та Підляшшя, західну частину Волинського воєводства, західні частини Холмської землі й Белзького воєводства. У складі Російської імперії опинилася

* До Західного краю віднесено території, на яких компактно проживали поляки, ли­товці, білоруси, українці, євреї; дещо умовно - румуни Бессарабії.

Росія в першій половині XIX ст.

більша частина території і майже половина населення (462 тис. кв. км і 5,5 млн осіб) Речі Посполитої. Російський уряд узаконив анексію нових територій заявою про закінчення "збирання руських земель", "які належали колись до Російської держави, заселених єдиноплемінниками й освячених православ­ною християнською вірою".

Польський елемент переважав лише в литовських землях, тоді як у Білорусі та Україні поляки становили більшість тільки серед шляхти-земле-власників. Як неодноразово у своїй історії, Росія пішла на співпрацю з ло­яльною регіональною елітою. Польська шляхта після наведення доказів свого благородного походження була кооптована в імперську знать (поляки 1795 р. становили 66% спадкових дворян Росії), отримала підтвердження на свої земельні володіння, зайняла посади в місцевій адміністрації. Росія під­твердила станово-корпоративну організацію міст, серед якого переважали по­ляки й німці. Римо-католицьку церкву, до якої, окрім поляків, належали ли­товці й чверть білорусів, без відома Папи Римського було реорганізовано в Могильовську архієпархію (згодом - у митрополію), яку на початку XIX ст. підпорядкували римо-католицькій духовній колегії Головного управління ду­ховних справ. Реорганізовано також і православну церкву, ієрархи якої до­кладали чималих зусиль, щоб повернути в "лоно православ'я" білорусів і українців - вірних греко-католицької церкви. За наказом Катерини II, уніат­ські парафії насильно ліквідовували, і до 1796 р. майже 2 млн греко-католи­ків було навернуто в православ'я. Ті греко-католицькі єпархії, які збереглися, наприклад, на Волині чи в Білорусі, було підпорядковано римо-католицькій церковній структурі. За Миколи І тиск на уніатську церкву знову посилився, що призвело 1839 р. до її скасування і приєднання до РПЦ.

Культура й освіта на колишніх землях Речі Посполитої (за винятком Курляндії) були польськими й за російського панування та мали вплив на литовців, білорусів і українців. Була збережена польська триступенева шкіль­на освіта, яку увінчувала Віленська академія, від 1803 р. - Віленський уні­верситет, до якого 1805 р. долучилися Кременецький ліцей і 1816 р. Вар­шавський університет. Польський приклад та освічена польська шляхта (Адам Чарторийський, Северин Потоцький та ін.) відіграли важливу роль у реформуванні російської системи освіти на початку XIX ст.

За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії перейшла основна частина створеного 1807 р. під час наполеонівських війн Варшавського кня­зівства. До Царства (Королівства) Польського - таку назву одержало нове утворення - відійшли землі довкола Варшави з населенням понад 3 млн осіб, з яких три чверті становили поляки. Якщо наприкінці XVIII ст. поляки становили 6,14% населення Росії, то на 1858 р. - 5,34%.

Олександр І дозволив Королівству мати конституцію (обнародувана в грудні 1815 р.), яка за характером продовжувала конституції 1791 р. і 1807 р. та була найліберальнішою конституцією тодішньої Європи. У її підготовці

Національне питання і пробудження націй

велику роль відіграв князь А. Чарторийський, і тому не дивно, що вона роз­вивала польську політичну традицію.

Конституція проголошувала російського імператора польським коро­лем, який зберігав за собою всю повноту виконавчої влади, законодавчої ініціативи та право вето на сеймові ухвали. Він призначав намісника, мініст­рів, сенаторів та інших вищих урядовців. Виконавчу владу безпосередньо здійснював уряд - Адміністративна рада, яка складалася з намісника, 5 мі­ністрів й інших осіб. Законодавча влада належала двопалатному сеймові, який ухвалював закони, бюджет і оцінював діяльність міністрів. Виборче право обмежувалося майновим і освітнім цензом. Було утворено 8 воєводств, в яких урядували воєводські комісії на чолі з головами. Королівство мало власну армію під командуванням польських офіцерів. Лише поляки мали пра­во обіймати державні посади. Польська мова стала офіційною в управлінні, армії та освіті, було гарантовано прерогативи римо-католицької церкви. Ви­ступаючи на відкритті першої сесії польського сейму в березні 1818 р., Олександр вперше в історії Росії пов'язав себе присягаю щодо своїх під­даних: "Присягаю й урочисто обіцяю перед Богом і на Євангелії всіма свої­ми силами зберігати і здійснювати конституцію".

Автономія і політичні свободи суперечили самодержавній практиці уп­равління імперією, російській дійсності і рано чи пізно мали призвести до конфлікту між царським урядом та інтересами польського суспільства. Бага­то поляків чекало від царя возз'єднання під його владою всіх земель колиш­ньої Речі Посполитої. З'явилися конфлікти й у зв'язку з інтерпретацією конституції. У самій Росії багато представників російського дворянства, армії та бюрократичного апарату застерігали Олександра І від відновлення Речі Посполитої.

У польському патріотичному середовищі стали формуватися таємні орга­нізації студентів, польських масонів, утворилося Патріотичне товариство (1821) на чолі з майором В. Лукасинським. Уже після арешту В. Лукасинського 1824 р. Патріотичне товариство нав'язало контакти з Південним товариством декабристів, спільно з яким готувало повстання проти самодержавства. Піс­ля придушення виступів декабристів у Петербурзі та Чернігівського полку в Україні багато членів Патріотичного товариства було заарештовано й пока­рано. Наприкінці 1828 р. група військових із школи підхорунжих піхоти у Варшаві під керівництвом П. Висоцького утворила нову таємну організацію для підготовки повстання.

Революційні події у Франції влітку 1830 р. сколихнули польську гро­мадськість, спричинили патріотичне піднесення. Польські національні кола стривожили чутки про скерування польського війська на придушення рево­люції у Франції. Проти ночі 17 (29) листопада 1830 р.група молодших польських офіцерів напала на резиденцію намісника великого князя Кос­тянтина палац Бельведер і казарми російських військ у Варшаві. Костянти-

Росія в першій половині XIX ст.

нові вдалося втекти. Внаслідок захоплення міського арсеналу, озброєння ро­бітників та ремісників, переходу на бік змовників частини польських військ Варшава опинилася у руках повстанців. За деякий час було створено Націо­нальний уряд на чолі з А. Чарторийським, який схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772 р. Вимоги відновлення "історичної Польщі" спричинили негативне ставлення до повстання з боку Австрії та Пруссії, які брали участь у її поділах. 13 (25) січня 1831 р. поль­ський сейм проголосив "детронізацію" Миколи І і незалежність Польщі. Ми­кола І звернувся до повсталих з маніфестом, обіцяючи помилування, якщо вони повернуться до виконання свого обов'язку і видадуть захоплених у по­лон російських чиновників та військових, але одержав відмову. На початку лютого 1831 р. російська 120-тисячна армія під командуванням І. Дібича (після його смерті від холери в травні армію очолив І. Паскевич) почала на­ступ на Варшаву. У битвах під Сточком і Вавром повстанці зупинили на­ступ російської армії, але в битві під Гроховом 13 (25) лютого польська армія зазнала серйозних втрат. 14 (26) травня головні польські сили під ко­мандуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остро-ленкою. Відтоді повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії та шляхти залишала країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої ре­форми переходу селян з панщини на чинш. Зусилля радикалів, об'єднаних у Патріотичне товариство, наштовхувалися на сильну протидію консерватив­них кіл в уряді, сеймі та війську. Політичне протистояння призвело до па­діння Національного уряду і переходу влади до рук генерала Я. Круковецько-го, який проголосив себе диктатором. Тим часом наприкінці серпня російські війська підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Із падінням Вар­шави на початку вересня 1831 р. повстання було придушене. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Пруссії, де були ін­терновані.

У листопаді 1831 р. Микола І створив тимчасовий уряд Польщі з І. Пас-кевичем на чолі. Реакція Петербурга на події в Польщі означала продовжен­ня традиційної політики, частиною якої було покарання нелояльної польсь­кої еліти. Влада спочатку розправилася з тими повстанцями, які не встигли емігрувати. їхні помістя конфіскували й передали російським поміщикам; шляхту зобов'язали нести військову службу.

Органічний статут (лютий 1832 р.), який заступив конституцію, ого­лошував Царство Польське "невід'ємною частиною" Російської імперії, а поль­ську корону - спадковою російської імператорської сім'ї; окремої коронації тепер не вимагалося. Статут скасував польський сейм, ліквідовував польську армію і самостійні фінанси. Управління Польщею перейшло до Адміністра­тивної ради на чолі з намісником імператора. Було запроваджено поділ на губернії, російські гроші, систему ваг та мір, кримінальне право, цензуру, прямий нагляд за школами, діяльність жандармського корпусу. Католицька

Національне питання і пробудження націй

церква опинялася в невигідному становищі порівняно з РПЦ. Всю систему" контролю над країною гарантувала російська військова присутність. Водно­час було підтверджено особливий адміністративний статус Царства та га­рантовано громадянські свободи, залишалися ознаки колишньої автономії: поляки становили значну частину чиновництва, шляхта зберігала свій особ­ливий статус, польську мову застосовували в діловодстві, уніатську церкву не було ліквідовано.

Після поразки повстання 1830-1831 р. в еміграції - Франції, Бельгії, Швейцарії, Великобританії - опинилася нова хвиля поляків, які продовжу­вали боротись за незалежність. Кількість емігрантів була незначною, та вони належали до інтелектуальної еліти польського суспільства. Еміграція мала вплив на польські землі, організовувала таємні товариства, висилала емісарів, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Консервативна течія гур­тувалася навколо князя А. Чарторийського і згодом одержала назву "Готель Лямбер" (від назви паризької резиденції князя). її прихильники передбача­ли відбудову Польського королівства за допомогою європейських держав. Поляки, які походили з України і захоплювались її минулим, зокрема козач­чиною (М. Чайковський, І. Терлецький, Ф. Духінський та ін.) створили нав­коло А. Чарторийського "український гурток". Вони висували ідеї спільності долі й національних інтересів поляків і українців. Демократичний табір (Поль­ське демократичне товариство) бачив Польщу демократичною республікою. Крайнє ліве крило еміграції було представлене організацією Люд Польсь­кий, яка бачила відбудову Польщі на засадах ранньохристиянських ідей та аграрного соціалізму.

Освічені польські патріоти після ліквідації польської держави намага­лися рятувати пам'ятки польської культури - книги, рукописи, речі. Вони засновували музеї, бібліотеки, газети, часописи, збирали історичні пам'ят­ки, публікували народні пісні, приказки. Княгиня Ізабелла Чарторийська влаштувала в маєтку в Пулавах музей історичних старожитностей. Богуміл Лінде (1771-1847) опублікував шеститомний "Словник польської мови" (1806-1814). "Товариство друзів наук", створене 1800 р., упродовж 30 років існування залучило до свого кола багатьох відомих учених, педагогів, ліка­рів, політиків. Молодий учений і письменник Адам Чарноцький (1784—1825) розпочав етнографічні дослідження білоруського та українського населення на землях колишньої Речі Посполитої. Свої праці він друкував під псевдо­німом Зоріан Доленга-Ходаковський. У контексті зацікавлень народною творчістю розвинулася "українська школа" польської літератури. її пред­ставники, що походили з України (Юзеф-Богдан Залеський (1802-1886), С. Го-щинський (1801-1876) та ін.), захоплювалися звичаями, фольклором україн­ців, оспівували незламний дух козаків тощо. Правда, дехто з них трактував українську народну культуру як різновид "всепольської", що доповнювала і збагачувала їхню культуру.