Національна культура в сучасній україні. єдність і взаємозалежність світової та національної культур

У XX ст. активізувалися рухи народів до національного самовиз­начення. Вони пройшли по всіх континентах. Характерною озна­кою стали національні революції, які проголошували принципи самовизначення, самоутвердження націй, зумовлювали створення національних держав на базі етносоціальних спільнот. Виробляли­ся наукові обґрунтування для набуття правового статусу новоут­вореними державами, для абсолютизації форм соціально-економічного, політичного та духовного життя нації.

Політична теорія утверджувала пріоритет держави як ідеаль­ної форми національної політичної організації, що декларувала полі­тичну рівність народів, які проживають у конкретній країні. Націо­налізм виводиться на рівень певної релігії, яка має віру в Бога замінити на віру в націю.

Економічна теорія націоналізму досить суперечлива, тому що економічні проблеми вважаються другорядними, а почасти ігноруються, перевага віддається ідеалізації та милуванню самими собою.

Провідною тезою націоналізму є лінгвістична теорія, яка аб­солютизує роль національної мови, вважаючи її єдиним про­відним чинником збереження, утвердження та виживання націо­нальної спільноти. Стверджується, що мова — це передусім консолідуюча сила, яка єднає націю не лише на аборигенній тери­торії, а й у зарубіжжі. На рівні державного утворення ця теорія не витримує критики; нині не існує жодної однонаціональної дер­жави при тому, що практично всі країни одномовні, незважаючи на те що в них проживають люди різних національностей.

Кожна мова різниться діалектами; вони досить розмаїті й не завжди зрозумілі людям, які живуть в іншому регіоні. Це характерно для будь-якої держави, у тому числі й України.

Культурна теорія найбільш популярна щодо визначення об'єдну­ючого фактора. Це проявляється у колективному егоїзмі, який ба­чить свою культуру месіанською щодо інших. Теоретики вважають, що лише культурний націоналізм може об'єднати народ і вивести його на політичний рівень об'єднання нації. Культурний процес будь-якої держави не може бути однорідним, це суперечить як діа­лектиці, так і здоровому глузду. Адже кожне суспільство останні 500-700 років чітко детерміноване; кожна соціальна група утво­рює, виробляє і трансформує культурно-мистецькі досягнення як свої, так і сусідів, при цьому враховуються регіональні та на­ціональні особливості. Як правило, народи з "нижчим" соціальним рівнем консервативніше зберігають культурну спадщину, а "вищі" — більшою мірою сприйнятливі до досягнень цивілізаційного процесу. Цивілізація ніколи не може бути локальним явищем, вона завжди поширюється на досить значні території. Як приклад розглянемо європейську та далекосхідну. Кожна з них досягла ви­соких рівнів розвитку, має певні особливості, які суттєво різнять­ся. Кожна з них адаптувала цілу низку націй і держав, включила їх у свій культурний процес. Особливо це помітно на сповідуванні світових релігій: уся Європа — це переважно християнський світ, азійський континент — світ ісламу; відповідно вони мають різні культурні домінанти.

Останні півтораста років гаряче дебатувалось питання стосовно теорії двох культур; на політологічному рівні протиставлялися класові групи, стверджувався антагонізм між ними, доводилось, що кожна з них творить свою культуру, але час усе ставить на свої місця. Вихідці з панівного класу П. Могила, Ф. Прокопович, Б. Хмельницький, П. Куліш, Є. Гребінка, М. Гоголь, Леся Україн­ка, сім'ї Симиренків, Терещенків, Тарновських, Ханенків були представниками своєї нації; відповідно всі здобуті знання вони максимально застосовували практично на своїй землі, адаптуючи чужі набутки до своїх потреб.

Україна має своєрідну територію; вона розміщується між дво­ма великими суперетносами — східним і західним, а отже, поєднує особливості як одного, так і іншого. Нині на емпіричному рівні робляться спроби вивести походження України, українськості. Дехто починає від створення світу (С. Плачинда); інші на­магаються зробити українцями переважну більшість визначних діячів світу. Так, Ісус Христос, за Ю. Канигіним, — гуцул. Ейфо­рія свободи після революції 1991 р. дала можливість уявити себе на вищому щаблі стосовно інших. Наприклад, М. Жулинський стверджує: ми "...єдині, бо неповторні. Самобутньою формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригі­нальним типом національного світобачення. Ми, українці..., вит­ворили особливу систему звичаїв, вірувань, світорозуміння, мо­ральних, правових, етнічних, естетичних форм, які складалися упродовж розвитку людської спільності... Ми державний народ". Окремі патріоти намагаються вивести українців ще з первіснооб­щинного ладу, язичництва, на базі цього витворити нову, за Л. Силенком, рідну українську віру — РУН-віру.

Спокійніше подивившись на самих себе, на реалії становлення і формування українського народу, мови, культурних особливостей, можна зазначити, що після розпаду Київської Русі у XIII ст. почалось утворення на нашій території самосвідомої української нації, відмінної від Білої Русі та Московії; вона мала свої, прита­манні лише їй особливості. Було кілька етапів національного са­мовизначення України.; Перший — з XIV по XVII ст.; у цей час відбувся процес консолідації українського народу навколо націо­нальної ідеї утворення державності, найвищий її пік — гетьману­вання Богдана Хмельницького. Тоді Україна була визнана багать­ма державами як самодостатній суб'єкт європейського політично­го співжиття. Але з політичних та економічних причин повного утвердження України як держави не відбулось. Другий пік підйо­му національної свідомості відбувся у другій половині XIX — на початку XX ст.; він визначався високим інтелектуальним рівнем, коли провідні інтелектуали України утверджували народ як само­достатню націю. Двадцяте сторіччя двічі надавало можливість Ук­раїні визначитися як державі. Перша спроба 1917—1918 pp. була невдалою, оскільки створювати державу почали абсолютно непідготовлені люди, які прийшли до управління. Вони почали свою діяльність із критики попередньої системи, без конструктивних пропозицій, а головне — без конкретної програми дій на майбутнє. Створилася тривіальна ситуація, яка мала аналоги в історії. її ге­ніально сформулював К. Маркс. Коли його запитали, який мав бути результат перемоги Спартака над Крассом, він відповів: "Помінялися б місцями". У розглядуваному випадку класично спрацю­вала саме ця модель.

Наприкінці XX ст. Україна дістала чергову можливість стати державою. У 1991 р. відбулася класична революція; змінились вла­да, лад. На щастя, революційний перехід від однієї соціально-еко­номічної формації до іншої відбувся без кровопролиття. До влади - прийшли нові люди, частина з яких — це підпільники з психологією боротьби проти всіх, хто не поділяє їх думки, яку тут же почали втілювати в життя. За цілковитої відсутності вміння прак­тично реалізувати свої ідеї вони все переводили у декларативні заклики щодо збереження культурної спадщини, втілення ЇЇ на базі чистого ідеалізму, не підкріпленого економікою.

Багаторічні заборони пропаганди культури Заходу на постра­дянському просторі спричинили інтерес до неї. Коли ця культура ^прийшла до нас, ейфорія вседозволеності "змела" моральні кордони. В Україну широким потоком полилося все ницісне, що по­робив "вільний" світ. Змінилась культурна домінанта, економіч­ний чинник почав переважати над етичним, "дешева" інформація почала витісняти високе мистецтво, активізувалася психологічна обробка молоді через засоби маскультури. Практично нанівець звівся логічний зміст лісні; начебто на рівні епатажу мусується теза про ницість молодого покоління. Чи може артист, який поважає себе, взяти псевдонім "Дурко", а співачка волати на всю держа­ву: "мамо, я дурна". Адже твір мистецтва — це завжди узагальнен­ня, що стосується явища, народу чи нації.

Після ейфорії перших років творення держави починають ви­роблятися передумови напрацювання конструктивних моделей визначення себе у світі економіки, виробничих відносин, куль­турно-мистецького процесу. Останній завжди діалектичний, потре­бує певного часу для втілення. Уже сьогодні спостерігаються де­які ознаки його поліпшення. Критично переглядається минуле, гола декларативність відходить до мітингових політиків, серйозні вчені працюють над моделями реального втілення національного "Я", щоб народ України, відчувши свою єдність, внутрішній зв'язок, вагомість історичного характеру, традиції, увів їх у свою свідомість, загартував волю і завдяки цьому утвердився серед інших народів.

"Дореволюційний період, окрім досягнень, завдав Україні також збитків; вона втратила частину національної еліти, оскільки в результаті економічних труднощів багато діячів культури еміг­рували. Вирощення еліти — довготривалий процес; як правило, він займає два-три покоління. Лише наявність національної еліти дає можливість вийти на рівень провідної держави у світі, оскільки надзавдання цієї категорії людей — духовно і політично інтегру­вати суспільство на вирішення та реалізацію побудови держави, виробляти модель національної ідеї, яка має включати:

• формування психічного складу народу та його характеру;

• обґрунтування потреб, визначення рівнів свободи економіч­ної, політичної, громадської та творчої діяльності;

• моделювання прагнення людей до досконалості та засвоєння загальнолюдських цінностей, усунення власних негативних рис;

• вироблення моделі консолідації народу України для утверд­ження незалежної держави, яка забезпечуватиме умови для задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб, вільний розвиток кожної особистості незалежно від націо­нальності чи соціальної групи, права громадян у повному обсязі за принципом "вільна особистість у вільній державі".

Комплексне вирішення поставлених проблем сприятиме роз­витку національної культури, власних традицій, закріпить у свідомості етносу притаманні лише їй визначальні риси.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Провідні культурологічні тези націоналізму.

2. Періоди національного становлення України.

3. Роль і значення національної еліти у становленні націй.