Тема 2. Українська національна революція ХVІІ ст. 2 страница

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. почався поступовий занепад Київської держави. Усі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею.

Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на період князювання Володимира Моно­маха.

Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий харак­тер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то станом на початок ХІІІ ст. їх кількість досягла вже 50, а у ХІV ст. їх було вже 250.

Роздробленість є надзвичайно суперечливим явищем: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого – органічно сприяла розвиткові економіки та культури на місцях.

Треба зазначити той факт, що роздробленість не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури Київської Русі. Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноособній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип «колективного суверенітету», Руссю правила група найсильніших та найвпливовіших князів з династії Рюриковичів). Навіть у період роздробленості держава характеризується певною внутрішньою єдністю, про що свідчать збереження внутрішніх установлених економічних зв’язків, однакова дія загальноруського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для всієї Русі релігії та культури.

Період феодальної роздробленості є закономірним етапом роз­витку суспільства, адже роздробленість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи.

Галицько-Волинська держава в межах зазначеної системи виді­лялася, вона утворилася 1199 р. у результаті об’єднання волинським князем Романом Галицького і Волинського князівств. Він здійснив ряд переможних походів проти агресивних сусідів і невдовзі, як зазначають літописці, володів майже всіма землями і князями від Дніпра до Чорного моря і Дунаю. Але у 1205 р. під час нового військового походу Роман загинув. Тільки через 40 років його синові Данилу вдалося відновити Галицько-Волинське князівство. Він не лише зібрав колишні землі в єдину державу, а й сприяв її економічному і культурному піднесенню. Визнавши залежність від Золотої Орди, Данило готував антитатарську коаліцію. Йому вдалося таким чином об’єднати більшість українських земель. Заслуговує на увану студента, як Данило Галицький прагнув звільнити Русь-Україну від монголо-татарського іга. Реалізуючи ідею створення міжнародної антиординської коаліції, він:

1) налагодив союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Володимир-Суздальським князівством, зміцнив їх династичними шлюбами;

2) запропонував впливовому в Європі Папі Римському Іно­кентію ІV передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму заради боротьби проти татарської навали. Щоправда, ідею церков­ного об’єднання не сприйняла православна ієрархія (митрополит Русі Кирило, призначений Данилою у 1246 р., князь Олександр Невський, який строго виконував умови принизливого ярлика на князювання від хана Батия);

3) погодився на своє коронування Папою Римським як руського короля заради організації хрестового походу проти Золотої Орди разом з Польщею, Чехією, Моравією, Сербією та померанськими князівствами. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не виправдалося;

4) у 1254 р. він уклав військовий договір з литовським князем Міндовгом проти Золотої Орди. Ця спроба зазнала поразки і Данилу прийшлось відмовитися від антитатарських планів. Нащадки продовжували розпочате Данилом. Але 1340 р. боярство отруїло князя Юрія ІІ з династії Романовичів, і з його смертю закінчилася українська державна влада княжої доби. Роль і значення Галицько-Волинського князівства в історії України важко переоцінити, адже воно успадкувало політичні та культурні традиції Києва і продовжило державотворення на етнічних українських землях ще на ціле століття. Його землі були важливим культурним рубежем та своєрідним водорозділом між католицьким Заходом та православним Сходом, які визнавали як міцну й загальноукраїнську державу.

Підводячи підсумок, студент доходить висновку, що феодальна роздробленість, з одного боку, посилила відцентрові тенденції, послабила Київську Русь і спричинила втрату її незалежності, а з другого – сприяла економічному і політичному розвиткові окремих земель. В історичному досвіді державотворення Київська Русь значне місце належить Україні-Русі.

Тема 2. Українська національна революція ХVІІ ст.

План

1. Причини, передумови та характер боротьби українського народу.

2. Розгортання революційних подій за часів гетьмана Б. Хмельницького.

3. Утворення Української козацької держави.

4. Національна революція й козацька держава в контексті загальноєвропейського простору.

Література

1. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. – К., 1994.

2. Безпалов М. Є. Історія України: погляд із сьогодення / М. Є. Безпалов, О. М. Бут, П. В. Добров, В. І. Шабельніков. – Донецьк, 2004. – С. 49–60.

3. Грушевський М. Історія України – Русі. В 11 т. 12 кн. – Т. ІХ – 1.–1. – К., 1996.

4. Історія України: Навчальний посібник / під ред В. Смолія. – К., 1997.

5. Костомаров М. Богдан Хмельницький. – К.: Веселка, 1992.

6. Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971.

7. Северинюк Валентин. Україна козацька. – Львів: Каменяр, 2014. – 478 с.

8. Смолій В. Українська національна революція / В. Смолій, В. Степанков. – К., 1999.

Теми рефератів

1. Богдан Хмельницький: політичний портрет.

2. Українсько-Московський міждержавний договір 1654 р.: погляд із сьогодення.

3. Зміни в соціально-економічному житті козацької держави.

4. Військове мистецтво козаків під час Української національної революції.

5. Місце України в міжнародних відносинах тогочасної Європи.

В багатовіковій історії українського народу ХVІІ ст. стало періодом переходу до чергового етапу розвитку цивілізації.Це відповідало загальноєвропейським перетворенням: Західна Європа постала перед буржуазними революціями. На політичну арену вийшли нові сили й особистості.

Між українськими істориками в дослідженні проблем ХVІІ ст. досі ведуться дискусії щодо визначення термінології «національно-визвольна війна чи революція», періодизації, датування та її хроно­логічних меж, по-різному трактують її внутрішній зміст, характер і наслідки. Для більшості дослідників Національно-визвольна боротьба українців набула характеру національної революції. Знані історики В. Смолій і В. Степаников, розвиваючи ідеї М. Грушевського, ква­ліфікували події ХVІІ ст. в Україні як революційні (1648–1676 рр.).

Методичні поради

Розгляд першого питання вимагає чіткого з’ясування причин, які виникали обурення більшості народних мас. Йдеться про комплекс соціально-економічних, політичних і духовних причин. Утворення Речі Посполитої в другій половині ХVІ ст. привело до експансії поляків на всіх українських землях, до встановлення жорстокого колоніального режиму, який характеризувався соціаль­ним, національним і релігійним гнітом українців:

1. Погіршення становища селянства в умовах панщинно-філь­варкової системи господарювання, яка із прогресивної переросла з початку ХVІІ ст. в регресивну (панщину довели до 5–6 днів). За свідченням очевидця, французького інженера Г. Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам».

2. Зростання невдоволення українського міщанства, яке потер­пало як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядовців. Обмежувалося самоврядування, хоч більшість міст України користувалася магдебурзьким правом.

3. За «Ординацією Війська Запорозького реєстрового» 1638 р. обмеження прав козацтва, запровадження заходів спрямованих на ліквідацію його як стану. Козаки перетворювались на кріпаків, їм заборонялося без угоди уряду ходити в морські й суходольні походи проти Османської імперії та Кримського ханства.

4. Полонізація політичної сфери та української культури, примусове насадження католицизму: православні зобов’язувалися сплачу­вати податки на утримання католицького духівництва, закривалися існуючі, заборонялося будувати нові православні церкви й монастирі, зростала кількість єзуїтських колегіумів, звужувалося вживання української мови; масова полонізація української еліти, судочинства, прогресуюча асиміляція українського народу.

Зазначене спричинило особливо наприкінці ХVІ – 30-х рр. ХVІІ ст. передумови боротьби, які мали комплексний характер, крию­чись одразу в декількох сферах суспільного життя.

Події, які розпочалися весною 1648 р., назрівали давно, про що переконливо свідчили численні козацько-селянські повстання під проводом К. Косинського С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила), П. Бута (Павлюка) та ін. Навіть представники привілейованої частини українського козацтва (на прикладі життя Богдана Хмельницького) не були захищені від свавілля польської шляхти. Загалом ситуація зумовлювала загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю». Де – факто підійшли до межі існування великого і самобутнього європейського народу, який був поставлений перед історичною необхідністю піднятися на боротьбу за визволення заради самозбереження.

На початку 1648 р. Богдан Хмельницький сформував повстанський загін, на Січі його обрали гетьманом Війська Запорозького і закликав народ до боротьби проти польсько-шляхетського панування.

В умовах поєднання об’єктивних і суб’єктивних передумов повсталі обʼєдналися навколо колишнього писаря Війська Запорозь­кого, чигиринського сотника. Він одержав освіту у православних братствах і Львівському колегіумі, володів кількома іноземними мовами, добре знав військову справу, історію, право, географію. Природний розум і віра в Бога вирізняють Б. Хмельницького від попередників, взявши уроки козацько-селянських визвольних пов­стань. Він звернувся підтримати різні соціальні верстви: селян, козаків, жителів міст, українську шляхту та православне духовенство. Заручившись підтримкою Туреччини, склав воєнний союз з Кримсь­ким ханом. Стратегічно це унеможливлювало війну на два фронти. Повстання стало початком національно-визвольної боротьби проти Речі Посполитої.

Переходячи до другого питання, треба наголосити, що перші перемоги, завдяки вмілим тактичним маневрам Б. Хмельницького, в травні 1648 р. в урочищі біля р. Жовті води та під Корсунем разом з татарами завдяки засідки загона М. Кривоноса зазнало нищівної поразки добре озброєне і вимуштруване 30-тис. польське військо.

У результаті перших перемог козаків Б. Хмельницького і підт­римки селян була знищена польсько-шляхетська влада на Ліво­бережжі, Київщині та Поділлі влітку 1648 р. Почалося масове знищення фільваркової системи, формування козацько-селянських полків і місцевої козацької адміністрації. Але польська шляхта не визнавала законність дій постанців. Б. Хмельницький уперше звер­нувся за допомогою до московського царя Олексія Михайловича, продовжував переговори з кримським ханом, турецьким султаном, польським королем, господарями Молдавії, Валахії (Румунії) і Трансільванії (Угорщини). Гетьман як громадянин своєї країни і в подальшому залишався автономістом, розраховуючи на нового польського короля Яна Казиміра (замість померлого Владіслава ІV).

Пани, сейм готувалися до нових походів і спішно збирали нове 40-тисячне військо, одночасно нагадуючи селянам Волині, Галичини інших західних земель, хто на них хазяїн. У вересні 1648 р. союзне козацько-татарське військо на чолі з Б. Хмельницьким зійшлося з польською армією поблизу містечка Пилявці (Волинь). Пилявецька битва завершилася для польської армії черговою поразкою і новим спалахом селян проти фільваркової системи і поділу земель. Фактично усі українські землі охопила селянська війна.

Повстанцям відкрився шлях у власне польські землі. Унаслідок походу українсько-татарської армії на Львів та Замостя на початку листопада 1648 р. майже усі українські землі були визволені від польського панування. Але тривала облога фортеці виснажила сили і ресурси козаків, почалася епідемія чуми, від якої помер і визначний полководець Максим Кривоніс, падала дисципліна і боєздатність. В таких умовах Б. Хмельницький вирішив з військом прибути до Києва. На жаль, гетьман не здогадався залишити гарнізон українсь­ких військ на західноукраїнських землях і це дозволило Польщі дуже скоро знов їх окупувати.

Коли 23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі повсталого війська вступив до Києва, його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства». Але надії гетьмана на визнання польським королем автономних прав українського народу, як і на допомогу єдиновірного Олексія Михайловича не збулися.

Відсяткував Різдво 1649 р., гетьман обдумував перспективи подальшої боротьби. А через місяць він визнав єдиним надійним союзником козаків селянство, сформував – остаточну мету повстан­ців. Її дослідники тлумачать як програму розбудови Української держави:

· обґрунтував право українців на створенння незалежної від Речі Посполитої держави в етнічних межах їхнього проживання;

· сформулював положення про соборність українських земель;

· розглядав козацьку Україну як спадкоємицю Київської Русі;

· утворення в Українській державі нового соціально-економіч­ного ладу, ринкових відносин з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю. Мета і цілі засвідчили нового Б. Хмельницького: з ватажка козацько-селянського повстання виріс керманич національної революції українського народу. З прихиль­ника автономії українських земель (на кшталт Литовського князівства в союзі Речі Посполитої) гетьман став борцем за незалежну соборну державу.

Між тим, поляки, порушивши перемир’я, укладене біля Замостя, почали наступати на Україну. Влітку 1649 р. величезна польська армія на чолі з королем Яном Казимиром та литовським гетьманом Янушем Радзівілом напали під Зборовом і Збаражем на українсько-татарське військо. І хоч перевага в жорстких боях була на боці козаків, Хмельницький змушений був піти на укладення мирного договору. Кримський хан розуміючи, що розгром поляків покладе край війні і, не бажаючи цього, почав сепаратні переговори з коро­лем, погрожуючи Хмельницькому перейти на бік поляків у випадку продовження битви. Ці переговори рятували річ Посполиту і зводили нанівець усі попередні жертви українського народу. У Хмельниць­кого не було вибору, бо вести війну одночасно і проти Польщі, і проти Криму він не міг. Мілітарний альянс з татарами виявився ненадійним.

8 серпня 1649 р. гетьман був примушений заключити Зборовсь­кий договір, за яким визначалася козацька автономія у складі трьох воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавського, чисельність реєстру встановлювалася у 40 тис., польська шляхта отримала право повернутися у свої маєтки, а їх селяни – у старий кріпацький стан. Отже, усі антагоністичні суперечності залишилися і вимагали вирі­шення у майбутньому. Цей договір і Польша, і гетьманський уряд розглядали як тимчасовий і готувалися до війни.

Студенту важливо підкреслити про значення Зборовського дого­вору як юридично узаконеного утворення Української козацької держави – Війська Запорозького. Вперше польський король визнав територію козацької держави. Вона складалася з земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км. – від р. Случ на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті і півночі до степової смуги на півдні. Це те, чого не доставало до основних атрибутів держави – законодавчої Генеральної (старшинської) ради, виконодавчої й судової влади, уряду. Як мудрий політик, державотворець Б. Хмельницький вико­ристав військову систему управління (16 полків) як адміністративний апарат колишніх трьох воєводств.

Однак сейм Речі Посполитої договір не ратифікував. Окрім території 3-х воєводств магнати і шляхта поверталися до своїх маєтків і мстилися всім, хто брав активну участь у воєнних подіях, відновлювалося панське землеволодіння. Татари, які поверталися з війни, грабували і перетворювали в попіл українські міста і села. Загальна руїна і голод викликали масові протести і спротив населення діям гетьманського уряду. Московська держава, побоюючись війни з Польщею, не наважувалася надати допомогу Б. Хмельницькому.

Тим часом, Польща взимку і навесні 1651 р. вела локальні бої, а 19 червня 1651 р. біля м. Берестечка на Волині почала генеральну битву. Коли настала кульмінація, хан покинув поле битви, полонивши Б. Хмельницького майже на 10 діб. Українська армія, залишившись без союзника і головнокомандуючого, була дезорганізована і розбита. Тільки невеликій частині армії на чолі з полковником Іваном Богуном після 10-денної оборони вдалося вирватися з оточення і зупинилася біля Білої Церкви. Тут 18 вересня 1651 р. була укладена угода, яка за визначенням М. Грушевського, являла собою «урізаний Зборівський договір». Тепер козацька територія обмежувалась лише одним Київським воєводством, реєстр мав становити 20 тис. козаків, шляхта і євреї поверталися у свої маєтки. Цей договір Б. Хмельницький розглядав як тимчасовий.

Попри те, що доводилося починати все майже з початку, гетьман знайшов у собі сили для продовження боротьби. Була створена нова армія, якою на Поділлі 22 травня 1652 р. у битві біля м. Батіг польські війська були оточені і повністю знищені. Полягло майже 10 тисяч – вся піхота і половина усіх гусарів Речі Посполитої. Загинув і корон­ний гетьман М. Калиновський. Це була найбільша в історії Польщі воєнна катастрофа. Сучасники порівнювали тріумф Б. Хмельницького з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами у 216 р. до н. е. під Каннами, яка протягом багатьох віків вважалася класичним взірцем оточення і цілковитого знищення противника.

В результаті Батозької перемоги були анульовані принизливі умови Білоцерковської угоди – Українська козацька держава фактично виборола незалежність. Була ліквідована фільварково-панщинна система господарства, кріпацтво і феодальна залежність селян. Більшість земельного фонду перейшла у власність Державного Скарбу, а значна частина землі – до рук козаків і селян. Виникла нова модель соціально-економічних відносин і нова соціальна структура суспільства. Це були дійсно революційні зміни. Але вони, в умовах війни, не були відповідно законодавчо затверджені і політично оформлені, що створювало сприятливі умови для реставрації дорево­люційних відносин.

Перемога під Батогом мала ще один важливий історичний наслідок. Московський уряд, нарешті, наважився надати допомогу Україні, і 1 жовтня 1653 р. Земський Собор вирішив прийняти Війсь­ко Запорозьке під «государеву високу руку». Саме у цей час, на початку жовтня, велика українсько-татарська армія підійшла до м. Жванець на Поділлі, де оточила польське військо. Московський цар Олексій Михайлович 31 грудня 1953 р. підтримав рішення Земського Собору. У воєнних діях на Поділлі козаки мали перевагу, однак кримський хан уклав з польським королем договір про перемир’я. Б. Хмельницький не визнав цього договору і зі своїми полками повернувся на Подніпров’я.

Тепер стало остаточно зрозумілим, що без допомоги Московії навіть автономію вибороти було неможливо.

Воєнні невдачі, ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, формальна підтримка Туреччини – все це підштовхнуло гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначило промосковський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького. Студенту треба досконально розібратися, як юридично було оформлено союз під час російсько-українських переговорів.

8 січня 1654 р. у м. Переяслав відбулася Військова рада за участю російського посольства на чолі з боярином Василем Бутурліним. Переяславська Рада ухвалила прийняти протекцію московського царя і увійти до складу Московського царства. Однак вже перші кроки по оформленню цього акту були затьмарені відмовою В. Бутурліна дати від імені царя присягу на вірність своїм зобовязанням щодо Козацької держави.

Але відсутність прийнятої альтернативи примусила українців покластися лише на царське слово і однобічно скласти присягу цареві. Однак частина населення відмовилася присягати: запорожці, вище православне духовенство, зокрема митрополіт Сильвестр, козаки Брацлавського, Уманського, Полтавського і Кропивненського полків, славетний полковник Іван Богун і ін.

Політичне і правове становище Української козацької держави у складі Московського царства було врегульоване документами під назвою «Статті Б. Хмельницького», або «Березневі статті», підписані у Москві у березні 1654 р. Оригінал договору не зберігся, тому дослідники аналізують їх з певним застереженням. Чітко визначити і кваліфікувати цей акт вчені досі не змогли. Запропоновані терміни – «унія», «воєнний союз», «протекторат», «васалітет», «возз’єднання» – не можуть вважатися аутентичними. Більшість істориків вважає цей акт приєднанням України на правах автономії. Вона мала власну територію, адміністративний устрій, суд, фінансову систему, військо з 60 тис. козаків, однак виборність гетьмана, як і його зовнішня політика, контролювалася царським урядом. Укладений договір, за словами Олени Апанович, не був «для України ні трагедією, ні ганьбою».

Кожна зі сторін, підписуючи договір, вкладала в нього свій сенс. Козацька держава прагнула використати Московське царство як важіль, за допомогою якого можливо було б вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої. Москві Козацька держава теж була потрібна, як буфер у боротьбі проти Туреччини, а в перспективі, як можливість перетворити часткову залежність на цілковиту.

Попри все, козацька держава уперше виступала як суб’єкт міжнародного права і була визнана Москвою, у якої просять про­текції. Тут суспільний устрій відрізнявся від Козацької держави з її демократичними засадами. Разом з тим, зв’язавши на тривалий час свою історичну долю з православною Московією український народ отримав набагато кращі умови для збереження національної й духовної ідентичності. Друга сторона значно посилилася, змінивши геополітичний ландшафт Європи. Це був перший значний крок на шляху до утворення Російської імперії.

Після заключення договору російсько-українська армія відновила воєнні дії проти Речі Посполитої і в 1655 р. були звільнені від поляків Поділля і Східна Галичина, у війну проти Польщі виступила Швеція, окупувавши більшу її частину. Здавалося, остаточна перемога вже близька. Однак у Кремлі різко змінили політику. Було вирішено примиритися з Польщею, бо цареві магнати пообіцяли польський трон, і почати війну зі Швецією за прибалтийські землі, втрачені Росією в 1617 р.. Інтереси українців при цьому зовсім не врахо­вувалися, їх навіть не допустили до участі у російсько-польських переговорах. У листопаді 1656 р. Віленське перемир’я було підписано і стало брутальним порушенням «Березневих статей». Це глибоко обурило Б. Хмельницького і він розпочав війну проти поляків у союзі з Трансільванією і Швецією. Однак сил не вистачило і об’єднані війська були розбиті. Чисельні походи і битви, негаразди і воєнні невдачі підірвали здоров’я гетьмана. 27 липня 1657 р. обірвалося життя лідера національної революції.

Велич Богдана Хмельницького полягає у тому, що він створив могутню Українську Козацьку державу без якої неможливе було б відродження української державності вже 1917 року. Слід також підкреслити, що з початку народного повстання до приєднання до Москви Україна жила як самостійна незалежна держава. Формально козацька держава і підпорядковані їй землі звалися Військом запорізьким. У цій державі, що охоплювала всю етнічну територію України, гетьман був, по суті справи, государем. Він і сам так себе сприймав і весь український народ бачив у ньому свого голову, вождя, государя. А Україна мала всі ознаки і прикмети тогочасної європейської держави. Що стосується загальної оцінки козацької держави, то слід підкреслити, що вона була, так би мовити, перш за все Козацькою державою «де-факто», але, на жаль, не була проголошена «де-юре» Українською державою. Ось чому переговори в Переяславській раді йшли від імені Війська запорізького, а не держави України. Кажучи про причини загибелі цієї спроби становлення національної держави, треба розвінчувати не тільки підступну політику російського царизму, але, на жаль, і непослідовну лінію деяких гетьманів, що привело до чвар і розладу в часи Руїни. Слід погодитися з канадським істориком О. Субтельним, що після смерті Б. Хмельницького наступні гетьмани і старшини всього лише за 20 років зруйнували всі підвалини української національної державності. Таким чином, створена Б. Хмельницьким Козацька держава була, так би мовити, щаблиною в історії української державності. З точки зори цивілізаційного підходу, ця держава, яка мала ознаки демократичної республіки, була закономірним явищем нової епохи європейського Відродження. Для багатьох дослідників історії ХVІІ ст. закінчується перший, основний період української національної революції.

Перехід до розгляду третього питання потребує виходити з уже розглянутих об’єктивних умов для утворення держави за резуль­татами Зборовського мирного договору 1649 р. Державотворчий процес ініціював і здійснювався під керівництвом Б. Хмельницького. На звільненій від влади Речі Посполитої українській території було ліквідовано адміністративний апарат польсько-шляхетської влади і створено нову систему управління. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні. Основним органом влади була Війсь­кова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, госпо­дарські, правові та інші питання.

Разом з гетьманом Військова рада обирала Генеральну старшину, яка ділила з ним виконавчу владу. Ця соціальна верхівка вирішувала фактично всі справи, складаючи (говорячи сучасною мовою) кабінет міністрів або уряд. До його складу входили: генеральний обозний, два судді, підскарбій (скарбник, що керував фінансовими справами), писар (який фактично був канцлером – главою уряду), два осавули (замісники гетьмана у військових справах), хорунжий і бунчужний.

Згодом гетьман став головою і правителем України. Він очо­лював уряд і державну адміністрацію, завідував фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав універсали. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

Б. Хмельницький сформував Українську державу на двох заса­дах – демократії та авторитаризму. Спочатку переважали демок­ратичні засади, а потім зміцнюється самодержавність і посилюється централізація влади. Гетьман призначав полковників, скасовував рішення старшинських рад, рішуче добивався виконання усіх розпоряджень органами влади, а за невиконання суворо карав.

Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядром було реєстрове та запорозьке козацтво.

В ході революції це була масова народна армія, найбільша в Європі. Її ядро складали реєстрові козаки (40–60 тисяч чоловік). Запорозька Січ, становлячи невід’ємну частину України, визнавала владу гетьмана, пізніше також російського царя і деякий час (60–70-ті рр. ХVІІ ст.) – польського короля. При цьому вона зберігала незалежність своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Талановитими воєначальниками стали Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар та інші. Армія формувалася із добровольців, і у вирішальних битвах її чисельність сягала 100–150 тис. осіб.

Основною адміністративно-територіальною одиницею управ­ління був полк. Він іменувався за назвою головного міста. Полки не були однаковими ні за територією, ні за чисельністю козаків. Так, наприклад, в один і той же час Полтавський полк нараховував у своєму складі більше 5 тисяч чоловік, тоді як Чернігівський – 936 осіб. Полки очолювалися полковниками, яких обирали на військовій раді полку.

Полковник був не лише воєначальником, а й адміністратором, зокрема мав право наділяти землею козацьку старшину. У нього був власний апарат – полкова козацька старшина – суддя, писар, обозний, осавул. Останні обиралися разом із полковником і затверджувалися гетьманом. При полковнику на правах дорадчого органу існувала полкова рада.

Поступово вибори полковників набували все більш формального характеру, здебільшого гетьман або цар рекомендували на цю посаду своїх ставлеників.

Територіальною частиною полку була сотня. Як адміністративна одиниця, вона складалася із кількох містечок і сіл. На чолі сотні стояв сотник, якого обирали на сотенній раді. Його влада як адміністратора в мирний час поширювалася на все населення сотні, а під час воєнних дій сотний очолював відповідний військовий підрозділ – сотню. Сотники підпорядковувалися полковнику і гетьману, а в своєму розпорядженні мали писаря, осавула, хорунжого.

Сотня складалася з куренів. До складу куреня входило населення окремого села чи містечка. Очолював цю військово-територіальну одиницю курінний отаман. Міста мали свої органи управління, але лише незначна їх кількість зберегла самоврядування, більшість знаходолися в залежності від козацької адміністрації.

Гетьман з визнанням селянства єдиним надійним союзником у боротьбі проти Речі Посполитої не забував про їх соціальні завоювання. Українські селяни домоглися ліквідації фільварково-панщинної системи господарства, кріпацтва і різних форм феодальної залежності. Вони отримали право власності на землю, вступу до козацького стану тощо. Однак скасування феодальних відносин без затвердження законодавством створило реальне підґрунтя для відновлення довоєнної моделі в майбутньому.