Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Кафедра кримінального права та кримінології

„ЗАТВЕРДЖУЮ”

Начальник кафедри

кримінального права та кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

полковник міліції

„____”______________ 2012 р.

ЛЕКЦІЯ

З кримінально-виконавчого права

Тема 2. Історія кримінально-виконавчої системи і законодавства України

(лекція – 2 години)

Кривий Ріг 2012

Література

1. Бишток В. Л. Материалы для истории русской тюрьмы // Сборник правоведения. — 1894. — Т. III.

2. Демченко В. Г. Наказание по Литовскому статуту (в его трех редакциях 1529, 1566, 1588). — К., 1894.

3. Детков М. Г., Зубков А. Й., Кузьмин С. Й. Уголовно-исполнительное право России: теория, законодательство, международные стандарти, отечественная практика XX века. — М., 1997.

4. Евреинов Н. История телесннх наказаний: Репринт. изд. — Харьков, 1994.

5. Крошнский Д. В. Материали к исследованию истории русских тюрем в связи с историей учреждения Общества попечительного о тюрьмах. — Чернигов, 1912.

6. Кузьмин С., Гылязутдынов Р. Гулаг в годы войны //Преступление й наказание. — 1998. — № 5.

7. Левочкин В. А. Международные стандарти содержания заключенных й пенитенциарная система Украины //Система исполнения наказаний в Украине й стандарти Совета Европы. Материалы регионального семинара 26—27 апреля 2000 г., Донецк. — Донецк, 2000.

8. Лучинский Н. Ф. Краткий очерк деятельности Главного тюремного управлення за 35 лет существования (1879—1914) //Тюремний вестник. — СПб., 1914. — № 2.

9. Наріжний С. Судівництво і кари на Запоріжжі. — Прага, 1939.

10. Органы й войска МВД России. Краткий исторический очерк. — М., 1996.

11. Павловский Й. Ф. Очерк деятельности малороссийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина 1802—1808 гг. По архивным делам. — Полтава, 1914.

12. Скрипилев Е. А. Тюремная политика й тюремное законодательство Временного правительства. — М., 1968.

13. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г. О. Радов, І. І. Резник. — К., 1998.

14. Фролов Ю. О. Розвиток виправно-трудового права на Україні в перші роки радянської влади. — К., 1960.

Історія кримінально-виконавчої системи і законодавства України

План

1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України

2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду

3. Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду

4. Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду

Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України

Вивчення основних періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримінально-виконавчого права.

Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної писаної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом — виправно-трудової системи і законодавства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільного перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ.

Тому матеріали цієї глави треба розглядати як першу і поки що єдину спробу системного викладання історичного матеріалу, в межах і обсязі, передбачених загальною концепцією посібника. Для Детальнішого ознайомлення з історією становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України таким посібником може бути, наприклад, "Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України", а також перелік основних джерел для ознайомлення.

У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філантропічний, політичний.

Перший, найтриваліший, період — каральний — охоплює майже весь час — від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. На думку багатьох видатних фахівців у галузі кримінального права та пенітенціарії (в літературі XIX ст. — тюрмознавства) — І. Фойницького, Д. Тальберга, В. Нікітіна, М. Таганцева, С. Познишева, М. Гернета та інших, цей період характеризується повною байдужістю суспільних і державних структур до долі засуджених та надзвичайною жорстокістю карних заходів. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, "як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти".

До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом — різного роду ганебних покарань. Вершиною символістичного екзекутивного підходу до реалізації кари у цей період слід вважати композиційні вироки, хоча цілі кожного з покарань, що входили до тієї чи іншої композиції, були різними. Зокрема, Г. В. Демченко, аналізуючи законодавство періоду Литовських статутів, виділяє лише чотири основних: 1) "задоволення потерпілого і загладжування спричиненої кривди"; 2) "задоволення держави і загладжування спричиненої кривди"; 3) "суспільна охорона і позбавлення суспільства від злочинця"; 4) "виправлення злочинця". Як видно із самого переліку, мета виправлення посідає останню сходинку і проявляється лише в тому, що покараний дає обітницю — "потом того стеречьіся й не допущати". Але від цього "каральний період не втрачає свого значення для науки, оскільки, як можна судити із документів, що дійшли до нас у первісному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби виокремити кримінально-виконавчу діяльність у самостійну галузь державного управління і надати їй чинності на нормативно-правовому рівні.

Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філантропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кримінально-виконавчої системи і законодавства.

Але для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути певний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають "періодом будівництва тюрем нового типу". Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати "Тюремний замок". До цього додамо, що перші в Україні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О. Б. Куракіним. А введена ним класифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу.

Загалом внесок О. Б. Куракіна у розвиток піклувальної політики був настільки значним, що відомий поет І. П. Котляревський, який жив тоді у Полтаві і був свідком турбот цього філантропа і реформатора про вдів, сиріт, засуджених, про будівництво лікарень, притулків, нових в'язниць та інших "благих дел", написав на його честь оду, опубліковану П. А. Кулішем вже після смерті самого О. Б. Куракіна. Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але після отримання статусу державної установи це Товариство фактично перетворилося на бюрократичну машину.

Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України — політичний. Він характеризується переходом питань у сфері виконання покарань на політичний грунт. Умовно цей період можна поділити на три визначальних етапи:

1) "пенітенціарний", коли органи і установи виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання Російської імперії;

2) "виправно-трудовий", коли під впливом виправно-трудової політики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;

3) "кримінально-виконавчий", коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу.

Перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій — Міжнародної пенітенціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови кримінально-виконавчої системи і законодавства та впровадження передових методів роботи із засудженими. Незважаючи на негативні характеристики стану системи і законодавства цієї доби, які можна знайти в праці М. Гернета "Історія царської тюрми", кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворення Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови тримання в'язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізованих країн, і лише після цілого ряду актів вандалізму у в'язницях, численних озброєних нападів на представників центрального управління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів заборонених предметів і вибухівки ситуація значно змінилася. Але про це М. Гернет у своїй монографії зовсім не згадує. І це не дивно, оскільки вона писалася за часів сталінізму.

Другий етап характеризується роздвоєністю проголошених на весь світ начебто гуманістичних засад виправно-трудової політики та існуючої практики виконання кримінальних покарань.

Як в Росії у жовтні 1917 р., так і на Україні в березні—квітні 1919 р. він почався з ліквідації всіх відділів колишнього Міністерства юстиції, до складу якого на той час входила пенітенціарна система, та звільнення всіх кваліфікованих працівників, окрім архітектурного відділу та складу охорони місць ув'язнення. Слідом за підвідділами та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані губернські й повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх майно та кошти передані місцевим каральним підвідділам. "Озброєний марксистсько-ленінським вченням" новий уряд України почав будувати власну систему виконання покарань, з огляду і "під чутким керівництвом" тюремних структур Російської Федерації. Власне вся подальша схема її побудови і левова частка змістовної частини майже усіх нормативних актів була взята звідти.

Втім не обійшлось і без відступів від вказівок "згори", зокрема це стосується окремих спроб створити власне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань. Але про це в літературі з проблем виправно-трудового права також майже не згадується. У цілому ж як теорія, так і практика виконання покарань постійно коливалися між "пенітенціарією", створеною начебто "по строго изученньш методам марксистского исследования в уголовном праве", та реальним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок. І законодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися кожен бажаючий, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодавство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття нині діючого Виправно-трудового кодексу, хоча формально до 1940 р.

і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти знівечений постановами 1927—1929 рр. Виправно-трудовий кодекс України 1925 р..

Третій етап розвитку кримінально-виконавчої системи можна охарактеризувати одним словом — "олюднення". Зокрема, за новітніми даними, в діючий на Україні Виправно-трудовий кодекс внесено понад 100 змін і доповнень. Україна відмовилась від ряду ганебних для будь-якої цивілізованої держави покарань — смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для вагітних жінок та жінок, які мають неповнолітніх дітей. Збільшено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'язнями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до родичів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продуктів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та вагу посилок і передач від рідних тощо. Тобто починається формування принципово нового законодавства, сутність якого свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Європи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охороняються законом.