Реформи Монтегю - Челмсфорд

Під час війни британський уряд, стурбований зростанням національно -визвольного руху індійського народу , намагалося шляхом часткових поступок запобігти загрозу революційного виступу. У серпня 1917 р. державний секретар у справах Індії Монтегю виступив з декларацією , підготовленої лордом Керзоном і Остіном Чемберленом , в якій містилася обіцянка « поступового створення відповідального уряду в Індії як невід'ємної частини Британської імперії » , Слідом за тим Монтегю відправився до Індії на чолі спеціальної обслідувальний комісії. Як він сам записав у своєму щоденнику , єдиною його завданням було « домогтися , щоб вона ( Індія ) залишалася спокійною в критичні дні війни ». Пройшов ще майже цілий рік , поки комісія опублікувала доповідь з пропозиціями про реформи. За іменами Монтегю і віце -короля Індії Челмсфорда , також підписала доповідь , ці реформи отримали назву реформ Монтегю - Челмсфорд .

Головним пунктом реформ Монтегю - Челмсфорд було введення в декількох провінціях так званої діархіі ( « двовладдя »). Ця система передбачала передачу другорядних органів місцевої виконавчої влади в управління індійським міністрам , обраним законодавчими зборами , із збереженням ключових позицій в руках міністрів, що призначаються губернаторами - англійцями. Так , обирається міністрам - індійцям надавалися департаменти охорони здоров'я , народної освіти , місцевої промисловості , сільського господарства , а основні галузі управління , в тому числі відали « підтриманням порядку і законності» , т. е. поліція та юстиція , а також фінансами , зберігалися за міністрами , яких призначав губернатор. Створювані в провінціях законодавчі збори цілком залежали від розсуду губернатора - англійця : він мав право розпустити збори , звільнити міністрів і управляти провінцією через призначених ним чиновників. Діархія зовсім не поширювалася на центральні органи виконавчої влади , що залишалися цілком у руках англійців. Кілька розширювалося представництво індійців у законодавчих зборах при віце-короля , але , як і колись , віце -король не був зобов'язаний виконувати постанови цього органу. У князівствах повністю зберігався старий колоніальний порядок , причому для посилення їх політичного значення намічалося створення особливої ​​« палати князів ».

Боротьба трудящих Індії проти англііскіх колонізаторів

Доповідь Монтегю - Челмсфорд був опублікований в липні 1918 р , коли в країні розгорнулися великі виступи пролетаріату .. Страйкували робітники Ахмадабада , Мадраса , Калькутти , Бомбея. Економічні вимоги про підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня перепліталися з антиімперіалістичними гаслами. До цього часу в Індії з'явилися перші професійні спілки ; хоча вони підпали під вплив буржуазних націоналістів , самий факт їх виникнення знаменував підвищення свідомості робочого класу. У різних провінціях відбувалися стихійні заворушення селян . Демобілізація мільйонної армії дала новий поштовх розвитку революційного руху. Поверталися з військових фронтів солдати були охоплені революційними ідеями , а важке економічне становище , в якому вони опинилися після повернення на батьківщину , посилювало їх антиімперіалістичні настрою.

У розжарилася політичній обстановці план Монтегю - Челмсфорд не міг задовольнити ні народні маси , ні національну буржуазію . У серпні 1918 р. надзвичайна сесія Індійського національного конгресу висловилася проти реформ , назвавши їх «викликають розчарування і незадовільними ». Тільки невелика група « помірних » схвалила пропозиції Монтегю - Челмсфорд ; ця група вийшла зі складу Конгресу і утворила нову партію - Індійську ліберальну федерацію.

Дотримуючись своєї звичайної тактики , англійські імперіалісти одночасно з розробкою плану реформ посилили заходи боротьби з « безладами ». За дорученням віце -короля спеціальна комісія під головуванням судді Роулетта підготувала і опублікувала законопроект про розширення надзвичайних повноважень адміністративно - поліцейського апарату . Законопроект скасовував суд присяжних при розборі політичних справ , надавав поліції право розганяти збори, мітинги , демонстрації , вводити посилену цензуру і закривати неугодні газети , забороняти будь-які організації , укладати будь-якого індійця до в'язниці без суду і слідства , навіть без пред'явлення звинувачення , по простому підозрою в « нелояльності ».

Опублікуванням законопроекту Роулетта англійські влади розраховували провести страхітливе вплив на індійську громадськість і запобігти революційні виступи . Але ці надії не виправдалися. По всій країні прокотилася хвиля протестів. Посилився страйковий рух . Великі розміри прийняли селянські заворушення , особливо в Пенджабі. Спостерігалися випадки непокори серед солдатів. Розвиток подій зумовило більш рішучу тактику Індійського національного конгресу. Очоливши народний рух , він почав кампанію протесту проти законопроекту Роулетта .

Загальний хартал в квітні 1919 р. і події в Амрітсарі

Заклик Національного конгресу до протесту проти законопроекту Роулетта отримав загальну підтримку в країні. Навіть релігійна ворожнеча тимчасово відійшла на задній план. Як зазначав згодом офіційний англійська звіт за 1919 р., Встановилося « безпрецедентне єдність мусульман і індусів в боротьбі проти закону Роулетта ».

У лютий 1919 р. Ганді організував лігу « Сатьяграха » для проведення масового ненасильницького опору . У відповідь англійці оголосили про введення закону Роулетта в дію .

Це був явний виклик , і Ганді прийняв його : він призначив на 30 березня хартал (день покаяння з повсюдним припиненням всіх робіт ) , що означав , по суті , загальний страйк. Потім Ганді переніс початок хартал на 6 квітня , але проте 30 березня в Делі відбулося виступ робітників і дрібної буржуазії проти англійських влади , що супроводжувалося сутичками з поліцією. 6 квітня відбувся хартал , що пройшов з величезним піднесенням. За ним пішли нові масові демонстрації , мітинги протесту проти закону Роулетта , а в деяких місцях і зіткнення з поліцією. Особливо великого розмаху рух прийняло в провінції Пенджаб , де заворушення охопили широкі верстви міського населення , знедоленого селянства і де було до того ж найбільше демобілізованих солдатів.

Англійські влада вирішила застосувати терор. 10 квітня вони заарештували в одному з пенджабських міст - Амрітсарі - двох діячів національного руху і вислали їх з міста . Коли ж населення вийшло на вулицю вимагати звільнення заарештованих , між поліцією і демонстрантами сталося криваве зіткнення .

13 квітня 1919 в Амрітсарі на площі Джаліанвалла Баг відбувся багатотисячний мітинг протесту проти свавілля і насильства англійських властей . Мітинг носив цілком мирний характер. Багато учасників його були з дітьми. Несподівано з'явилися війська на чолі з генералом О'Дайером . Карателі зайняли єдиний вихід з площі і без жодного попередження відкрили вогонь по беззбройної , нудьгуючи натовпі. Навіть згідно з офіційними англійським даними було вбито близько тисячі осіб , удвічі більше поранено і кинуто без медичної допомоги. Масові арешти , страти , публічні прочуханки , усілякі насильства тривали і в наступні дні. За цинічним визнанням генерала О'Дайера , Амритсарская побоїще мало зробити «психологічний ефект не тільки на тих , хто там був присутній , але головним чином у всьому Пенджабі ». Англійські імперіалісти думали , що цим терористичним актом вони задушать національний рух . О'Дайер отримав від губернатора Пенджабу схвальну телеграму . Коли він приїхав до Англії , йому там піднесли почесне зброю , в палаті лордів його зустріли оплесками та нагородили премією в 20 тис. ф.

Амритсарская події справили в Індії таке ж враження , яке в 1905 р. зробило в Росії « кривава неділя ». Всю Індію охопило обурення. У Пенджабі стихійно спалахнуло народне повстання . Антиімперіалістичні виступи відбулися потім в інших провінціях - Гуджараті , Бомбеї , Бенгалії , Сполучених провінціях , Біхарі , Оріссі . У деяких місцях повстанці руйнували залізниці , пускали під укіс військові поїзди , підривали мости , громили поліцейські дільниці , в'язниці та урядові установи .

У ряді сільських місцевостей антиімперіалістична боротьба супроводжувалася антифеодальними виступами селян. Англійські колонізатори повели справжню війну проти індійського народу. У Амрітсарі , Лахорі, Гуджранвалі і інших містах було введено військовий стан . Військово -польові суди виносили жахливі за своїм беззаконню вироки . Англійська авіація бомбардувала беззахисні міста і села .

Підйом антиімперіалістичного руху

Національно -визвольний рух загрожувало вийти за межі « ненасильницького -співпраці ». Тому керівництво Національного конгресу спробувало втихомирити народні маси. Ганді зажадав припинення кампанії « ненасильницького опору». У грудня 1919 він наполіг на ухваленні Національним конгресом постанови про співпрацю з англійськими властями у проведенні реформ Монтегю - Челмсфорд , які в цей час придбали силу закону. Однак народні маси дотримувалися інших поглядів. Після Амрітсара , військово - польових судів , страт і порок вони не хотіли й чути про « спокійному проведенні » реформ .

Знаменним явищем було подальший розвиток робітничого руху . Страйки все більшою мірою набували політичний характер. Разом з тим відбувалося зростання профспілкових організацій. Восени 1920 в Бомбеї відбулася перша сесія Всеіндійського конгресу професійних спілок . Незважаючи на те що цією організацією керували буржуазні лідери , її створення означало великий крок на шляху згуртування індійського пролетаріату. На початку 20- х років в Індії виникли перші комуністичні групи.

Розвитку визвольної боротьби індійського народу сприяла міжнародна обстановка.

Остаточна перемога Радянської Росії над іноземними інтервентами завдала нищівного удару престижу англійських імперіалістів . Велике значення мали також їхні невдачі на Сході. Повстання єгиптян проти англійського панування , Антианглийская боротьба в Ірані та Іраку , англо - афганська війна , національно -визвольна війна турецького народу знаходили широкий відгук в Індії , особливо серед мусульманського населення.

Найбільш бурхливо реагували індійські мусульмани на укладення Севрськогодоговору . Серед них почалося настільки потужний рух протесту , що керівництво Мусульманської ліги , побоюючись втратити свій вплив , вирішило виступити проти цієї спроби імперіалістичних держав покінчити з державним існуванням Туреччини. Лідери Мусульманської ліги організували так званий Халіфатское комітет , надавши руху релігійну форму «захисту халіфа » ( халіфом , т. е. Главою «всіх мусульман» , вважався турецький султан ) , хоча насправді воно носило антиімперіалістичний характер.

З ініціативи Ганді Національний конгрес і Халіфатское комітет утворили єдиний блок . Індуської- мусульманське єдність загрожувало британським імперіалістам повним крахом їх політики « розділяй і володарюй ». В офіційному урядовому доповіді з тривогою говорилося , що « індуси публічно брали воду з рук мусульман , і навпаки ... Індуським лідерам дозволили виступати з промовами в мечеті ».

Восени 1920 Національний конгрес відмовився від співпраці з англійцями у проведенні реформ і прийняв план « прогресивного ненасильницького -співпраці » з метою досягнення свараджа (самоврядування , незалежність ) і задоволення вимог « халіфатістов ». План намічав серію послідовних заходів : по-перше , всі індійці повинні відмовитися від титулів і почесних постів , подарованих урядом , по-друге , якщо це не допоможе , то буде здійснено загальний бойкот законодавчих органів , судів і навчальних закладів та , нарешті , в- третіх , як завершальна стадія « прогресивного ненасильницького -співпраці » , висувалася загроза загального відмови від сплати податків . У цей же час Національний конгрес перетворився в масову партію з осередками на місцях тавиконавчим комітетом в центрі. У неї отримали доступ робітники, селяни і ремісники ; число членів було намічено довести до 10 млн. Замість англійської мови місцеві організації Національного конгресу вживали національні індійські мови , що наближало Конгрес до мас.

У 1921 р. підйом антиімперіалістичної боротьби досяг вищої точки . По всій країні відбувалися масові мітинги , демонстрації , страйки. Індійці кидали роботу в урядових установах , бойкотували суди , навчальні заклади , відмовлялися купувати англійські товари і публічно спалювали їх на площах. Участь багатомільйонних мас у антиімперіалістичної боротьбі фактично паралізувало в багатьох місцях апарат колоніального управління .

У Пенджабі члени найбільш впливовою серед сикхских ремісників і селян релігійної секти « Акали » (« безсмертний » ) піднялися на боротьбу проти феодальної експлуатації , якої їх піддавали настоятелі храмів - маханти . Рух « Акали » відразу взяло антиімперіалістичний характер , так як англійські влади надали збройну підтримку махантам . Тільки до початку 1923 р. колонізатори зуміли розстрілами і численними арестаміподавітьето рух .

Національно -визвольний і робочий рух в Індії в 1918-1923 рр. .

Велике повстання спалахнуло серед селян -мусульман Малабарського узбережжя Мадрасський провінції , так званих мопла . Воно почалося в серпня 1921 і тривало більше півроку. Релігійна мусульманська ідеологія зробила істотний вплив на форми руху. У ході повстання було проголошено « Халіфатское царство» . У селах селяни створили власні органи управління . Уряд кинув проти мопла 10-тисячне армію. Тисячі селян були розстріляні або заслані на каторгу.

Великий розмах отримало селянський рух в Ауде , де утворився Союз хліборобів , що прийняв назву « Ека » (« Єдність »). На чолі « Ека » стояли селянські вожді з нижчих каст , які висунули гасло захисту селян - орендарів від свавілля поміщиків. Учасники руху « Ека » нападали на поміщицькі садиби , вимагали вигнання англійців з Індії. Рух було придушене за допомогою регулярної армії.

Революційний ентузіазм народу спонукав керівників Національного конгресу і Халіфатское комітету посилювати тиск на англійців. Ганді виступив з вимогою про надання Індії свараджа не пізніше кінці 1921 Діячі Конгресу роз'їжджали по країні , агітуючи за кампанію масової громадянської непокори . Вироблялися англійськими властями численні арешти членів Конгресу тільки посилювали обурення в країні. У листопада 1921 до Індії прибув принц Уельський . Його поїздка мала на меті оживити вірнопідданські почуття, які , як здавалося англійської уряду , живить індійський народ до британської корони . Але індійці зустріли спадкоємця англійського престолу загальним харталов і бурхливими демонстраціями , нерідко переходили в кровопролитну боротьбу з поліцією.

У 1921 р. в багатьох містах стали виникати загони « національних волонтерів» , в яких брали участь студенти , представники дрібнобуржуазних верств , робітники. Формально вони діяли в рамках Національного конгресу і Халіфатское комітету , організовуючи хартали , бойкоти , пікетування магазинів з англійськими товарами і тому подібні акти « ненасильницького -співпраці ». Фактично ж це було щось більше - початкова форма бойової антиімперіалістичної організації . Англійські влада оголосила « національних волонтерів» поза законом , сотнями і тисячами заарештовували їх. Проте лави « національних волонтерів» поповнювалися і в нелегальних умовах.

Припинення кампанії громадянської непокори

Національний конгрес не закликав народні маси до рішучого бою проти колоніального ярма. Буржуазно - поміщицьке керівництво національно - визвольним рухом боялося такого розвитку подію. Інший громадської сили , яка могла б очолити антиімперіалістичну боротьбу , в Індії тоді не існувало. Пролетаріат був слабкий і неорганізований . Комуністичні групи ще згуртувалися в єдину партію, не встановили міцних зв'язків з масами , особливо з селянством , не мали бойового досвіду.

Непослідовність і коливання лідерів Національного конгресу послаблювали народний рух . Наприкінці 1921 сесія Національного конгресу прийняла резолюцію , в якій наголошувалося на необхідності усунення якого б то не було насильства при проведенні кампанії громадянської непокори. У резолюції не згадувалося навіть про несплату податків як про одну із заходів « ненасильницького -співпраці ». На тій же сесії Ганді отримав необмежені повноваження як « єдиний представник Виконавчого комітету Конгресу ». Йому надавалося право одноосібно оголошувати про проведення будь-яких заходів у ході кампанії громадянської непокори. Тим самим масовий рух було значною мірою підпорядковано розсуд однієї людини , безсумнівно щирого у своєму прагненні домогтися блага для свого народу , але в той же час переконаного супротивника рішучих революційних дій .

Ганді оголосив всенародну кампанію громадянської непокори. Проте через короткий час він же закликав до відмови від неї. Причиною послужили події , що сталися в перших числах лютого 1922 в сільці Чаура - Чаура Горакхпурского округу Сполучених провінцій. Місцеві селяни , озлоблені насильствами влади , напали на поліцейську дільницю і спалили його , причому у вогні загинула 21 поліцейський. Сам по собі цей випадок не був винятком . Тоді в багатьох місцях Індії відбувалися такі і навіть більші зіткнення. Але Ганді зробив висновок , що народні маси виходять з-під його контролю , і , « схвильований » , за його словами , « нелюдським поводженням черні » , негайно припинив проведення громадянської непокори. На скликаному через кілька днів у місті Бардолі засіданні Виконавчий комітет Національного конгресу прийняла резолюцію, яка , підтвердивши рішення Ганді , заборонила які б то не було прояви громадянської непокори , демонстрації « національних волонтерів» , збори і мітинги , спрямовані проти влади , і зобов'язала селян беззастережно підкорятися не тільки уряду , а й поміщикам . У резолюції вказувалося , що селяни повинні платити земельні та інші податки , належні уряду , і не вести ніякої діяльності « викликає характеру » , що несплата земельної ренти поміщикам « суперечить резолюціям Конгресу і шкодить інтересам країни » і що « Конгрес ні в якому разі не має наміру зазіхати на їх ( поміщиків ) законні права , навіть у тих випадках , коли селяни мають приводи для невдоволення ».

Перебував у той час у в'язниці Джавахарлал Неру наступним чином оцінював ці рішення Національного конгресу : «Ми обурювалися , дізнавшись про припинення боротьби в той самий момент , коли ми , здавалося , зміцнили наші позиції і успішно просувалися на всіх фронтах. Але розчарування і гнів , що охопили нас у в'язниці , мало що означали - громадянську непокору припинилося , і неспівпраця зійшло нанівець . Після багатьох місяців напруги і тривоги уряд зітхнуло вільно і вперше отримало можливість взяти ініціативу у свої руки ».

Антиімперіалістична боротьба індійського народу йшла на спад. У 1922 і 1923 рр. . ще відбувалися селянські повстання , страйки робітників , але англійські влади швидко розправлялися з ними.

Мусульманська ліга припинила співпрацю з Національним конгресом , а деякі її реакційні керівники стали допомагати владі у розпалюванні релігійної ворожнечі. Кількість членів Національного конгресу впало до 200 тис. Авторитет його в народних масах різко знизився. Група правих лідерів - Ч. Р. Дас , Мотілал Неру і др - . Заснувала так звану свараджістскую партію , щоб брати участь у виборах законодавчих органів на основі « реформ Монтегю- Челмсфорда ». Отримавши в 1923 р. більшість місць у Законодавчих зборах , свараджісти почали співпрацювати з англійцями. Негайно після виборів Дас заявив: «Моя партія увійшла до зібрання , щоб запропонувати свою співпрацю уряду . І якщо уряд прийме це співробітництво , воно переконається , що свараджісти - це саме ті люди , які йому потрібні ». Національно -визвольний рух індійського народу не добився перемоги на цьому етапі. Проте боротьба тривала. Незабаром і Ганді , і Національний конгрес , в якому оформилося ліве крило на чолі з Джавахарлал Неру , знову виступили з вимогами про надання Індії незалежності.