Поняття та сутність змішаних виборчих систем.
Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.
Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.
Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методові голосування при застосуванні і пропорційного голосування виступають наступні змішані системи:
1) система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї;
2) обмежене голосування, яке передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;
3) кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і може її розподілити між всіма кандидатами, а може й віддати всі свої голоси за тільки одного з кандидатів.
Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва.
Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують за одного кандидата незалежно від числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому виражають перевагу і щодо інших кандидатів.
Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата — Бундестаг — наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину — за пропорційною. Такі ж чинники покладені в основу обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії, Болгарії.
Поняття «змішана виборча система» можна тлумачити у широкому і вузькому значенні. У першому значенні вона передбачає паралельне використання при формуванні представницького органу або його палати різних виборчих систем. У другому – передбачає схрещування елементів як пропорційної, так і мажоритарної систем. Знову ж-таки, існують два різновиди цієї системи. Перший грунтується на переважному використанні пропорційної системи. Її застосовують, наприклад, для формування складу парламенту Греції і називають посиленою пропорційною системою або пропорційною системою з премією для більшості. Тут відповідно до закону від 27 квітня 1989 року 228 депутатів обираються в територіальних округах, а 12 – у загальнонаціональному окрузі/
Другий різновид змішаної виборчої системи відзначається переважним використанням мажоритарної системи. Така система запроваджена, зокрема в Італії законом від 4 серпня 1993 року, в якому передбачено, що вибори до обох палат парламенту відбуваються із застосуванням правил і мажоритарної, і пропорційної систем.
Виборча система має бути бездоганною з юридичної точки зору, стабільною і відповідати інтересам усього суспільства. Однак, як свідчить практика прийняття виборчого законодавства у деяких країнах, політичні партії, які мають більшість мандатів у представницькому органі, намагаються зберегти або створити таку виборчу систему, яка надавала б їм найбільші переваги.
Для них найкращою є та система, яка гарантує їм максимум місць. Тому для того, щоб уникнути безпідставних або суб’єктивних змін до чинної в країні виборчої системи, бажано основні положення про неї закріпити в Конституції або, принаймні, у виборчому кодексі держави, як це зроблено в Білорусі.
Виборча система може вдосконалюватися лише за певними високими критеріями. Професор Страсбурзького університету Ж.-П. Жакке вважає, що такими критеріями є категорії «справедливість» і «ефективність», які виходять за рамки правових наук. Свою позицію він обстоює так.
Пропорційна система дає змогу, на його думку, найточніше репрезентувати громадську думку. Тому можна говорити, що вона справедливіша порівняно з іншими ситемами. Однак її застосування пов’язане з труднощами у формуванні уряду, яке відбувається в пошуках постійних компромісів і внутрішніх дискусіях. У цьому полягає недостатня ефективність цієї системи.
В Україні також парламент обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Усього обирається 450 депутатів. Із них 225 — в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.
Типологія виборчих систем
Вибори пов'язані з складним комплексом суспільних відносин, учасниками яких є держава в особі уповноважених на те органів державної влади, виборчі комісії, політичні партії, виборчі блоки, громадські організації, збори виборців, трудові колективи, кандидати в депутати, їх довірені особи, виборці і ін. Сукупність впорядкованих суспільних відносин, пов'язаних з виборами органів держави і місцевого самоврядування, називається виборчою системою. У своїй основі ця система регулюється нормами конституційного права, але не зводиться лише до конституційних правовідносин. Вона регулюється і неправовими нормами - корпоративними, моральними і ін. Поняття «виборча система» уживається також і в іншому значенні як спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування.
Існують чотири основні види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана (мажоритарно-пропорційна) і преференційна.
В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості при визначенні результатів голосування (від французьської -«більшість»). Обраним вважається кандидат (або список кандидатів), що отримав встановлену більшість голосів виборців. Виділяють два підтипи мажоритарної виборчої системи.
Мажоритарна система абсолютної більшості, при якій для перемоги необхідно набрати більше 50 % голосів виборців, що прийшли на ділянки (50 % +1 голос). У тих країнах, де практикується цей підтип (Австралія, Франція, парламентські вибори 1994 р. в Україні) потрібну кількість голосів часто не вдається набрати з першої спроби - в першому турі голосування. Тому проводиться другий тур, в який виходять два кандидати, що набрали найбільший відсоток голосів. У другому турі переможцем, як і в мажоритарній системі відносної більшості, вважається кандидат, який набрав більшу кількість голосів у порівнянні з своїм суперником. Система абсолютної більшості відкриває великий простір для коаліцій. При цьому в програшному положенні опиняються особи або партії, з тієї або іншої причини не схильні до союзів. Так, на виборах 1958 р. у Франції комуністи, що набрали в першому турі найбільше число голосів - 3,88 млн., отримали в парламенті лише 10 місць, а партія Ш. де Голля (3,6 млн.) -188.
Мажоритарна система відносної більшості (звана іноді «вестмінстерською») означає, що перемагає на виборах той, хто набере голосів більше, ніж кожний з його суперників. Цей підтип існує в США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії.
Початок практики проведення регулярних виборів з участю кола виборців, що неухильно розширявся, був пов'язаний із застосуванням мажоритарної системи як такої, що найбільш послідовно виражає політичну волю більшості в збиток інтересам меншин. З цим пов'язані її основні достоїнства і недоліки. При мажоритарній системі, як правило, виникають і зміцнюються безпосередні зв'язки між кандидатом (надалі депутатом) і виборцями. Виборні особи знають положення справ в своїх округах, інтереси виборців. Відповідно і виборці мають подання про тих, кому вони довірили представляти себе в органах влади. При мажоритарній системі перемагають представники найвпливовішої політичної течії в країні, в ній закладені можливості формування ефективно працюючого і стабільного однопартійного уряду. Практика показала, що створені на такій основі органи влади є стійкими і здатні проводити тверду державну політику. Приклади США, Великобританії достатньо переконливо про це свідчать. Ще одним достоїнством мажоритарної системи є легкість і простота підрахунку голосів.
Але і недоліки системи більшості, що є продовженням її достоїнств, вельми значні. Дрібні і середні по впливу партії витісняються з владних органів, що ущемляє інтереси меншини. Причому в даному випадку поняття «меншина» вельми відносне, оскільки реально можуть «згоріти» і більше 50 % голосів виборців, особливо в системі відносної більшості. Партія, що одержала на виборах менше голосів, ніж її суперники разом, може опинитися в парламенті представленою більшістю депутатських місць. Дві партії, що набрали близьку кількість голосів, проводять до органів влади неоднакове число своїх кандидатів (ми вже говорили про це на прикладі виборів у Франції). Теоретично можлива ситуація, коли партія, що набрала найбільше число голосів, взагалі не отримує жодного мандата. Таким чином, мажоритарна виборча система сприяє формуванню більшості у владних органах, мириться з фактичним ігноруванням голосів тих, хто програв вибори І диспропорцією між набраними голосами і одержаними державними постами, внаслідок чого окремі соціальні групи позбавляються представництва або воно виявляється украй незначним.
Усунути невідповідність між кількістю підтримуючих партію виборців і її представництвом у виборних органах дозволяє пропорційна система. Перехід до виборів по цій електоральній системі почався сто років тому, коли в 1891 - 1893 рр. її прийняли окремі кантони Швейцарії, в 1893 р. - Бельгія, в 1906 р. - Фінляндія. Про популярність цієї системи в даний час свідчить той факт, що вона прийнята в переважній більшості країн Європейського Союзу і багато в чому визначає партійний характер західноєвропейської демократії. В світі вона поширена набагато ширше, ніж мажоритарна.
Пропорційна система має два різновиди.
1. Пропорційна система на загальнодержавному рівні, коли створюється єдиний багатомандатний виборчий округ в масштабах всієї країни і виборці незалежно від місця проживання голосують за єдині загальнонаціональні партійні списки.
2. Пропорційна виборча система, заснована наряді багатомандатних округів, коли депутатські мандати розподіляються на основі впливу партій в округах.
Головна відмінність пропорційної системи від мажоритарної полягає у тому, що вона заснована на принципі пропорційності між одержаними голосами і кількістю мандатів. Місця в парламенті розподіляються не між індивідуальними кандидатами, а між партіями відповідно до числа поданих за них бюлетенів. Кожна партія виставляє на вибори списки зі встановленою законом кількості кандидатів.
Партійні списки можуть бути різних видів.
Жорсткі партійні списки (Іспанія, Греція, Португалія, Ізраїль, парламентські вибори 1998 і 2002 рр. в Україні) означають, що виборці мають право обирати лише партію, проголосувавши за список в цілому. Якщо, наприклад, в списку сім кандидатур, а партія виграла три місця, то депутатами стануть три перші кандидати списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти, оскільки саме лідери партії вирішують, хто займе перші, «прохідні» місця.
Відкриті партійні списки (Бельгія, Італія, з невеликою модифікацією - Австрія, Данія, Нідерланди) дають громадянину, що голосує за список, можливість змінити в ньому місця кандидатів, виразити кому-небудь перевагу (преференцію) і змінити порядок списку, складений партійними босами, що більш демократично.
Панашовані (змішані) партійні списки (Швейцарія, Люксембург) дозволяють голосувати за певне число кандидатів, що належать до різних партійних списків.
Для визначення результатів голосування встановлюється квота - мінімум голосів, необхідний для обрання одного депутата. Для її визначення загальне число поданих по округу (країні) голосів ділиться на число депутатських місць. Місця між партіями розподіляються розподілом одержаних ними голосів на квоту. Так, на парламентських виборах в березні 1998 р. в Україні виборча квота склала 77,695 тис. голосів. Ця цифра була отримана в результаті розподілу загальної суми голосів, поданих виборцями за 8 партій, що подолали 4 % виборчий поріг на 225 мандатів загальнодержавного округу.
У ряді країн з пропорційною системою діє т.зв. виборчий поріг (ценз). Для того, щоб бути представленою в законодавчому органі, партія повинна отримати не менш певного відсотка голосів виборців - подолати виборчий поріг. У європейських країнах він звичайно не перевищує 4-5 %, але є і вищі пороги: у Туреччині - 10 %, в Ліхтенштейні - 18 %. Виборчий поріг перешкоджає слабким партіям одержати місця в парламенті, що де-факто приводить до пропажі поданих за них голосів, які пропорційно діляться між партіями, що подолали ценз. Це дещо несправедливо, але перешкоджає надмірній політичній фрагментації парламенту, потенційно здатній паралізувати процес законотворчості. Конкретні дані про те, до чого приводить виборчий поріг, ми приведемо стосовно підсумків березневих 1998 р. парламентських виборів в Україні.
За офіційними даними за партії проголосували 24,35 млн. чол., але мандати отримали лише 8 партій, що набрали 17,48 млн. голосів громадян. Таким чином, близько 8 млн. голосів, віддані за 22 партії виборчого бюлетеня, просто були проігноровані. Така ціна, заплачена за структурований парламент.
До достоїнств пропорційної виборчої системи відноситься те, що в сформованих з її допомогою органах влади представлена реальніша картина політичного життя суспільства, розстановки політичних голосів і ігнорується набагато менше число бюлетенів, в порівнянні з мажоритарною системою, що сприяє розвитку політичного плюралізму і багатопартійності. Основним же її недоліком є складнощі при формуванні кабінету міністрів і нестабільність виконавчої гілки влади. Основні причини цього - відсутність домінуючої партії, створення хистких багатопартійних коаліцій, що включають партії з різними інтересами і установками. Уряди ж, створені на такій основі, відрізняються нестабільністю. Крім того, пропорційна система і голосування не за конкретних кандидатів, а за партії приводить до ослаблення безпосередніх зв'язків між депутатами і електоратом. Існування декількох видів пропорційної системи і партійних списків є спробою подолання цих і інших недоліків. Подібною спробою є і змішана електоральна система.
Змішана (мажоритарно-пропорщйна) виборча система (Росія, ФРН) намагається поєднати достоїнства двох розглянутих систем, уникнувши їх вузьких місць. Рівень працездатності органу державної влади, обраного по змішаній системі, Залежить ВІД характеру поєднання в ній мажоритарних і пропорційних елементів.
Так, в Німеччині одна половина депутатів бундестагу обирається по мажоритарній системі відносної більшості, інша - по пропорційній. Кожен бундесбюргер (громадянин) має два голоси - один за кандидата-мажоритарника по одномандатному округу, другий - за партійний список. При підведенні підсумків виборів роздільно підраховуються і перші і другі бюлетені. Представництво будь-якої партії складається з суми мажоритарних і пропорційних мандатів. Вибори проходять в один тур. П'ятипроцентний виборчий поріг не дає можливості дрібним партіям дестабілізувати роботу парламенту. У ФРН, що є парламентською республікою, така система працює добре - більшість мандатів отримують великі і впливові на федеральному рівні партії, що дозволяє формувати достатньо стабільний кабінет. У країнах же з несталими демократичними традиціями змішана виборча система носить явний перехідний характер і є одним із засобів формування ефективної партійної системи.
Дуже складна виборча система, іменована преференційною, існує в двох державах - Ірландії і Мальті. Вона дозволяє виборцю ранжувати кандидатів і партійні списки по ступеню переваги (преференції), ці переваги враховуються при розподілі місць у виборному органі. Деякі політологи вважають, що така система найбільш відповідає основним критеріям демократичного процесу і принципу «одна людина - один голос». Вона влаштована так, що неможливо «втратити» голос одним з двох можливих при інших системах способів -віддаючи його кандидату, який і без того одержить необхідну підтримку або претенденту, явно приреченому на поразку. Головний же недолік преференційної системи - її складність, що вимагає до того ж і високого рівня політичної активності громадян. Саме тому вона так вузько поширена.
В цілому ж функціонування будь-якої виборчої системи дуже тісно пов'язане з існуючою в державі політичною системою і режимом, типом політичної культури і партійною системою.
Після початку виборчої кампанія однієї з найважливіших акцій центральної виборчої комісії є розбиття території держави на виборчі округи, вироблювана відповідно до прийнятої виборчої системи. Округи, від яких обирається один депутат, називаються одномандатними (уніномінальними), декілька депутатів - багатомандатними (поліномінальними). Виборчі округи в ідеалі повинні створюватися так, щоб кожен депутат обирався приблизно рівним числом громадян - лише тоді забезпечується справжня рівність виборчого права. Зрозуміло, що якщо в двох поряд розташованих округах обирається по одному депутату, але в першому окрузі налічується 50 тис. жителів, а в другому - 100 тис, то голоси виборців в першому окрузі будуть набагато вагомішими.
Загальний принцип утворення виборчих округів: залежно від рівня виборів (загальнонаціональні, місцеві, регіональні) територія держави, провінції, штату і т. д. розбивається на округи, жителі яких вибирають одного або декілька депутатів. Для виборів до місцевих органів влади створюються невеликі за чисельністю населення виборчі округи, що включають міський район, квартал, селище або село. При виборах найвищих законодавчих органів або президента декілька дрібних округів об'єднуються в один, і вибрана особа представляє населення цілої області.