Заснування національних інституцій

З розгромом об'єднаними силами Австрії і Росії угорської революційної армії влітку 1849 р. в імперії Габсбургів був відновлений абсолюти­стський режим з його централістично-бюрократичною системою. Новий виток народного руху почався в 60-х pp. уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.

Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Українську інтелігенцію (переважно духовенство і чиновництво) відтісняла політично і економічно домінуюча польська й угорська верхівка. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на одержання політичної перева­ги в краї у 1848 — 1849 pp. за допомогою Габсбургів, не відмовляючись від лояльності щодо Австрії, поча­ла шукати підтримки в Росії. Відходячи поступово від ідеалів національного руху часів "Руської трійці" і "Весни народів ", вона дедалі більше схиляється до консерватизму, солідаризується з російськими слов'янофілами в прагненнях до злиття роздрібнених частин слов'янства в єдине політичне ціле під главен­ством царської Росії.

Інтелігенція категорично заперечує реальне існу­вання східнослов'янських націй (російської, української і білоруської) та рішуче обстоює тезу про "єдиний общеруський народ", до якого зарахо­вує і населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, отже, стає на шлях національного са­мозречення. Представники цього табору, яких стали називати "старорусами", "твердими русинами", а згодом — "москвофілами" або "русофілами". Щед­ру фінансову підтримку надавали їм офіційні та деякі громадські кола Росії, спрямовуючи їх на протидію українському рухові.

За таких умов носієм національної ідеї і продов­жувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. її появі частково сприяла шкільна реформа 60 — 70 pp., згідно з якою шкільництво пе­рейшло у відання світських освітніх органів. Було запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей рідною мовою, завдяки чому в Галичині у 1868/69 навчальному році налічувалося уже 1293 державні по­чаткові школи з українською мовою викладання. А наприкінці XIX ст. кількість письменного населен­ня серед українців досягла близько 30%. З'явилися перші українські середні школи: гімназії у Львові (1874 — 1878) та Перемишлі (1888). Відкривались нові україномовні кафедри у Львівському універси­теті та була заснована вперше кафедра української мови та літератури в новоствореному Чернівецькому університеті.

Молода інтелігенція 60-х pp. започаткувала но­вий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини. Великий стимулюючий вплив на нього справили сповнені демократизму, народолюбства прояви того­часного національного життя в Наддніпрянській Україні — "Кобзар" Т.Шевченка, твори П.Куліша, журнал "Основа", інші українські видання. Прагну­чи наблизитись до українського життя, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т.Шевченка, ко­халася в пам'ятках козацької слави і навіть одягалася по-козацьки, записувала народні пісні, впроваджу­вала в літературу і журналістику народну мову та український правопис — так звану кулішівку. Для неї Україна стала обітованою землею, а "Кобзар" — євангелієм. Наслідуючи приклад України, вона нама­галася виховувати у своїх співгромадян любов до народу, прищеплювати їм бажання підняти його куль­турно, економічно і політично.

Першими представниками нового напряму стали молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника "Руської трійці"), Федір Заревич, Євген Згарський, Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич, які на початку 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну мо­лодіжну організацію — громаду ( за зразком "Київської громади"), що зайнялася національним ви­хованням її учасників. За її почином організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Станіславі, Тернополі. Вони стали осередками жва­вого патріотичного руху серед молоді. З їх середовища вийшли визначні діячі національого руху: Іван Франко, Остап Терлецький, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські, Євген Желехівський, Осип Маковей, Андрій Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Організаційною основою молодого руху стали спочатку редакції літературних часописів: "Вечорниці" (1862 — 1863), "Мета" (1863 — 1864), "Нива" (1865), "Русалка"(1866). Згодом він розширився за рахунок новостворюваних товариств: "Руська бесіда" (1861), при якому засновано перший професійний ук­раїнський театр (1864), "Просвіта" (1868), яке зайнялося виданням популярної літератури й ор­ганізацією читалень по селах, Товариство імені Т.Шевченка для опіки над письменством (1873) (реорганізоване в наукове 1892 p.), Руське педа­гогічне товариство (1881), що опікувалося розвитком українських шкіл, музично-хорове товариство "Тор­бан" (1870), яке популяризувало українські народні пісні, твори українських композиторів.

Зміцнивши свої традиції на культурній ниві, народовський рух почав відтісняти на другий план москвофільство і на рубежі 70-80 pp. поширив свою діяльність на політичну ниву. Початок їй поклало заснування політичних часописів "Батьківщина" (1879) для селян і "Діло" (1880) для інтелігенції. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал "Зо­ря" (1880), який набув значення всеукраїнського органу. Душею нової організації став визначний публіцист Володимир Барвінський (1850 — 1883) — редактор "Правди", а потім "Діла". За його ініціативою у Львові 1880 р. було проведено всена­родне віче за участю двох тисяч селян, що являло собою першу спробу єднання народовців з народни­ми масами.

1885 р. народовці заснували свій керівний політич­ний орган — Народну раду на чолі з Юліаном Романчуком, редактором "Батьківщини". Вона ого­лосила себе спадкоємицею національної програми Головної руської ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Утверджуючись у Галичині, народовський рух поступово захопив Буковину, започаткувавши національне відродження і на цій українській землі. Важливою ланкою підготовки національно свідомої інтелігенції в краї стала заснована при нововідкрито­му Чернівецькому університеті (1875) кафедра української філософії, яку очолив народовець Гнат Онишкевич. Засноване в Чернівцях товариство "Руська бесіда" (1869), що перебувало в руках мо­сквофілів, 1884 р. опанували народовці і надали йому спрямування галицької "Просвіти". Друкованим ор­ганом народовців стала газета "Буковина" (1885), першим редактором якої був поет Юрій Федькович (1834 — 1888). Плідно працювали на ниві національного відродження Буковини професор Сте­пан Смаль-Стоцький (1859 — 1939) та письменник і композитор Сидір Воробкевич (1836 — 1903), відомий, зокрема, як укладач (спільно з І.Франком) першого в краї альманаху "Руська хата" (1877), до якого ввійшли твори буковинських, галицьких і східноукраїнських письменників. Цей альманах заманіфестував їх прагнення зводити спільну будову національної літератури в дусі заповітів Т.Шев­ченка.

Репрезентований народовцями національний рух у Галичині мав чимале значення для Наддніпрянсь­кої України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресій проти українства в Росії Галичина, за словами М.Грушевського, незва­жаючи на тяжкі умови власного національного життя, прийняла на себе роль центру українського руху, ду­ховного П'ємонту, свого роду "культурного арсеналу, де створювались і удосконалювалися засоби національного, культурного і політико-суспільного відродження українського народу". Наддніпрянські патріоти, позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.

Тут побачили світ твори кращих літературних сил Наддніпрянської України: П.Куліша, Марка Вовч­ка, В.Антоновича, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. Водночас наддніпрянці надали фінансову допомогу галичанам у заснуванні всеукраїнського органу — літературно-громадського журналу "Правда" (1867 — 1880), літературного товариства імені Шевченка тощо. Народовські видання, надавши свої сторінки духовній еліті Наддніпрянщини, стали загальноукраїнською трибуною для пропаганди національної ідеї. В свою чергу, моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галиць­ких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї, виходові його за межі вузького провінціалізму, на всеукраїнські обшири.

Проте з розширенням народовського руху у ньо­му почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло, радикалізувати і політизувати, подолати провінціалізм, зорієнтувати на ідеали загальнолюдського поступу, європейської цивілізації намагався М.Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок роз­ширення політичного руху на всю Україну. І.Франко, підкреслюючи великий авторитет ученого серед га­лицької громадськості в 70— 80 pp., зазначав, що "Драгоманов європеїзував галицьких русинів, пере­творив доти панівне сетиментальне українофільство в свідоме змагання за здобуття не тільки національних, а и загальнолюдських прав українському наро­дові".

Під його впливом у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х pp. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856 —1916), Михайлом Павлином (1853—1915), Остапом Терлецьким (1850 — 1902) і прагнула на­дати цьому рухові модерного європейського характеру. Через свої часописи "Громадський друг", "Дзвін", "Молот"(1878), "Світ" (1881 — 1882), організацію народних віч радикали покликали до політичної діяль­ності широкі народні маси Галичини і Буковини.