Формула церковного прокляття

(Відлучення грішника від церкви)

[Створена ще в XIII ст., ця формула була в ужитку і в XVI і в XVII століттях. В урочистій .обстановці виголошувалась з амвона]:

«В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, пресвятої діви Марії, Іоанна хрестителя, Петра і Павла і всіх святих, віддаємо анафемі і від­лучаємо від святого причастя... [такого-то], який повстав проти нас. Хай обрушиться на нього прокляття наше в його домі, жит­ниці, постелі, полі, в дорозі, місті, замку. Хай буде він прокля­тий в бою, в молитві, в розмові, в мовчанні, в їді, в питті, уві сні. Хай будуть прокляті всі його чуття: зір, слух, нюх, смак і все тіло його від тім’я голови до підошви ніг. Волаю до сатани з усіма його ангелами, хай не матимуть вони спокою, поки не доведуть цього грішника до вічного сорому, поки не погубить його вода або вірьовка, не розірвуть дикі звірі або не знищить огонь. Хай осиротіють його діти, хай овдовіє його дру­жина. Наказую тобі, сатано, з усіма твоїми ангелами, щоб, як я гашу тепер ці світильники, так ти погасив світ його очей. Хай буде так, хай буде так! Амінь, амінь!»

[Виголошуючи це, проклинаючий гасив дві воскові свічки, які були в його руках, і цим виразистим жестом закінчувалось прокляття].

2. ІЗ СТАТУТУ «ТОВАРИСТВА ІСУСА»

Хай буде відомо всім членам нашого товариства і хай напи­шуть вони це невитравними буквами не тільки на дверях своїх жител, але й в серцях своїх на все життя; все наше товариство і, значить, всі і кожен, хто до нього вступає, повинні вірою, прав­дою коритися нашому святому отцю папі і всім наступникам його, і тільки при цій умові мають право працювати для бога. Хоч євангеліє вчить, і тому церква визнає догматом, що всі, хто вірує в Христа, повинні коритися і підлягати папі римському, як видимому главі церкви і намісникові Ісуса Христа, все ж для того щоб показати велику смиренність нашого товариства взагалі і цілковите самовідречення кожного члена його, зокрема, – щоб всенародно засвідчити рішучу відмову нашу від власної волі, – ми зобов’язуємось прийняти особливу обітницю послуху. Обіт­ниця ця повинна полягати в тому, що ми обіцяємо завжди, не­гайно і самовіддано коритися всьому, що накажуть нам нинішній і майбутній папи, наскільки це послужить для блага душ і для поширення релігії, які б доручення вони нам не давали, хоч би вони послали нас до турків або до інших невірних. Тому всі, хто має намір вступити в наше товариство, повинні, перш ніж покласти на себе такий тягар, добре зважити і подумати, чи мають вони для цього достатню душевну силу, щоб з божою по­міччю піднестися на таку висоту; вони повинні подумати, чи дав їм на цю справу дух святий в такій мірі благодать, щоб вони могли сподіватися при його допомозі не впасти під великим тя­гарем такого покликання. Але раз твердо вирішивши бути вої­нами христовими, вони повинні і день і ніч не знімати меча і кожної години бути готовими виконувати .свої обов’язки.

Всі і кожен повинні дати обітницю незаперечне коритися генералові в усьому, що стосується статуту ордену; а генерал повинен давати лише такі накази, які, на його думку, ведуть до досягнення мети товариства. Словом, для користі ордену і щоб невпинно вправлятися в смиренності, члени товариства по­винні завжди і в усьому коритися генералові, згідно з правилами товариства, і вважати його за представника христового.

З ПОВЧАНЬ ІГНАТІЯ ЛОЙОЛИ

/. Про призначення ордену як войовничої церковної організації

Затишшя – небезпечніше і гірше всякої бурі, і найбільш не­безпечний ворог – відсутність ворогів!

Ті, що працюють у винограднику господньому, повинні спи­ратися на землю тільки однією ногою, друга повинна вже бути піднята для того, щоб іти далі.

//. Про підкорення і поневолення віруючої людини

Хоч дуже похвально служити богу з чистої любові, але все ж трtба настійно рекомендувати також і страх перед божественною величністю і не тільки той страх, який ми називаємо синівським, але й страх, який називається рабським.

Треба, щоб віра в бога була така велика, щоб людина, не ва­гаючись, пустилася в море на дошці, якщо у неї нема корабля?

Коли церква твердить, що те, що нам здається білим, е чор­не, – ми повинні негайно визнати це!

Не слід відразу починати говорити про речі духовні з тими людьми, які заклопотані матеріальними справами: це значило б закидати вудочку без принади.

///. Про моральність духовенства і захист його авторитету

Якщо ми не знаходимо в священиках та інших церковних начальниках бажаної чистоти правів, ми аж ніяк не повинні обвинувачувати їх за це, ні в приватних, ні в публічних промовах, бо такими розмовами породжується більше шкоди і ганьби, ніж користі, бо результатом їх буде злоба і презирство народу проти своїх начальників і пастирів.

Надзвичайна розсудливість, пов’язана з посередньою святі­стю, краща, ніж велика святість з малою розсудливістю.