Конституційне право і судова практика
Держав щодо співвідношення національного
Та міжнародного права
Н |
аведені доктринальні погляди і теорії співвідношення національного та міжнародного права здавна створювали в державах суттєвий вплив на вирішення прак-
1 Див.: Буткевич В. Г. Согласование международного и внутригосударственного права. К., 1981. С. 209—269.
Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право
Конституційне право і судова практика держав
тичного питання про придатність норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері. Серед держав, де набуло поширення «загальне право» або, як його ще називають, «прецедентне право», насамперед в Англії і США, національні суди ще у XV1I1—XIX ст. виносили рішення щодо цього питання. В державах із романо-германською правовою системою кодифікованого права, яке сформувалося в континентальній Європі і потім утвердилося в численних неєвропейських країнах, проблемі взаємодії норм двох систем права особлива увага стала надаватися в національному законодавстві, насамперед у конституційному праві, у другій половині XX ст. З утворенням ООН і набуттям чинності Статуту цієї універсальної міжнародної організації держави-учасниці, визначаючи в ньому глобальні завдання людства, серед найважливіших із них назвали бажання «створити умови, за яких можна додержуватися справедливості і поваги до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права...». За умов зростання міжнародної взаємозалежності держав, за вимог вирішення життєво важливих загальних глобальних проблем цивілізації як на національному, так і на міжнародному рівнях держави об'єктивно зіткнулися з необхідністю забезпечення дотримання норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері за допомогою національних правових систем, що знайшло свій відбиток у більшості нових конституцій цих держав.
Загальновизнаним є принцип, згідно з яким установлення порядку взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права у державі є суто внутрішньою компетенцією національного, насамперед конституційного, законодавства або судової практики держави. У документі універсального характеру — Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. у ст. 27 закріплено інший відомий принцип про те, що учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору. Конституційна практика держав у визначенні питань взаємодії та співвідношення норм двох систем права дуже різноманітна.
Так, наприклад, у Конституції Голландії 1983 р. закріплено безумовний примат міжнародного права над національним. Статті 93 і 94 Конституції передбачають, що міжнародні угоди мають верховенство над національними
законами і що будь-яке національне законодавство, прийняте перед або після міжнародної угоди, є недійсним, якщо його настанови несумісні з настановами угоди. Конституція Греції 1975 р. інакше закріплює примат міжнародного права. Ст. 28 визначає, що загальновизнані норми міжнародного права, а також міжнародні договори після їх ратифікації законодавчим шляхом і після того, як вони наберуть чинності відповідно до настанов кожного з них, є складовою частиною внутрішнього грецького права і мають вищу юридичну чинність стосовно будь-якої протилежної настанови закону1. У цьому випадку загальновизнані норми і договірні норми Греції розглядаються як складові національного права країни, що мають верховенство над іншими національними нормами.
Інше положення містить ст. 25 Конституції ФРН 1949 p.: «Загальні норми міжнародного права є складовою права Федерації, вони мають перевагу над законами і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території». Норми національного та міжнародного права також зводяться до одного національного правопорядку з перевагою останніх. З певними ускладненнями зіштовхуються теоретики і практики при тлумаченні формулювання «загальні норми міжнародного права». Оскільки «загальні норми» в міжнародному праві відсутні, постає запитання: чи то є основні принципи звичаєвого або договірного міжнародного права, чи загальні принципи права, визнані цивілізованими націями відповідно до ст. 38 п. с Статуту Міжнародного Суду ООН. Суперечливим залишається питання про те, чи можуть такі норми скасовувати настанови Конституції. Більш визначеними є положення п. 2 ст. 59 Конституції ФРН, де сказано, що договори, які регулюють політичні відносини Федерації або стосуються предметів федерального законодавства, потребують схвалення або сприяння компетентних на цей час органів федерального законодавства у формі федерального закону2. Тобто такі договори можуть стати складовою національного права тільки після прийняття з приводу їх національного закону.
1 Конституции буржуазных государств. М., 1982. С. 354.
2 Там же. С. 179, 189.
Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право
Конституційне право і судова практика держав
Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і водночас верховенство конституційних норм над договірними визнає Республіка Білорусь у Конституції 1994 p., де у ст. 8 ідеться про те, що держава визнає пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права і забезпечує відповідність до них законодавства. Не допускається укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції'. Верховенство Конституції і водночас пріоритет правил міжнародного договору над національними законами затверджують настанови конституцій Росії, Хорватії, Болгарії, інших країн з урахуванням їхніх особливостей.
Наприклад, п. 1 ст. 15 Конституції Російської Федерації 1993 р. наголошує, що Конституція Російської Федерації має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території Російської Федерації. Пункт 4 ст. 15 визначає, що «загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлено інші правила, ніж це передбачено законом, то застосовуються правила міжнародного договору»2. Ця конституційна норма дала підставу деяким фахівцям розглядати її як закріплення примату міжнародного права над національним. Такий висновок не є безперечним. Наведені вище доктринальні погляди багатьох російських учених-міжнародників збігаються у кваліфікації норми національного права, яка передбачає включення норм міжнародного права в національне як його складової, як відсильної норми.
На переконання І. І. Лукашука, за допомогою відсилання норми міжнародного права інкорпоруються в національне право, а це дає підстави вважати, що, ставши частиною правової системи краши, норми міжнародного права не розчиняються в ній, а набувають особливого статусу. Як зазначає вчений, їх варто розглядати як особливий різновид національних норм, позначивши терміном «інкорпоровані норми», тобто норми, запозичені з міжнародного права. Як такі вони підлягають безпосередньому застосуванню і є обов'язковими для фізичних та юридич-
1 Конституції нових держав Європи та Азії. К., 1996. С. 89.
2 Там само. С 409.
них осіб, регулюють діяльність державних органів. Як «особливий різновид національних норм» або, як їх визначає С. В. Черниченко, «міжнародно-правові правила, які за відсилання розглядаються і як внутрішньодержавні», повинні посідати в національній правовій системі своє певне місце. Пункт 4 ст. 15 визначає ієрархію частин національного права країни, де такі «інкорпоровані норми» мають пріоритет над нормами законів, але не Конституції, що має вищу юридичну силу на території Російської Федерації. Така правова конструкція дає мало підстав для твердження про примат міжнародного права над національним. Позаяк усі норми об'єднуються в одній національно-правовій системі, де вищу юридичну силу має конституція, з доктринального погляду може йтися про застосування елементів теорії примату внутрішнього права над міжнародним. У такий спосіб національне конституційне право в силу свого пріоритету та авторитету реально гарантує застосування взятих на себе державою міжнародно-правових зобов'язань на своїй території, незалежно від можливих випадків невідповідності з ними певних норм національного законодавства, що відповідає загальновизнаному принципу міжнародного права про добросовісне виконання міжнародних зобов'язань.
Подібну настанову закріплено в Конституції Республіки Болгарії 1991 p., проте лише щодо міжнародних договорів. У п. 1 ст. 5 проголошується, що Конституція є верховним законом, і інші закони не можуть їй суперечити, а п. 4 ст. 5 визначає, що міжнародні договори, які були ратифіковані в конституційному порядку, опубліковані та набули чинності для Республіки Болгарія, є частиною внутрішнього права країни. Вони мають перевагу над тими нормами внутрішнього законодавства, що їм суперечать1.
Наведені конституційні настанови є прикладами загального відсилання до міжнародно-правових норм, проте є держави, які використовують механізм імплементації у формі конкретного відсилання. Наприклад, Конституція Словацької Республіки 1992 р. у ст. 11 застосовує відсилання не до всього міжнародного права, а до однієї з основних його галузей — захисту основних прав і свобод людини. «Міжнародні договори з питань прав та свобод
1 Конституції нових держав Європи та Азії. С. 121.
Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право
Конституційне право і судова практика держав
людини, ратифіковані Словацькою Республікою і оприлюднені згідно з вимогами закону, мають пріоритет перед національними законами за умови, шо міжнародні договори та угоди гарантують виший рівень конституційних прав і свобод»'. Ст. 10 Конституції Чеської Республіки 1992 р. затверджує настанову про те, що ратифіковані міжнародні договори, до яких приєдналася Чеська Республіка, стосовно основних прав і свобод людини мають пряму дію та пріоритет перед внутрішніми законами2. У першому випадку йдеться про застосування належним чином затверджених на національному рівні «несамови-конуваних» міжнародних договорів, бо включається національний механізм визначення ступеня відповідності міжнародних норм конституційним, у другому випадку — «самовиконуваних» міжнародних договорів, які, будучи відповідним чином затверджені державою, призначені для безпосереднього регулювання внутрішньодержавних стосунків. В обох випадках конституційне право визнає їхній пріоритет над національними законами.
Теорію трансформації прийнято за основу рішення цього питання в Конституції Французької Республіки 1958 р. Конституція не вносить міжнародні договори в національне законодавство. Ст. 53 передбачає, що мирні договори, торговельні угоди, договори або угоди, що стосуються міжнародної організації, договори, які накладають зобов'язання на державні фінанси, що змінюють постанови законодавства, які стосуються становища особи, поступки, обміну чи приєднання території, можуть бути ратифіковані або схвалені лише на основі закону. Вони набувають чинності тільки після ратифікації або схвалення. Проте питання про співвідношення вирішується шляхом визнання обумовленого пріоритету належним чином затверджених міжнародних договорів над внутрішніми законами, що визначено у ст. 55: «Договори або угоди, належним чином ратифіковані або схвалені, мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опублікування, за умови застосування кожної угоди або договору іншою стороною»3. Особливістю цієї конституційної статті є те, шо найваж-
1 Конституції нових держав Європи та Азії. С. 448.
2 Там само. С 487.
3 Конституции буржуазных государств. С. 103.
ливіші договори та угоди країни зобов'язані бути ратифікованими або схваленими тільки на підставі національного закону. Пріоритет таких договорів над внутрішніми законами визнається лише за умови застосування їх іншою стороною.
Різні форми узгодження застосовуються в новому конституційному праві Прибалтійських країн. Конституційні положення Естонської Республіки 1992 р. затверджують пріоритет Конституції і законів, які узгоджуються з нею. Загальні принципи та норми міжнародного права є невід'ємною частиною правової системи Естонії (ст. 3), якщо закони або інші акти Естонської Республіки суперечать ратифікованим Державними Зборами міжнародним договорам, застосовуються положення міжнародних договорів (ст. 123). Конституція Литовської Республіки 1992 р. містить положення про те, що недійсним є будь-який закон або інший акт, який суперечить Конституції (ст. 7), а також про те, що міжнародні договори, ратифіковані Сеймом, є складовою системи Республіки (ст. 138).
Позбавлена декларативності і має логічну практичну спрямованість ст. 7 Конституції Республіки Угорщина, в якій визначено: «Правнича система Республіки Угорщина включає загальноприйняті норми міжнародного права і забезпечує узгодженість між узятими міжнародно-правовими зобов'язаннями та внутрішнім правом». Держава вносить у свою правову систему загальновизнані норми (принципи) міжнародного права і бере на себе конкретне конституційне зобов'язання в узгодженні норм двох систем права, не зводячи процесу до об'єднання їх в одну систему національного права.
Конституції багатьох держав обмежуються засвідченням поваги до міжнародного права, не вирішуючи при цьому питання його верховенства або переваги та приєднання до національного права. Так, ст. 10 Конституції Італії 1947 р. констатує, що правовий порядок Італії узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права. У ст. 98 Конституції Японії 1947 р. зазначається, що укладені Японією договори належить добросовісно виконувати.
Спостерігається різний підхід у вирішенні цього питання в державах з англосаксонською правовою системою
Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право
Конституційне право і судова практика держав
загального, прецедентного права', які не мають писаної конституції, і тих, які таку мають. По-різному вирішується питання щодо загальновизнаних норм і принципів міжнародного права (звичаєве право) та міжнародних договірних норм (договірне право).
Наприклад, Велика Британія, не маючи письмової конституції і будучи творцем та послідовним прихильником системи загального права, у різні часи використовувала у своїй судовій прецедентній практиці, що є її основним джерелом права, різні теорії співвідношення національного та міжнародного права з використанням останнього у внутрішньодержавній сфері. Насамперед це стосується сприйняття національним правом норм звичаєвого міжнародного права. Перші судові рішення з цього питання приймалися відповідно до доктрини інкорпорації і належать до середини XVIII ст. Ще 1737 р. лорд Талбот, розглядаючи в Суді королівської лави справу «Бу-вот проти Барбуїт», де обговорювалося питання про межі поширення дипломатичного імунітету, з повною ясністю заявив, що «право націй (маються на увазі правила звичаєвого міжнародного права) повною мірою було частиною закону Англії». Подібне твердження внесено до багатьох інших судових рішень англійських судів2.
У XIX ст. судова практика Англії частіше розглядає це питання вже з погляду не доктрини інкорпорації, а теорії трансформації, згідно з якою правила міжнародного звичаєвого права складають частину права Англії в тому разі, якщо вони були певним чином прийняті відповідно до законодавства або прецедентного права. Потрібно зазначити, що закон за традицією відіграє в англійському праві другорядну роль, обмежуючись лише внесенням коректив або доповнень у прецедентне право (case law), норми якого мають явно більший авторитет. Суддя Апеляційного суду лорд Аткін щодо рішення у справі «Чунг Чи Ченг
1 Як зазначає Рене Давід у своїй монографії «Основные правовые
системы современности» (М., 1967. С. 371), правило прецеденту «stare
decisis» у конкретній його суті не є абсолютною необхідністю для за
гального права. Його обов'язковість у сфері юридичної практики мало
чим відрізняється від добровільного сприйняття суддями доктрин, ви
сунутих їхніми попередниками. По суті, це, скоріше, проблема юри
дичної психології, аніж права.
2 Lauterpacht H. International Law. A Part of the Law of England // 25
Transactions of the Grotius Society. 1939. P. 51.
проти Р» зазначив, що «міжнародне право не має законності, крім тих випадків, коли його принципи визнані і прийняті нашим власним національним законом»'. Постає запитання про національні джерела визнання та прийняття, а також висновок про те, що в разі відсутності такого визнання і невідповідності міжнародного права англійському законодавству останнє матиме пріоритет над першим. Судову практику Англії складно визначити як послідовну, бо в багатьох рішеннях як Апеляційного суду, так і Палати лордів потім знову застосовувалася доктрина інкорпорації, а не трансформації як більш прийнятна для національного права Англії стосовно звичаєвого міжнародного права.
Поширеною серед англійських юристів є думка про те, що в Англії доктрина інкорпорації є цілком неприйнятною щодо міжнародного договірного права. Насамперед це випливає з того, що Королівська влада в Англії має право підписувати і ратифіковувати міжнародні договори, проте позбавлена права безпосередньо видавати закони. Перед тим як такий договір може стати частиною англійського права, необхідним є прийняття закону — Акта Парламенту. Найточніше таке твердження висловив лорд Олі-вер щодо рішення Палати лордів у справі «М. Ватсон проти Департаменту торгівлі та промисловості» 1989 p.: «Договори, як це іноді підкреслюється, не є тими, що само-виконуються. Простіше кажучи, договір не є частиною права Англії доти, доки він буде інкорпорований у право законодавчим шляхом»2.
По суті, такого ж висновку щодо питання співвідношення міжнародних договорів і національного законодавства доходить і Вищий суд Австралії. Так, в одному зі своїх рішень 1995 р. він чітко висловився про те, що настанови міжнародного договору, в якому Австралія є стороною, не становитимуть частини права Австралії доти, доки вони не будуть законно інкорпоровані в національне право у вигляді закону3.
Неоднозначно вирішується це питання у праві і практиці Америки. Американський випадок цікавий тим, що
1 Law Reports. Appeal Cases. 1939. P. 160.
2 81 International Law Reports. P. 554, 555.
3 Див.: Malcolm N. Shaw. International Law and Municipal Law // In
ternational Law. Cambridge, 1997. P. 121, 122.
Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право
Конституційне право і судова практика держав
право США за своєю структурою і суттю належить до правової системи загального права. Найважливіше значення має прецедентне право судової практики. На думку деяких західних науковців, норми, вироблені законодавцем, по-справжньому входять у систему американського права тільки після того, як вони будуть неодноразово застосовані й використані судами, коли можна буде посилатися не на самі норми, а на судові рішення, які їх застосували1. З іншого боку, США мають одну з найдавніших у світі чинну Конституцію 1787 р.
США, мабуть, одні з перших у конституційному порядку вирішили питання співвідношення міжнародного і національного права. Ст. VI абзац 2 Конституції проголошує: «Ця Конституція і закони Сполучених Штатів, видані для її виконання, так само як і всі договори, що укладені або будуть укладені Сполученими Штатами, є найвищими законами країни, і судді кожного штату зобов'язані їх виконувати, навіть якби в Конституції і законах окремих штатів і траплялися суперечливі постанови»2. У статті чітко визначено положення про те, що міжнародні договори, так само як Конституція і конституційні закони, є найвищими законами країни. Судді кожного штату зобов'язані виконувати Конституцію та міжнародні договори й у тому разі, коли вони суперечать законам окремих штатів. Ясна річ, що ця стаття розглядає договори, стороною в яких є США, як складову національного права, що має перевагу над законами окремих штатів. Проте вона не дає відповіді на запитання про пріоритетну юридичну силу настанов федеральної Конституції або договорів.
На практиці дане питання в США часто розглядається, виходячи з доктринальної розбіжності між «самовико-нуваними» і «несамовиконуваними» міжнародними договорами. Самовиконувані міжнародні договори належать до найвищого права країни і мають пряму дію. Договори, які не самовиконуються, для того щоб мати правове значення для фізичних та юридичних осіб, повинні бути законодавчо перетворені в національне право. Вид договору визначає суд, і практика свідчить про те, що бувають випадки, коли і міжнародні договори та конвенції полі-
1 Рене Давид. Основные правовые системы современности. С. 314.
2 Конституции буржуазных государств. С. 31.
тичного характеру, і ті, що безпосередньо торкаються інших інтересів держави, не мають прямої дії, і їх застосування на території США розглядається судами в кожному конкретному випадку1.
Отже, аналіз теорії і практики як нових демократичних держав, так і держав з усталеними демократичними правовими принципами свідчить про те, що у вирішенні питання про співвідношення норм національного та міжнародного права їхні засоби є вкрай різноманітними. На сучасному етапі більшість держав об'єднує прагнення на конституційному рівні вирішити питання узгодження таких норм за обов'язкового і добросовісного дотримання взятих ними на себе міжнародно-правових зобов'язань. Наведені приклади засвідчують, що значна більшість держав у своєму законодавстві та судовій практиці не порушує питання про примат міжнародного права над національним — або навпаки. Найчастіше Конституція як основний закон країни шляхом відсилання та інкорпорації залучає звичаєве міжнародне право як право тривалого усталеного застосування багатьма державами, або загальновизнані принципи та норми міжнародного права, або ж настанови міжнародних договорів держави у правову систему країни як її складову. Тобто розглядає такий правовий масив як національне законодавство. При цьому так само в конституціях більшості держав закріплено положення про те, що Конституція має перевагу над будь-якими іншими національними законами і нормами у сфері її дії. В конституціях поширеним є визнання пріоритету норм міжнародних договорів, укладених відповідно до вимог національного права та інкорпорованих у нього, над нормами закону. Як частина національного права норми міжнародного права обов'язкові до виконання національними державними установами, в тому числі й національними судами. Для фізичних осіб, які не є сторонами міжнародних договорів та офіційними представниками держав, у певних міжнародних відносинах можуть виникати національно-правові наслідки з тих договорів, які стали частиною національної правової системи.
1 Див.: напр., справу «Sei Fujii v. California», розглянуту Верховним судом Каліфорнії (38 California Reports. 1952. P. 721), де було прийняте рішення, що Статут ООН для США є несамовиконуваним договором.
Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право
Викладене вище свідчить про те, що держави можуть вважатися у правовому плані цивілізованими і демократичними не тільки тоді, коли вони декларують у своєму національному законодавстві примат міжнародного права і тим самим надають своєму національному законодавству другорядну роль, але й тоді, коли на конституційному рівні вони приймають логічні форми узгодження, а на державному рівні здійснюють конкретні заходи щодо імплементації міжнародно-правових норм і за допомогою національного права ефективно реалізують міжнародні зобов'язання держави.