Поняття про владу в соціальних науках

Використання слова влада, з одного боку, дозволяє утворювати побутові метафори ( опинитися у владі хвиль, владі музики, почуттів, подолати владу злиднів, вирватися з-під влади чар, тощо), з іншого боку, будувати наукову ка­тегорію. Філософ Томас Гоббс говорив, що влада є засобом чогось досягти у майбутньому, а саме життя є вічним прагненням до влади. Філософ Бертран Расел розглядав владу як фундаментальне поняття, яке об’єднує всі соціальні науки, аналогічне поняттю енергії у фізиці. Він вважав, що влада може бути визначена як досягнення наміченого ефекту. Соціолог Макс Вебер вважав, що влада означає будь-яку закріплену суспільними відносинами можливість наполягати на своєму, навіть при наявності опору, незалежно від того, в чому ця можливість виражається. У суспільних науках переважає аналіз відносин влади, що склалися. В психології акцент ставиться на дослідженні процесу використання влади. Курт Левін твердив, що владу А над В можна визначити, як відношення сили впливу до сили опору. Х. Хекхаузен відзначав: коли А використовує владу, щоб вплинути на поведінку В, то В не повинен бажати те, що вимагає А. А має враховувати мотиви В. В повинен мати можливість зробити дещо відмінне від того, що від нього бажає А.

Культурно-мовленнєвий концепт «влада» (за Е. Шейгал)

Змістовий мінімум концепта «влада» в українській лінгвокультурі складають компоненти «панування», «право», «здатність». Генетично в індоєвропейських мовах поняття влади пов’язано зі смислами «пряме», «магія», «сила», «мовлення». Влада як наукове поняття включає компоненти «вплив», «контроль», «авторитет». Асоціативні зв’язки лексеми «влада» показують, що в масовій свідомості влада мислиться як об’єкт відчуженої приналежності, фізичний об’єкт, що має геометричні параметри, здатний до самостійного руху та підданий маніпуляціям. У метафорі влади поєднуються два суперечливих образа: механізма та живої істоти. Крім того, влада постає потужним емоціогенним фактором. Оціночні характеристики влади, за даними афоризмів та вільних асоціацій, демонструють перевагу негативної морально-етичної оцінки даного феномена; психологічне визнання природного характеру вищої влади поєднуються із невірою в силу закону, прагнення до влади розглядається як невід’ємна риса людської природи; підкреслюється руйнівна дія влади на людину.

Види влади:

1.Референтна вдала (влада еталона). Основана на бажанні людини бути схожою на того, хто викликає симпатію, повагу. Людина, яку ми беремо за взірець, може чинити на нас вплив.

2.Експертна влада. Людина, яка довела свою компетентність у значущому для нас питанні, може бути впливовою для нас і в питаннях за межами своєї компетенції.

3.Інформаційна влада. Має місце тоді, коли А володіє інформацією, здатною примусити В побачити наслідки своєї поведінки в іншому світлі (шантаж, компромат).

4.Влада нагороди. Пов’язана з прагненням до одержання нагороди та переконанням у тому, що даною нагородою володіє той, хто чинить вплив.

5.Влада примусу. Базується на прагненні уникнути покарання.

Покарання ефективне, коли:

· Людина усвідомила причину покарання.

· Мотивація дії, за яку покарано, не надто потужна.

· Страх майбутнього покарання достатній.

· Людина здатна контролювати поведінку, за яку покарано.

· Дія, за яку покарано, не перетворилась у звичку.

· Людина не втратила чутливість до покарання.

Почуття, які виникають через необґрунтоване застосування покарання: ворожість, фрустрація, тривожність, депресія, апатія, впертість, жага помсти, приниження. Захисні реакції, які виникають через необґрунтоване застосування покарання: опір, бунт, помста, звинувачення, обман, агресія, ненависть, конформність, уникнення, фантазування.

6.Інклюзивна влада. Вплив пов’язано з прагненням бути членом групи і діяти у відповідності з груповими нормами.

7.Інтерналізаційна влада. Основана на тому, що людині подобається робити те, що від неї вимагається.

8.Легітимна влада (нормативна). Мова іде про інтеріоризовані людиною норми, відповідно до яких дехто має право контролювати дотримання правил і наполягати на тому.

Фактори делегітимізації: Відчуження громадян і влади. Неефективність влади. Протидія опозиції. Незгуртованість влади. Падіння репутації влади. Відмінність декларованих і втілених владою цінностей. Невідповідність легітимності принципу, на якому вона базується (за М. Вебером). Персональна легітимність – це довіра до лідерів. Довіра об’єднує авторитет і надійність. Авторитетний – це інформований, кваліфікований, розумний, цінний, професійний. Надійний – чесний, привітний, приємний, товариський.

Режим влади (в залежності від носіїв влади)

1) Бюрократія – влада уповноважених над неуповноваженими.

2) Наукократія – влада обізнаних над необізнаними. Різновид – меритократія – влада більш обдарованих.

3) Технократія – влада тих, хто вміє, над тими, хто не вміє.

4) Демократія – влада більшості над меншістю.

5) Автократія – влада сильних над слабими.

6) Плутократія – влада тих, хто має, над тими, хто не має. Характерне лобіювання кандидатів та партій.

7) Партократія – влада організованих над неорганізованими. Політична партія є носієм моделі будови влади.

Виділяють такі типи політичних партій (за Е. Вотром):

· За класовою ознакою: класові, міжкласові, класовоподібні.

· За типом організаційної побудови: кадрові, масові (з гнучкою та жорсткою побудовою).

· За місцем у владі: нелегальні, легальні (впливові та невпливові).

· За ідеологією: харизматичні (вождистські), прагматичні, ідейні (революційні, реформістські, консервативні, реакційні).

Відношення до партії обумовлене ідеологією, особистістю лідера та образом у масовій свідомості.

8) Райтократія – влада тих, хто пише, над тими, хто читає.

9) Аристократія – влада родової знаті.

10) Геронтократія– влада старійшин.

11) Охлократія– влада натовпу.

12) Мілітократія – влада військових.

13) Теократія – влада духовенства.

14) Етатократія– абсолютна влада держави.

Відношення між носіями влади:

А) Гегемонізм – нав’язування поглядів, політики одним суб’єктом влади іншому. В основі гегемонізму ідея духовної нерівності та права еліти на диктат власної волі маргіналам. Категорії диктату присвячена психофізіологічна теорія влади В.М. Кайтукова. Система диктату відображена в психіці у різних формах: табу, норми, настановлення, стереотипи, цінності тощо. Система диктату відображена в суспільстві в структурі підпорядкування та утиску, яка примушує людину до конформізму мислення та поведінки, до обмеження свободи, до різноманітних регламентацій. Виділяють таки види диктату:

· тривіально-силовий (примітивний особистий утиск);

· інтенсивно-силовий (фізичний утиск, наприклад, рабство)

· навіювально-силовий (фізичний утиск і релігійна доктрина, наприклад, феодалізм);

· навіювально-інтроспективний (мінімальний розвиток інтелекту виробників з інтенсивним навіюванням догм, наприклад, Єгипет часів фараонів);

· тотальний чи екстремістський (комбінація інтенсивного фізичного утиску з централізацією ідеологічного впливу (інформація, виховання, мистецтво, наука). Перетворення соціуму в ефективно кероване утворення (фашизм, комунізм));

· інтроспективний (в основі утиску використовується позитивне стимулювання гедонізму підсвідомості – капіталізм).

Б) Вотум – рішення, думка, визначена в формі голосування (наприклад, вотум недовіри – вираз несхвали парламентом роботи уряду чи президента). Спирається на результат голосування.

В) Блок – угода про об’єднання для спільних дій і досягнення спільних політичних цілей. Спирається на спільний договір.

Г) Консенсус – метод прийняття рішень та договорів, при якому обговорюване положення не голосується, а приймається через узгодження. Той, хто не згоден із положенням, не заперечує проти договору в інтересах співробітництва. Спирається на методи доведення.

Д) Опозиція – протиставлення своєї політики іншій політиці, протиставлення пануючій думці. Розрізняється опозиція помірна, радикальна, лояльна, конструктивна, деструктивна.

Потреба у владі є комплексною. Вона включає потребу свободи, гедоністичну потребу, потребу самоствердження (досягнення престижу, поваги, визнання), потребу самовираження (досягнення значущих результатів), потребу бути особистістю (прагнення зробити щось для інших) [В. Каверін].

Невротичне прагнення до влади зумовлює:

Захист від безпорадності. Захист від почуття незначущості. Бажання наполягати на своєму. Прагнення йти на поступки. Прагнення до володіння.

Мотивація влади передбачає (за Д. Вінером):

· Прагнення володіти, зберігати чи здобувати ресурси влади будь-якого чи певного типу.

· Прагнення збільшувати ресурси влади.

· Прагнення втілювати в життя свої наміри.

· Прагнення одержати задоволення від факту застосування влади чи володіння ресурсами влади.

Є два типи мотивів влади(За Д. Маккліландом):

P – Power (влада для себе);

S – Power (влада для інших).

Страх володіння владою (за Дж. Верофом):

· Страх перед розростанням джерел влади.

· Страх перед втратою влади.

· Страх перед використанням влади.

· Страх перед застосуванням влади у відповідь.

· Страх перед безуспішністю свого впливу на інших.

Тезаурус до теми № 4

Політичний лідер

Феномен лідерства пов’язаний з такими поняттями, як вплив, повага, авторитет, статус. Авторитет – це той, хто більше, ніж інші впливає на членів своєї групи. Поважний – той, кому потрібно від інших менше, ніж іншим від нього. Високий статус – коли кожен член групи поважає і знає, що інші також поважають. Та людина, яка має високий статус і авторитет, є лідером. Становлення людини лідером зумовлено: її особистими якостями; відносним рівнем розвитку в значущому для групи відношенні; ситуацією; вза­ємовідносинами з групою; характером групи та особливостями її членів. Звідси виділяють: теорії рис, ситуаційні теорії, теорії відношень, мотиваційні теорії.

Людина маси та людина еліти (За Хосе Ортега-і-Гассет). Людина маси не бажає визнавати над собою влади. Людина еліти, людина видатна завжди відчуває потребу звертатися до авторитету чи принципу, якому вона служить. Людина еліти вимоглива до себе та задоволена собою. Життя для неї немає сенсу, якщо вона не присвячена чомусь вищому.

«Політичний тип» (за Е. Шпрангером) – це людина, провідною цінністю якої є влада.

«Політична людина» (за Г.Лассуєлом) має акцентуацію на владі. Риси homo politicusa: ненаситне прагнення до влади. Використання інших цінностей та людей як засобів досягнення влади. Бажання влади тільки для себе, володіння технологіями влади.

Образ Лідера в масовій свідомості виступає в ролі родового (символ ба­тька, досконалість, непідвладність часу, всюдисутність), політичного (вождь), національного символа (втілення домінуючих у соціумі цінностей) та сексуального символа (залежність образа лідера від сексуальних моделей, які переважають у суспільстві).

Виділяють такі типи політичного лідера:

· Лицар – виникає в момент кризи, розв’язує її і зникає (емоційний лідер).

· Хазяїн – інструментальний лідер.

· Молоде обдарування.

· Аксакал – мудрий старець.

· Бунтар – одинак.

· Грошовий мішок – не приймається масовою свідомістю, яка вимагає поєднання розуму і аскетизму.

· Генерал.

Емоційне лідерство орієнтоване на стосунки та виявляється більш ефективним у ситуаціях екстремальних. Інструментальне лідерство орієнтоване на діяльність та є ефективним у відносно стабільних ситуаціях.

Психологія еліти

В політико-психологічному розумінні еліти виділяють три напрямки:

Позиційний підхід, що робить акцент на впливовість представника політичного прошарку в залежності від місця у системі владних структур.

Репутаційний підхід, що спирається на показники рейтингу політика серед інших владних осіб.

Функціональний підхід, що виходить з міри наближеності суб’єкта до сфери прийняття політичних рішень.

Психологічні теорії політичних еліт поділяються на три групи:

І група (Г.Джильберт, Б.Скінер) – пояснення елітності одних і посередності інших через навчальні здатності.

ІІ група (З.Фрейд, Е.Еріксон) – пояснення потрапляння до еліти та прагнення до влади через сублімацію лібідо.

ІІІ група (Е.Фром, Г.Лассуел) – акцент на формування характеру лідерів та еліт через соціальну практику, їх залежність від соціальних факторів.

Види політичних еліт

1. В залежності від особистих якостей: харизматична, олігархічна, професійна, аристократична.

2. В залежності від відношення до влади: пануюча, пасивна, опозиційна, контреліта.

3. В залежності від характеру прояву: демократична, ліберальна, авторитарна, тоталітарна.

4. В залежності від відношення до сфери власності: аграрна, промислова, фінансова, інтелектуальна.

5. В залежності від мотивів легітимізації: еліта «крові», інституційна, відкрита, закрита.

Психологічна суть розділу суспільства на еліту та маси полягає не в «гладіаторських» боях всередині еліти. Еліта стійка, тому що терпляча в стосунках. На цьому ґрунті формуються спільні уявлення про мету та цінності політичної діяльності, про стиль поведінки. Згуртованість і кооперативність у середовищі еліти є показником схожості інтелектуальних якостей і прагнення обмежити проникнення в своє середовище конкурентів.

Маргінали – індивіди, чиї біологічні та поведінкові характеристики відрізняються від усталеного в даному виді живих істот еталону. Вони є авангардом революції. Потреба в них знижується в стабільному середовищі. Тиск на маргіналів призводить до їх відходу, злому чи адаптації (через відповідну профорієнтацію та деяку самоізоляцію). Маргінал («margo» – край, межа) – людина, яка знаходиться на периферії соціальної структури суспільства. Про маргінальність як характеристику проміжних груп вперше написав американський соціолог Р.Парк у другій половині 20-х років. Він включав у це поняття соціально- і політико-психологічні наслідки неадаптації маргіналів до вимог нових груп. Вони можуть бути або лідерами або вигнанцями. Маргінальні прошарки тяжіють до антисуспільних об’єднань з інвертованою системою цінностей. Маргінали та маргінальні групи є різними соціально-психологічними явищами, і перші ніколи не будуть входити в другі.

Стратегічні настановлення маргінала: песимізм у відношенні до людства; співіснування з державою, що не перетинається; відраза до політики; недовіра до влади; винахідливе ігнорування закону; пошук інших маргиналів; зрілість у шлюбі; відповідальне ставлення до дітей; готовність до розриву з оточенням; пошук свого шляху у житті через перебір; неучасть у регулярних процесах; готовність до соціального неуспіху.

Види маргіналів:

- вимушені маргінали (через посилення тиску натовпу на особисту свободу) чи псевдо маргінали;

- первинні маргінали (своєрідні особистості не схильні погоджуватись із натовпом).

Ефект «здійснюваних передбачень»

Якщо ми в людині бачимо щось незвичне, то сприймаємо її подальшу поведінку необ’єктивно. Коли людина відчуває, що на неї звертають увагу, її поведінка стає неприродною, що посилює сприйняття незвичності. Коли ми чекаємо певних вчинків від людини, то ймовірність їх здійснення збільшується.

«Ейфорія неофіта» – стан новачка після прийому в групу відрізняється: захопливістю, надприхильністю груповим цінностям, агресивним експансіонізмом, вдячністю за довіру, страхом бути останнім неофітом, внутрішньою боротьбою із сумнівами.

Маргінал і людина натовпу

Маргіналу через відмінності приписують невротичність, але це відсутність прагнення до адаптації в групі з метою збереження власної своєрідності. Він живе за принципом «тут і тепер», схильний до самозаглиблення і усамітнення.

Людина натовпу, адаптуючись, «розчиняється» в групі, втрачає своєрідність власного «Я», вимушена бути лицемірною та живе переважно минулим чи майбутнім. Вона від життя одержує менше, ніж бажає і втікає в суєту від внутрішніх проблем.

Маргінал байдужий до статусного положення, влади, багатства і цінує перш за все особисту свободу, а людина натовпу – навпаки.

Причини антипатії натовпу до маргіналів:

1. Такий фактор симпатії, як просторова близькість, діє проти маргіналів, оскільки вони люблять віддаленість від людей.

2. Такий фактор симпатії, як взаємодія, діє проти маргіналів, оскільки вони схильні до усамітнення та самотності.

3. Такий фактор симпатії, як естетична привабливість, діє проти маргіналів, оскільки ідеали краси виникають через усереднення зовнішнього вигляду популяції (а маргінал істотно відрізняється від середнього).

4. Такий фактор симпатії, як подібність, у поглядах діє проти маргіналів, оскільки вони своєрідні.

5. Такий фактор, як реактивна симпатія, діє проти маргіналів, оскільки вони демонструють антипатію натовпу, а натовп, у відповідь, антипатію маргіналу.

Психологія натовпу. Природа натовпу по суті емоційна. В натовпі здійснюється деградація поведінки. Чим розумніша людина, яка потрапила в натовп, тим більше вона втрачає, опускаючись до рівня примітивних його членів. А оскільки навіть малорозвинені в натовпі відчувають себе більш переконливо (адже вони мало втратили), то саме з їх числа висуваються лідери натовпу. Особливості поведінки людини в натовпі: безвідповідальність, жорстокість, аморальність, агресивність, відсутність самоконтролю. «Кожен вважає себе причиною того, чого він є лише наслідком, голосом там, де він тільки ехо» (С.Московічі «Век толпы»).

Натовп це контактна, зовні неорганізована спільнота, що відрізняється високою мірою конформізму індивідів, які її складають і діють надто емоційно й одностайно.