Б. Літературне барокко на Україні 4 страница

3. Основоположником бароккової теорії проповіді на Україні був І. Ґалятовський (хоч уже в проповіді Петра Могили 1632 року зустрічаємо розвинений пізній стиль), що видав „Ключ розумінія“ (1659, 1663 та 1665) та теоретичну „Науку, альбо спосіб зложення казаній“ (1659, 1660 і т. д. з чималими доповненнями). Він подає поради до вибору теми (щоб „повабити людей до слухання“!) і, хоч нав’язує свою науку до традиції св. отців церкви та вимагає ортодоксальности змісту, але вимагає, згідно з духом часу, „пропозицій... мудрих та дивних, часом веселих, часом смутних, котрі людей барзо охочими до слухання чинять“. Крім матеріялу з отців церкви, він вимагає вживати „гісторій і хроник“, книг „о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зіллях, каміннях і розмаїтих водах“ та „казань розмаїтих казнодіїв теперішнього віку“. Досить проста за Ґалятовським схема побудови проповіді наповнюється в його власних проповідях різноманітним матеріялом, що вживається або як приклади (історичні та інші оповідання), або для різнорідної метафорики, для різних порівнянь. Ми вже знаємо характер таких порівнянь із емблематичних віршів. Ґалятовський порівнює, напр., Старий та Новий заповіти з обома бігунами неба. Майже всі типи наукових творів, про які він говорить, він дійсно вживає і в своїх проповідях. Деякі проповіді він будує за логічними схемами. Він цитує численних античних та новітніх західніх авторів. Різноманітні й відгуки на події сучасности: його зокрема непокоїть „війна домовая“ — він між іншим розповідає байку: „Єдного орла пострілено стрілою, а ґди позрів орел на ту стрілу, побачив на ній пера орлії, і почав мовити: не жаль мні, же мене б’єть тоє дерево і желізо, але жаль мні, же мої ж пера орлії орла б’ють мене“ (це цитата з Аристофана).

4. Далеко складніший стиль сучасника Ґалятовського Антонія Радивиловського (його збірки казань „Огородок Марії Богородиці“ (1676) та „Вінець Христов“ (1688), та рукописні /296/ проповіді), в якого проте одночасно зустрічаємо помітне наближення до сучасности та до народної літератури. Проповіді його почасти забарвлені моралістично. Радивиловський уживає численних „прикладів“ із „Римських історій“ та „Зерцала“. з „Варлаама та Іоасафа“. з польських джерел та. здається, навіть з „Декамерона“ (X. 1). Типова для Радивиловського гумористична „модернізація“ старовини: „Мойсей, гетьман люду Ізраїльського, хотячи військо своє... полками рушити, ушиковавши оноє, а вдаривши в бубни, труби, наперед казав піднести значок поліса“, Іоан Богослов „секретар неба“, Іоан Хреститель — „маршалок Господа“ і т. д. Він часто говорить про „герби та клейнодн“ святих: „святий архистратиг Михаїл, іж в оній валечній першій в небі з Люцифером потребі набув мечем звитязства, прето... дан (йому) за герб меч“. Зустрічаємо в нього численні приповідки, почасти перекладені з латини, почасти народні: „якоє одіяння, такоє і пошановання“, „іскра лихая... і поле вижигаєть і сама потім гинеть“, „тонучий хватається й меча“, „псу битому тільки покажи кий, аж зараз утікаєть“, „смільшая... баба за стіною, нежели рицарь в полі“, „у сироти тогді празник, коли кошуля білая“, „який пан, такий і крам“, „голий розбою не боїться“ і т. д. (численні приповідки також у віршах ієр. Климентія). Радивиловський любить драматичні сцени, діялоги: Діва Марія розмовляє з янголом; Радивиловський питає сам себе та відповідає; він ставить питання та робить закиди святим: „Ах, Апостолове! такая ж то ваша противко Христу Спасителеві, учителеві вашому, милость! такая вірність, же в нещастю і злім разі всі єго оставуєте! О Петре! де оная твоя обітниця: Господи, з тобою готов і в темницю і на смерть іти, коли юж ся починаєш запирати Господа своєго? деж, Фомо, оная твоя одвага...? ...не всі мовили: Господи, се ми оставихом вся і вслід тебе ідохом? чему ж тепер не ідете за учителем своїм? чему Єго самого оставуєте в руках неприятельських?“. — Радивиловський любить картинність: він описує урочисте привітання Троїці янголами або зустріч Христа у небі і т. д. Він любить символіку та емблематику, але поруч цього дуже часто відгукується на сучасність: національні та соціяльні ноти в його моралістичній проповіді рясні. Він звертається до козаків: „Припомніте себі своїх стародавніх предків, гетьманів, полковників, сотників, осаулів і інших молодців добрих, Запорожців, як з тим поганином отважне морем і полем вальчили.... яко їх много на пляцу клали, яко много в неволю брали!“, він відгукується на події руїни; „Що то чинять богатиї і сильниї, ґди то лихвами, то поборами тяжкими, то позвами убогших і подлійших над себе людей стискають? /297/ Яко риби великіє меньших рибок пожирають“. „Винесеть Бог кого на старшинство, обдарить мудрістью, шляхетністью, багатстви, то уже ся подлому чоловіку не чинить братом, але господином“. „Єсли женшина єсть багатая, — она челядку будить до роботи... Єсли зась убогая, мусить бідная встати, а, оставивши в дому дитя своє, пійти,... де би (могла) осмачок який заробити альбо випросити у кого на поживіння своє“.

5. Над досить простим стилем Радивиловського підноситься пишний стиль пізнього барокка: проповіді Лазаря Барановича („Меч духовний“ (1666, 1686) та „Труби словес проповідних“ (1674, 1679)), св. Дмитра Туптала та Стефана Яворського (друковані пізніше).

Дмитро Туптало, щоправда лише почав свою проповідницьку діяльність в пишному символічному стилі. В проповіді на похорон Ін. Ґізеля (1685) він порівнює Ґізеля до стовпа Соломонова храму, а Соломонів храм до Печерського манастиря. Порівняння він проводить у всіх деталях. Пізніше його проповіді не такі багаті на символіку, але часто повні драматизму: проповідник мав бути майже актором, щоб добре прочитати довгі розмови, напр., Авраама з Богом; проповідник розмовляє з ап. Петром та Павлом, з Іоаном Богословом, з Давидом, та виправляє його псалтир, із слухачами; його проповіді збудовані з довгих періодів, з численними паралелями та антитезами. Будова (композиція) складна: є довгі ряди запитань, на які відповідають окремі частини проповіді; іноді штучна символіка (напр., про різні символічні значення води, яку св. Дмитро пропонує слухачам „вмісто водки для апетиту“; або про символічне значення різних дерев, що з них за апокрифічною традицією зроблений був хрест Христа — кипарисове, кедрове, „фінікове“; про різні види хліба). Іноді широкі картини, напр., традиційна в барокковій літературі картина життя як моря, яку зустрінемо і в Сковороди. Або символічне витовмачення імені Адам, як „мікрокосмоса“ — „малого всесвіту“. Це зразу дає авторові проповіді плян її будови.

Св. Дмитро любить вразити слухачів чимсь незвичайним: модерними образами в викладі біблійного тексту, античними анекдотами; серед діялогів зустрічаємо в одній проповіді розмову проповідника з мертвими. Як і в своїх віршах (див. V, В), він залюбки вживає слів, що алітерують або звучать подібно одне до одного; напр., „причащайся часті чаші Господні“, „пасяше свинія і свинською пищею питашася“, „вітру і волнам воставшим“, „о златослове, златоглаголиве, Златоусте Иоанне, златими твоїми устами... “. Нерідко мова синтаксично ритмізована. /298/

Але св. Дмитро в своїх проповідях вміє подати й добре зформульовані богословські або моральні думки. Ще частіше зустрічаємо гарні та зворушливі картини, освітлені м’яким гумором: така картина народження Христового, у вертепі „все люде святії“, „кругом сили небесниї концерти воспівають, а хором управляєм, св. архангел Гавриїл, бія такту неувядающою і в зимі лилеєю“. Але святий міг і вдарити своїми проповідями по серцях: він перед очима царя Петра змалював картину бенкету „царя Ірода“ з участю поганських богів, Венери, Бахуса та Марса, натякаючи на звички та заняття царя. Зворушлива і найліпша його проповідь, що нагадує відомий сон Сковороди: „царство небесне“ прийшло на землю, але там воно не знаходить собі місця: в царській „сокровищниці-... узріло... многая багатства неправедная, собранная од грабленія, од обід і сльоз людських“; пішло воно до купців, та побачило обман, брехню; пішло в „прикази“, там „судія мирная словеса глаголеть, а душа єго помишляєть зло“; пішло на веселий бенкет, але він закінчується сваркою: пішло в церкву, побачило там неувагу, непобожність, не лише в народу, але й у священиків; пішло тоді царство небесне на село, побачило бідаків, голодних, засуджених судом, плачучих, „воздихающих“, — „то видя, небесноє царство возлюбило на селі жити: ...сей покій мій, зді вселюся“. Таких перлин українського проповідницького вміння у св. Дмитра є кілька. Але й тут бачимо типовий барокковий стиль: викінченість форми, повторення, паралелі, антитези, „реторику“ і бажання вразити слухача ориґінальним формулюванням думки. Це все стиль „кончето“. На проповідях Дмитра бачимо найліпше, що це бароккове вбрання не повинне закривати глибини змісту та зворушливости образів і думок.

6. Найвизначніший представник пишної бароккової проповіді — Стефан Яворський. Яворському належить одна з численних українських бароккових „піїтик“, „Реторична рука“, де знайдемо десятки (59) тих „тропів та фігур“, що їх уживав залюбки і сам автор (до речі, ці прикраси самі зовсім не походять з часів барокка, а належать ще античній поетиці). Дійсно, проповіді Яворського „переобтяжені“ прикрасами. Проповіді його збудовані часто на розвинених метафорах. Так проповідь про св. Миколая збудована на порівнянні його з олтарем церковним. Яворський розглядає олтарі, що згадуються в Письмі; матеріял, з якого зроблені ці олтарі, має символічне значення: золото символізує любов, мідь — „громогласність“, „негніюче дерево“ — чистоту, камінь — мужність та терпіння, земля — „смиренне“. Усі символи прикладаються до життя св. Миколая. В інших випадках /299/ порівняння досить несподівані: св. Діва або 12 апостолів порівнюються зі знаками зодіяка, св. Дух з вином тощо. Яворський уживає і окремих порівнянь, прикладів (часто античних), запитань та діялогів, він любить гру слів (часто латинську), співзвуччя („негніющєе нетлінной чистоти дерево“, „мисленная маслина“), рими (вкоренити і вщепити, заключенний :: насадженний), та навіть вставляє в проповідь здебільша дворядкові вірші. Будова його речень базується на паралелізмі чи антитезах („Ти труждаешся, а ми трудами твоїми починаєм. Ти на смерть устремляєшся, а ми тім од смерти свободні. Ти мало спиши, а ми безсонницею твоєю висипляємся... “ і т. д.). Любить він і напівгумористичні порівняння: „герб агнца“ — „привилея з самой канцелярії небеськой“, „Ной єсть первим адмиралом і водного пути із’явителем. О Ноє! о преславний адмирале! О коликоє імами воздати благодареніє за твоє од Бога данное мастерство...“; до Бога він звертається: „О аптикарю небесний, коль дивна у Тебя алхимія, коль чудесна у Тебя аптека, которая і самиє яди в лікарства претворяєть і самую львовую лютість в сладість проміняєть і самую жовч манною творить“. Зміст порівнянь часто традиційний — життя є море: „Що єсть грішник, аще не море Чорноє, беззаконіє очорнілоє, дна і мірі гріхам не імущеє, гордим волненієм дмящеєся, вітрами духов злоби колеблемоє, горість і сланість гріховную в собі содержащеє, китов адських поглощающих преісполненоє“. „Пловущим нікогда в кораблі купцям пребогатим, найдеть страшная буря, начнуть волни о корабль штурмувати, страх на всіх велик, погрязновеніє корабля близько, смерть тут пред очима...“. — На жаль, проповіді Яворського видано в Москві та позмінювано мову і вибрано переважно панегіричні його проповіді. Тимчасом Яворський знайшов і для царя Петра порівняння, подібне до порівняння, що його вжив св Дмитро: це бенкет Валтасарів! Правда, це місце проповіди Яворський викинув, коли говорив проповідь, яка має тему подібну до проповіді св. Дмитра о царстві небеснім: проповідник шукає правди, та ніде її не знаходить: „Хотів я її шукати ту, в Москві, а мені дехто сказав, що здалека минула город, знати, що боялася або кнута, або плахи, або каторги“.

В кожному разі, проповідь Яворського репрезентує для нас певний стиль бароккової проповіді та є в своєму роді дуже майстерна.

7. Певний опір пишна бароккова проповідь знайшла в іншого представника бароккової проповіді, у Теофана Прокоповича. Він був проти штучної схематизацп, проти театральности проповідницького стилю. На жаль, його проповіді, що видані, /300/ вибрані однобічно: це все панегірики Петрові I. Він вимагав повчального змісту, але більшість його проповідей, що нам відома, взагалі не має релігійного змісту: це власне політичні промови. Але і в них знайдемо рясне вживання всіх реторичних прикрас, вони вимагають від проповідника також театрального жесту та декламаційної вимови. Відрізняються вони від проповідей напряму Яворського головне заслабленням метафорики та символіки.

Ще простіші та змістом і тематикою здебільша суто релігійні проповіді скромнішого українського проповідника Гаврила Бужинського, що мають значення для історії української проповіді головне через те, що видано їх добре з рукопису з збереженням властивостей мови.

Майже невідомі (за кількома винятками) проповіді С. Тодорського, улюбленого проповідника при дворі цариці Єлисавети. Вони цікаві й тим, що автор їх перебував під чималим впливом західніх, німецьких містичних течій.

Заслаблення пишности зустрічаємо і в проповідях Кониського.

До другої половини 18 сторіччя належать і дві проповіді-виклади Сковороди: в них він, як у вступних академічних викладах, намітив основи свого містичного світогляду. Але при всій філософічності їх змісту форма їх ще традиційна бароккова: автор хоче вразити слухачів, щоб цим привернути їх увагу до своїх думок. Ось як почав він першу проповідь-виклад: „Весь мир спить, та ще не так спить, як о праведнику сказано: аще падеть, не розбіється... Спить, глибоко, протягнувшись... А наставники, пасущиї Ізраїля, не тілько не пробуживають, но ще поглаживають: спи, не бійся, місце хорошоє, чого опасатися...“ Другу проповідь, де він намічає свою думку про „обоження“, починає з картини даремного шукання Правди, Христа в усьому світі: „Не смислим, де іскать... Многиї іщуть Єго в єдиноначальствіях Кесаря Августа, во временах Тиверієвих... НЂсть здЂ! Многиї волочаться по Єрусалимах, по Йорданах, по Вифлиємах, по Кармилах, по Фаворах; нюхають між Євфратами і Тиграми... НЂсть здЂ, нЂсть! Многиї іщуть Єго во високих мирских честях, во великоліпних домах, во церемоніяльних столах... Многиї іщуть, зівая, по всеголубім звіздоноснім своді, по сонцю, по луні, по всім Коперниковим мирам... Іщуть в довгих моленнях, в постах, в священичеських обрядах... іщуть в деньгах, в столітнім здоров’ї, в плотськім воскресенні... НЂсть здЂ!“ Стилістика Сковородинських проповідей традиційно бароккова: маємо тут звертання до слухачів, діялоги, гумористичні звороти /301/ (див. у вищенаведених цитатах), символіку, ще сміливішу та ще вразливішу для слухачів, ніж символіка інших проповідників, зустрічаємо антитези та парадокси.

Так українська проповідь залишалася майже 200 років у межах бароккової традиції. В 19 сторіччі проповідь вийшла поза межі красної літератури. Її впливи на літературу тому мінімальні. Літературно-історична наука ще дуже мало зробила для її дослідження. Скарби української бароккової проповіді — формальні та духові — ще чекають на увагу нашого покоління.

Є. Історична література

1. Так саме, як і проповідь, історіографія часів барокка ще належить до красної літератури. Може лише суто хроністичні твори мають іншу функцію, аніж суто літературну. В кожному разі ще 1670 р. густинський ієромонах Михайло Лосицький у передмові до хроніки міг згадати Гомера як попередника праці хроністів 17 ст., щоправда, Гомера не лише як поета, а й як патріота. Добрим свідченням про вартість та значення бароккової доби в цій галузі є вже самий факт, що історична праця була інтенсивна, що кількість історичних творів різного типу була чимала та що в цих творах маємо майже завше певний національний світогляд. Іноді цей національний світогляд розпливається в слов’янській, іноді в православній ідеології, але без нього не обходиться, здається, ані один історичний твір українського барокка.

Деякі твори ще нав’язуються до старої літописної традиції: на початку сторіччя (коло р. 1621) переписано Іпатівський літопис (т. зв. Поґодінський список), але ще 1670 р. в густинському манастирі постає т. зв. „Густинський літопис“, що близький до старого літописного типу. Протягом віку постають численні хроніки, діярії та записки (деякі втрачено). Не будемо на них зупинятися. Цікаві для нас вони лише почасти, поскільки в них відбивалися літературний смак та ідеологія часу. Крім суто історичних записок, треба згадати ще автобіографію, яка розвивається на тлі не стільки політичних, скільки церковних подій та цікава тим, що подає певну характеристику суб’єктивного розвитку автора. Це — діяріюш Атанасія Филиповича (коло 1645 р.). Теж ориґінальний тип записок репрезентує подорож В. Григоровича-Барського по святих землях (перед 1745 р.). Якщо приєднаємо ще кілька діяріїв та записок, що спеціяльно присвячені не історичним подіям взагалі, а переживанням окремої особи, то побачимо, що цей за часів барокка улюблений жанр автобіографії, на /302/ Україні не дуже розповсюджений: це знову зв’язане з занадто помітним духовним забарвленим освічених кіл на Україні та зі слабкістю суто літературних світських інтересів.

2. Літературну обробку дістали кілька найславніших творів, що звуться „літописами“, але від типу літопису дуже відхиляються. Перший з них є Літопис „Самовидця“ (якого ім’я й досі з певністю встановити не вдалося). Він обіймає часи до 1702 р., але перша його обробка постала певно десь після 1672 р. та доходила лише до 1674 р. Досить мальовничий стиль автора з гарними описами та іноді досить напруженим драматизмом оповідання, з досить простою мовою, близькою до народної (зустрічаємо приповідки), є, власне, літературною маскою: автор не лише добре заховав за нею свою особу, — так що її не з’ясовано й досі, але закрив історично-епічним стилем також і в єстві досить тенденційний виклад подій з погляду монархічно-шляхетського. — Ось приклад мови Самовидця: „І так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню військ коронних і гетьманів, зараз почалися купити в полки не тілько тіє, которіє козаками бивали, але хто і ніди козацтва не знав... На тот час туга великая людем всякого стану знатним била, і наругання од посполитих людей, а найбільше од гультяйства, то єсть од броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів“...

3. Не закриває свого обличчя та своїх тенденцій під маскою об’єктивного літописця автор другого видатного історичного твору, Григорій Граб’янка. Хоч писав він після 1709 р. та починає свою історію України аж від самих її початків, проте головна його тема — Хмельниччина — єдина частина, що літературно досконало оброблена, та почасти ще деякі сторінки, присвячені особам чи подіям, до яких автор має симпатію або інтерес. Граб’янка користувався не лише українськими джерелами, а й польською (польською та латинською мовами) літературою та західніми письменниками (Пуфендорф) і не замовчує цього факту. Стилістично Граб’янка посередньо та безпосередньо йде за ідеалом бароккового історичного стилю — римськими істориками, зокрема Лівієм. Мова Граб’янки належить до „вищого“ стилю, аніж мова Самовидця.

4. Найвизначніший та найбільший твір третього „літописця“ українського барокка, Самійла Величка; частини його, щоправда, втрачені, так що „Літопис“ його доходить до 1700 р., хоч автор, здається, довів його до 1720 р. Величко навіть розвиває в передмовах до 1-го та 2-го томів Літопису деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної „методології“. Джерела Величка не менш різноманітні, аніж Граб’янкові (так само /303/ Пуфендорф, з поетів Тассо), а вплив стилістики римських істориків у нього ще більший, аніж у Граб’янки. Величко вкладає в уста своїх героїв короткі або довгі промови, складені на зразок промов у творах латинських істориків. Стиль Величка досить сильно змінюється залежно від предмету його трактування: можна говорити про різні шари його стилю, — „високий“ стиль, що нагадує стиль української бароккової проповіді, зустрічаємо в промовах, в патетичних місцях „Літопису“; там, де Величко висловлює власні погляди, стиль далеко простіший; ще простіший, але й поетичніший він там, де Величко подає описи подій. Ця різноманітність стилю нагадує старі українські літописи. Так само, як старі українські літописи є якимись збірками, енциклопедіями старої (великою мірою втраченої) літератури, так само є і в Величка: він подає тут численні вірші відомих (І. Величковського) та невідомих поетів, здебільшого історичні та політичні, він наводить панегірики та нагробні написи (епітафії) тощо. Твір Величка насамперед для нього самого не тільки літературний, а й історичний, тому зустрічаємо тут і документи та вибірки з джерел, перекази інших тощо. —

Ось мелянхолійний опис у Величка України по руїні:

„Поглянувши..., видіх пространниї тогобочниї Україно-малоросійськиї поля і розлеглиї долини, ліси і обширниї садове і красниї дубрави, ріки, стави, озера, запустілій, мхом, тростієм і непотребною лядиною заросшиї... Пред війною Хмельницького бисть акі вторая земля обітованная, медом і млеком кипящая. Видіх же к тому на різних там місцях много костей человічеських, сухих і нагих, тілько небо покров себі імущих і рекох в умі — кто суть сия?“

А ось зразок оповідання:

Військо Сірка „рушило вгору Дніпра до Січі своєї, маючи множество всякої здобичі кримської, і ясиру татарського з христіянами в неволі кримської бувшими тринадцяти тисяч. Отдалившися теди Сірко зо всім військом і користьми од Криму у миль кільконадцять, і станувши нігдись в приличном місцу на попас полудневий, велів одним козакам по достатку каші варити, жеби для них і для ясиру могло стати оної, а другим велів ясир надвоє розлучити, христіян осібно а бісурман осібно“; частина християн побажала повернутися до Криму: „Одпустивши теди оних людей до Криму“ Сірко, „взошедши на могилу там бившую, смотрів на них потіль, покіль не стало їх видно; а ґди увидів їх непремінноє в Крим устремлениє, тогда зараз тисячі козакам /304/ молодим велів на кінь всісти, і догнавши всіх... на голову вибити і вирубати“. „Мало зась погодивши, і сам Сірко на коня всів і скочив туди, де єго ордонанц совершався скутком..., до мертвих трупів вимовив такиї слова: Простіте нас, братія, а самі спіте тут до страшного суду Господня, нежели бисте міли в Криму между бісурманами розмножатися на наші христіянськиї молодецькій голови, а на свою вічную без хрещения погибель“.

В цілому літопис Величка дає нам надзвичайно цікаву картину інтересів, стилю, переживання та думання людини українського барокка. Щодо цього він (менше — Граб’янка) заміняє нам ориґінальне українське повістярство, яке за часів барокка, як ми бачили, мало розвинулося.

5. Не бракувало поруч „Літописів“ і спроб історичної синтези, себто спроб історії України як наукового трактату. Суто літературне значення з них мають не всі.

1672 р. Теодосій Сафонович, київський професор, склав „Кройнику з літописців стародавніх“, а саме староукраїнських та польських. Ця „Кройника“, хоч літературне вміння її автора невелике, має певну літературну мету: інформацію всіх, „хто родився в православній вірі“, про розвиток України, що привів її до сучасного її стану. — Далеко перевищує досконалістю літературної обробки працю Сафоновича „Синопсис“ (приписувано раніше Ін. Ґізелеві), що з’явився 1674 р. та вже 1678 та 1680 р. був перевиданий та перевидавався ще щонайменше 25 разів (ще 1861 р.). Історію тут подано переважно українську, російська подається лише як певне доповнення загальної картини та з великими прогалинами. В дусі „слов’янофільства“ та історичного універсалізму барокка історія слов’ян починається ще з античности, автор подає (фантастичні) етимології історичних імен та назв, узгляднює слов’янське поганство та народні стародавні звичаї, — Що в Києві свідомо змагалися подати історичну синтезу української історії, доводить той факт, що й пізніше, 1682 р., був складений (Кохановським) дальший твір, „Обширний синопсис“, який, щоправда, залишився лише великою збіркою матеріялу.

6. Та історична синтеза, що справді подає з національного погляду суцільну картину української історії, належить уже до побароккової епохи: це славнозвісна „Історія Русів“, що доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до „Історії“ зве її „Літописом“, який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Автором її в старі часи вважали Г. Кониського, який ніби передав /305/ її Гр. Полетиці, пізніше — самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, вже на початку 19 ст. з ініціятиви українських патріотів, що використали бароккову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців проти російського уряду. Автор „Історії Русів“ послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попередній українській історичній літературі, а саме, що політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього погляду освітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати, що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозуміння історичного минулого. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький та Мазепа (хоч про останнього він і говорить дуже обережно). Свої політичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького та Полуботка), листи (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинців про Україну та українців (Ґустав Адольф, Карло XII). У таких місцях автор виявляє себе письменником чималої сили виразу, а в епічних частинах подає приклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання є тут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім Москви. Не знати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читача враження, що твір його дійсний „літопис“, слід пояснити недостатню скомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди залишилися без певного зв’язку з цілим. Мова „Історії Русів“ вже на роздоріжжі між російською літературною та українською: українські елементи випадкові. Твір можна мовно прилучити до „української школи“ в російській літературі, вершком розвитку якої були пізніше писання Гоголя. Зв’язки з стилістикою бароккової української історіографії досить сильні, але стиль загалом наближається до „клясицизму“ (див. розділ VI-ий).

7. Національне значення бароккової історіографії безсумнівне. Не менше і літературне: вся українська історична поезія та белетристика користається як джерелами барокковими історіографами: Шевченко будує „Гайдамаків“ на „Історії Русів“, Куліш у „Чорній раді“ на Граб’янці тощо. Немає сумніву, що багато важать і ті твори української бароккової історіографії, що писані польською або латинською мовою; найбільше — писаний польською мовою та польськи орієнтований літопис Єрлича; так саме заслуговують уваги й відомості про Україну в чужих літературах, що великою мірою походять з українських джерел. Обробити цей матеріял з погляду історично-літературного — ще завдання майбутнього. /306/

Ж. Трактат

1. Великою мірою виходить поза рамки літератури барокковий трактат. У чималій частині він писаний латинською мовою. До трактатів барокка належить велика кількість підручників київської академії та інших (православних та й католицьких) шкіл. Для історії літератури мають велике значення підручники поетики, що подають теорію тих літературних форм, яких практику маємо в творах бароккового красного письменства. Теологічні твори латинською мовою мають (як, напр., єдиний досі великий трактат про основну догматичну різницю католицької та православної догматики. „Походження св. Духа“ Адама Зернікава або підручник православної догматики Т. Прокоповича) почасти й досі наукове значення. Заслуговують на увагу мовознавчі праці українського барокка (граматика Мелетія Смотрицького, словник Памви Беринди). Барокковий трактат має завжди певну красну літературну форму, починаючи вже зі складних назв. Так барокко стилістично оформлювало навіть наукове приладдя фізичне чи астрономічне. Та найбезпосередніше до красної літератури належать твори, писані слов’яно-українською мовою: вони звертаються до широкого кола читачів та майже завжди посідають цікаве стилістичне оформлення. Ми можемо тут звернутися лише до кількох зразків українського бароккового трактату.

2. Далі існує полемічний трактат (див. розділ IV). Його стиль помалу стає складнішим, виклад думок відходить часто на другий плян, а на першому — дотеп, лайка та іншого характеру звороти до почуття та волі, а не до розуму читача. Найхарактеристичніший твір цього складного емоціонального стилю — „Тренос“ Мелетія Смотрицького (польською мовою). Це „лямент“ української церкви, яка й викладає, як правдива мати, арґументи проти унії та за православну віру. Вже така рамка викладу — бароккова. В перших двох розділах Смотрицькому вдається наслідуванням народної форми голосінь, ритмізацією мови, численними повтореннями та співзвуччями досягнути сили враження: „Горе мені бідній, / горе нещасній,/ ах — з усіх боків ограбованій, / ...руки в кайданах, / ярмо на шиї, / пута на ногах, / ланцюг на крижах, / меч над головою обосічний, / вода під ногами глибока, / огонь по боках невгасимий / ...“. „Прекрасна я була перед усіма, / люба й мила, / гарна, як зоря рання на сході, / красна, як місяць, / визначна, як сонце, / одиначка у матері своєї...“. „Всі мене одбігли, / всі погордили, / родичі мої далеко від мене, / приятелі мої неприятелями стали . . .“ (Переклад М. Грушевського). Персоніфікована православна церква перелічує ті /307/ численні князівські та дворянські роди, що залишили православну віру, перейшли на католицизм, але чи не ще частіше до „аріян“: і те й те приводило до денаціоналізації! Церков звертається до синів своїх із закликом до вірности. Весь цей „ламент“ — аж 22 сторінки; літературно оброблені й суто богословські частини, прикрашені текстами, а іноді цитатами з поетів (м. ін. Петрарки) і т. д. Смотрицький не закінчив своєї діяльности як полеміст „Треносом“ та провадив далі полеміку „з другого боку“ і пізніше, як уже перейшов на унію. До визначних творів полеміки (теж з обох боків) належать ще писання К. Саковича та написаний йому у відповідь (може Могилою) православний „Літос“. У літературних частинах більшости цих творів та сама бароккова пишність та нестриманість у виразах, дотепах і нападах. Найвизначніший твір усієї полеміки — „Палінодія“ Зах. Копистенського (писана 1620-1 р.). Основний зміст твору — правдива та серйозна богословська полеміка. Але вона прикрашена тим самим барокковим патосом, викриками, зворотами, дотепами, приповідками, панегіриками (Острозькому) та — безумовно автором дуже обробленою — промовою Ґербурта на варшавському соймі.