Поясніть, як забезпечується право громадян на відпочинок. Які святкові дні встановлено законодавством?

ОСНОВНІ ВИДИ ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ
Перерви протягом робочого дня	Щоденний відпочинок	Щотижневі дні відпочинку	Святкові та неробочі дні	Відпустки

Тривалість відпочинку між робочими днями залежить від тривалості робочого дня та режиму роботи. Він повинен бути не меншим від тривалості робочого часу.

Безперервний щотижневий відпочинок (вихідні дні) не повинен бути меншим за 42 години. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідні дні на тиждень, при шестиденному робочому тижні — один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації та, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні забороняється. Тільки у виняткових випадках, передбачених законодавством, і тільки з дозволу профспілки дозволяється залучати до роботи у вихідні дні окремих працівників і лише за письмовим наказом власника або уповноваженого ним органу.

До святкових і неробочих днів належать: 1 січня — Новий рік, 7 січня — Різдво Христове, 8 березня — Міжнародний жіночий день, 1—2 травня — День міжнародної солідарності трудящих, 9 травня — День Перемоги, 28 червня — День Конституції України, 24 серпня — День Незалежності України. Крім цього, робота не проводиться у дні релігійних свят: 7 січня — Різдво Христове; 1 день (неділя) — Пасха (Великдень); 1 день (неділя) — Трійця. У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, він переноситься на наступний день після святкового або неробочого.

Закон України «Про відпустки» визначає такі види відпусток:

1) щорічні відпустки:

а) основна відпустка;

б) додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці;

в) додаткова відпустка за особливий характер праці;

2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

3) творчі відпустки;

4) соціальні відпустки:

а) відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами;

б) відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

в) додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;

5) відпустки без збереження заробітної плати.

Щорічна відпустка надається працівникам зі збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Мінімальна тривалість щорічної відпустки складає 24 календарні дні. Порядок вирахування тривалості щорічної відпустки визначається законодавством.

Для окремих категорій працівників можуть встановлюватись відпусті и тривалість яких є більшою. Зокрема, неповнолітнім щорічна відпустка надається тривалістю 31 календарний день.

Деяким працівникам можуть надаватися додаткові відпустки (наприклад 11 працівникам, які зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці).

Працівники, що поєднують роботу з навчанням, користуються правом на додаткову відпустку за місцем роботи.

Для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством, працівникам надається творча під пустка.

44. Поясніть, у чому полягають особливості цивільно-правової відповідальності малолітніх та неповнолітніх осіб. Розгляньте та розв’яжіть правову ситуацію:

Цивільно-правова відповідальність — це

примусовий захід майнового характеру, що за-

безпечує відновлення порушених цивільних прав

і зумовлює негативні наслідки для порушника

з метою його виховання та стимулювання належ-

ної поведінки.

В особливому порядку несуть відповідальність

за завдану шкоду малолітні та неповнолітні осо-

би. Однак така шкода також має відшкодовувати-

ся. Цивільний кодекс установлює, що шкода, завдана малолітньою особою

(яка не досягла 14 років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або

опікуном чи іншою особою, яка на правових підставах здійснює виховання

малолітньої особи,— якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком не-

сумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та на-

гляду за малолітньою особою.

Якщо малолітня особа завдала шкоди, перебуваючи під наглядом навчаль-

ного закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний

здійснювати нагляд за нею, то майнову відповідальність за шкоду несе цей

заклад, якщо не доведе, що шкода виникла не з вини цієї малолітньої особи.

Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується

їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за

домовленістю між ними або за рішенням суду.

Неповнолітня особа (у віці від 14 до 18 років) відповідає за завдану нею

шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності в неповноліт-

ньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця

шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її

батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть,

що шкоди було завдано не з їхньої вини. Цей їх обов’язок припиняється по

досягненні тим, хто заподіяв шкоду, повноліття, а також у разі, коли в нього

до досягнення повноліття з’явиться майно або заробіток, достатній для від-

шкодування шкоди.

Якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює

щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шко-

ду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що

шкоди було завдано не з його вини.

Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодо-

вується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за

рішенням суду.

Микола (10 років) та Андрій (11 років), відпочиваючи влітку у своїх родичів у сільській місцевості, познайомилися з вихованцем інтернату Сергієм (11,5 років), який у той час перебував у таборі відпочинку. Сергій запропонував хлопцям поплавати на човні, використавши для цього спортивний човен сусіда Миколи без його дозволу. Під час подорожі човен затонув. Хто нестиме відповідальність за дії Миколи, Андрія та Сергія?

Відповідь:

Охарактеризуйте, який порядок набуття і втрати громадянства України встановлено законодавством. Якими нормативними актами регулюють відносини пов’язані з набуттям та втратою громадянства.

Більшість мешканців нашої держави є грома-

дянами України. У широкому значенні громадя-

нином вважають людину, яка бере активну участь

у вирішенні спільних справ громади і житті дер-

жави. У юридичному значенні громадянин — це

людина, яка належить до громадянства конкрет-

ної держави, користується її правами і виконує

обов’язки, встановлені законами цієї держави.

Постійний правовий зв’язок між людиною

і державою, який виявляється в їхніх взаємних правах, обов’язках і відпові-

дальності, називається громадянством. Держава гарантує громадянинові

забезпечення його прав і свобод та їх захист. Громадянин зобов’язується

дотримуватися законів держави та виконувати обов’язки.

Однак на території України живуть не лише громадяни, а ще й іноземці,

апатриди, біпатриди. Іноземцями називають осіб, які є громадянами інших

держав. Апатриди — особи без громадянства, які за певних обставин не

мають громадянства жодної держави. Біпатриди — особи з подвійним гро-

мадянством, які мають громадянство двох і більше держав.

Правовий статус громадян відрізняється від правового статусу іноземців,

апатридів і біпатридів (наприклад, громадяни можуть обирати або бути об-

раними до органів державної влади і місцевого самоврядування, заснувати

політичну партію, мають обов’язок захищати Україну).

Право на громадянство — це невід’ємне право людини. В Україні існує

єдине громадянство. Громадянин України не може бути позбавлений гро-

мадянства і права змінити громадянство. Основні положення про громадян-

ство закріплені в Конституції України та Законі України «Про громадянство

України».

Підставами для набуття громадянства України є:

• походження дитини від батьків, які є громадянами України;

• народження на території України;

• прийняття до громадянства за певних умов (наприклад, проживання

на території України протягом п’яти років, знання української мови, визнання

й виконання Конституції та законів України);

• усиновлення громадянами України, установлення батьківства та ін.

Документом, що підтверджує громадянство України, є паспорт, тимчасо-

ве посвідчення громадянина України, а для тих, хто ще не досяг 16-річного

віку,— свідоцтво про народження.

Підставами для припинення громадянства України є:

• вихід повнолітньої особи з громадянства України за власною волею;

• втрата громадянства України за визначеними законом підставами (на-

приклад, набуття громадянства на підставі фальшивих документів, невихід із

попереднього громадянства, користування правами або виконання обов’язків

іншої держави, зокрема, перебування на військовій службі та ін.).

Законом визначено, що з питань громадянства необхідно звертатися до

органів внутрішніх справ України, а за її межами — до представництв Украї-

ни за кордоном. Рішення про припинення й набуття громадянства приймає

Президент України.

У Законі України «Про громадянство України» зазначено порядок визна-

чення й зміни громадянства дітей. Підставами для набуття дітьми громадян-

ства України є походження дитини від батьків, які є громадянами України,

народження на території України, усиновлення громадянами України, уста-

новлення батьківства, установлення над дитиною опіки чи піклування та ін.

Питання щодо зміни громадянства дитини вирішують батьки, одна к зміна

громадянства у віці від 14 можлива тільки зі згоди неповнолітнього.

Розгляньте та розв’яжіть правову ситуацію:

Чи має право особа у зазначеній ситуації на набуття громадянства України? Якщо має то за якими підставами?

Дитина, що народилася в Україні, батьки якої громадяни Польщі, мають дозвіл на тимчасове проживання в Україні.

46.Поясність, із чим пов’язане встановлення законодавством різних строків позовної давності. Розгляньте та розв’яжіть правову ситуацію:

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування вміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця в разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, установлену законом, але скорочення позовної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається із закінченням строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначено або визначено моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли в кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками тих, які передбачено безпосередньо в Цивільному кодексі України або в інших нормативних актах. Зокрема, позовна давність не поширюється:

• на вимоги, що випливають із порушення немайнових прав,— крім випадків, передбачених законом; • на вимоги вкладників до кредитних установ про видачу вкладів;

• на вимоги про відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров'ю фізичної особи (крім випадків, передбачених законом);

• на вимогу власника або інших осіб про визнання недійсними актів органів державної влади або органів влади Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володіння, користування та розпорядження належним їм майном;

• на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Законом може бути передбачено й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Людмила К. продала свій будинок подружжю С. Через 3 роки і 10 місяців вона звернулась до суду з позовом про оскарження договору купівлі-продажу, оскільки будинок вона змушена була продати близьким родичам директора підприємства, на якому працювала, за заниженою ціною. Вона зробила це під тиском директора, який погрожував звільнити Людмилу з роботи, якщо та не погодиться продати будинок.