Відмінювання особово-вказівних займенників
Однина Множина
Н. він воно вона вони
р. його ---- її (неї) їх (них)
Д. йому ---- їй їм
3. його --- її (неї) їх (них)
0 ним --- нею ними
М (на) ньому --- (на) ній (на) них
Запам'ятайте: характерною особливістю відмінювання особових і особово-вказівних займенників є те, що під час відмінювання змінюється не тільки закінчення, а й основа: я — мене; ти — тебе; він — його; вона — її; ми — нас; ви — вас; вони — їх; зворотний займенник себе не має форм називного відмінка, роду, множини. Відмінюється як особовий займенник другої особи ти.
ЗАЙМЕННИКОВЕ ВІДМІНЮВАННЯ
Відмінювання вказівного займенника цей {це, ця)
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. цей це ця ці
Р цього ---- цієї цих
Д цьому ---- цій цим
3.. цього це цю цих
О цим --- цією цими
М (на) цьому ---- (на) цій (на) цих
Відмінювання вказівного займенника той (те, та)
Однина Множина
Чол р. сер рід жін р. для всіх родів
Н той те та ті
Р того ---- тієї тих
Д тому ----- тій тим
З того те ту тих
О тим ----- тою тими
М на тому --- на тій на тих
Відмінювання присвійного займенникамій (моє, моя)
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. мій моє моя мої
Р. мого --- моєї моїх
Д. моєму --- моїй моїм
3.мого моє мою моїх
О. моїм ---- моєю моїми
М. (на) моєму --- (на) моїй (на) моїх
Відмінювання означального займенника весь (все, вся)
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. весь все вся всі (усі)
Р. всього --- всієї всіх
Д. всьому --- всій всім
3. всього все всю всіх
О. всім --- всією всіма
М. (на) всьому --- (на) всій (на) всіх
Відмінювання питальних та відносних займенників
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. чий чиє чия чиї
Р. чийого --- чиєї чиїх
Д. чийому --- чиїй чиїм
3.чийого чиє чию чиїх
О. чиїм ----- чиєю чиїми
М. (на) чиєму --- (на) чиїй (на) чиїх
Н хто – що – скільки – стільки
Р кого – чого – скількох – стількох
Д кому – чому – скільком – стільком
З кого – що – скільки – стільки
О ким – чим – скількома – стількома
М на кому – чому – скількох –
25. ПРАВОПИС ЧАСТОК Частка — службова частина мови, яка надає окремим словам і реченням певних смислових чи емоційних відтінків. Частки поділяються на кілька груп: частки, що надають смислових відтінків (ось, он, точно, якраз, лише, і, й, та, навіть та ін.); частки, що вказують на модальні відтінки (так, ні, давай, нехай, невже, навряд чи та ін.); формотворчі частки (нехай, хай, най- та ін.); словотворчі частки (будь-, небудь-, не, ні та ін.). Разом пишуться: 1частки аби-, де-, чи-, що-, як- у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абиколи, абищо, дещо, дехто, декуди, деякий, , чимало, щодня, щонайкраще, якнайкраще. (Якщо між частками -аби-, де- і займенником стоїть прийменник, то всі 3 слова пишуться окремо: аби до кого, аби в чому, де на якому.) 2Частки би(б), же(ж),в складі сполучників та сполучних слів пишуться разом: якби, щоб, щодо, теж, мовби. Окремо пишуться усі частки, які беруть участь у словотворенні або уточнюють зміст цілого речення. Серед них частки би (б),за допомогою яких утворюється форма умовного способу дієслова: взяв би, прочитав би, прийшла б, повернувся б; підсилювальні частки же(ж):Чому ж ти не звернувся на біржу праці? частки то, це,що мають у реченні значення вказівності або визначальності: Рідна мова — то ж вона душі окраса; Частка тотрапляється у сполученнях що то, чи то,на які покладені функції підсилювальних часток: Що то за об'єкт споруджується? Частка що в складі сполучних слів з прислівниковим значенням дарма що, хіба що, тільки що, поки що:Дарма що справа нова, але цікава. Частки-хай –нехай, за допомогою яких творяться форми наказового способу: нехай заспіває, хай не розбудить; Через дефіс пишуться частки бо, но, то, от, таки,коли вони інтонаційно підкреслюють значення окремого слова: стій-бо, хай-но спочивають; частки будь-, небудь-, казна-, хтозна-, бозна-у складі займенників та прислівників: будь-коли, будь-хто, який-небудь, казна-чий, хтозна-де, хтозна-куди, хтозна-коли.
(хто б то, скільки ж то, казна в чому)
26. Сполучник в діловому мовленні. Сполучник – службова частина мови, яка поєднує однорідні члени речення та частини складного речення, вказуючи на різні смислові зв’язки між ними. Сурядні-і, а, чи, або, але. Бувають: єднальні (і, та, також, ні-ні, як , так), протиставні (а, але, та, однак, зате, проте), розділові ( або, чи, або-або) Підрядні-бо, якби, щоб, ніби. Бувають: при чинові ( бо, через те що, тому що, оскільки ), часові ( ледве, тільки, щойно як, як тільки), мети ( щоб, аби, щоб, щоби), умовні ( якби, якщо, аби як, як тільки), допустові ( хоч, дарма що), порівняльні ( як, мов, наче, ніби, що), міри, ступеня( аж, що й), з’ясувальні ( що, як, ніби) За походженням: непохідні( чи, а, бо, та, і,але) похідні( як, що, зате, якщо, тому що) За будовою:прості ( і, а, але, та, бо, як, що), складні ( щоб, якби, проте, зате, нібито), складені (тому що, для того, тимчасом як).
Правопис сполучників.
1. Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно пишуться разом: адже, аніж, мовбито, абощо, притому, неначебто. 2. Частина сполучників може мати при собі при собі частки, з якими вони пишуться тільки окремо, а саме: адже ж, або ж, коли б то, хоча б. Окремо пишуться всі складні частини в таких сполучниках: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те що, для того щоб, з тим щоб, в міру того як, з тих пір як. У кількох сполучниках перші дві частини пишуться разом, наступні – окремо, а саме: тимчасом як, незважаючи на те що, затим що. 3. Сполучники з підсилювальними частками отож-бо, тож-бо, тому-то пишуться через дефіс.
28. Особливості використання прийменників у ділових паперах.Прийменник по в українській мові здатний брати участь у вираженні певної кількості значень,різноманітних відтінків та найперше позначає розподільне відношення.Для нього позначення використовують лише дві кнструкції: тричленна структура по+З. Відмінок числівника+Р.відмінок іменника та по+М.відмінок іменника. Ці моделі,утворюючи лдин взірець зі спільним значенням слугують визначенням міри при процесі розподілу чогось на певну кількість чи декількома особами, предметами.Відтінок згаданого значення помітний у конструкціях , що виражають просторові відношення , зокрема місцеперебування.Прийменникова-відмінкова форма може визначити поширення дії на певному просторі або її повторюваність, а також розташування обєкта в декількох точках поверхні чи всередині кількох обєктів: обговорюють по кабінетах.Ця ж конструкція вживається для вкахівки на рух по поверхні предмета або в межах якогось простору, до того ж коли рух відбувається в багатьох напрямах:вється по стовбурах.У деяких словосполучень паралельно з іншими прийменниками що виступають синтаксичними або без них: по завершенню навчання.У конструкціях з іменниками в З. Відмінку при вказуванні на предмет , місце, ПРОСТІР,час , що є межею поширення певної дії або її ознаки : вантажівка загрузла по фарби. Нормативними є також поєднання прийменника по:У складних прислівниках у поєднанні з іншими частинами мови.з іменникам в М.відмінку,із займенниками.
29. Особливості перекладу прийменника ПО в українській мові. Кожна мова має свої специфічні особливості у вживанні прийменників. Навіть у таких близьких мовах, як українська та російська, прийменники використовуються по-різному. Російському прийменнику ПО в українській мові відповідають: а) прийменник по: гулять по городу – гуляти по місту; ударить по мячу – ударити по м’ячу; б) орудний відмінок без прийменника: идти по берегу – йти берегом; старший по возрасту – старший віком (за віком); в) прийменник з: по обеим сторонам – з обох сторін; по случаю – з нагоди; г) прийменник за: медик по образованию – медик за освітою; по поручению – за дорученням; д) прийменник на: по адресу – на адресу; по виду – на вигляд; е) прийменник через: от пуск по болезни – відпустка через хворобу; по ошибке – через помилку (помилково); є) прийменники у, в: по направлению – у напрямку; ж) прийменник до: по вкусу – до смаку; з) інші засоби: мероприятия по – заходи щодо; по погоде – залежно від погоди.
30. Складні речення в діловому мовленні. Розділові знаки в складних реченнях. Політичне і літературне життя Галичини поч. ХХ ст.Складне речення має два або більше синтаксичних центрів. Складні речення поділяються на складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові. У складносурядному реченні частини відносно рівноправні і поєднуються між собою сполучниками сурядності. У складнопідрядних реченнях одна частина головна, друга підрядна. Вони об’єднуються сполучниками підрядності або сполучними словами (які є членами речення). Частини безсполучникових поєднуються без сполучника. Між частинами складносурядного та складнопідрядного речень звичайно ставляться коми. Але не ставиться кома між двома частинами складного речення, з’єднаними одиничним сполучником і, та або, чи, якщо обидві частини мають спільне слово або спільну частину. Також коми не ставляться у складносурядному реченні зі сполучниками і, та або, чи, якщо речення питальне або окличне. У безсполучникових реченнях відносно рівноправні частини відокремлюються комами. Двокрапка ставиться, якщо друга частина виражає причину того, про що говориться у першій частині, або доповнює та розкриває зміст першої частини. Тире ставиться, якщо перша частина вказує начас або умову того, про що говориться в другій, якщо друга частина виражає наслідок або висновок з першої частини, якщо зміст обох частин зіставляється. Галичина і Правобережна Україна довгий час перебували у складі панської Польщі. Польська шляхта, що осіла на загарбних землях українського народу, робилося немало спроб перетворити його в покірних рабів, але це не вдалося їй. Народ відповідав на утиски й знущання численними збройними повстаннями. У 1772 р. Галичина була передана Австрії. Пізніше Правобережна Україна була возз’єднана з Росією. Після приєднання Галичини до Австрії польська шляхта не переставала проводити політику свою, і виступила проти встановлення будь – яких зв’язків між роз’єднаними частинами України.
У 1832 р. у Львівській духовній семінарії організувався гурток молоді, яка поставила собі за завдання працювати на користь українського народу, нести в свій народ культуру рідною мовою. Гурток цей спочатку складався із Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича. Члени гуртка взялися до збирання народних пісень, казок, легенд, до вивчення історії свого народу, студіювання мови. У 1837 р. – члени гуртка “Руська трійця” – видавали збірник “Русалка Дністровая”, який став паростком нової української літератури в Галичині. Книжка складалася з творів самих учасників гуртка і народних пісень
33. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ЇЇ ЗВ'ЯЗКИ З ІНШИМИ СЛОВ'ЯНСЬКИМИ МОВАМИ Українська мова належить до індоєвропейської сім'ї мов, які є найбільш вивченими і найбільш поширеними: цими мовами розмовляє близько 52 % населення земної кулі. У цій сім'ї мов українська мова належить до слов'янської групи і разом з російською та білоруською мовами утворює східнослов'янську підгрупу; до західнослов'янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська і полабська (мертва) мови; до південнослов'янської — болгарська, сербохорватська, македонська, словенська й старослов'янська (мертва). Не слід ототожнювати поняття "мова" і "мовлення". Мова є об'єктивно існуючим засобом спілкування між людьми і виявляється у "сукупності довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок"'. Мовлення—індивідуальне використання мови окремим мовцем, спілкування людей між собоюзадопомогою мови; мовна діяльність окремого члена суспільства. Початковим етапом існування української мови — літературної мови, як і загальнонародної розмовної мови, є XIV століття (окремі фонетичні та граматичні риси, які згодом узвичаїлися в українській мові, спостерігаються ще в пам'ятках ХІ-ХІІІ ст.). На той же час припадає й початок російської та білоруської літературних мов. Зародившись десь на світанні суспільного Слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і, проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою...
34. УКРАЇНСЬКА МОВА—НАЦІОНАЛЬНА МОВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.Лінгвістичне поняття «національна мова» визначається поняттям «нація». Нація як історична форма спільності людей, продукт тривалого розвитку суспільства.Тривалий історичний шлях пройшла українська мова: перший її суспільно-історичний тип-мова української народності або староукраїнська мова (ХІУ-ХУІІ ст.), другий-мова української нації, що почала складатись на межі ХУІІ-ХУІІІ ст. і остаточно сформувалась у другій половині ХІХ ст. мова української народності.За генеалогічною класифікацією мов світу українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейських мов і разом з російською та білоруською складає східнослов’янську мовну підгрупу. Східнослов’янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом та звуковою системою, що пояснюється спільністю походження на шляху історичного розвитку.Спільною основою сучасних східнослов’янських мов є мова давньоруська, яка до ХІІІ ст. на всій території Київської Русі була єдиною мовою східнослов’янської народності.Однак у ХІІ - ХІІІ ст. у давньоруській мові значно посилюється роз’єднувальний процес. Це призвело до розподілу її на три споріднені народності, до утворення на основі давньоруських територіальних діалектів трьох окремих мов-української, білоруської, російської.Україна довгий час не мала своєї власної державності (близько 800 років), різні її частини входили до складу різних держав-Великого Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Румунії, і це гальмувало процес утворення єдиної загальноукраїнської мови. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалось, що "никакого малорусского наречия не було, нет й быть не может". У 1876 р. вийшов указ Юзефовича (Емський), який забороняв друкувати українською мовою книжки, тексти пісень під нотами і ввозити з-за кордону будь-яку літературу, друковану українською мовою; заборонялись також українською мовою і сценічні вистави. Верховна Рада УРСР у 1989 р. ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР". І статтею 2 цього Закону за українською мовою було закріплено статус державної.Водночас Закон визнавав рівність (юридичну і практичну) усіх мов, якими користується населення держави.У ХУІ ст. відновлюється об’єднуюча для українських земель роль Києва і всього середнього Подніпров’я, де розгортаються поворотні в історії України події-активна боротьба українського народу за свою етнокультурну самобутність і національну незалежність. Важливу роль у формуванні національно свідомості та консолідації українського народу відіграла національно-визвольна війна 1648- 1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького.
35. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ТА ЇЇ НОРМИ. Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов. Українська мова має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів. Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння). Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку. Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники. Граматична — це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу. Літературна мова має дві форми вживання: 1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної. Норми літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні. Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів. За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.