Розділ 6. держава і суспільство

Сутність держави

Держава є центральним інститутом політичної системи. У функціях держави концентруєть­ся основний зміст політики. Сам термін «дер­жава» має два значення. У широкому розумінні держава розгля­дається як спільнота людей, що проживають на певній території і представлені та зорганізовані органом вищої влади.

До XVII століття поняття «держава» трактувалось дуже широко і не відокремлювалось від поняття «суспільство». На його позначення вживали кілька конкретних термінів: «політія» (Арістотель), «республіка» (Цицерон), «деспотія», «імперія» тощо. Н. Макіавеллі першим ввів спеціальний термін «stato» для визна­чення будь-якої верховної влади, незалежно від форми правління.

Повне розмежування держави і суспільства обґрунтоване в договірних теоріях держави Т. Гоббсом, Д. Локком, Ж.-Ж. Руссо, Гегелем та іншими мислителями. У них обидва поняття дифе­ренціюються не лише за змістом, але й історично. У цих теоріях стверджувалось, що індивіди, які існували спочатку у вільному і неорганізованому стані, в процесі розвитку соціальних взаємодій спо­чатку створили суспільство, а потім з метою захисту своєї безпеки і природних прав договірним шляхом створили орган - державу.

У сучасній науці держава у вузькому розумінні розглядається як організація, система установ, які реалізують верховну владу на певній території.

Іспанський політолог Л. Саністебан синтезує обидва підходи і трактує державу як певний тип юридично регульованої соціальної поведінки, існуючої в конкретних просторово-часових умовах. її суттєві риси - відносини влади і підлеглості; монопольне викори­стання насилля тими, хто володіє владою; існування юридичного порядку; відносна постійність; наявність інститутів.

У цьому визначенні підкреслюється, що держава є колектив­ним феноменом, складним соціальним явищем і політичним інститутом, який відзначається примусовою регуляцією поведінки людей за допомогою нормативних правил.

Спільні ознаки держави

Несхожість історичних епох і народів обу­мовлює різноманітність держав. Однак усім державам властиві типові риси, що є харак­терними для всіх органів влади. Спільними для будь-якої держа­ви є такі ознаки:

- Відокремлення публічної влади від суспільства, її неспівпа­дання з організацією всього населення; держава представлена вер­ствою професійних керівників на відміну від родоплемінної організації суспільства, яка базується на самоврядуванні. Чисельність державної бюрократії є різною в різних державних фор­мах, але вона є іманентною характеристикою будь-якої держави.

• Територія, що визначає кордони держави; функціональні по­вноваження держави поширюються на людей, що проживають на певній території; держава будується не за родинними чи релігійними ознаками, а на основі територіальної та етнічної спільності людей.

• Суверенітет, тобто верховна влада на певній території. В сучасному суспільстві взаємодіє безліч владних структур, але най­вищу владу, рішення якої є обов'язковими для всіх громадян, організацій і установ, має лише держава; вона монопольно видає закони і норми, обов'язкові для всього населення.

• Монополія на легітимне застосування насилля.

• Право на оподаткування і збір з населення: вони необхідні для матеріального забезпечення державних структур і проведення державної політики.

• Обов'язковість членства в державі (незвичне словосполу­чення). Державне громадянство людина отримує від народження; це правовий зв'язок фізичної особи з державою. Кожний громадя­нин має певні конституційні права і відповідні обов'язки відносно своєї держави. Сучасні держави «осучаснили» концепцію Арістоте л я про призначення громадянина. Нині прийнято розрізняти набут­тя громадянства від народження та в порядку укорінення (натуралізації). Біпатриди — особи, що мають одночасно грома­дянство двох держав, подвійне громадянство; апатриди - особи, позбавлені громадянства в будь-якій країні.

• Представництво суспільства як цілого і захист спільних інтересів і спільного блага. За цією ознакою частина держав самореалізувалася в діяльності тоталітарних партій-держав - такі «держави» відповідають духу концепції Платона про панування цілого над часткою в ім'я загального блага; демократичні держави діють головним чином «за Арістотелем» і у своєму представництві спира­ються на «середні» верстви населення.

Зазначені ознаки відносять будь-яку державу до суб'єктів міжнародного права. Лише на основі реальних ознак держави ті чи інші організації визнаються світовим співтовариством (00Н) як суб'єкт міжнародного права і наділяються відповідними правами і обов'язками.

Сучасне міжнародне право виділяє три мінімальні ознаки дер­жави: територію, населення, владу. Ці ознаки (елементи) надають державі універсальної форми організації суспільства. Відсутність однієї чи кількох з них означає відсутність державної організації.

Територія - фізична, матеріальна основа держави. її складає та частина світового простору, на якій повною мірою діє влада певної правлячої політичної еліти. З територією пов'язане питання про виникнення і зникнення держав. Фактично з втратою території - у результаті війни чи за інших причин - держава припиняє існування. Саме ця обставина накладає відбиток на більшість внутрішніх і зовнішніх політичних конфліктів. Польська держава чотири рази за свою історію припиняла існування: тричі у XVIII ст. в результаті поділів Речі Посполитої між державами - лідерами тодішньої Європи і в 1939 р. — шляхом розчленування Польської республіки між гітлерівською Німеччиною та СРСР. Польський емігрантський уряд Миколайчика в Лондоні не міг вважатись дер­жавою. Аналогічно зникла держава Курдистан, поділена між Турцією, Іраком та Сирією. Мінідержава племені чироків, що мала свою конституцію, алфавіт, школи, газети, а головне - територію, поступилась навалі колонізаторів США і була витіснена на «індіанську територію». Більш складною є територіальна проблема на островах Кіпр і Тайвань. На Кіпрі стрижень конфлікту прохо­дить через відносини грецької і турецької етнічних общин. Тайвань і материковий Китай вирішують проблему територіальної сецесії (відділення) Тайваню вкупі з проблемою різних соціальних систем, хоча саме тут намітилось істотне зближення.

Населення як елемент держави є людська спільнота, що про­живає на території певної держави і визнає її владу. Все населен­ня становить єдину спільноту, народ, націю. Поняття «народ» і «нація» в Західній Європі вживаються як тотожні. Поняття «нація» (від лат. natio - плем'я, народ) пов'язується з державою і сприймається як спільнота людей, народонаселення території, яку займає держава, незалежно від етнічної належності. Цілісність народу, тобто загальне підпорядкування населення існуючій владі, є найважливішою умовою цілісності держави. Розкол населення за соціально-класовою, етнічною чи релігійною ознакою несе в собі загрозу існуванню держави. Територію можна повернути і відтворити державу як політичну спільність людей (як це було з Польщею). Ворогуючі ж етноси та релігійні групи надзвичайно важко об'єднати в одній державі. У 1947 р. Індія, за так званим планом Маунтбеттена, була розділена за релігійною ознакою на дві держави - Індійський союз і Пакистан; обидві увійшли до складу Британської імперії на правах домініонів. Індуїстська Індія та ісламський Пакистан і нині мають досить складні і напружені відносини; Індія до того ж постійно зазнає соціальних колізій через внутрішні міжконфесійні конфлікти.

Влада є визначальною ознакою (елементом) держави. Механізм організації політичної влади характеризується наявністю юридич­них норм (законів), які приймаються спеціальними органами. Саме через законодавчі органи держави правляча політична еліта дово­дить свою волю до підвладних. Обов'язковість додержання населен­ням юридичних норм забезпечується діяльністю виконавчо-розпо­рядчих органів і спеціального апарату примусу. Цей механізм висту­пає як комплекс політичних інститутів: влада реалізується через систему інститутів. Структура цієї системи досить складна. Основ­ними її елементами є інститути законодавчої, виконавчої і судової влади, що мають різне оформлення і назви в різних країнах - парла­мент, конгрес, меджліс, риксдаг, кортеси, кабінет, національна рада, верховний суд, конституційний суд тощо. Влада здійснюється конк­ретними людьми, і їх склад змінюється. Зміна лідерства та їх ко­манд проходить більш чи менш хворобливо, але імідж, тієї чи іншої держави визначають не стільки конкретні політики, скільки особливості устрою і функціонування владних інститутів. Правителі змінюються, можуть видозмінюватись і форми правління, а державні владні установи зберігаються. Здійснення влади за формулою «правління законів, а не людей» певною мірою захищає сучасні дер­жави від морального переродження їх лідерів. І навпаки, якщо ця формула не спрацьовує, то актуалізується схема зміни державних форм правління за Арістотелем. У XX столітті монархії змінюються республіками, а інститут парламентаризму утверджується навіть при зберіганні зовнішньої монархічної атрибутики.

Держава є суверенною організацією влади: державна влада на території країни є вищою, а у світовому співтоваристві — самостійною, незалежною владою. Це значить, що державна влада юридично перевищує владу будь-якої іншої установи, розташова­ної на території країни. У міжнародних відносинах суверенітет дер­жави виявляється в тому, що її органи влади юридично не зобов'язані виконувати розпорядження інших держав. У реальній міждержавній політиці це відбувається досить рідко, особливо се­ред держав, що розвиваються. Тому доречно виділити толерант­ний (відносний) суверенітет цих країн і абсолютний, який реалізують країни «великої сімки» та її безумовний лідер - США.

Будь-яка соціальна спільнота, що прагне власної державності, повинна мати територію і структуру влади. Наприклад, у досить унікальній ситуації опинився арабський народ Палестини. Значна його частина знаходиться в еміграції в сусідніх арабських країнах, більша частина території, відведеної для арабської держави Палес­тина, окупована Ізраїлем, а національна автономна адміністрація є слабкою втіхою відсутності суверенної держави, тобто наявні всі ознаки, що свідчать про відсутність державності.

Генезис держави

Виникнення держави пов'язане з розкладом родоплемінного ладу, відокремлення вождів і їх наближених від одноплемінників, зосе-

редження в них управлінських функцій.

Політико-правова думка виділяє ряд чинників, що обумовлю­ють виникнення, розвиток і вдосконалення держави:

• Розвиток суспільного розподілу праці, виділення управлінської праці в спеціальну галузь і утворення для цього спеціального органу.

• Виникнення інститу приватної власності, класів та експлу­атації (марксистська позиція); більшість політологічних шкіл та представники суміжних наук не пов'язують генезис держави з ви­никненням приватної власності і класів; вони аргументують це тим, що в деяких країнах утворення держави історично передує і навіть сприяє класовому розшаруванню. І лише по мірі стирання класових відмінностей внаслідок збільшення середнього класу і передачі час­тини державницьких функцій суспільству держава поступово транс­формується в загальнонаціональну надкласову організацію.

• Завоювання одних народів іншими (Л. Гумплович).

• Демографічні чинники: зростання чисельності і щільності на­селення, перехід від кочового до осілого способу життя, впорядку­вання шлюбних відносин між родами.

• Психологічні чинники (емоційні та раціональні). Тут проти­стоять одна одній дві позиції. Класик політології Т. Гоббс вирішальним мотивом, що спонукає людей до створення держави, вважав страх перед агресією з боку інших індивідів. Інший класик -Д. Локк віддав пріоритет розуму, який привів людей до угоди про створення спеціального органу, здатного краще забезпечити їх пра­ва, аніж традиційні форми співжиття.

• Антропологічні чинники, які свідчать про те, що державність закладена в саму суспільну природу людини. Людина, як істота ко­лективна, здатна існувати лише в межах певних форм співжиття (Арістотель). Природжена недосконалість, яка робить неможливим індивідуальне існування, спонукала людей віднайти оптимальну фор­му співіснування.