Політичні ідеї Нового часу

Політичні ідеї Нового часу (XVI-XIX ст.) були спрямовані на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи й громадянської рівності. У цей період висновки політичної науки усе більше здобували практичний характер, орієнтуючись на рішення назрілих соціальних проблем.

Політична наука Нового часу пов'язана з іменами найбільших мислителів ряду країн. Вона начебто переміщається з однієї країни в іншу, випливаючи із суспільних подій, що розвертаються.

Одним з таких мислителів був англієць Томас Гоббс (1588–1679 р.). Своє політичне навчання він виклав у філософській праці “Філософські основи вчення про громадянина” і трактаті “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”.

В "Левіафані" Т. Гоббс розкриває свою концепцію влади й держави. Він проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада – душа держави, посадові особи – суглоби, нагороди й покарання – нерви, справедливість і закони – розум та воля, громадянський мир – здоров'я, непокора – хвороба, громадянська війна – смерть держави. Людина як біологічна істота – природне тіло, держава – твір мистецтва. Саму державу було створено за допомогою суспільного договору.

Природний, додержавний стан Т. Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один – ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які владарювали б над ними і поклали кінець всезагальній війні.

Т. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх підданих, крім права на їхнє життя. Він виходить із того, що верховна влада ніяким договором зі своїм народом не зв'язана, тому що піддані уклали договір не з нею, а між собою. Концепція Т. Гоббса повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства. Правителю належать всі види влади, і він не підлягає суду, стоїть вище законів, тому що останні встановлені ним самим.

Щоб не одержали поширення думки й навчання, які підривали б суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стає контроль і регламентація духовного життя. Філософ вважає не тільки можливим, але й необхідним введення “в інтересах загального миру” цензури над книгами, проповідями й зверненнями до народу.

Слідом за Н. Макіавеллі Т. Гоббс став розглядати державу не через призму теології, а виводить її закони з розуму й досвіду. Починаючи з Т. Гоббса, у західноєвропейській політичній теорії затверджується розуміння держави як машини, що мала потім довгу й складну долю.

Видатний англійський мислитель другої половини XVII ст. Дж. Локк (1632–1704 р.) своє політичне навчання виклав у праці “Два трактати про державне правління”. Його вважають родоначальником лібералізму. Він уперше чітко розділив такі політичні поняття, як особистість, суспільство, держава й поставив особистість вище суспільства й держави. Згідно Дж. Локку, людина від народження має природні права (на життя, волю й власність). Приватна власність для нього – засіб створення вільного суспільства. Дж. Локк продовжив аналіз суспільного договору, трактуючи його як установу громадянського суспільства й підкреслюючи, що держава підкоряється суспільству й особистості. Держава діє тільки в інтересах захисту прав особистості, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство створює держава.

При державному устрої варто передбачити в ньому поділ влади таким чином, щоб створенням законів займалися одні особи й установи, а приведенням цих законів у виконання – інші, тобто розділити владу законодавчу й виконавчу. Судова влада розчинялася у виконавчій. Перше місце приділяється владі законодавчій як верховній (але не абсолютній) у країні. Інші влади повинні підкорятися їй. Разом з тим вони зовсім не є пасивними придатками законодавчої влади й роблять на неї (зокрема, влада виконавча) досить активний вплив.

Навчання Дж. Локка про державу засновано на багатьох досягненнях політичного знання й передової наукової думки ХVII ст. У ньому ці досягнення були не просто зібрані, але поглиблені, перероблені з урахуванням історичного досвіду, що збагатився революцією в Англії.

Ідеї Дж. Локка одержують свій розвиток у роботах видного політичного мислителя Франції Шарля Луї Монтеск'є (1689–1755 р.). Головна книга Монтеск'є “Про дух законів” зробила його одним з авторитетних класиків політичної думки.

Ш. Л. Монтеск'є в аналіз політичної сфери вводить дію не тільки різних соціальних факторів (релігії, вдач, звичаїв, рис характеру, способу життя, основних занять), але й фактори географічного середовища. Так, він затверджує, що в жарких країнах клімат сприяє встановленню деспотичної форми правління. Жара приводить до втрати мужності, малодушності народу, і він не може посилено виступати проти сваволі й зловживання владою з боку правителів, упокорюється зі своїм рабським положенням. Навпроти, холодний клімат сприяє збереженню в людях мужності, і в таких країнах частіше встановлюються республіки. Помірний клімат Європи сприяє встановленню монархій.

Серед факторів, що впливають на форми правління, Ш. Л. Монтеск'є називає ґрунт, ландшафт, величину території країни. Так, він затверджував, що “республіка по своїй природі вимагає невеликої території, інакше вона не удержиться”. Монархія ж по своїй природі вимагає середньої величини. Навпроти, для деспотії характерні великі розміри держави.

Однак головний внесок Ш. Л. Монтеск'є в політичну теорію пов'язаний з обґрунтуванням теорії поділу влади. Ціль поділу влади – гарантувати безпеку громадян від сваволі й зловживання владою, забезпечити їхню свободу. А це, на думку Ш. Л. Монтеск'є, можливо тільки при відносно незалежному співіснуванні законодавчої, виконавчої й судової влади.

Ш. Л. Монтеск'є вірив у прогрес, який він пов'язував із установленням політичної свободи. Так, він говорив, що політична свобода сприяє розвитку економіки, промисловості, торгівлі; відстоював ідеї свободи слова, печаті, совісті. Прогресивне значення мали його ідеї усунення крайностей майнової нерівності, про обов'язок держави забезпечити громадян засобами до життя.

Гуманізм властивий міркуванням Ш. Л. Монтеск'є про мир як про перший природний закон людини, його закликам відмовитися від насильства й поневолення одних народів іншими.

Незрівнянно більше радикальними, чим політичні ідеї Монтеск'є, були погляди іншого французького мислителя XVIII в. Жак-Жака- Руссо (1712–1778 р.). Він був ідеологом дрібної буржуазії, широких народних мас, у першу чергу селянства, і відстоював ідею конституційної монархії, ідею народного представництва.

Ідея народного суверенітету була відома й до Ж. Ж. Руссо. Але він розвив її, стверджуючи, що народний суверен – це колективна істота, що не може бути представлена окремою особистістю; це влада, здійснювана загальною волею або волею більшості, що неподільна. Демократія й свобода – лише там, де законодавцем є народ. Але, допускаючи все-таки можливість народного представництва для країн з великою територією, Ж. Ж Руссо однаково підкреслював, що й тут депутати – слуги народу і їхні постанови можуть стати законом лише після затвердження їх референдумом.

У державі Ж.-Ж. Руссо розрізняє законодавчу й виконавчу (урядову) владу. Перша є волею політичного організму, друга – його силою. Урядова влада засновується актом суверенної законодавчої влади, що обумовлює підлеглу роль уряду.

Ідеї Ж.-Ж. Руссо одержали законодавче закріплення в Декларації прав людини й громадянина (1789 р.) , і особливо в 1793 р., а також в інших актах Великої французької революції.

Прогресивна політична думка одержала в XVIII ст. поширення й на протилежному від Англії й Франції березі океану – на атлантичному узбережжі Північної Америки. Підвищений інтерес до політичної теорії був обумовлений інтенсивним розвитком капіталістичних відносин й у зв'язку із цим загостренням економічних і політичних протиріч між колонією й метрополією, а також посиленням міжкласових антагонізмів. Наслідком посилення як внутрішніх, так і зовнішніх протиріч була війна за незалежність 1775-1783 р., по своїй сутності це була буржуазно-демократична, антиколоніальна революція.

Одним із найвизначніших американських політичних і суспільних діячів періоду боротьби за незалежність є Томас Пейн (1737 – 1809 р.), відомий своїм політичним трактатом "Здоровий глузд" і памфлетом "Права людини". Він вважав, що держава є результатом розвитку суспільства, а завданням уряду є забезпечити безпеку, права і свободи громадян. Реалізацію демократичного ідеалу Т. Пейн вбачав у запровадженні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності.

Одна із самих яскравих особистостей у літописі визвольної боротьби американського народу за демократію Томас Джефферсон (1743–1826 р.). Він став автором великого революційного документа тієї епохи – Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (прийнята 4 липня 1776 року). Основні положення Декларації: всі люди мають рівні природжені права на життя, свободу, власність, на щастя й безпеку; народ – джерело влади і йому належить суверенітет, уряд – слуга народу; всі державні влади повинні діяти в інтересах народу, і якщо вони порушують ці інтереси, народ вправі відмовитися від неугодного йому уряду; поділ влади. По суті, це була перша Декларація прав людини.