Українська культура в умовах ствердження національної суверенності

Як зазначалось у попередніх лекціях, україн­ська культура протягом тривалого часу свого існування бу­ла практично культурою боротьби за свою «самість», бо­ротьби кривавої й безкровної не стільки «проти» ворогів, скільки «за» ствердження своєї самоідентичності. І якщо спочатку цей процес відбувався певною мірою неусвідом-лено, стихійно, в лоні народно-фольклорних жанрів, то з розвитком національної самосвідомості на перший план

виходить професійна, науково-теоретична розробка питань української культури, що було нерозривно пов'язано як з вивченням внутрішньо змістовної специфіки цієї культури, так і з визначенням її місця у світовій культурі в цілому.

У середині XIX ст. гуманістично-просвітницькі тенден­ції в українській культурі виникають передусім у межах літературної творчості видатних українських письменників. Водночас, починаючи з 70-х pp. дістає розвиток літератур­на та наукова діяльність, яка гуртувалася навколо київсь­кого центру. Історики В. Антонович та М. Драгоманов, ет­нографи П. Чубинський, І. Рудченко, мовознавці П. Жи-тецький, К- Михальчук та інші отримують дозвіл відкрити так званий «Південно-Західний відділ Російського Геогра­фічного товариства».

За недовгий час свого існування (1873—1876) це това­риство розгорнуло надзвичайно активну діяльність по до­слідженню питань етнографії та економічного життя Ук­раїни. Прилучивши до своєї праці українців із Галичини та Буковини, товариство досягло значних успіхів: видало два томи своїх «Записок», два томи «Исторических песен малорусского народа с объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова» (1873—1874), «Малорусские народные предания» під редакцією М. Драгоманова, збірку чумаць­ких пісень І. Рудченка, три томи творів М. Максимовича. Крім того, скликаний і проведений у 1874 р. Археологічний з'їзд показав високий рівень досягнень цього товариства у справах українознавства — археології, етнографії, мово­знавства, історії.

Значну наукову працю по вивченню етнографії й істо­рії України проводить ряд офіційних наукових установ у вигляді так званих Архівних комісій у Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Товариства Дослідників Волині в Житоми­рі, церковно-археологічного Товариства в Кам'янці-Подільському, Товариства дослідників Кубані в Катеринодарі. Му­зеї української старовини й мистецтва організовуються в Києві, Чернігові, Катеринославі, інших містах.

Виникнення української археології тісно пов'язано з іменем В. Антоновича, котрий започаткував цілий напрям наукових досліджень, які з успіхом були продовжені його учнями. Насамперед, це М. Грушевський, а також профе­сор Д. Багалій, який, очолюючи кафедру історії в Харкові, розробляв проблеми історії Слобідської України; О. По­тебня, професор Харківського університету, відомий мово­знавець; його учень і послідовник професор М. Сумцов, що провів значну кількість досліджень з історії старого укра­їнського письменства та етнографії.

Розвиток українського національного руху надзвичайно стурбував царський уряд. Проголосивши ганебний указ від 18 травня 1876 р. про заборону української літератури, Олександр II припиняє й діяльність «Юго-Западного отдела Географического Общества». Це призвело до від'їзду з Ки­єва або ж до еміграції за кордон цілого ряду українських вчених — М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського.

Переслідування з боку царського уряду спричинилися до того, що в пошуках національного відродження укра­їнські прогресивні діячі все більше звертаються до Захід­ної України. Тим більше, що вже починаючи з 30-х pp. XIX ст. саме тут значно пожвавлюється національний рух. Так, у Львові формується товариство «Галицько-Руська Матиця», яке ставить перед собою завдання видання кни­жок. «Собор руських учених» проголошує самостійність української мови, установлює основи української грамати­ки і правопису та їх єдність на всій території її поширен­ня. У 1873 р. у Львові кількома культурними діячами ор­ганізовується «Товариство імені Шевченка», яке згодом (1892) перетворюється на Наукове Товариство, а з 1898 р. реформується подібно до академії наук. Таким чином, про­блеми українства виходять за межі просвітницької діяль­ності й набувають конкретно практичного характеру, чому певною мірою сприяло поширення читалень Просвіти, това­риств гімназичних, так званих «Січей» і «Соколів», які широко розгорнули економічну діяльність — організацію позичкових кас, сільськогосподарських товариств, коопе­рацій тощо, спрямованих на підтримку українського гро­мадянства в Австрійській імперії.

Суттєве місце в розвитку української самосвідомості посідає боротьба молоді за право освіти українською мо­вою в Західній Україні. У 60-х pp. це доводилося здійсню­вати приватними засобами, зокрема за рахунок видання товариством «Просвіта» підручників українською мовою. За недовгий час було видано біля 800 освітніх книжечок тиражем біля 4 мли примірників, відкрито кілька шкіл. У 1894 р. у Львові починає працювати кафедра українсь­кої історії, очолювана М. Грушевським, з приходом якого тут розгорнулися значні наукові дослідження.

До першої світової війни товариство видало біля 400 великих томів українською мовою, в тому числі праці І. Франка та монументальну працю М. Грушевського «Іс­торія України-Руси». І хоч у Львівському та Чернівецько­му університетах працювали українські кафедри, студент­ство вело довготривалу і запеклу боротьбу за відкриття у Львові українського університету. Щорічно, починаючи з 1899 p., це питання підіймалося на академічних студент­ських віче.

Польські кола, борючися проти домагань української молоді, не зупинялися перед прямими провокаціями, що призвело до так званої «сецесії» 1902 p., коли студенти-ук-раїнці в знак протесту залишили Львівський університет і перейшли до університетів Відня та Праги, де викликали співчуття та підтримку. Зрештою, п'ять років такого про­тесту ні до чого не привели, і студенти почали застосовува­ти нові форми боротьби — в стінах Львівського університе­ту і на вулицях міста.

Найгірше становище з освітою склалося в Закарпатті, яке входило до складу Угорщини. Тут навчання велося ли­ше мадьярською мовою. Якщо і траплялися українські під­ручники, то вони були надруковані латиною з мадьярським правописом.

У 1908 р. у Києві розпочинає свою роботу «Українське наукове товариство», очолюване М. Грушевським. Вперше в Україні (в межах Російської імперії) починають виходи­ти наукові праці українською мовою, в яких порушуються питання медицини, техніки, будівництва тощо. Починаючи з 1914 p., видається збірник «Україна». Посилення реакції, а також початок першої світової війни припинили діяль­ність україністів. Грушевського було заарештовано і засла­но до Симбірська.

Боротьба за ствердження національної самосвідомості, як правило, набуває політичних форм. Найяскравіше це проявилося в умовах Західної України на базі пожежно-фізкультурних товариств «Сокіл» (перше з них було орга­нізовано в 1894 р. інженером В. Нагірним) та «Січ» (пер­шу «Січ» створив відомий громадсько-політичний діяч К. Трильовський в 1900 р. в селі Заваллі Івано-Франків­ської області). Перед першою світовою війною в Галичині налічувалося близько 900 сокільських організацій і більше 1000 «Січей». У 1911 р. львівські гімназисти започаткува­ли таємний гурток «Пласт».

Зазначені організації керувалися спільною ідеєю, згід­но з якою справа національного самовизначення має здій­снюватися лише своїми власними (аж до збройної бороть­би) силами. Не вдаючися в подробиці практичної діяль­ності цього руху, так званих Українських січових стрільців (УСС), або усусів, який виник після об'єднання всіх цих напрямків у 1914 р. у Львові, варто зазначити, що саме в цьому рухові прагнення до єдності України знайшло свій адекватний вияв.

Потрапивши в складні умови (січовим стрільцям, які об'єднували представників юнацтва Галичини, доводилося брати участь у першій світовій війні на боці свого, тобто австро-угорського, уряду), січовики не зрадили ідеї боро­тьби за національне відродження. Саме тому вони, підтри­мавши в 1920 р. більшовиків, згодом (весною 1920 р.) перейшли на бік поляків, які обіцяли Галичині широку ав­тономію. Трагічні колізії семирічної боротьби січовиків за українську державність призвели їх до поразки. Проте об­винувачувати стрільців у непослідовності чи антипатріо-тизмі не можна, якщо, зрозуміло, розглядати патріотизм не як любов і вірність до поневолювачів (Польщі, Австрії, Росії), а як вірність щодо свого, українського народу. За­слуговує на увагу той факт, що багато рядових стрільців мали середню та вищу освіту, а до старшинського складу війська ввійшло чимало тих, хто мав вчений ступінь докто­ра наук.

Закович