Київська русь часів ярослава мудрого

Ярослав Мудрий

Володимир помер у 1015 р., залишивши сім синів від різних жінок: Святополка (насправді його батьком був Ярополк), Мстислава, Ярослава, Бориса, Гліба, Святослава, Судислава. Ще за життя Володимира його сини почали виявляти непокору: Ізяслав (помер раніше від батька) в Полоцьку вважав себе незалежним правителем; Святополк, який був зятем польського короля Болеслава Хороброго та сидів у Турові, готував повстання, за що був кинутий у в'язницю; Ярослав у Новгороді відмовився платити данину (Володимир навіть готував проти нього похід). Між синами Володимира спалахнула боротьба за владу. За свідченням літопису (яке оспорюють сучасні дослідники), Святополк, що захопив владу в Києві, наказав убити Бориса і Гліба, а Святослав пропав без вісті. В результаті довгої боротьби владу в Києві захопив Ярослав (1019-1054). Святополк утік на захід, де й зник безслідно.

В 1023-1025 pp. проти Ярослава кілька разів виступав Мстислав. Нарешті брати домовились про спільне правління -- вони поділили територію Русі на дві частини по Дніпру: на Правобережжі правив Ярослав, а на Лівобережжі (з центром у Чернігові) - Мстислав. Брати відвоювали Червенські міста у Польщі. Після смерті Мстислава в 1036 р. Ярослав об'єднав у своїх руках обидві частини Київської Русі.

Князювання Ярослава, якого в народі прозвали Мудрим, стало періодом найвищого розквіту Київської Русі. Кордони Київської держави остаточно усталилися : простяглися від Юр'єва (християнським іменем Ярослава (Юрій) називають сучасне місто Тарту) до Чорного моря. У1036 р. військова дружина князя розгромила під самими стінами Києва печенізьку орду.

Головну увагу Ярослав звернув на розбудову своєї держави, він затратив величезні кошти на розбудову Києва, взявши за зразок столицю Візантії - Царгород. У Києві зводяться Золоті Ворота, монументальний Софіївський собор та інші споруди нового розкішного центру ("Гора Ярослава"). Князь також піклувався про розвиток освіти, науки, письменства, мистецтв. За Ярослава Мудрого кодифіковане руське право - укладено "Руську Правду", що лягла в основу законодавства Русі ХІ-ХІІІ ст.

Дипломатичні шлюби пов'язали Ярослава з найвизначнішими володарями. Сучасники називали його "тестем Європи". Він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою. Одна його сестра вийшла заміж за польського короля, інша - за візантійського царевича. Доньок Ярослава було видано за норвезького, французького та угорського королів. Син Ізяслав оженився на сестрі польського короля, а Всеволод - на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.

У 1051 p. Ярослав Мудрий без відома константинопольського патріарха призначив главою руської церкви (митрополитом) Ілларіона. Князь приділяв чимало уваги влаштуванню церков і монастирів. Не тільки в Києві, а й у багатьох інших містах Русі будуються православні храми. За Ярослава засновується Печерський монастир.

Ярослав Мудрий помер у 1054 р. на 76-му році життя. Через деякий час після його смерті Київська Русь як єдина держава перестала існувати.

11. Прийняття християнства. Володимир великий

Русь прийняла хрещення від Візантії, що якісно змінило політичний, соціальний, культурний розвиток давньоруського соціуму.

Прийняття християнства в його східному православному варіанті було пріоритетним, оскільки богослужіння відбувалося рідною мовою.У процесі християнізації Русі посилилися візантійські та західноєвропейські культурні впливи. Йдеться про церковний устрій, зв'язки давньоруських книжників з античною наукою, філософією, риторикою, літературною традицією. Наприклад, у давніх пам'ятках простежуються слова, які поширилися в українській науковій термінології: планета, океан, астрономія, піраміда, стихія, апостроф, лексикон тощо. Культурні впливи Візантії засвідчують мовні запозичення в староукраїнській мові, їх більшість стосується церковної мови, проте значна частина увійшла до народної: паляниця, книш, кутя, левада, миска, макітра й ін. Окрему сторінку становить другий південнослов'янський вплив, тобто культурний вплив Болгарії, Сербії, Македонії на філософію, освіту, образотворче мистецтво східних слов'ян.Процес християнізації Русі пов'язаний із наслідуванням окремих язичницьких культів і форм обрядовості (молитва, хрещення, причастя). Натомість зросло інтелектуальне значення книжного знання, оскільки християнство — культура книжна і релігія Писання з властивим їй глибоким шануванням Слова. Відповідно до філософських засад середньовічного світогляду (неоплатонізм) — Світ сприймається як відкрита Книга, у свою чергу Книга трактується як відкритий Світ, розумно влаштований Творцем. Книги переважно читали в слух (в голос). Слух (книга, проповідь, церковний спів, музика) і зір (живописне оздоблення храмів) розширювали можливості пізнання Світу, що сприяло вихованню "внутрішньої*9 просвітленої людини.У християнському розумінні людини головним є мотив спасіння. Життя людини розглядається як віха на шляху до спасіння, але цьому перешкоджає світ чуттєвого буття. Осягнення Бога здійснюється за посередництвом серця, християнської любові, що облагороджує ставлення до ближнього. Тобто серце об'єднує почуття, волю, розум людини і в такий спосіб урівноважує функцію розуму.Наголосимо, що у давньоруській архітектурі домінував своєрідний принцип забудови міста, відомий під назвою "прозор" — вид, панорама, що відкриваються з так званої Поклонної гори (найвищої географічної точки місцевості). На Поклонній горі споруджувався Храм (Собор), від якого за кільцево-радіальним принципом розплановувалися вулиці. Храм органічно вписувався у довкілля, добре проглядався з усіх сторін, своєрідно впорядковував місцевість. Храми, розташовані на узвишшях, постають як художній символ живописної організації простору. Відомо, що до закінчення періоду княжіння Володимира Великого було побудовано майже 400 церков.Цікаво, що у санскриті трактується слово "Русь" у значенні "блискуча розкіш, країна сяйва і краси".Головний сенс і призначення християнського Храму — духовне упорядковування буття людини.Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.Більш-менш системне освоєння християнством причорноморських земель у VІ-VІІ ст. пов'язують з геополітичними інтересами до них візантійських імператорів. Але не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що вже тоді там жили християни. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми християнізованими сусідами.Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А те, що на могилі Аскольда було поставлено церкву, теж свідчить, що він був християнином. Стверджують, що хрестився він у 860 р. Тоді в списку Константинопольського патріархату з'явилася ще одна єпархія - Руська. Значилася вона під номером 61. Очевидно, вона опікувалася християнізованим населенням слов'янського світу.У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церкви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Підчас суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християнську церкву.Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більше до душі був християнський обряд. Мало значення і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя. А на Русі тоді родоплемінний лад і його язичеська релігія переживали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Постала необхідність1 у релігії, яка сприяла б консолідації родоплемінних об'єднань, трансформації їх в етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі - князя, царя більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами. А язичеська релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичеські вірування.Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки сестри імператора, грецької царівни Анни. Василій II йому відмовив.Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Барда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим - тодішню візантійську колонію, і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь), тепер це околиця Севастополя. Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною за умови, що,він прийме християнську віру.Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві, св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в річку, князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги - тоді лишіть його". Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли і богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр. Але населення ще довго не сприймало нової віри.Побутують різні версії з приводу того, до якого християнського обряду - західного чи східного - схилявся Володимир. Традиційно домінує версія, що вибір східного обряду був заздалегідь продуманим і цілеспрямованим. Водночас не позбавлені аргументів міркування, що метою Володимира було утвердження на землях Києворуської держави слов'янського варіанту християнства, ідея якого виношувалася Кирилом і Мефодієм.Очевидно, запроваджуючи християнство, Володимир намагався максимально використати усі політичні, економічні можливості від зносин з Константинополем, проте не міг цілком ігнорувати достатньо впливового в західному світі Риму. Будучи амбітним і далекосяжним політиком, він розумів, що розрив з Римом навряд чи сприятиме відносинам з державами, володарі та населення яких перебували під крилом західної традиції. Чи не тому в першій побудованій Володимиром у Києві церкві - Десятинній був приділ святого Климента, якому віддавали шану, як Римському Папі.Крім того, будь-яка, навіть пряма релігійна підпорядкованість вдарила по авторитетові Київської Русі як однієї з наймогутніших на той час європейських держав, що теж, очевидно, не входило до планів Володимира. У цьому контексті досить цікавим є міркування, "що хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви ".Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.Але рішучі спроби Володимира, який був слабо обізнаним з особливостями церковних відносин, розбудувати церкву, незалежну від будь-якого християнського центру, були марними. Бо жодна з існуючих на той час церков не могла визнати Руську церкву. Тому вже Ярославові Мудрому довелося вступити в переговори щодо створення на Русі церковної ієрархії. Наміри київського князя щодо церковної автокефалії Візантія відкинула, погодившися згодом послати в Київ митрополита. Ним був присланий у 1039 р. грек Феопемпт, який внаслідок протистоянь з місцевим духовенством змушений був у 1042 р. втекти до Константинополя, що спричинило війну між Візантією та Києвом.Згодом сформувалася централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Тим часом Ярослав завдяки династичним шлюбам, в орбіті яких опинилися чи не всі правлячі двори європейських країн, у тому числі й Візантії, успішно утверджував міжнародний авторитет своєї держави. У 1051 р. після смерті митрополита-грека князь без погодження з імператором і Константинопольським патріархом уперше призначив митрополитом руського священика Іларіона, автора відомого "Слова про закон і благодать", а пізніше - ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести Руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.Оскільки тривалий час християнство існувало на українських теренах поряд з язичеством, прибічники якого, еволюціонуючи до нової віри, нелегко розлучалися зі своїми богами, це породило своєрідний релігійний феномен - двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичеських богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичеській побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні християнських і язичеських обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам - єгиптянам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печерський (XI от.).Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності й культури, Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки - королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали в ІХ-Х ст. ієрархи то греко-, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині XI ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь.Князювання Володимира (980—1015), одного а найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні часи. Країна була знесилена постійним війнами Святослава та між князівськими чварами; печенізька навала спустошувала південні землі, загрожуючи столиці; в суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий володар спрямовує зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави. Він приєднав Полоцьку землю, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття; придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням схід них слов'ян.Ставши правителем величезної країни, князі Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Щоб убезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем — Володимир (Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів — системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів.Водночас зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали врятувати синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які безпосередньо залежали від нього. Так Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії.Значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя, відіграла військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння — бенефіції надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади.Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т.зв. шестибожія. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв'язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії.Хрещення Київської держави, що розпочалося в 988 р., відбувалося повільно, зі значним опором народу, який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні" економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами.Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами також завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Вони були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Руссю-Україною та рештою європейського світу.Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет — злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.

Початок християнства на УкраїніХристиянство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська.Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього.Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгород-ський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ.В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені: ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.

12. культура київської русі. Історичне значення київської русі.