Націоналізм»: історія слова

На відміну від терміна «нація», слово «націоналізм» з’явилося порівняно недавно. Вперше воно згадується у XV ст.: у Лейпцизькому університеті, заснованому 1409 p., воно згадується після релігійно-схоластичного диспуту в Празі між професорами чеської «нації» та їхніми опонентами, що входили до складу інших об’єднань. Тоді це слово означало, як і термін «нація», певну університетську спільноту, створену для захисту власних корпоративних інтересів, і вживалось також стосовно студентських об’єднань. У Лейпцизькому університеті серед професорів існувало чотири «нації», кожна з яких щопівроку висувала свою кандидатуру на посаду ректора. Можливо, той «націоналізм» був не більше як німецьким варіантом терміна «нація».

У XVII ст. це слово взагалі було вилучене з інтелектуального обігу, його вживання серед освіченої публіки просто заборонялося. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національний дух, національне піднесення, захоплення власною культурою. Утім уже тоді з’явилося неґативне семантичне значення слова: Й. -Г. Гердер зауважував, що деякі нації можуть не лише позичати в інших необхідний для них культурний та історичний досвід і надбання, а й просто ненавидіти одна одну. Останнє він характеризував як «примітивізм, вузький націоналізм» ¹. Проте він визнавав, що націоналізм може мати й позитивне значення тоді, коли нації доводиться самотужки вирішувати якісь складні завдання. В Німеччині XIX ст. слово «націоналізм» було непопулярним, воно навіть не з’являлось у найповніших на той час словниках-лексиконах Брокгауза і Майєра. Згодом, у XX ст., «націоналізм» ототожнювався в німецькій мові або з надмірними виявами національних почуттів і навіть ксенофобією, або ж з акцентуванням важливості національної держави. Цілком зрозуміло, що таке значення слова «націоналізм» було пов’язане зі специфікою розуміння терміна «нація» в німецькій мові. «Націоналізм», здебільшого, пов’язувався з характером відносин між націями.

Слово «націоналізм» французькою мовою уперше вжив абат Огюстен Баруель у 1798 р. майже в тому ж значенні, що й німецький відповідник ². У своїх «Мемуарах до історії якобінства», написаних на еміграції в Лондоні, католицький священик ототожнював «націоналізм» з «патріотизмом», партикуляризмом і егоїзмом, підкреслюючи як негативну рису його революційний, руйнівний характер. Націоналізм, «любов до нації», замінив, на думку Баруеля, любов до людства в цілому ³.

У Франції це слово також спочатку не увійшло до активного політичного чи публіцистичного лексикону, а пізніші згадки про нього не залишають сумнівів щодо його негативного значення. Словник Робера (1860) ототожнює «націоналізм» із національною винятковістю і ксенофобією. Фактично воно було, значною мірою, синонімом слова «шовінізм». Щоправда, французькі історики кінця XIX — початку XX ст. словом «націоналізм» уже позначали національний рух, уживаючи його як відносно нейтральний термін. Поява на історичній сцені монархічно-націоналістичної Action Française надала нового значення слову. В розумінні одного з відомих поборників інтегрального націоналізму, М. Барре, «націоналізм» був засобом об’єднання нації, її інтеграції і, відповідно, термін використовувався для означення ступеня цієї єдності.

В англійській мові слово «націоналізм» з’являється у першій половині XIX ст. Спочатку воно взагалі було терміном теологічним: Оксфордський словник 1836 p., зокрема, ототожнював «націоналізм» із доктриною, згідно з якою певні нації є об’єктом божественного вибору. Згодом воно вже ототожнювалося з почуттям національної індивідуальності, зі словом «національність», «патріотизм». На відміну від німецької, в англійській мові слово «націоналізм» було нейтральним як в ідеологічному значенні, так і з морально-етичного погляду, позбавленим моралізаторського контексту (згодом впливи інших ідеологій внесли в нього певні корективи). Зауважимо, що в сучасній англійській мові слова-пари nationalism — nationality, nationality — nation нерідко вживаються як синоніми.

У другій половині XIX ст. термін поступово набув поширення в інших європейських мовах, зокрема у слов’янських. Загалом його зміст і значення залежали від історичного контексту й культурно-інтелектуальних та політичних традицій тієї чи іншої країни. Здебільшого в мовах націй, які прагнули «національного визволення», переживали період «національного відродження» чи націотворення, слово «націоналізм» мало нейтральний або позитивний контекст, ототожнювалося з боротьбою за національні права. Поширення марксизму в Європі й, зокрема, в центрально- і східноєвропейському регіонах, загострення міжнаціональних суперечностей і боротьба між передовими націями за економічний і політичний поділ світу, що вилилась у Першу світову війну, призвели до того, що слово «націоналізм» дедалі більше, особливо в масовій свідомості, набувало негативного значення, ототожнювалось із ксенофобією і національною ворожнечею, особливо в ліберальній, консервативній та марксистській публіцистиці. Зрештою, слово «націоналізм» стало вживатися і як ідеологічний ярлик, і як публіцистичний термін, зміст якого трактується часом надзвичайно широко. Ситуація ускладнюється й тим, що історично з’явилися слова-«сателіти», які нерідко ототожнюються зі словом «націоналізм», а то й просто підмінюють його.

Термін: основні параметри

Термін «націоналізм» уже досить давно увійшов до словника суспільних наук, а також деяких дисциплін, пов’язаних із вивченням людини як біологічної істоти. Він згадується у працях не лише істориків, політологів, соціологів, літературознавців чи етнографів, а й серед антропологів, психіатрів, психоаналітиків. Водночас, він набув надзвичайної популярності в публіцистиці, широко вживається у повсякденному житті.

Зрозуміло, що все це не сприяло винаходові якоїсь універсальної дефініції націоналізму. Безперечно, універсальна дефініція, як і у випадку з терміном «нація», неможлива і непотрібна, проте, варто якось систематизувати різні підходи до визначення цього поняття. Можна лише вкотре визнати, що кількість інтерпретацій терміна «націоналізм» безпосередньо залежить від кількості дослідників, які звертаються до з’ясування сутності феномена, що його це слово відображає. Як і у випадку з терміном «нація», перед нами хаос дефініцій, пов’язаний, по-перше, з поліморфністю самого феномена націоналізму, колосальною кількістю його історичних утілень і перевтілень, які вже трапилися і яких можна очікувати в майбутньому.

Характерно, що відчувається й певний тиск політичної кон’юнктури, оскільки націоналізм як суспільно-політичне явище залишається одним із найвшшвовіших чинників сучасного історичного розвитку. Нарешті, у світовому суспільствознавстві (якщо обмежуватися цією сферою) існує й співіснує кілька інтелектуальних шкіл і традицій, кожна з яких інтерпретує націоналізм у свій спосіб, з відповідним термінологічним інструментарієм.

Отже, будь-якому дослідникові націоналізму доводиться обирати те значення терміна, яке найбільше наближається до сфери його наукових інтересів чи інтелектуальної традиції, якій він віддає перевагу. Утім у ході «еволюційних змін» терміна «націоналізм» визначилися кілька його загальновизнаних параметрів. Вебстерівський «Новий міжнародний словник» дає кілька тлумачень терміна:

1. Національний характер або почуття; національність.

2. Характерна риса, характеристика певної нації.

3. Відданість національному інтересові та національній єдності й незалежності.

4. Самопосвята власній нації та її принципам; патріотизм.

5. Фаза у розвиткові соціалізму, за якої відбувається націоналізація промисловості.

6. Теологічне значення. Доктрина, згідно з якою певна нація чи нації є богообраними.

Е. Сміт дещо розширює рамки значень слова «націоналізм». У сучасній термінології ⁴, принаймні в англомовному просторі, воно має різні версії:

1. Процес формування та утвердження націй або національних держав загалом.

2. Усвідомлене розуміння належності до нації, поєднане з прагненням її безпеки й процвітання.

3. Мовні й символізовані означення «нації» та її ролі.

4. Ідеологія, що складається з таких основних компонентів: нація як культурна спільнота, нація як спільнота єдиних прагнень і волі, й зрештою — програма реалізації цих прагнень і волі.

5. Суспільний і політичний рух, завдання якого — досягнення нацією певної мети та здійснення її (нації) волі.

Як зауважує Е. Сміт, може бути принаймні два заперечення щодо необхідності і можливості універсальної дефініції націоналізму. Перше з них загалом стосується будь-якої дефініції. Спроба обмежити феномен сумою однозначних визначень призведе до того, що кожний з компонентів дефініції потребуватиме свого пояснення, які, у свою чергу, також вимагатимуть пояснень і т. ін., унаслідок чого зникає сам сенс подібних інтелектуальних вправ. Друге заперечення має методологічне значення. Явища, з якими мають справу суспільствознавці, надто різні, багатоаспектні, іншими словами, поліморфні (саме націоналізм — найкраще свідчення цьому), тому звести їх до спільного знаменника просто неможливо ⁵.

Пошук узагальнюючого, універсального визначення «націоналізму» ставить перед дослідником і таку дилему: чим вищий рівень узагальнення, тим більшою буде кількість винятків із нього, пов’язаних з конкретно-історичними чи географічними варіаціями націоналізму. Разом з тим, кожне конкретне дослідження конкретного націоналізму традиційно починається з пошуку узагальнюючої дефініції чи теорії. Вихід із цього зачарованого кола давно вже знайдений: залежно від своїх інтелектуальних смаків й уподобань (якщо вони є) дослідник звертається до тієї чи іншої теорії, дефініції націоналізму і будує своє дослідження, виходячи з її основних постулатів. Звідси випливає лише один висновок: про необхідність знання принаймні основних, найзагальніших теорій і дефініцій націоналізму.

Дефініції

На відміну від терміна «нація», у більшості визначень «націоналізму» традиційно і цілком природно переважають суб’єктивістські характеристики. (Ще раз нагадаємо, що межа між «об’єктивними» і «суб’єктивними» елементами є досить умовною.) Здебільшого «націоналізм» асоціюється зі сферою суспільної свідомості, ідеології, історією ідей, доктрин. Деякі дослідники ототожнюють націоналізм із політичним рухом, розуміючи під останнім не лише діяльність конкретних політичних партій, об’єднань тощо, а й процес історичних, суспільних змін узагалі, результатом яких стає формування націй, національних держав.

Перші спроби узагальнень будувались здебільшого на історичних дослідженнях й акцентували увагу передусім на соціально-психологічних, ідеологічних та політичних аспектах націоналізму. Наприклад, у дослідженні лондонського Королівського інституту міжнародних відносин націоналізм визначався як «усвідомлення особистістю чи групою належності до нації або прагнення піднести силу, свободу і добробут нації» ⁶.

Один із фундаторів наукових досліджень націоналізму, Карлтон Дж. Гейз, здійснив одну з перших спроб формального визначення поняття. В його схемі націоналізм розглядається і формулюється в кількох головних аспектах: 1) як об’єктивно зумовлений процес перетворення етнічних, культурних спільнот на політичні, державні; 2) як ідеологія, політична доктрина, один з «ізмів»; 3) як почуття, форма самоусвідомлення нації; 4) як політичний рух. Усі ці аспекти є частинами єдиного цілісного феномена — націоналізму. Втім основний акцент у працях К.Гейза робиться на доктрині націоналізму та її втіленні в життя на різних етапах розвитку цього феномена.

Інший фундатор масштабних наукових досліджень націоналізму, Ганс Кон, побудував свій варіант визначення націоналізму в тій же системі координат. «Історичний процес, — наголошував він, — можна аналізувати як послідовність змін у колективній (communal) психології, змін у ставленні людини до всіх виявів особистого і суспільного життя» ⁷. Відтак, природа націоналізму визначається вченим у системі історії ідей і соціальної психології, на тлі соціальної, культурної та політичної історії. «Націоналізм — це, передусім, форма, вияв свідомості», — зазначав Кон, зрозуміло, свідомості колективної. Подібно до будь-якої іншої форми свідомості, він формулюється як певна ідея. В основі націоналізму як форми свідомості — почуття лояльності, відданості певній спільноті, в даному випадку — нації.

«Націоналізм — це форма свідомості (state of mind), що охоплює переважну більшість представників певного народу і має тенденцію охопити собою весь народ; національна держава для нього — це ідеальна форма політичної організації, а нація — джерело творчої культурної енергії та економічного добробуту» ⁸.

Націоналізм як ідея існує у двох варіантах: ця ідея або відбиває певну соціальну й політичну реальність, отже, водночас є і породженням цієї реальності, і засобом впливу на неї; і другий варіант — вона виникає як штучна конструкція, що ґрунтується не на політичній реальності, а на умоглядних засадах. Кожний варіант ідеї націоналізму реалізується в історичній практиці в певний період історії, який став унаслідок цього «епохою націоналізму».

Аналіз націоналізму в такому розумінні здійснюється Г. Коном у чотирьох основних аспектах: 1) походження націоналізму; 2) його історична зумовленість; 3) його найхарактерніші соціально-культурні риси; 4) спрямування і характер розвитку. Корені самої ідеї націоналізму, вважав учений, сягають найдавніших часів: вона з’явилася ще у давніх євреїв і греків, і була відновлена за часів Відродження і Реформації (очевидно, в даному випадку термін «націоналізм», що був породженням новітньої епохи, використовується як відповідник «патріотизму»). Зрозуміло, що йдеться про «націоналізм» як почуття окремішності, за схемою «ми — вони». «Ці почуття, — зазначає Г. Кон, — не створюють націоналізму; вони відповідають певним фактам — території, мові, спільному походженню — усе це можна знайти і в націоналізмі [...] Можна сказати, що певне почуття національного існує і перед народженням модерного націоналізму — почуття, сила якого і варіанти прояву змінювалися час від часу... Проте воно було здебільшого несвідомим і неоформленим» ⁹. Сама «ера націоналізму» прийшла значно пізніше, в епоху формування «новітніх націй», в епоху, яку відкрила Французька революція.

Ілія Кедорі, якого Е. Сміт характеризує як представника «консервативної школи», вважає націоналізм передусім політичною доктриною, значною мірою штучним витвором європейської філософії початку XIX ст.: «Націоналізм — це доктрина, винайдена в Європі на початку XIX століття. Вона удає, нібито має критерій, згідно з яким певна частина населення може самовизначитися і самоврядуватися в рамках власної держави з легітимною владою і згідно з яким можливе створення суспільства, що складається з держав. Коротко кажучи, ця доктрина доводить, що людство природно поділяється на нації, що нації мають певні характерні риси, які піддаються чіткому визначенню, і що єдиною легітимною формою правління може бути національний уряд» ¹⁰.

Відразу ж зауважимо, що прагнення визначати націоналізм як соціально-психологічне явище або як доктрину (ідеологію) домінує в більшості досліджень, присвячених цьому феномену. Це викликано як особливостями генези та функціонування самого націоналізму, так і дослідницькою традицією, біля початків якої стояли історики ідей.

Одним із перших, хто відійшов від цієї традиції, був Ернест Ґелнер. Власне, він був одним із небагатьох, хто запропонував, як вважає Е. Сміт, справді теорію націоналізму. Е. Ґелнер розглядає націоналізм як багатоаспектне явище, характерне для епохи переходу від традиційно-аграрного до модерно -індустріального суспільства (докладніше про це йтиметься у нарисі 5) — фактично, в цивілізаційному контексті. Проте у формальному визначенні він обмежився сферою суспільної свідомості й політики.

У найзагальнішому розумінні, на думку вченого, «націоналізм — це, передусім, політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають відповідати одна одній. Як почуття, або ж як рух, націоналізм найкраще можна визначити через цей принцип. Націоналістичний сентимент зароджується або на основі дискомфорту, викликаного порушенням згаданого принципу, або завдяки задоволенню, яке виникає завдяки реалізації цього принципу. Націоналістичний рух виникає на основі сентименту такого роду» ¹¹.

Політичний принцип, звичайно, існує не тільки як соціально-психологічне явище, як почуття, настрої тощо, він має бути сформульований на вищому, доктринальному рівні. Отже, націоналізм — це також «...теорія політичної легітимності, згідно з якою політичні кордони мають бути не вужчими за етнічні, й, особливо, — етнічні кордони всередині певної держави ... не повинні відокремлювати владу від решти [суспільства]» ¹².

Отже, за Ґелнером, націоналізм — це політичний принцип, оформлений у вигляді доктрини, й водночас — політичний рух, що виникає на основі цієї доктрини. Утім ці формальні визначення — лише стартова межа, від якої починається побудова самої ґелнерівської концепції, в якій націоналізм перетворюється на глобальний соціально-політичний, економічний та культурний феномен, але цей варіант теорії Ґелнера розглядатиметься в наступному нарисі.

Соціологи, які разом з істориками були серед перших інтерпретаторів націоналізму в наукових термінах, розглядали націоналізм як суспільний рух, що характеризує поведінку націй — найбільших за розмірами людських «колективів». Луїс Вірте визначає націоналізм як «суспільний рух національностей [націй], спрямований на досягнення певного становища у світі конфронтації і протистояння, і не лише досягнення, а й зміцнення і посилення цього становища чи позиції» ¹³.

Цю традицію продовжив Ентоні Сміт. Націоналізм, у його розумінні, — це політичний рух. Як політичний рух, він синтезує в собі і соціально-психологічні, і доктринальні, теоретичні компоненти. «Націоналістичний рух, — стверджує вчений, — невідривний від ідеології. Отже, я розглядатиму їх разом і ... визначу націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й утвердження автономії [суверенності], єдності й ідентичності певного народу, частина якого вважає, що він може утворити реальну, або ж потенційну «націю» ¹⁴.

Безперечно, ця дефініція сприймається як дещо однобічна, оскільки в даному варіанті вона подається поза контекстом загальної аргументації Сміта, яка дає змогу інтерпретувати поняття «націоналізм» значно ширше. Утім, головне залишається — націоналізм як політичний рух. Словосполучення ж «ідеологічний рух», саме стосовно націоналізму, очевидно, видається тавтологією, оскільки націоналізм як рух не може не бути ідеологічним.

Роман Шпорлюк розглядає націоналізм як багатофункціональний феномен, який не обмежується сферою політики чи ідеології, або ж суспільної свідомості, хоча й проявляється передусім у них і через них. У системі аргументів дослідника поняття «ідеологія» і «рух» мають широке контекстуальне значення. «Націоналізм, — вважає Шпорлюк, — був багатоаспектним історичним явищем, він не обмежувався рамками культурницької програми чи руху або суто політичними питаннями. Він також не зводився лише до програми економічного розвитку, незалежно від того, де він з’являвся — чи то у політично незалежних державах (як, наприклад, в Італії після її об’єднання), чи серед тих народів, які ще не досягли політичної незалежності. Націоналізм мав справу зо всіма згаданими проблемами. Його прихильники одночасно змагалися за політичну незалежність, збереження і розвиток окремої культурної ідентичності їхніх народів, і за економічний розвиток нації. По суті, націоналізм був програмою і рухом за створення нових типів спільнот — націй» ¹⁵.

Цікаво, що в даному випадку поняття «рух» і «програма» не мають політологічного змісту, йдеться про рух як загальний процес глобальних цивілізаційних змін, а «програма» — не що інше, як доктрина, систематизований (часом несвідомо) набір ідей і принципів, що складають суть націоналістичного світогляду.

Луїс Снайдер, провідний систематизатор концепцій націй і націоналізму, автор «Енциклопедії націоналізму», пропонує таке визначення націоналізму: «Націоналізм — це стан свідомості, [колективне] почуття групи людей, які живуть у чітко окресленому географічному ареалі, мають спільну мову та літературу, що стали виявом прагнень нації і, в деяких випадках, мають спільну релігію» ¹⁶. Впадає в око, що ця дефініція в основному повторює визначення Г. Кона, до того ж вона видається тавтологією, бо фактично йдеться про те, що націоналізм — це національна свідомість нації.

Американський історик Бойд Шейфер, ураховуючи багатоаспектність націоналізму та його виявів, спробував уникнути узагальнюючої «нормативної» дефініції і запропонував десять суттєвих ознак, одночасна «присутність» яких засвідчує факт існування націоналізму:

1. Наявність певної території, не обов’язково чітко окресленої (розміри також не мають великого значення), яку певний народ вважає своєю, історично успадкованою, до якої цей народ ставиться з любов’ю і цілісність якої він готовий захищати.

2. Наявність народу, який називає себе нацією зі спільною культурою (реально існуючою чи бажаною), і спільними для всієї нації засобами спілкування (комунікації). Спільна культура загалом включає в себе мову (як, наприклад, у Франції) чи кілька зрозумілих усім мов (Швейцарія), спільні літературу, символи, звичаї, традиційний життєвий устрій і побут. Коли особистість усвідомлює свою належність до певної культури, відчуває бажання підтримувати її, вона належить до певної нації.

3. Наявність деяких панівних суспільних (наприклад, мусульманська чи християнська церкви) та економічних (капіталістичних чи комуністичних) інститутів, що є виявом спільних суспільних чи економічних інтересів. Конфлікт таких інститутів та інтересів усередині нації призводить до громадянської війни.

4. Наявність незалежної чи суверенної держави (тип її не має значення) або, за невеликим винятком, — прагнення мати що державу (поляки після поділів Польщі, євреї до утворення Ізраїлю).

5. Колективне уявлення про спільну історію і, досить часто, — про спільне етнічне походження. Іноді, як у випадку з євреями й арабами, воно ґрунтується на уявленні про релігійну чи кровну (расову) спорідненість. Спільність минулого та етнічного походження може бути дійсною, реальною і уявленою (зауважимо, що Б. Шейфер писав це задовго до Б.Андерсона та його «уявлених спільнот»). Усвідомлення спільної історичної спадщини дає людям почуття відмінності від інших народів, почуття ідентичності.

6. Пріоритет позитивного ставлення до представників власної нації (національності) — вияв того, що К. Дойч називав «компліментарністю». Іншими словами — це система емоційних зв’язків між представниками однієї нації, почуття солідарності. Цей принцип діє на найзагальнішому, здебільшого, абстрактному рівні. Американець може не любити свого сусіда-американця і дружити з французом, але на загальному рівні він ставиться до «американців взагалі» краще, аніж до «французів узагалі». Це почуття солідарності міцнішає у воєнний час і стає більш усвідомленим, коли конкретна особа опиняється за кордонами власної країни.

7. Колективне, спільне почуття гордості за досягнення в минулому і сучасному (частіше у військовій та економічній, аніж у культурній чи соціальній сферах), або — спільне переживання з приводу національних утрат і трагедій, особливо воєнних. Спільна трагедія в минулому, як стверджував Е. Ренан, може бути не менш сильним об’єднуючим емоційним чинником, аніж «національна гордість». Зокрема, для чехів і поляків переживання втрати державності, як національна трагедія, було надзвичайно потужним інтегруючим чинником. Почуття гордості за досягнення може спричинити виникнення доктрини месіанізму певного народу. Згадаймо ідею «богообраності» євреїв у сіонізмі, ідею цивілізаторської місії у англійців й американців, ідею німецького та російського месіанізму тощо.

8. Наявність колективного почуття індиферентності або ворожості до інших (не до всіх) народів (націй), особливо тоді, коли ці нації вважаються такими, що загрожують безпеці власного народу в сучасному чи майбутньому. Саме слово «націоналізм» у такому контексті, як ми вже згадували, досить часто несе на собі тавро ворожнечі і ксенофобії.

9. Почуття відданості спільноті (нації, батьківщині), яка уособлює чи символізує територію, народ, культуру, суспільні інститути, інтереси — тобто все те, що люди вважають своєю спільною спадщиною. Це почуття може бути й неусвідомленим. Для націоналіста нація — це щось більше, загальніше, аніж механічна сума її складових частин, значною мірою це містичний символ, істота, організм.

10. Почуття спільної надії на те, що нація і, відповідно, кожна особистість, яка належить до неї, матимугь щасливе і безпечне майбутнє. Для великих націй це здебільшого означає «славне» майбутнє, пов’язане з експансією (у космічну еру вже не тільки на Землі, а й у космосі). Експансія може бути не лише територіальною, а й економічною. Для невеликих чи нових націй перспективи майбутнього пов’язуються передусім зі сподіванням на виживання і безпеку ¹⁷.

«Ці ознаки, — зауважує Шейфер, — не обов’язково мають бути наявними одночасно і не обов’язково виявляються з однаковою інтенсивністю. Розмаїття їхніх комбінацій та виявів досить велике. Проте, коли ми говоримо про факт існування націоналізму, більшість із цих ознак має бути відчутною, і коли усі вони збігаються у часі й просторі, відповідний націоналізм буде сильним» ¹⁸.

Цей набір ознак хоча й містить деякі інституційні та географічні елементи, все ж загалом не виходить за межі, встановлені засновниками наукових досліджень націоналізму, тобто соціально- й індивідуально-психологічні детермінанти залишаються основними. Спостереження Б. Шейфера можна вважати досить вдалою деталізацією загального твердження про те, що націоналізм — це форма, стан суспільної свідомості, яка проявляється насамперед в індивідуальній свідомості.

Цю тему Б. Шейфер продовжив у іншій своїй праці, присвяченій націоналізмові. У цьому варіанті націоналізм — це вияв «почуття належності» (sense of belonging). Почуття належності є необхідним елементом психіки людини як істоти колективної. Вся історія людства — це історія людських колективів і, відповідно, — змін почуття належності до цих колективів. Отже, націоналізм, як історична форма «почуття належності», глибоко закорінений у людській психіці ¹⁹. Неважко помітити у цьому формулюванні відголос давньої традиції, започаткованої і розробленої Е. Ренаном, К. Реннером та іншими представниками «суб’єктивістського» напряму досліджень націй і націоналізму.