Б. Богослужбова література

1. Одним із найважливіших мотивів літературного розвитку були потреби християнської богослужби. Для неї потрібні були книги богослужбові з одного боку і книги св. Письма — з другого. І ті й ті вже існували в перекладах моравського та болгарського періоду розвитку слов’янської літератури. Вони прийшли разом із християнізацією, як конче потрібне знаряддя богослужби.

2. Ужиток св. Письма був віронавчальний та богослужбовий. Тому деякі частини св. Письма мали подвійне оформлення, — для однієї й другої мети. Так було вже з Євангелією. Євангелія існувала в формі — „Четвероєвангелії“, себто повного тексту Євангелії, поруч цього були Євангелії, вибрані в порядку їх тижневого читання при богослужбі („Апракос“), а саме — або лише для недільних богослужб (до таких Євангелій належав найстаріший датований східньослов’янський рукопис 1056-7 рр. „Остромирова Євангелія“, писана можливо писарем-киянином для новгородського посадника Остромира), та Євангелія для всіх річних богослужб (Галицька Євангелія 1144 р.). З самого початку мусив уживатися і „Апостол“, що теж існував у перекладі в двох формах, як повний текст (рукописи, починаючи /44/ з 13 ст.), або вибраний для богослужб (рукописи з 12 ст.). З книг „Старого Завіту“ найбільше розповсюдження та значення мав „Псалтир“; поруч тексту „Псалтиря“ існували ще різні його обробки: „толковая Псалтир“, з поясненнями важко-зрозумілих місць (пояснення Атанасія Олександрійського або Теодорита Кірського). Вже поза межі церковного та правовірного вжитку „Псалтиря“ входив його вжиток для „гадання“ (ворожіння), — текст „гадальних Псалтирів“ мав численні примітки, про значення того або того тексту: досить було „розігнути“ „Псалтир“ та прочитати те місце, що вперше впаде в очі, щоб зробити з нього якісь висновки про майбутнє, невідоме, про те, що робити в даному випадку тощо.

Головне джерело, з якого знали в 11-12 та й дальших віках „Старий Завіт“, був „Паримейник“ — вибірка тих місць, які потрібні для читання при богослужбі. „Парименник“ не лише слухали в церкві, але й уважно читали та перечитували: можемо знайти в різних творах 11-12 ст. (напр., у літописі) численні цитати з „Паримейника“. Поруч цього існували і менш розповсюджені переклади „П’ятикнижжя“ (книг Мойсеєвих) та „Восьмикнижжя“ (П’ятикнижжя та книги Навина, „Судей“, Руф). Нарешті не бракувало і „Книг пророцьких“. З метою полегшити розуміння окремих місць, існували тексти „толкові“ (витовмачені), де текст пророцьких книг був не цілком повний, але з доданими до нього поясненнями змісту.

Не треба забувати про літературні якості св. Письма та надзвичайну різноманітність його змісту та зв’язаного із змістом стилю: патетична мова пророків, гарні образи та порівняння (притчі) Євангелії, висока поезія Псалтиря і т. д. — все це, без сумніву, справляло враження не лише своїм високим змістом, але й літературною красою: не дурно ж зустрічаємо наслідування стилю св. Письма не лише в релігійній літературі (проповідях), але і в світській (літопис та навіть „Слово о полку Ігореві“). Поруч наслідування маємо і цитати з св. Письма. І не дивно, бо цілі книги св. Письма (Притчі, книга Сирахова, Еклізіяст) складені з гарних прислів’їв. Цікаво висловив свої думки про літературне значення св. Письма на початку 16 ст. Фр. Скорина. В передмові до свого видання Біблії він пише: „В Біблії можна знайти оповідання про військові та багатирські діла, правдивіші, ніж оповідання про Олександра та Трою“, там знайдеш моральну філософію, а якщо „бажаєш навчитися музики, себто співу (Скорина має на увазі „поезію“), то знайдеш багато віршів та пісень святих по цілій цій книзі“. /45/

3. Якраз до „поезії“ належать книги богослужбові, бо в них зібрані найліпші твори грецького християнського віршування за кілька століть. Немає сумніву, що служба Божа в 11 ст. та в наступних віках справляла на присутніх чимале враження саме своїм зовнішнім естетичним характером та красою духової поезії богослужбових співів, що тоді церковнослов’янською мовою були ближчі до мови люду та йому зрозуміліші, ніж пізніше. Про таке ставлення до богослужби свідчить оповідання літопису про грецьку богослужбу: посли Володимира Великого до Константинополя, мовляв, не знали в грецькому храмі, „чи на землі вони, чи на небі“, і визнавали: „Не можемо забути тієї краси“. Це естетичне враження сприяло впливам богослужбової поезії в староукраїнській літературі.

Вживано з богослужбових книг насамперед „Служебника“ та „Требника“, — наука для священиків про відправу богослужб та треб. У них знайдемо численні молитви, що в гарним ґатунком релігійної поезії; нарешті, такі збірки церковної поезії, як „Тріоді“, „Пісна“ (співи на час посту) та „Цвітна“ (співи на час по Великодні) та „Октоїх“ (Восьмигласник).

З таких пісень (тропарі, кондаки тощо) складені були і так звані „Службові Мінеї“ (рукописи вже з 11 ст.), де ці пісні розкладено за днями року. Пізніше перекладений текст подоповнювано ориґінальним слов’янським матеріялом. „Службові Мінеї“ — теж пам’ятка високої поетичної цінности. Ці книги прийшли до нас у готовому перекладі з Болгарії. Вони мали чималий вплив на ориґінальну літературу — на численні служби слов’янським святіш та молитви, а також і на літературу світську.

В. Релігійна література

А. Правовірна

1. Святе Письмо призначене було не лише для богослужби, але й для читання. Безумовно, — принаймні серед духовних, що з них походила і велика частина старих письменників, — були читачі та знавці богослужбових книг. Але вже спеціяльно для читання призначена була релігійна література „житійна“ та „проповідницька“.

2. „Житія“ — це дуже старий ґатунок християнської літератури. „Житія“ були в перекладі в збірках та як окремі твори. Велику збірку „житій“ (до якої додавано ще й „повчання“-проповіді) /46/ — „Четьї-Мінеї“ перекладено що в Болгарії (хоч може і не всі 12 томів на всі місяці року). „Житія“ почасти досить широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику ґалерію типів „християнських героїв“. Часто гарно написані та цікавістю не стоять нижче від світського романа. Не дурно ж пізніша література мала так багато літературних обробок саме житій. Поруч історично обґрунтованих біографій святих, знайдемо серед мінейних житій деякі оповідання леґендарного характеру, що використовують мандрівні сюжети світової літератури: напр., споріднену з „Фавстом“ леґенду в житії Філарета Милостивого, казкове оповідання про чортів, що служать святому за його наказами в житії Конона, тощо. Цей різноманітний матеріял читався і для повчання і як цікава лектура. Короткі житія подає натомість — в цілому теж досить великий, на два томи — збірник „Пролог“ (власне „Синаксар“ або „Менологіон“) : це — збірка менших житій на кожен день року з додатками повчальних оповідань. Цей збірник перекладено або вже в Києві або в Царгороді для Києва та з участю київського перекладача, і вже від нас „Пролог“ перейняли південні слов’яни. Переклад зроблено, мабуть, на початку 12 ст. „Пролог“ не залишився без змін: його поширювано та перероблювано; вже в 13 ст. він у три рази більший за грецький ориґінал. Додано зокрема численні гарні повчальні оповідання з різних житій та з „патериків“, про які ще буде мова. „Пролог“ має різноманітний гарний матеріял: численні афоризми, „сентенції“, маленькі історії повчального змісту (наприклад про жебрака, що його молитва угодніша Богові, ніж молитви єпископа; про те, як Христос у постаті жебрака відвідав ігумена; про простого чабана, що був святіший за аскетів у пустелі, тощо), або й казкового, фантастичного характеру. — До найцікавіших з літературного погляду збірок належать „Патерики“, відомі з найдавніших часів (з них почасти запозичив свої оповідання „Пролог“): це — збірки не стільки цілих житій, скільки оповідань про окремі приклади побожности, аскези, доброчину. „Патерики“ об’єднували оповідання з певної країни. До найстаріших творів такого типу у нас належить „Патерик синайський“ (Палядія з 4 ст., „Лявсіяк“); „Патерик скитський“ (Мосха, з 7 ст.) розповсюджений, головне, у переробленому вигляді; „Лимонар“, або „Духовна лука“; „Патерик римський“ (Папи Григорія з 7 ст., див. Д. 4). — Пізніше поприходили й інші збірки такого характеру. „Патерики“ згадує вже Нестор у житії Феодосія. На зразок їх постав „Києво-Печерський Патерик“. В „Патериках“ є оповідання про окремі епізоди з життя святих або й просто /47/ побожних людей майже завжди з релігійно-моральним висновком: оповідання пре те, як полоненого в Персії ангел звільнив з в’язниці в ті дні, коли за нього правлено панахиди, що їх замовляли його родичі, вважаючи його за мертвого; про старця Герасима, що з ним заприятелював лев у пустелі, де Герасим спасався; про великого аскета, який у пустелі вже не знав, чи існує ще світ та якого годувала чародійна скатерка; поруч цього гарні оповідання в формі коротких розмов з дотепними афоризмами і т. д.

Ось зразки оповідань одного з патериків: пустельника зустрічає диявол та й каже йому: „Що ти робиш, те роблю і я: ти постиш, я взагалі нічого не їм; ти мало спиш, я взагалі не сплю, але я не можу зробити тобі ніякого зла, бо ти перевищуєш мене покорою (смирениєм)“. — Один пустельник, якого кличуть на збори ченців, де має обговорюватися грішне життя якогось ченця, приходить на збори з дірявим кошиком, повним піску, що сиплеться на землю; на запитання, що це значить, він відповів: „Так і гріхи мої падають позаду мене, та я їх не бачу, а сюди приходжу, щоб судити гріхи іншого“. — Один пустельник приходить у гостину до єпископа, і той частує його обідом з м’яса; пустельник каже, що він від народження не їв м’яса. На це єпископ: „А я ніколи ввечорі не лягаю спати, якщо мав якусь людину, що з нею був би в сварці“. Пустельник побачив, що життя єпископа ліпше, за його власне „лісницьке життя“. Останнє оповідання є прикладом того, що патерики часто доброчинність ставлять понад аскетизм. Для читача старої України оповідання патериків мали чимале виховне значення...

Поруч цього розповсюджені були окремі великі житійні твори, що в них дуже широко описувалося життя якогось окремого святого. До життєпису часто долучалося щось подібне до богословських трактатів на повчальні теми (напр., опис кінця світу тощо). До важливих житій, що їх перекладено ще за старої доби, належали, напр., житіє Антонія Великого, великого аскета, що його аскетичні чини були зразками для пізніших аскетів; житіє Сави „Освященного“ — теж аскета, але іншого типу, ідеологія якого вплинула помітно на початки Печерського манастиря (див. І. Г. 4); житіє популярного святого Миколи Чудотворця; житіє Андрія Юродивого, з широким описом його видінь про кінець світу; житіє великого проповідника Іоана Златоустого; житіє св. Олексія, що мало може найширший вплив в історії української літератури; нарешті, чеські „Житія“ (св. Вацлава, Людмили), тощо. — Житійна література служила не лише /48/ релігійному повчанню, але мала також величезний вплив на весь літературний розвиток.

3. Не менше значення мала й література проповідницька. Вона може ще ширша, ніж житійна. Чимала частина її прийшла з Болгарії, але дещо перекладалося в Києві. Ця література ще не до кінця досліджена. Окремі твори збереглися почасти лише в пізніших відписах, та часто їх помилково приписувано різним авторам. Проповіді — „слова“, „повчення“ призначено для читання. Твори проповідницької літератури утворюють собою цілу систему богословія — переважно морального, а великою мірою і християнської віронауки та навіть християнської філософії. Найбільше перекладено проповіді таких авторів: Іоана Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова (один рукопис з 11 ст.), Федора Студита, Кирила Олександрійського та інш. Іноді проповіді сполучувано (ще і в Візантійській літературі) в збірники під різними назвами: „Златоуст“, „Маргарит“,„Ізмарагд“, „Златая ціпь“ (обидва останні поприймали пізніше ориґінальні проповіді староруських проповідників), „Златая матиця“. Можна здогадуватися, що існували ще інші збірники, від яких збереглися лише назви: „Бисер“, „Жемчуг“, „Глубина“. Проповідницька література мала чималу суто літературну вартість — серед її представників були найвидатніші майстрі реторичного вміння Візантії. Прозорий хід думок, гарні реторичні формули, поетичні образи були зразками, вартими наслідування.

Щоб схарактеризувати стиль проповідей наведу уривки, з „Златоструя“ (Київський рукопис 12 ст.): Іоан Златоуст порівнює „душу лагідної людини“ з природою — „ніби зверху гори, де віє чистий вітерець, світить проміння, чисті джерела і різні ароматні та гарні квіти, і красні сади. І голос (її) так само солодкий для тих, хто його слухає, ніби тут сидять на вершках дубів співочі птахи, солов’ї і ластівки та синиці, що сполучили свої голоси в єдиний звук, або ніби вітер легко віє із сходу, рухає трепетливе листя та шумить по гаях, та верх тієї гори вкритий квітами — пурпуровими, червоними, білими... і вітрець тягне і схиляє їх, як хвилі. Той, хто стоїть тут, не може ані вдовольнитися цим ароматом, ані надивитися на красу квітів, і... гадає, що перебуває не на землі, а на небі. І ніби з гори тече... потічок і, вдаряючися об каміння, солодко бринить... Коли бачите таку картину, то розумієте, яка приємна є терпелива та лагідна людина“. Подібно мальовничо описано і душу „гнівливого“, що його Златоуст порівнює з бурхливим та неспокійним містом. /49/

4. Поруч популярних творів стоять суто-богословські теоретичні твори. Маємо в перекладах і твори аскетичні („Ліствиця“ Іоана „Ліствичника“) і „Богословіє“ Іоана Дамаскина, що крім суто-богослопських питань обговорюють і філософічні та навіть мовні (граматичні) питання. Маємо і „Вчительні Євангелії“ — виклад християнської віронауки в пристосуванні до Євангелії (м. ін. Костянтина пресвитера, болгарського письменника 10 ст.). Такі твори часом писано в формі запитань та відповідів (іноді запитання мають характер загадок), напр., „Питання“ Атанасія (вже в рукописі 11 ст.).

Б. Апокрифи

1. Поруч величезних впливів християнської літератури на мову та стиль належить поставити не менш значні впливи на сюжети, теми, мотиви літератури „апокрифічної“.

„Апокрифи“ — це такі твори про події та особи священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до „канону“ св. Письма. В св. Письмі багато подій освітлено лише загально, багато осіб згадано лише побіжно. Цілком природньо, що у християн, а ще давніше в жидів ці події та особи викликали інтерес та що довкола них зібрався леґендарний матеріял, почасти перейнятій від інших народів („мандрівні сюжети“), почасти вигаданий. Такі леґенди рано зафіксовані писемно; щоб надати їм авторитету, їх часто приписувано патріярхам та пророкам, апостолам та отцям церкви тощо. Деякі твори набули величезного розповсюдження; зокрема ними користалися „єретики“, а деякі з них навіть поставали в єретицьких колах. В кожному разі, поруч апокрифів, які не суперечать християнській науці, є й такі, які висловлюють погляди, що їх ніяк не можна погодити з церковною наукою, а деякі навіть мають блюзнірський характер. Розуміється, церква рано почала ставитися вороже до апокрифічної літератури, поділивши її твори на такі, читання яких дозволене, та на „заборонені“. Списки („індекси“) заборонених творів складалися не раз. У Києві зустрічаємо перекладені згадки про апокрифічну літературу вже в „Ізборнику Святослава“ 1073 р.

2. До найстарішого шару апокрифів належить частина апокрифів старозавітних“, що постали ще на жидівському ґрунті та „доповнюють“ Старий Завіт. Почасти це старожидівські казки. Ця група апокрифів ще збільшилася на християнському ґрунті, бо було бажання встановити тісніший зв’язок між подіями та /50/ особами старозавітними та новозавітними. До типових тем старозавітних апокрифів належить оповідання про творення світу, про Адама та Єву, їх життя в раю та після вигнання з раю, про Ноя і потоп, про життя Мойсея, про Авраама, про Давида та Соломона, про таких осіб, що їх Біблія згадує лише побіжно (Лямех, Мелхесидек). На зразок пророцьких книг Біблії теж утворено апокрифічні твори („Заповіти 12 патріярхів“); в інших оповідається про небесний світ та про кінець світу („есхатологія“).

Не менш широко розвинулася література апокрифів „новозавітних“ на християнському ґрунті. Ці апокрифи оповідають про дитинство Христа, про життя Богородиці, про суд над Христом, про мандрівки та долю окремих апостолів, доповнюють і Апокаліпсис. Апокрифи можуть багато розповісти про „Прю Христа з дияволом“, про сходження Христа перед воскресенням до пекла (саме уявлення про сходження Христа до пекла не суперечить церковній науці). Зв’язує Старий Завіт із Новим, напр., оповідання про „хресне дерево“.

Нарешті, й літературу „житій“, оповідань про життя святих, доповнювано „апокрифічними житіями“, теж не раз відкиданими церквою. До таких оповідань належать житія з казковими епізодами, фантастичними чудесами, неймовірними муками; в інших апокрифічних житіях подані пророцтва про останні часи світу.

3. Поширення апокрифічної літератури, не зважаючи на церковні заборони, було по всьому світі величезне. Апокрифічна література на візантійському Сході та на латинському Заході — приблизно та сама. Натяки на апокрифічну літературу знаходимо вже в Новому Завіті (напр., Послання Іюди, де згадуються пророцтво Сноха, невідомі з Старого Завіту). Апокрифічна література вплинула на такі твори, як західні перекази про чарівника Мерліна, на „містерії“, на Данте, за нових часів на великі епоси з священної історії: в Англії — Мілтона, в Німеччині — Кльопштока. на „Марію“ Шевченка, на „Marienlieder“ Р. М. Рільке. На Україні 17-18 ст. старий матеріял апокрифічної літератури ще доповнювано новими перекладами або переказами західнього походження. Чимала кількість сюжетів та мотивів з апокрифів перейшла до народної словесности, головне до казки; але утворилося багато творів духовно-апокрифічного змісту: до них належить велика частина т. зв. духовних віршів та „народних леґенд“. Не менший вплив мала апокрифічна література на образотворче мистецтво: на іконах, починаючи з давніх часів, є численні деталі, що ґрунтуються на апокрифічних творах. /51/

4. Не легко встановити, які апокрифи були вже відомі в Київській літературі. Найкращим показником є існування старих рукописів і такі дуже старі рукописи існують: з 11 ст маємо „Діяння Павла та Текли“, з 12 ст. — „Хождениє Богородиці по муках“, з 13 ст. — „Слово Афродитіяна“ тощо. Добре свідчать про існування апокрифів і цитати або згадки про них у старій літературі: поруч таких творів, як „Палеї“, які збудовані великою мірою з матеріялу апокрифічних творів, знайдемо натяки на апокрифи і в літописах (кілька апокрифічних мотивів є в проповіді, що її грецький „філософ“ виголошує перед кн. Володимиром Великим), згадка про апокрифічне життя Микити в в „Сказаниї“ про забиття кн. Бориса та Гліба. Надзвичайно численні апокрифічні мотиви маємо в описі Палестини Даниїла-Паломника; натякає на апокрифи Кирило Турівський, каніть у світському „Слові о полку Ігореві“ є відгуки апокрифів („не добром дерева поскидали листя“, що нагадує апокриф „Визнання Єви“). Старовинного походження мають бути і апокрифи, зв’язані з розповсюдженою в Болгарії єрессю т. зв. „богомилів“ (10-11 ст.). За давніших часів мусила прийти до східніх слов’ян і „Євангелія Никодима“ від західніх слов’ян (див. далі). Вказівки старого мистецтва — сумнівні, бо образотворче мистецтво могло просто переймати окремі подробиці з візантійських зразків; знання відповідних літературних творів не завжди було для цього потрібне.

5. До Київської старої літератури вже належали, здається, такі апокрифічні твори: з старозавітних апокрифів — оповідання про Адама; „Визнання Єви“; богомильські оповідання, що приписують певну ролю в утворенні світу дияволові, що з самого початку зіпсував частину твору Божого; про спокуси диявола та „рукописання“, якими Адам себе відписав дияволові; про „хресне дерево“, де розповідається, що череп Адама лежав під деревом, з якого був зроблений хрест Христові, — череп Адамів, таким чином, потрапив на Голгофу, так що кров Спасителя текла на нього, „змиваючи гріхи“ — (типово наївне оповідання, що збудоване на образному виразі св. Письма „змити гріхи“): книга „Єноха“ про видіння Єноха на небі та про його нащадків аж до Ноя; оповідання про Лямеха, який ніби то забив Каїна; заповіти 12 патріярхів, синів Іякова, — моральні повчання (ще старожидівські) сполучені з пророцтвами про Христа. що їх додано християнами; історія Авраама (зокрема цікава його боротьба проти поганства); життя Мойсея; апокаліпсис Баруха; апокаліпсис Ісаї.

6. До новозавітних апокрифів, відомих у східньо-слов’янському світі належать „Євангелія Іякова“, — головне про події з /52/ життя Богородиці, про її дитинство, благовіщення, народження Христа, про долю Іоана Христителя (його мати, св. Єлисавета, ховається з ним від убивців, посланих Іродом, у горі), про смерть його батька Захарії тощо; „Євангелія Хоми“, — оповідання про дитинство Христа, при чому головний зміст — фантастичні чудеса (оживлення птахів, які ліпить хлопчик Христос тощо); Христос тут настільки нехристиянська казкова та жорстока постать, що апокриф не мав великого розповсюдження (найстаріші тексти богомильські 14 ст.). Важлива „Євангелія Никодима“, та з нею сполучені: „Лист Пілата до імператора Тіберія“, „Смерть Пілата“, історія Йосипа Ариматейського, — всі оповідають детальніше, ніж Євангелія, про страсті та смерть Христа, зокрема про його „низходження в ад“; уривки з „Євангелії Никодима“ навіть читано по церквах на страсному тижні; було два його переклади — чесько-моравського (з латини) та болгарського походження; з „Євангеліею Ннкодима“ зв’язані апокрифічні проповіді Євсевія Олександрійського та Єпіфанія Кипрського. Є апокрифічні історії про проповіді апостолів по всьому світі, про їх чудеса, їх смерть. Є богомильські леґенди про Христа, „як його в попи ставили“, „як він плугом орав“ тощо. Розповсюджене „Оповідання Афродитіяна про чудо в перській землі“, де в час народження Христа поганські ідоли в Персії пророкують про нього та „Хождениє Богородиці по муках“ — опис пекла та різних мук у ньому, — подібне — „Откровення апостола Павла“.

7. Улюблені були і апокрифічні житія: Георгія, Никити, Федора Тирона і т. д. Деякі з них, без сумніву, вплинули на оповідання світські (Михайло Поток) та духовні (Юрій, Федор Тирон) про змієборців. Інші апокрифи про святих оповідають про всесвіт та кінець світу, напр., „Питання Іоана Богослова на Фаворській горі“, „Розмови трьох святителів“, „Откровенія Мефодія Патарського“ (чи „Олімпійського“) — дуже улюблене, „Житіє Василія Нового“, „Житіє Нифонта“. Деякі з цих оповідань у нас зовсім не вважалися за заборонені апокрифи.

Є й дрібніші апокрифічні тексти, напр., апокрифічні молитви, з апокрифічними подробицями, а іноді з забобонними елементами.

До цих груп дійсних апокрифів на слов’янському ґрунті іноді приєднували що твори забобонного характеру — більшість згаданих апокрифів є „книги отреченні“, забобонні твори є „книги богоотметні і ненавидимі“. Це, головне, різні „підручники“ для ворожби. Ворожити про майбутнє можна було з грому, з льоту птиць, з блискавиці; розуміється, вгадувати майбутнє пробували і по снах. Ця література зв’язана з апокрифами тільки /53/ тим, що вона теж була заборонена. Більшість її, здається, прийшла лише пізніше та головне до Москви. Літературне значення її невелике.

8. Сюжети апокрифів мали далеко більше значення, ніж їх форма. Мова та стиль апокрифів змінювалися при переписуванні легко, поскільки вони не були під охороною церкви. До того вони перевалено і скомпоновані досить примітивно та перекладені були не з такою увагою та мовним мистецтвом, як церковні тексти. Але сюжети їх здебільша дуже цікаві, часто казкові, і тому надзвичайно легко надавалися до оброблення вже в „світському“ дусі, як казка чи переказ... Деякі, одначе, мали чимале значення і як твори релігійні: напр., зворушливе оповідання про муки в пеклі та про милість Богородиці навіть до грішників; інші добре популяризували християнську науку, напр., наївне оповідання про „дерево хресне“ або такий видатніший літературний твір, як „Никодимова Євангелія“; інші й собі малювали сентиментальні та ідилічні картини з життя Богоматері та Христа, як „Євангелія Іякова“ тощо. В кожному випадку, вплив апокрифів належить не лише до історії марновірства, але і до історії справжньої побожности.

Г. Література світська

А. Наукова

1. „Світськість“ перекладеної, зокрема наукової літератури є лише релятивна. В 10-11 ст. остільки сильне було загальне переконання, що повна гармонія між релігією та іншими сферами духовного життя існує та повинна існувати, що для розв’язання більшости питань досить було послатися на віронауку та її джерело — св. Письмо. Але література, що нам тепер здається занадто релігійно та церковно забарвленою, з погляду того часу відповідала вимогам науковости. Щоправда, „наука“ Київської Руси, за винятком хіба богословії, була виключно популяризацією. Великою мірою переклади її зроблено вже в Києві.

2. Важливий ґатунок наукової літератури становлять твори історичні. З Болгарії прийшов переклад світової історії Іоана Малали (6 ст.): це переважно історія антична та рання візантійська до Юстініяна, повна цікавих фантастичних оповідань; її цитує вже літопис під р. 1114, отже, вона мусила прийти до Києва ще в 11 ст. Хроніка Малали увійшла пізніше до складу компілятивних „хронографів“ (див. II. 3). — Далеко сухіша /54/ „Хроніка“ Георгія Амартола (власне Гамартола — грішника, „Многогрішного“), що звертає головну увагу ми історію Візантії та подає поруч досить поверхового, з великою увагою до анекдотичного матеріялу, викладу подій також досить багато історико-культурного матеріялу, напр., до історії богословських сперечань та навіть філософії, яким, щоправда, в рукописах часто скорочували. Амартола перекладено, мабуть, колективно, бо в мові твору знаходимо і виразні староруські елементи, і крім того південнослов’янські та моравські: можливо, що цей переклад залишив нам спідоцтво про мішаний склад тієї комісії перекладачів, яку утворив князь Ярослав у Києві, але можливо, що переклад зроблено в Царгороді. Амартол мав чималий успіх. Користався ним і літописець. Менш розповсюджена були хроніка Георгія Сінкела (8-9 ст.). що подавала священну та візантійську історію в дуже стислій формі. Інші твори менш цікаві (напр. історія вселенських соборів в „Ізборнику“ Святослава 1073 р.) або існування їх за Київської доби непевне, лише пізніше приходить з Болгарії переклад писаної надзвичайно пишною мовою хроніки Манасії.

3. До історичних творів належить також історія Палестини (від 2 ст. перед Р. Хр. до зруйнування Єрусалиму) Йосифа Флявія. Вона цікавила читача вже своїм зв’язком з священною історією. Переклад, з виразними ознаками київського походження, додає до грецького тексту деякі доповнення про Христа, про Іоана Христителя (походження цих додатків ще досі не цілком ясне: не виключено, що вони були вже в невідомій нам тепер редакції грецького тексту, у відомій редакції їх немає). Але цікавість книги для читачів полягала також у формі викладу: твір Флявія — один з найкращих зразків грецького стилю військової повісти. До того й перекладач передає свій текст вільно, легкою, природною мовою. Такі місця, як характеристика римського війська — „вуха їх гострі на слухання, очі зрять на хоругви, руки готові до січі“, — описи битв — „і було бачити ламання списів, і скрегіт мечів, і порубані щити, і земля напилася крови“, „стріли затемнили світло“, забиті „падали, яко снопи“ і т. д., — вплинули і на військові оповідання літописів і навіть на „Слово о полку Ігореві“.

4. Природничі твори — це насамперед „Шестодневи“ — виклад природознавства в формі коментаря до історії шести днів творення світу. Маємо тут і короткий виклад світської науки і полеміку з нею. Згадується і про філософічне вчення про елементи, і про рух небесних світил, і про тварини та рослини. Автори „Шестодневів“ не обмежуються на тому, що подають цілу /55/ енциклопедію різноманітних відомостей, вони зокрема звертають увагу на символічне значення природного буття, роблять з популярно-наукового викладу моральні або релігійні висновки тощо. Обидві відомі нам „Шестидневи“ прийшли до нас з Болгарії: це „Шестоднев“ Василія Великого та переробка його Іоана Екзарха Болгарського (9-10 ст.), який додав до тексту Василія Великого різноманітний матеріял, запозичений, мабуть, здебільшого з інших „Шестодневів“. Знаходимо тут згадки про науку Платона, Арістотеля та інших старих філософів; виклад, на жаль, не дуже вдалий. „Шестоднев“ увійшов до так званої „Толкової Палеї“.

Популярніший твір такого самого типу — „Фізіолог“. Це збірка оповідань про тварини, про каміння, дерева, де поруч коротких, часто фантастичних відомостей про окремі тварини, зокрема звернено увагу на символічне значення кожної тварини: бджола — працьовитість, фенікс — воскресіння, голубка — вірність (образ голубки, що плаче за своєю дружиною, в листі Володимира Мономаха є вже в „Фізіолога“). Витовмачено дійсні й фантастичні відомості (напр., левиця народжує мертвих левенят, яких лев за три дні оживляє своїм подихом — символ воскресіння). Зустрічаємо тут, крім фенікса, салямаидру, що живе в огні, та інші фантастичні тварини. Образами „Фізіолога“ користалися вже отці церкви і проповідники аж до 18 ст.; є чимало згадок ще в Сковороди.

Географічний та космографічний твір Козьми Індикоплова (6 ст.) в 12 ст. перекладено вже в Києві (о рукописи з великою кількістю малюнків); опис всесвіту, розуміється, відповідає уявленням того часу (земля — чотирикутна площина тощо): між іншим, тут подано деякі відомості про екзотичні тварини.

5. Менше літературне значення мають переклади в галузі церковного права: „Кормчая“ (або „Номоканон“) — збірка норм церковного права. Старшу обробку Іоана Схоластика перекладено ще за кирило-методіївської доби, пізніша Фотієва обробка розповсюдилася потім, але в 13 ст, прийшла до східніх слов’ян дальша коментована обробка Фотієвого „Номоканону“. Цікаві західні елементи в „Номоканоні“, що свідчать про моравське походження принаймні окремих його частин.

6. Світський характер мають почасти різні збірники. Славнозвісний збірник Святослава 1073 р. має, крім богословських, історичні статті (про вселенські собори, про хронологію), і літературно-теоретичні (про „тропи і фігури“, „образи“ себто стильові прикраси — Георгія Хоробоска) тощо. Невеликий твір Хоробоска був підручником поетики старої України. До опису /56/ мистецьких засобів словесного вміння подіто приклади, „гіпербола“ (перебільшення) ілюстрована прикладом — людина несеться „як вітер“: „антономасія“ (вжиток замість імени людини вказівки на її властивості) пояснена такими прикладами, де замість імени людини говориться „кульгавий’ або „тесляр“; дивним способом, зустрічаємо обидва ці приклади в літописі, де оповідається, що коли Ярослав Мудрий у війні з Святополком прийшов під Київ з військом з новгородських міщан, кияни сміялися з нього, кажучи: „а ви, теслярі, чому прийшли сюди з цим кульгавим“ — Ярослав, дійсно, був кульгавий. Прикладами пояснено різні типи „іронії“ тощо.

Дуже розповсюджені були „Бджоли“ (Максим Ісповідник 7 ст. та пізніші обробки) і інші збірки. Це збірки сентенцій знаменитих письменників. Іноді такі сентенції поширені навіть до мініятюрних байок: тут зустрічаємо чимало філософів та письменників. Сентенції майже тільки повчального характеру. Переклад зроблено в Києві, мабуть уже в 13 ст., далі текст поширювано та змінювано. Інші збірки сентенцій, напр., „Стословець“ Генадія, зустрічаємо теж (напр., уже в збірнику 1076 р., див. II. Ж.). Поруч цього зустрічаємо і дрібніші повчання в дусі більш світської моралі (в тому самому збірнику); існували і збірки питань та відповідей, ориґінальність яких не завжди для нас безсумнівна (Збірник 13 ст., див. II. Ж.).

Збірки сентенцій пізніше доповнювалися та скорочувалися. Деякі статті переписувано окремо. Пізніше любителі літератури складали власні збірки перекладеного та ориґінального матеріялу. При цьому переписуваний матеріял часто перероблювано.

Ось приклади коротких повчальних оповідань з „Бджоли“, що їх тепер назвали б „анекдотами“. Сократові приписано, напр., такий вираз: він сказав людині, що просила маляра намалювати на камені її портрет: „Ти бажаєш, щоб камінь був схожий на тебе, а тим не цікавишся, щоб сам ти не зробився подібний до каменя“. Або оповідається про Діогена: його хтось ганив, що він ходить по нечистих місцях, він відповів: „І сонце сяє на нечисті місця, але не забруднюється“. Ісократові якось розповіли, що хтось десь лаяв його, на що Ісократ відповів: „Якби ти цього не слухав з насолодою, то той би мене не лаяв“. Епікурові приписано вираз: „Якби Бог послухав молитов усіх людей,... то вигинув би весь людський рід, бо люди прохають у молитвах силу лихого для інших“. Зустрічаємо оповідання, що підкреслюють цінність культурної творчости — Сіцилійський цар запитав Ксенофонта, що той думає про Гомера, а коли /57/ Ксенофонт ганив Гомера, то запитав його: „Скільки рабів ти маєш?“ Той відповів: „Двох, та й тих ледве можу нагодувати“. Тоді сіцілійський цар відповів: „А не соромишся ганити Гомера, що й по своїй смерті годує тисячі людей споїм мистецтвом“ (співців його поем). Більшість оповідань має моральний характер. Напр., Арістотелеві приписано вираз: „Сильніший той, хто перемагає пристрасть, аніж той, хто перемагає вояків“; Платонові: „Хто приймає велику владу, мусить мати великий розум“; йому саме: „Початок знання — зрозуміти своє незнання“... Чимало і вироків „світського“ характеру. Так про Олександра Великого розповідається в „Бджолі“, що він на прохання своєї „дружини“ напасти вночі на ворогів, відповів: „Це не буде перемога царської сили“ (лицарська мораль!). Або про перського царя Кіра: до нього привели юнаків з обвинуваченням, що попи лаяли його при вині. Один з юнаків на запитання царя, чи це правда, відповів: „Ми це говорили, царю, але сказали б ще більше, якби мали більше вина“. Є й досить довгі оповідання. Деякі з них лягли в основу українських народних анекдот, переказіп, прислів’їв. Ще в 17-18 вв. повторюються такі вислови, як: „Не багатий щасливий, а той, хто не потребує багатства“ (подібне у Сковороди), або „На землю прийшов голим, голим відійду під землю (як помру)...“ (Віршик з цією темою є у Величківського). Є оповідання, що повторюються в патериках. Кожен розділ „Бджоли“ починається з цитат з св. Письма та отців церкви, а вже потім наводяться оповідання „світські“.

7. Наукова література мала майже виключно характер популяризації і тому не стала основою самостійної наукової діяльности, крім історіографії (літописів та хронографів) та початків богословської екзегези (напр., у Клима Смолятича). Але літературне значення її величезне. Весь світ мав з погляду тогочасного світогляду символічний та релігійний сенс: всі історичні події, тварини, рослини, зорі, каміння — все було подібністю божественного світу. Тому релігійні письменники користалися охоче всім накупченим у старій науковій літературі матеріялом. Деякі твори (Малали, Флявія, „Шестодневи“, „Фізіолог“) були зразками літературного стилю, вчили викладу в різних літературних ґатунках. Не дурно літописи користуються різноманітними науковими творами. Ще більший вплив мали твори такого типу, як „Бджоли“, з них виливалася широка течія до різних ґатунків літератури — від проповіді до народних прислів’їв та приповідок. — Цікаво для нас і те, що в Києві переклади наукової літератури значно збагатили той літературний матеріял, який дістали з Болгарії. До того працю ведено в Києві в широкому маштабі: /58/ такі твори, як Амартол, Флявій — це і в новітніх виданнях — цілі томи. Розквіт перекладницької діяльности в Києві тривав недовго, але його продукти жили пізніше цілі століття — аж до 18 ст. Твори, перекладені в Києві, поширилися і в балканських слов’ян. Деякі твори не втратили інтересу так довго, що роблено нові переклади, напр., Флявія в 17 ст. знову перекладено з польської мови.

Б. Повістярство

1. Вже наукова перекладна література, як ми бачили, давала багато красного матеріялу читачеві, і літературний вплив її на староруське письменство — безсумнівний. Але одночасно почалися переклади окремих повістей, і дуже можливо, що деякі з них зроблені тією самою київською групою перекладачів, яка працювала над перекладами релігійних та наукових творів. Так чи так, ще в 11-13 вв. були переклади кількох повістей.

2. Тема „Олександрії“ — історія Олександра Македонського — одна з найрозповсюдженіших тем світової літератури. До справді дуже авантурного життя великого войовника додано ще численні фантастичні, казкові мотиви. Походи Олександра давали можливість скупчити в оповіданні про нього відомості про різні народи, з якими йому доводилося зустрічатися. Життя великого завойовника та трагічна доля його ворогів самі собою повні надзвичайного напруження і могли правити за предмет розумувань. Роман про Олександра написано по-грецьки десь у 2-3 ст. по Р. X. в сфері Олександрійської культури, бо роля Єгипту в романі занадто велика, хоча приписувано його Калістенові, сучасникові Олександра, і тому зветься він „псевдокалістеновим“. Цей роман в 5 ст. був оброблений одночасно по латині та наново по-грецьки, з ще більшою домішкою фантастики. Пізніше постала грецька християнська обробка, яка Олександра зображує прихильником старожидівського монотеїзму (Арістотель) та змушує його навіть пророкувати про Христа. Слов’янські переклади зроблено з другої грецької обробки, її християнізовано та перероблено. Повість знайшла місце в перекладеній у Болгарії грецькій хроніці Малали і разом з нею увійшла до різних староруських „Хронографів“. В 13 ст. переклад „Олександрії“ ще раз оброблено з посиленням християнського елементу (здається на північному сході). В „Олександрії“ Олександер — син не Філіпа, як в історії, а єгипетського царя — жерця-чарівника Нектанеба. Народження Олександра супроводять /59/ природні знаки — грім, блискавка, землетрус; його долю теж віщують чарівні знаки. Виховання Олександра, його кінь „чоловікоядець“, його забавки — все це незвичайне. Вступивши на трон, Олександер відразу починає похід проти персів. Поруч великих перемог над перським царем Дарієм, над індійським Пором, повість описує дійсні (Палестину) та фантастичні або напівфантастичні країни та народи (амазонок, „рахманів“ — очевидно, індійських брахманів), дива, які там бачив Олександер та цікаві авантури, які він переживав. У Вавилоні його отруює його „виночерпій“; він умирає знову при чудесних знаках. Найбільше розповсюдження „Олександрії“ належить до пізніших часів, але вже на стиль Галицького літопису „Олександрія“ мала вплив, як і на епічні перекази (напр., про Вольгу, див. II. Є. 4).

3. Повість про Трою теж належить до клясичних творів світової літератури (Гомер, Верґілій). До Києва вона прийшла з Болгарії в складі хроніки Малали в негомерівській обробці (приписуваній Діктісові). Події під Троєю Малала відносить до часів Давида. Оповідає він не лише про події під Троєю, але й про втечу Одіссея й долю греків по закінченні війни. Багато де в чому він розходиться з Гомером, посилаючися на „премудрого Діктіса“, та подає великий комплекс грецьких леґенд. Виклад сухуватий, але не без розповідацького хисту. Цікаві описи осіб, напр., Гелена — „гарна на вроду та на зріст, красноперса, чиста, як сніг, молода на вигляд, з гарними бровами, носом та обличчям, жовто-русява, великоока, радісна, солодкоголоса, чудове явище між жінками, літ їй було 26“. Помітних впливів Троянської історії в старі часи вказати не можемо. Розповсюджена вона була в тих самих хронографічних творах, що й стара „Олександрія“.

4. Надзвичайно цікавим твором є т. зв. „Девгенієве діяниє“, переклад грецького епосу про Дігеніса Акріта. Старого грецького тексту не збереглося, і лише в 19 ст. видано кілька новіших (16-17 ст.) грецьких текстів, що подають твір уже в переробленому вигляді. Зберігся старий слов’янський переклад лише в 4-х рукописах, з яких три не зовсім повні, а 4-ий згорів перед виданням. Зміст епосу такий: цар аравітський Амір (емір) захопив християнську дівчину; переслідуваний її братами, він охрещується. Дитина цього подружжя є Акріт-Дігеніс („двоєродний“: від „сарацина“ та грекині). Вже з дитинства він починає грати мечем, списом та їздити на коні. Чотирнадцяти років він їде на лови: лося та ведмедя він розриває надвоє, а лева розсікає мечем Змиваючи кров у джерелі, Девгеній мусів подолати ще многоголового змія. Після цього він починає думати про діла /60/ військові. Нагода прийшла незабаром: цар Філіпат та його дочка Максіміяна покликали листом Девгенія до себе, але як Девгеній приїхав на Ефрат, на нього напало військо Філіпата. Девгеній побив усе військо і переміг Філіпата з Максіміяною. Але від них Девгеній довідався про ще сильнішого противника, Стратига (грецьке: полководець) та про ще кращу, ніж Максіміяна, дочку Стратига, Стратигівну. Девгеній вирушає до Стратига. Там він з’являється ґалянтним кавалером, грає перед вікнами Стратигівни серенади, та йому вдається закохати її в себе, так що неприступна дівчина-багатир згоджується втекти з Девгенієм від батька. Стратиг їде з синами та військом навздогін, але Девгеній перемагає його та одружується з Стратигівною. Після цього Девгеній перемагає ще царя Василія (грецьке — „цар“) та завойовує його землю За пророцтвом Девгенієві після цього залишається жити ще лише 12 років. За пізнішими грецькими переробками він переживає ще інші авантури, але в рукописах перекладу вони не збереглися. Мабуть, ориґінал складався, як і переклад, з окремих епізодів або пісень (дитинство Девгенія, боротьба з Філіпатом, Стратигом, Василісм). Переклад, як і переклади духовної поезії, зроблений прозою. Ориґінал, мабуть, був віршований. Можливо, що було два різні переклади.

Історія Девгенія — не лише цікавий приклад епічного твору, що мав вплив на київський епос, але й може найрозкішніший та найпишніший стилістично твір старої київської літератури. Зображення надзвичайно мальовниче, переобтяжене золотом та барвами: Дігеніс „красен дуже, лице його як сніг, та рум’яне, як маків квіт, волосся його як золото, очі великі, як чаші, жахливо подивитися на нього“; одяг його відповідає зовнішності — „одяг чорний, протканий сутим золотом, а нарукавники усипані дорогими перлами, а наколінники — з дорогої паволоки, а чоботи усі золоті, усипано їх дорогими перлами та камінням маргаритом“. Подібно вдягаються й інші особи, напр., Стратиг: на ньому „броня золота і шолом золотий з дорогим камінням та перлами, а кінь його вкритий зеленою паволокою...“; намет Аміра „червоний, а долі зелений, а згори прикрашений золотом, сріблом та перлами і дорогим камінням, а у брата його намет синій, а долі зелений..“; кінь Девгенія „білий, гриву переплетено дорогоцінним камінням, а серед каміння золоті дзвоники“, „кінь почав вигравати, а дзвоники його красноголосно бриніти“. Казково описані і чини дійових осіб: „Поїхали, як золотокрилі яструби, а коні під ними ніби летіли“, „кінь же його був скорий та гарно вигравав, а юнак сміливий та вмів на коні сидіти“; б’ються герої, „як добрі косарі траву косять“; Девгеній „ухопив /61/ свій спис та й упер у річку кінцем і перескочив через річку... і сів на свого коня і почав ганяти, як добрий жнець траву косить“, „вдаримся серед них, яко сильний сокіл і як добрий косар траву поклав“. Маємо в епосі і листи, до того навіть любовні Так Максимівна пише Девгенієві, щоправда, щоб вловити його, як „зайця в тенето“: „О, світле, світозарне сонце, преславний Девгеніє: ти пануєш над... усіма хоробрими та сильними, як май місяць над місяцями: в маю всяка краса земна проквітає і листвяні дерева вдягаються листом і... так і ти серед нас проквітаєш, преславний Девгеніє“. Маємо в епосі і віщі сни, і чутливі, навіть сентиментальні переживання, передані такою самою пишною мовою: мати захопленої Амором дівчини жаліється: „Урвав мені коріння серця і проколов мене, яко бездушну тростину...“

Ця мовна розкіш помітно позначилася на пишноті такої історичної та епічної літератури, як Галицький літопис, „Слово о полку Ігореві“ тощо. Переклад постав не пізніше 12 ст. в Києві.

5. Зустрінемо серед перекладених творів і повісті „ідеологічні“, мета яких — повчання. До таких належать не найгірші зразки старих оповідань. Поперше це — „Повість про премудрого Акіра“. Це — прастара повість, що постала десь в Асирії ще в 7 ст. перед Р. X., через два сторіччя вона була перекладена на арамейську мову, вже тоді цитати з неї потрапили до грецької літератури; в 5 ст. по Р. X. її перекладено на сирійську мову, а вже з арабського перекладу (9 ст.) зроблено грецький в 10 ст. У Києві повість перекладено з грецької або сирійської мови, не пізніше 12 ст. Зміст повісти досить складний: Акіра, дорадника Ніневійського царя Сінагріпа, за фальшивим доносом його власного вихованця мають покарати на смерть. Йому вдається заховатися. Тим часом єгипетський фараон вимагає від Сінагріпа виконати важкі завдання (збудувати палац між небом та землею, зшити розбиті жорна тощо), а якщо той не виконає — данини. Такі важкі завдання може розв’язати лише мудрий Акір. Приятель, у якого Акір ховався, приносить цареві радісну звістку, що той живий. Акір їде як посол до Єгипту, „виконує“ фараонові вимоги (для зшиття жорен він прохає ниток з інших жорен; у повітря він пускає орлів з хлопчиками в кошах, хлопці вимагають подати їм будівельні матеріяли, чого єгиптяни не можуть виконати і т. д.). Повернувшися, Акір знову дістає свого вихованця для дальшого виховання, яке, одначе, впливає на бідолашного так, що той умирає. Інтерес оповідання полягав не стільки в сюжеті, та навіть не у вдалому розв’язанні важких завдань, як у тих численних прислів’ях, що порозсипані /62/ в оповіданні про Акірове навчання. Старий асирійський роман вплинув на Сході, здається, навіть на такі книги св. Письма, як книга Сірахова, притчі Соломонові тощо. Читач з зацікавленням [сприймав щедро розсипані в книзі образні вислови на зразок: „краще один птах у жмені,] ніж тисяча птиць у повітрі“, „коли вода потече назад,... або жовч стане солодкою, тоді дурний навчиться розуму“, „чого не чув вухами, те почуєш шиєю“ і т. д. Деякі прислів’я поширені до байок... Цей матеріял використовували старі письменники, або дослівно його переймаючи або наслідуючи чи вставляючи в збірки сентенцій.

6. Дуже стара і інша „ідеологічна“ повість „Стефаніт та Іхнілат“. Вона постала в Індії десь перед 5 ст. по Р. Х., пізніше була перекладена на одну з староперських літературних мов, а з того перекладу в 8 ст. — на арабську („Каліла та Дімна“) ; в 11 ст. з арабської — на грецьку. З цього грецького перекладу в 13 ст. зроблено слов’янський переклад у Болгарії. Прийшов до східніх слов’ян цей твір лише в часи татарські, пізніше він був „християнізований“ різними вставками. Зміст його байковий: „філософ“ розповідає цареві „притчі“ морального змісту. Перша з них — історія шакалів, Стефаніта та Іхнілата, що й собі розповідають дальші банки. В цих байках учасники — тварини, — вовки, лисиці, гайворони, але поруч них екзотичні — слони, леви, мавпи і т. д. Окремі мотиви попереходили в літературу, але переважно в казки.

7. Куди видатніший є великий ідеологічний, ба навіть філософічний роман „Варлаам та Іоасаф“. Це дивним чином — історія Будди! Цю історію написано десь у 6 ст. по Р. X. і тепер не цілком ясно, якою мовою, її пізніше перекладено та попереоброблювано на різні мови, а після 7 ст. „християнізовано“ в грецькій мові. Окремі історії з роману були грекам відомі ще давніше. Грецьку обробку приписувано св. Іоанові Дамаскинові. З Будди став „індійський царевич Іоасаф“, Варлаам — аскет, що виступає і в індійській повісті. В 11 ст. повість перекладено в Києві (окремі частини, можливо, ще до того в Болгарії). Одночасно воно потрапила на Захід, де теж була дуже популярна. Сама зворушлива історія Будди, царевича, що покинув принади цього світу, побачивши їх непевність, доповнена ще цікавими оповіданнями Варлаама та іншими вставками: серед цих оповідань є перлини світової літератури, як оповідання про мандрівника, що, втікаючи від єдинорога, на хвилину затримався на гілці рослини над проваллям, де лежав змій, але, побачивши на дереві трохи меду, почав його їсти, забувши і за змія, і за єдинорога. Це — символ короткочасности життя. Інше оповідання /63/ — про птаха, що вмовив мисливця його випустити в подяку за троє важливих життьових правил: не прагнути того, чого не можна дістати, не вірити неправдоподібному, не жалкувати за зробленим. Але за хвилину він змусив мисливця забути всі три правила, розповівши йому, що він, соловей, у власному шлунку має величезний діямант. Не погані і морально-християнські повчання Варлаама. Переклад добре передав мистецтво викладу ориґіналу. Успіх роману найкраще засвідчує його популярність і в пізніші часи (українсько-слов’янське видання 1637 р.), використання його оповідань поетами ще в 10 ст. (м. ін. І. Франком). А за старих часів кілька оповідань увійшло до т. зв. „Прологу“; окремі оповідання переоброблював м, ін. Кирило Турівський.

8. „Оповідання про Індійське царство“ — західнього походження. Постало воно в 11-12 ст. як „Лист священика Іоана“, царя Індійського християнського царства, про його державу. Це ніби християнська „утопія“, що протиставляє могутню теократичну державу европейським чварам. Мабуть, лише пізніше ця морально-релігійна утопія була доповнена казковим матеріялом, описами розкішного життя в державі царя-священика. У Греції цей твір набув значення памфлету проти претенсій імператора Мануїла Комнена (оповідання оформлене, як лист священика Іоана Мануїлові), світським тенденціям якого протиставлено теократичну індійську державу. З латинського повість перекладено на слов’янщину десь у Далмації, а в 13 ст. вона потрапила певно, спочатку до Галичини, де якраз перебував як утікач один з родичів Мануїла. Опис величезної країни — в один бік 10 місяців ходу, а в другий — кінця „дійти не можна“; її фантастичного населення (сатири, напівтигри тощо), тварин (ґрифи, фенікс і т. д), дорогоцінного каміння, рослин, розкоші двору, що перевищує візантійську, чудових палаців, інших див, а головне, сполучення духовної та світської влади — це все захоплювало читачів. Вплив казкових подробиць повісти на галицький епос (Дюк Степанович, Чурило — див. III. Д) — безсумнівний. Можливий вплив і на галицький літопис. Використана повість і при (північносхідній) переробці „Олександрії“, до якої вона увійшла чималою своєю частиною.

9. Як бачимо, склад старої перекладеної повістярської літератури досить різноманітний. Тут і авантурний героїчний роман-епос, і роман типу „Житія“, і повісті „ідеологічні“, і повісті військові. З них можна було вчитися і вміння викладу, і пишности мови, і мистецтва байки, і стислости виразу. Вплив цієї /64/ літератури чималий. Учні в Києві та в Галичині найшлися добрі. Цікаво, що вплив повістярства захопив і такі літературні ґатунки, як, напр., літопис.

Ґ. Вірші

1. Староруській літературі, як здається, бракує цілком віршування. Це дивно, коли згадаємо, яку ролю грало віршування, напр., у чеській літературі 13-14 ст. та що Візантія мала широку віршовану літературу. Стара церковнослов’янська література перейняла візантійський вірш з певною кількістю складів у рядку, з цезурою (необов’язковою) та, мабуть, з наголосом на передостанньому складі. Старі слов’янські вірші переписувано ще й пізніше, але їх віршового характеру вже не помічали, — до цього спричинилися ще зміни в мові: зникли не пізніше 11 ст. „ь“ та „ъ“ як голосні, як їх уживано в старих слов’янських мовах. В Києві, здається, ориґінальних віршів зовсім не пробували писати. Слова „вірш“ (стихъ) вживано для прозової обробки церковних гімнів.

2. Кількість старих віршів, що дійшли до нас здебільша в східньослов’янських списках чимала. Пізніші російські списки мусять мати за основу старокиївську традицію. Це, крім двох похвал болгарському цареві Самуїлові (одна в Збірнику 1073 р.), однієї молитви та передмови до Євангелії і т. ін. — акростихи, себто вірші, де кожен рядок починається з іншої літери за порядком абетки. Деякі вірші мають понад 100 рядків. Ось приклад („ь“ та „ъ“ голосні, перша подібна до „i“, друга — до „y“): *

| було складів — залишилося складів по втраті „ъ“ та „ь“

Азъ словомь симь молюся Богу: 12 — 9

Боже вьсея твари и зиждителю 12 — 11

Видимымъ и невидимымъ 12 — 10

Господа Духа посъли живущаго, 12 — 11

Да въдъхнетъ въ сърдьце ми слово, 12 — 8

Еже будетъ на успЂхъ вьсЂмъ, 12 — 8

Живущиимъ въ заповЂдьхъ ти... 12 — 9

*) З огляду на брак літер у друкарні мушу замінити так звані „носові“ голосівки („юси“) через „у“, „ю“ та „я“. /65/