Зрушення на культурному полі 3 страница

Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францією й Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно ставати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й неясні вирази маніфесту, виданого очевидно малозрозумі­лою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах сами священики поясняли селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись предки їх, козаки. Селяни кинулися тво­рити відділи, вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до при­сяги на вірну службу й записували в козаки. Розуміється, всяка ро­бота на панів була покинута, бо селяни були певні, що запис у ко­заки робить їх вільними людьми. Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх у козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський ма­ніфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення розрухів були висла­ні військові відділи. Але селяни поставили їм опір. Тоді були прислані сильніші військові відділи, опір селян був зломлений, і почалися жор­стокі репресії. Тисячі селян, чоловіків і жінок, були вибиті на місці різками й кинуті в тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру. Мож­на з певністю сказати, що спровокований народ заплатив за своє зма­гання до свободи потоками сліз і крови. Але бажана свобода вже на­ближалася, її прискорила Кримська війна.

ЛІТЕРАТУРА

Д. Миллеръ, Превращеніе малорусской старшины въ дворянство, «Кі-евск. Стар.» 1897, І—IV. Н. С(тороженко), Къ исторіи малороссійскихь ко-заковъ въ концъ XVIII и въ началъ XIX вв., «Кіевск. Стар.» 1897, IV, VI, X—XII; його ж: Малороссійскоє ополченіе 1812 г., «Чтенія О-ва Нестора Л-втопиеца», кн. V, Київ 1881. И. Павловскій, Малороссійкое козачье ополченіе аъ 1812 г., «Кіевск. Ст.», 1906, IX і X; його ж: Малороссійскіе козачьи полки въ борь&Б съ по­ляками въ 1831 г., «Труды Полт. Губерн. Учен. Архивы. Комиссіи», в. VII, Полтава 1909; його ж: Къ исторіи Малороссіи во время генералъ-губернаторства кн. Н. Репнина, там же, в. I, Полтава 1905; його ж: Очеркъ деятельности малороссій-скаго генералъ-губернатора кн. А. Куракина (1802—1808), Полтава 1914. М. С в і д -зинський, До історії козаччини 1812 р., «Наук Збірник Харк. Наук.-дослідн. кат. іст. укр. культури», ч. 5, Харьків 1927. В. Щербина, Доля козаччини а Лівобережній Україні, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 100, Львів 1930, Бг. D e m Ь і n s k і, Tajna misja ukrainska w Berlinie r. 1791, „Przegl^d Polski", t. 3, Krakow 1896. M. Грушевський, Тайна місія українця в Берліні 1791 року, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. IX, Львів 1896. В. Горленко, Къ исторіи южно—русскаго общества начала XIX ст., «Кіев. Стар.», 1893, І, а також у збірці «Южно-русскіе очерки и портреты», Київ 1898. А. Лазаревскій, Прежніе изыскатели малорусской старины, «Кіев. Стар.», 1894, XII, (Якіа Маркович); 1895, II (Ол. Мартос). Н. Василенко, Къ исторіи малорусской исторіографіи и малорусскаго общественна™ строя, «Кіевск. Стар.» 1894, XI і XII. Д. Доро­шенко, Огляд української історіографії, Прага 1923. А. П ы п и н ъ , Малорус­ская етнографія, Петербургъ 1891. С. Ефремов, Історія українського письмен­ства. Ляйпціґ 1924 Н. Петровъ, Очерки исторіи украинской литературы XIX стол., Київ 1884. Н. Дашкевичъ, Отзывъ о сочиненіи г. Петрова, «Отчетъ о 29 присужденіи наградъ гр. Уварова», Петербургъ 1888. С. бфремовъ Масонство на Україні, «Наше Минуле», 1918 кн. 3. їв. Риб а ков, 1825 рік на Україні, «Україна», 1925, VI. О. Гер май з є, Рух декабристів і українство, там же; Т. Слабченко, До історії «Малороссійскаго Общества», там же. Д. Дорошен-к о, Князь М. Рєпнін і Д. Бантиш-Каменський, «Праці Укр. Вис. Педаґ. Ін-та ім. Драгоманова», т. І, Прага ]929. Ю. Оксман, Одеське «гніздо змови» 1825 року, <.Прапор Марксизму», Харьків 1928, т. І. В. Базилевич, Декабристи на Укра­їні, Київ 1926. «Декабристи на Україні», Збірник під редакцією С. Єфремова, т. І, Київ 1926, т. II під редакцією Д. Баталія, Київ 1930, Д. Багалій, Декабристи на Україні, Харьків 1926. «Рух декабристів на Україні», Збірник під редакцією Д. Багалія, Харьків 1926. «Повстання декабристів на Україні», Збірник Наук.-Досл. катедри, Харьків 1926. Л. Доброволь-с ь к и й , Decembriana (огляд наукової літератури про декабристів), «Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія, Київ 1927. М. Мочулський, Українська школа, умовини її появи з польській літературі, «Україна», 1917, кн. І—II. Л. Козлов-

скій, Польскіе романтики украинской школы, «Голосъ Минувшего», Москва 1913, кн. VII і VIII. L. Wasilewski, Seweryn Goszczynski, Познань 1Ш J. Tre-t і a k , Bohdan Zaleski, tt. 1—3, Krak6w 1911—1914. І в . Франко, Антін Шашкевич, король балагулів, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка» т. 47, Львів 1902 Ол. Юровська, Куліш і Грабовський, «Україна», 1929, вересень. В. Гнагюк, М. Грабовський, і П. Куліш, «Записки істор.-філол. відд. Укр. Акад. Наук», т. XXI—XXII і XXIII, Київ 1928—29; його ж: Падура, Рилєєв і декабристи, там же, т. XVIII, Київ 1928. В. Щурат, Шевченко і поляки, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 119—120, Львів 1917. Н. Стороженко, Кирило-Мефодіевскіе за­говорщики, «Кіев. Стар.», 1906, II. С. Ефремов, Біля початків українства. Ґе-незис ідей Кирило-Методіївського братства, «Україна», 1924, кн. 1—2. П. З а й ц є в , «Книги битія», як документ і твір «Наше Минуле», 1918, кн. І. М. Новицький, Шевченко в процесі 1847 p., «Україна», 1925, кн. 1—2. О. Гермайзе, Куліш і Костомарів як члени Кирило-Методіївського братства. Збірник «Шевченко та його доба», т. І, Київ 1925. Є. Р и х л і к, Славянофільство кирилометодіївців, «Записки ніжинського ІНО», т. VI, Ніжин 1926. М. В о з н я к , Кирило-Методіївське братство, Львів 1921. М. Грушевський, Матеріяли до історії Кирило-Методіївського братства, в «Збірнику памяти Шевчанка», вид. Укр. Наук. Т-во, Київ 1916. О. Левицкій, Тревожные годы. Очеркъ изь общественной и поли­тической жизни г. Кіева и Юго-Западнаго края въ 1811—1812 гг., «Кіевск. Стар.», 1891, X і XI; 1895 XI і XII; його ж: О положеній крестьянъ Юго-Западнаго края во второй четверти XIX в., там же 1906, VII—VIII. И. Каманинъ, Послъдте годы самоуправленія Кіева по Магдебурскому праву, там же, 1888, V, VIII, IX. В. Иконниковъ, Шевъ въ 1654—1855 гг., там же, 1904, IX—XII. В. Проко-п о в и ч , Київська міліція, «Наше Минуле», 1918. І. П. Клебановскій, Къ исторіи польскаго возстанія въ Юго-Зап. краъ въ 1831 г., «Кіевск. Стар.», 1905, VI. М. Ясинскій, Волненія крестьянъ кіевской губерній въ 1855 г., «Чтенія О-ва Нестора-Лътописца», кн- IV, Київ 1890. П. Лебединцевъ, Записки о ко-защин-Ь 1855 г., «Кіевск. Стар.», 1900, VII—VIII. Ст. Томашівський, Київська козаччина 1855 року, Львів 1902. Л. Добровольський, 3 київської козаччи­ни 1855, «Укр. Наук. Збірник», т. І, Москва 1915. С. Ш а м р а й, Київська козаччи­на 1855 p., «Записки Іст. Філ. Відд. Укр. Акад. Науіс», т. 20, Київ 1928. Н. Васи­ленко, Крестьянскій вопросъ въ Юго-Западномъ краъ при Николай I и вве­дете инвентарей, «Великая Реформа», т. IV, Москва 1911. М. Корнилович, Бібіковські інвентарі, «Український Архів», т. І, Київ 1926.

XIV

ОЖИВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В РОСІЇ ПІСЛЯ КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ. СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861 РОКУ. НАРОДНИЦТВО Й ХЛОПОМАНСТВО. РЕПРЕСІЇ ПРОТИ УКРАЇН­СТВА В РОСІЇ. ГАЛИЧИНА ПІД АВСТРІЄЮ. СКАСУВАННЯ ПАН­ЩИНИ. ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, 1843-Й РІК. МОСКВОФІЛИ Й НАРОДОВЦІ. ВЗАЄМИНИ З УКРАЇНОЮ НАД­ДНІПРЯНСЬКОЮ.

Крах, який потерпіла Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи - царя Миколи 1-го. Бюрократично-поліційне госпо­дарювання в краю не витримало того серіозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було майже ніякої комунікації. Інтендантура виявила свою повну нікчемність. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, билася хоробро, але була позбавлена доброго проводу й несла страшенні жертви в боях. Технічне узброення було відсталим у порівнанні з ворогами. Військові невдачі й страшні втра­ти в людях почали хвилювати громадянство. Цар Микола не виніс сорому за погром своєї армії й цілої системи — й отруївся. Престол перейшов у 1855 році до його сина Олександра II, вихованого в лібе­ральному дусі відомим російським поетом Жуковським. Російське громадянство з одушевлениям вітало нового царя, сподіваючися від нього реформ і змягчення суворого режиму попереднього царювання. І це змягчення наступило якось само собою ще раніше, ніж уряд ви­дав якісь нові розпорядки або закони. Преса заговорила мовою, якої вона не знала до цього часу, й голосно почала заявляти про потребу реформ. Оживилася література, люди взагалі стали сміливіше себе почувати й говорити. Олександер II скоро по своєму вступі на престол дав амнестію членам Кирило-Мєтодіївського Товариства, і всі видатніші діячі братства: Костомарів, Куліш, Білозерський і Шев­ченко зійшлись у Петербурзі, де був зорганізований на той час ду­ховий центр українського національного руху.

Загальне піднесення руху, яке обхопило освічені круги в цілій Росії, торкнулося також і українського громадянства. Вся увага кра­щих представників українського громадянства була звернута на сподівану емансипацію селян від кріпацької неволі. В порівнянні з про­блемою кріпацтва відступали на другий плян усі інші питання. Як російська, так і українська література працювали в тісному контакті між: собою, що торкалося боротьби з кріпацтвом. Російські журнали містили українські поезії Шевченка, а великий російський письмен­ник Тургенев переклав російською мовою «Народні оповідання» Марка-Вовчка, які були одним суцільним актом обвинувачення проти крі­пацької неволі. Народ і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелігенції, вже підготованої романтизмом до ідеалізації на­роду, як носія високих моральних основ життя. Кріпацтво уявляєть­ся, як велике соціяльне зло, як найбільша несправедливість, яку треба чим швидше усунути. Ці ідеї лягають в основу цілого нового напрямку, який виявився однаково серед російського й серед укра­їнського громадянства й який трохи пізніше прийняв назву «народ­ництва».

На Україні народництво прибрало яскравий національний від­тінок. Для українських народників простий народ був носієм не тіль­ки високих моральних прикмет, яких, мовляв, уже давно бракує освіченим клясам, але також і одиноким представником українсь­кої національности, — в протилежність зросійщеному панству. Тому то для українських народників наближення до народу, до його мови, до його поезії було заразом і поворотом до своєї національности. На­родники починають критично ставитися до своєї національної минув­шини, до гетьманських часів, поскільки ті часи привели до понево­лення народньої маси. В їх очах героями є лише ті козацькі провідни­ки, які дійсно боролися за народню волю й яких за те зберегла в своїй памяті вдячна народня маса. Таким поборником демократичних і на­родолюбних ідеалів представлялося Запорожжя, про яке збереглося стільки народніх пісень і переказів. Народники поривають із історич­ною традицією української державності! й національне відродження бачать у тому, щоб інтелігенція повернулась, як вони казали, до на­роду, засвоїла його мову, перейнялася його інтересами й ідеалами, віддала себе цілком на службу народнім інтересам.

Але покищо цей народ перебував у кріпацькій неволі, й тому вся енерґія українських народників була звернута на те, щоб підгото­вити уми до скасовання кріпацтва, щоб переконати уряд і громадян­ство в необхідності цього скасування. Заразом ішла діяльна праця над тим, щоб підготовити літературу для народу, який мав стати віль­ним, розвинути народню українську мову до такого ступня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти й науки. Так само йшла праця над вивченням минулого й сучасного життя народніх мас, особливо щодо опубліковання памяток усної поетичної творчости народу.

Духовим осередком українського національного руху й його но­вим народницьким змістом став спочатку Петербург. Тут засновуєть­ся українська громада, головну ролю в якій грали Костомарів і Ку­ліш. Багаті українські поміщики Тарновський і Галаган дали Кулі-шеві кошти для заснування української друкарні й орґанізації видавничого руху. В Петербурзі виходить ціла низка дуже важних укра­їнських видань: «Записки о Южной Руси» Куліша й його історичний роман «Чорна Рада», альманах «Хата», твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка-Вовчка, проповіді Гречулевича й багато інших. Після довгих безуспішних спроб добитися дозволу на видання укра­їнського журналу, В. Білозерському вдалося дістати в кінці 1880 року дозвіл на видання, в Петербурзі українського місячника «Основа», який виходив протягом 1861—62 років, зробившися головним органом українського Р5'ху. На самій Україні також почали засновуватися «Громади» — в Полтаві, Чернігові, Харькові. В Київі повстала в J 860 році спочатку студентська громада, а потім і загальна. Громади дбали про організацію українських шкіл, видання й розповсюджен­ня українських книжок, улаштовували українські театральні виста­ви, концерти, відчити і взагалі старалися поширити українську на­ціональну свідомість серед усіх кругів громадянства. Тоді ввійшло в моду серед інтелігентної молоді ношення народньої одежі, як укра­їнського національного убрання, співання народніх пісень, уживання української мови в розмові. В Чернігові в 1361—63 роках виходив український тижневик «Чернігівський Листок» під редакцією поета-байкаря Л. Глібова. По всіх важніших українських містах почали виходити українські книжки, особливо підручники для народніх шкіл і взагалі для народнього читання. Головна увага українського громадянства була зосереджена попервах біля справи увільнення се­лян із кріпацької неволі.

Вперше урядово заявив про селянську реформу сам цар Олександер II у Москві весною 1856 p.: приймаючи представників дворянства, цар сказав їм, що він не має наміру скасувати кріпацтво не­гайно, але вважає, що це треба зробити неминуче, бо краще скасувати: кріпацтво зверху, ніж дочекатися до того часу, коли воно почне ска­совуватися само собою знизу. І цар радив дворянам добре помірку­вати над способом переведення реформи. Властиво практична підго­товка реформи почалася з заснування в кінці 1856 р. спочатку таєм­ного комітету, який мав вияснити питання про реформу «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й пильно обмірковано­му наперед пляну». Уряд довго вагався, не знаючи, як узятися за діло. Він то дозволяв обмірковувати проекти реформи в пресі, то за­бороняв. У 1857 році дворяни литовських і білоруських губерній (Ковенської, Віленської й Городенської) звернулися до уряду з заявою, що вони готові покласти кінець кріпацьким відносинам шляхом до­бровільного порозуміння з селянами. Пар у своїм указі 20 листопада 1857 р. похвалив литовсько-білоруських поміщиків за їх бажання «увільнити селян від кріпацької залежності!» й звелів заснувати в кожній із трьох губерній особливі комітети для обміркування про­грами реформи. По зразку цих комітетів почали організовуватися ко­мітети й по інших губерніях, а на початку 1858 року таємний голов­ний комітет був зроблений явним і вже отверто занявся підготовкою реформи. Літом 1858 року при Головному Комітеті була заснована спеціальна Редакційна Комісія, яка занялася систематичним зводом усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними коміте­тами. До цієї комісії були закликані також два видатні українські діячі, поміщики Чернігівської Губернії Василь Тарновський і Гри­горій Галаган, які працювали в своєму ґуберніяльному комітеті й енергійно обстоювали інтереси селян.

Як у головному Комітеті, так і в редакційній Комісії розпочалися завзята боротьба між представниками двох напрямків: один обстою­вав інтереси поміщиків і намагався перевести реформу так, щоб се­ляни дістали як найменше землі й заплатили за неї поміщикам як найдорожче; другий обстоював інтереси селян. Спочатку головою ре­дакційної комісії був Генерал Ростовцез, щирий прихильник лібераль­ної реформи, яка мала наділити селян можливо більшим наділом зем­лі. Йому дуже помагав міністр внутрішніх справ Мілютін. Але коли в початку 1860 року Ростовцев помер, цар на його місце призначив оборонця поміщицьких клясових інтересів ґрафа Паніна, якому вда­лося значно обтяти проект, виготовлений Ростовцевим. Вкінці ре­форма була опрацьована, прийнята Державною Радою й проголошена в формі царського маніфесту з 19 лютого 1861 року.

Увільнення селян із кріпацтва мало наступити не відразу, а ступнево, протягом двох років. Селяни діставали на свою власність землю, на якій вони раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, який мали сплачувати протягом 20 років. Розмір землі, яка припадала на кожну мужеську душу, був установлений ріжно, в залежності від якости землі й характеру господарства. З цього погляду губернії імпе­рії були поділені на кілька груп, при чім українські губернії лівобе­режні й правобережні були виділені в особливі групи. Але розмір наділу землі взагалі був зменшений на 40%, на Чернігівщині на 25%, у Харьківщині на 31%. Взагалі земля була оцінена дорожче від дій­сної вартости й селяни переплатили принаймні на 45% більше, ніж мусіли б по справедливості заплатити. Розмір наділу на одну душу мужеського полу був установлений для українських губерній пере­січно в 4'/2 десятини (він хитався від 2 3/4 до 6 десятин). Ціла катего­рія селян так званих «дворових», тих, що були в свій час відірвані від хліборобської праці і взяті поміщиками для ріжних домашніх послуг, зовсім не одержали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану. Взагалі селяни, хоча ставали особисто вільни­ми, не діставали тої суми громадських прав, із яких користали інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під особливу опіку провінціяльної адміністрації, були звязані в своїх рухах волею тієї сільської громади, до якої кожний був приписаний; нижчий сіль­ський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована.

Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливо з спосо­бу її переведення. По багатьох місцевостях Росії, в тім і на Україні вибухали розрухи й нерідко реформу доводилося здійснювати за до­помогою військової сили. Не була зовсім удоволена з реформи й радикальніша частина інтелігенції. Та все-таки колишнє примітивне рабство було скасоване й перед освіченими кругами громадянства ста­вало тепер завдання поширити серед увільненої з кріпацтва сільсь­кої маси освіту, розвинути її політичний виднокруг, допомогти їй стати свідомими громадянами держави. Це було тим більше на часі, що уряд заповів реформи адміністрації, суду й запровадження зем­ської й міської самоуправи. Головна увага була звернута на поши­рення серед народніх мас освіти: на створення популярної літерату­ри, на видання підручників та на організацію школи. На цьому полі за розмірно короткий час було чимало досягнуто. Куліш зорганізу­вав у Петербурзі видавництво народніх книжок і шкільних підруч­ників. Костомарів організував публичний збір грошей на цю мету. Почали організовувати школи; для дорослих улаштовувано освітні курси по неділях, через що й самі школи здобули загальну назву «надільних» шкіл. їх улаштовували й по містах і по селах. Багато студентів пішли простими народніми учителями по селах, інші брали посади сільських писарів, знов же інші продавали по ярмарках книж­ки. Це був початок того «ходження в народ», яке пізніше прибрало характер соціял-революційної пропаганди. Але спочатку в діяльності цих студентів і взагалі інтелігентів, які відмовлялися від продовжен­ня своєї науки, від карієри, часом навіть поривали з своїми близьки­ми, щоб віддати всі сили на служения народові, не було ніякої рево­люційної мети, а тільки бажання піднести культурний рівень мас.

Одначе провінціяльна адміністрація, а часом і поміщики підоз­ріло ставилися до таких просвітителів. Особливо поміщики на Пра­вобережжі з великим недовірям ставилися до культурно-просвітньої діяльности серед народу, до поширення українських популярних бро­шур і підручників. Вони засипали російську адміністрацію доносами на «хлопоманів», — так охрестили вони людей, які захоплювались інтересами «хлопів», обвинувачуючи їх у соціял-революційній пропа­ганді, й добилися, наприклад, того, що деякі українські книжки було заборонено продавати на правобережній Україні, тимчасом як вони зовсім вільно продавалися на лівому березі, в сусідніх полтавській і чернігівській губерніях.

Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса при­хильно ставилися до української літератури й до українських націо­нально-просвітніх змагань. Російські журнали обох головних напрям­ків, так званих «западників» і «славянофілів», охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з поля української історії або етнографії. В українцях вони бачили союзників і товаришів у ділі виборення емансипації для кріпацької маси. Але вже в 1861 році відносини почали мінятися. Розвиток укра­їнської літератури й зріст української культурно-національної діяль­ности почав тривожити націоналістичні великоруські круги, які хоч і називали себе славянофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх славянських народів Росії, або, вживаючи вислову російського поета Пушкіна, стояли за те, щоб «усі славянські потоки злилися в російському морі». На сторінках славянофільських, а потім 'і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діялєкт, і що нема ніякої потреби тво­рити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народніх мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки з польського боку почу­лися голоси, що українці не мають підстав для самостійного націо­нального розвитку, бо українці належать до польського племени й українська мова це тільки діялєкт мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони виставляли чисто польським краєм. Навіть жиди виступили проти українського руху, добачаючи в ньому небезпеку державного сепа­ратизму.

Український орґан «Основа» енергійно відбивав ці атаки на всіх фронтах. Костомарів і Куліш у блискучих статтях боролись як із ве­ликоруським високодумством і нетерпимістю, вбачаючи в них темну спадщину старих московських часів, так із претензіями поляків до українських земель. Збиваючи закиди сепаратизму, редакція «Осно­ви» формулувала українську національну програму в дуже скромних домаганнях свободи літературного розвитку й народньої школи та просвіти, підкреслюючи свою строгу державну льояльність і навіть брак яких би то не було політичних аспірацій. Костомарів переніс спір на сторінки загряничного журналу «Колоколъ», видаваного еміґран-том Герценом у Льондоні; в своєму листі до редакції «Колокола» Ко­стомарів так сформулував тодішні українські бажання: українці дя­кують цареві Олександрові II за його наміри увільнити кріпаків (лист був видрукований у «Колоколі» на початку 1860 року) й просять лише, щоб він визволив народ не тільки по імени, але щоб народ ко­ристувався перед законом рівнями правами з дворянством, бо інакшої свободи уперта в своїх сгарих переконаннях Україна не розуміє. «Ми бажали би крім того, каже далі Костомарів, щоб уряд не тільки не перешкаджав нам, українцям, розвивати свою мову, але щоб він поміг нам у цій справі й видав розпорядок, щоб у школах, котрі, як він сам заявив, будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рід­ною, зрозумілою йому мовою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвивати свої знання. Більше ми не будемо жадати й домагатися для себе вла­стиво нічого, крім спільних із усією Росією бажань. Навпаки, ми ба­жали б, щоб усі інші славяни злучилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не зсепожираючої татарсько-німецької московщини. В май­бутньому славянському союзі, в який ми віримо й якого сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, з захованням єдности, заснованої не на згубній мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправносте: й своєї власної користи». Цей нарис укра­їнської програми кінчить Костомаров енергійною апострофою до ро­сіян і поляків: «Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом»!

Українсько-російський і українсько-польський спори загострили­ся з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання проти Росії, яке вибухло в 1863 році. Підготовка цього повстання, яка велася також і на правобережній Україні й мала своїм осередком Київ, спри­яла між іншим появі одної громадської течії, яка значно зміцнила український рух. Я вже згадував про романтичне українофільство се­ред польської шляхти на Правобережжі й про так звану українську школу в польській літературі. З цього плятонічного українофільства виросла в кінці 50-х років течія, котра українське національне питан­ня поставила й розвязала для себе зовсім радикально, — просто поки­нувши польський національний табор і перейшовши до українського. Ця течія виникла серед освіченої шляхетської молоді Київщини й Волині, яка вчилася в київськім університеті. Вона мала своїх попе­редників і ідейних батьків у представниках літературної української школи, але ще більший вплив мали на неї демократичні й радикаль­ні ідеї, які ширились із-за кордону емісарами польських революцій­них організацій і які взагалі доходили на Україну з Західньої Европи. Вже скоро після погрому польського повстання 1830—31 років проявився серед польської шляхти на правому березі Дніпра своє­рідний рух, який дістав назву «балагульства». Це була свого роду де­мократична реакція шляхти проти панської пихи маґнатів, це був ро­мантичний порив протесту проти умовних форм життя та перестарілих поглядів і понять; вона сполучувалася з ідеалізацією козаччини, як ідеалу вільного демократичного ладу, й виявлялася в змаганні на­слідувати простоту відносин селянського життя, в уживанні народньої української мови, в ношенні народньої одежі, співанні народніх пісень і т. д. Балагули при всіх своїх крайностях і дивацтвах усе-таки будили думку про Україну, про якісь старі українські традиції. Під впливом соціял-революційних ідей, які приходили з заходу, в 50-х роках серед студентської молоді зпоміж шляхти виникла реакція проти балагульства в формі так званого хлопоманського руху. Хлопомани прийняли симпатії балагулів до українства, але вони осуджу­вали піяцтво й розпущеність балагулів і вимагали поважного відно­шення до життя: вони говорили про потребу емансипації кріпацької маси, про демократизацію суспільних відносин та про активне служення народу, щоб загладити гріхи своїх батьків і дідів перед цим народом. Хлопомани в цьому зовсім сходилися з лівобережними на­родниками. Коли з початком 60-х років серед польської студентської молоді в Київі почалась активна підготовка повстання, хлопомани не схотіли брати в ньому участи, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народнім масам, бо ведеться під старими недемократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю — не в польському шляхетському таборі, а серед укра­їнського сільського люду, якому це повстання чуже й непотрібне. Ко­ли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводом Володи­мира Антоновича зробила сміливий крок, оповістила себе українцями, вийшла з польських студентських організацій і разом із студентами з лівого берегу заснувала окрему українську громаду. Рїа закиди з польського боку в зраді і ренегатстві Антонович відповів на сторінках «Основи» своею знаменитою «Сповіддю». Він заявив у ній, що щляхтичі-поляки, які живуть на Україні, мають перед судом своєї власної" совісти тільки, два виходи: або полюбити народ, серед якого вони жи­вуть, перейнятись його інтересами, повернутися до народности, ко­лись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любовю по мірі сил спокутувати те зло, яке вони зробили народові, котрий ви­ховав багато поколінь шляхетських кольоністів і котрому ці кольоністи за кров і піт платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, моралі, гідности, або ж залишитися в ролі ненависних наро­дові зайдів-паразитів, визискувачів чужої праці, ворогів національ­ного розвитку цього народу. Антонович заявив, що він для себе вибрав перший вихід і тому не боїться ніяких докорів, бо має чисте сумління:' він вертається до народности своїх предків, із табору чужинців-визискувачів переходить у табор, який хоче працювати для добра укра­їнського народу. За прикладом Антоновича пішли не дуже численні представники шляхетської молоді, але це все були здебільшого дуже цінні одиниці, з котрих деякі згодом віддали великі заслуги україн­ській літературі й політичному рухові: вистане назвати імена самого Антоновича, що став професором київського університету й знамени­тим ученим, видатного лінгвіста Костя Михальчука, етнографа Бориса Познанського, економіста Тадея Рильського й цілий ряд інших.

Попервах російський уряд не звертав особливої уваги на зрісг українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-просвітні завдання. Російська адміністрація навіть почала була видавати розпорядки й відозви. до народу українською мовою, в інтересах зрозумілосте для сільської маси. Кулішеві навіть було доручено перекласти закони про селян­ську реформу українською мовою, а в Київі коштом шкільної округи було видано кілька українських книжок для народніх шкіл. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух поль­ського повстання дав російській реакційній пресі, на, чолі якої стояв впливовий публіцист Катков, привід кричати, що за польськими пов­станням вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів; була пущена вигадка, ніби український рух повстав наслідком «польської іитриґи» й вигаданий на те, щоб ослабити Росію. Почалася плянова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл і проти літератури, ведена як у Москві й Петербурзі, так і в Київі, Одесі та по інших містах. Російське суспільство обхопив вибух мос­ковського шовінізму, а, вислуговуючися перед урядом, ріжні українські перевертні й москвофіли старалися публично доводити, ніби український народ не хоче ані української школи, ані мови, засипали російську пресу ріжними наклепами й доносами на діячів українського руху. Все це збудило традиційну підозрілість і недовіря російської адміністрації й уряду до українського руху. Діяльність народників і хлопоманів на культурно-просвітньому полі викликала страх перед соціял-революційною пропагандою серед народу, а розвиток україн­ського національного руху збудив примару українського сепаратиз­му. Російський уряд взагалі ніколи не вірив, що на Україні зникли змагання до автономії, до державного сепаратизму, й ніякі запев­нення, що український рух має лише чисто літературні й просвіта! цілі, його не заспокоювали. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціяльної адміністрації донесення про розвиток української пропаганди не тільки серед селян і міщан, але й серед війська, й що метою цієї пропаганди є «відділення України від Росії». Це а звязку з постійним цькуванням з боку російської преси дуже стривожило уряд. Він розпочав репресії. Не помогли колективні заяви українців, наприклад, лист до редакції Катковського «Русскаго Вестника» з Київа, в кінці 1862 року, за підписом 21 громадянина з Антоновичем, Рильським, Житецьким, Чубинським на чолі, де автори рішуче про­тестували проти обвинувачення українських діячів у пропаганді дер­жавного сепаратизму України від Росії й заявляли, що їх одиноке змагання — це «вжити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитися, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби і вміти їх заявити, одним словом через свій внутрішній розвиток стати на той громадський сту­пінь, на який його ставить закон». Та це не могло розвіяти підозрінь уряду. В Київі, Харьков!, Полтаві, Чернігові й на провінції були пе­реведені численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська й Полтавська громади були цілком розгромлені й найактивніші їх члени, так само, як і низка українських діячів у Київі та Харькові, після тюрми й слідства були заслані до далеких північних губерній Росії (П. Чубинський, Ол. Коииський, В. Лобода, П. Єфименко, Ст. Ніс та інші); багато було вислано з місць їх побуту до других ґуберній, багатьох урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кілька поміщиків або їх дітей інтерновано в їх маєтках без права виїздити, «Чернігівський Листок» припинено, всі недільні та інші школи з українським навчанням закрито. Цар вислав на Україну свого фліґель-адютанта Мезенцева .спеціально розслідити справу «малоросійської пропаганди». Нарешті в 1863 р. міністр вну­трішніх справ Валуев видав циркуляр із забороною видавати укра­їнські книжки для школи й народнього читання, мотивуючи тим, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови». Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70-х років, коли рух знову був ожи­вився. Несприятливі умови для розвитку українського національного руху в межах Росії змусили українських діячів звернути свої по­гляди на ту частину української території, яка перебувала під владою Австрії в значно відмінних політичних умовах і па якій уже від кількох десятків років почалося національне відродження, в значній мірі під впливом українського письменства в Росії. Це була Галичина.