Джерела 2 страница

Хай буде йому вічна пам’ять від вдячних нащадків!

Микола Рябовол –

український державник

із Кубані

Повалення в 1917 р. російського царату започаткувало змагання українського кубанського (чорноморського) козацтва за звільнення свого краю від московського панування. Ці змагання висунули ряд визначних кубанських політичних діячів, серед яких особливе місце посідає Микола Рябовол.

Микола Степанович Рябовол народився 17 грудня 1883 року в станиці Дінській у багатодітній козацькій родині. Його батько був станичним писарем і мав 13 дітей. Тому своєму первісткові Миколі він дав змогу закінчити лише початкові класи Катеринодарського військового реального училища. Кошти для подальшої освіти юнакові довелося здобувати самотужки. Навчався на механічному факультеті Київського політехнічного інституту. Був одним із творців Чорноморсько-Кубанської залізниці і головою її правління, а також головою Кооперативного союзу.

В роки Першої світової війни М. Рябовол служив прапорщиком інженерних військ, а повернувшись на Кубань, брав активну участь у громадському і політичному житті. Працював у обласному Продовольчому комітеті. Користуючись серед козаків надзвичайною популярністю, швидко висунувся на чільне місце в першому представницькому органі краю – Кубанській військовій раді.

Вже тоді виявився палкий український патріотизм Миколи Рябовола. Головуючи на засіданні Військової ради 24 вересня 1917 року, яка розглядала питання державного устрою Росії, він тепло вітав присутніх представників України і запросив їх на сцену, де засідала президія. Зал вітав їх бурхливими оплесками й вигуками “Слава!” Звертаючись до російської частини козаків, він сказав: “Братья казакі-лінєйци, я убєждьон, что ви нє осудітє, а поймьотє вашимі серцамі тє чувства, какіє наполняют мою душу, нє только мою, но і души всєх казаков-чєрноморцев в настоящій момєнт. Прівєтствуєм же послов Матєрі-Украіни язиком наших отцов, дєдов і прадєдов” (вигуки: “Просимо, просимо!”).

Далі Рябовол говорив українською мовою: “Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Та не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б... Та минула лиха година, прийшла воля, і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо, де зорить уже любов між людьми, де жде нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасателі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі...”

Військова рада на другій сесії поповнила свій склад депутатами від горців, міст і корінного некозацького населення, після чого проголосила себе Крайовою радою з повноваженнями Установчих зборів й ухвалила Конституцію Кубані. Кубанська область стала республікою (з назвою Кубанський Край) у складі Російської Федеративної Республіки. Як парламент мала діяти Законодавча рада, яка обирала виконавчу владу – Крайовий уряд – і військового отамана, який мав функції начальника військових сил та представника Краю і право вето щодо законів, ухвалюваних Законодавчою радою. Головою Законодавчої ради став Микола Рябовол.

Після повалення в Петрограді Тимчасового уряду Кубань не визнала більшовиків, її органи перебрали на себе всю повноту влади. 28 січня 1918 р. Законодавча рада проголосила Кубанську Народну Республіку (яка на майбутнє входила б до Російської Федеративної Республіки), але вже 16 лютого, під час наступу на Північний Кавказ більшовиків, – самостійність і незалежність від Росії Кубанської Народної Республіки.

Невдовзі весь Північний Кавказ опанувала Червона армія, і Законодавча рада та крайовий уряд разом із нечисленними об’єднаними частинами козацького війська і білої Добровольчої армії відступили Дон.

У травні 1918 р. Микола Рябовол очолив делегацію Законодавчої ради до Києва для переговорів із Гетьманом Павлом Скоропадським про налагодження міждержавних стосунків та взаємодії в боротьбі з більшовицькою навалою. Делегація в Києві була прийнята доброзичливо. Дехто з представників українського уряду говорив про автономію Кубані у складі України, інші бачили її у федерації з Україною. Кубанці наполягали на федеративному зв’язку. Особливих розходжень не було. Незалежно від пізнішого визначення форм співжиття український уряд негайно надавав значну кількість гармат, набоїв, кулеметів, рушниць, обіцяв допомогу військовою силою, для чого розпочали готувати десант із Криму на Тамань бригади генерала Натіїва.

Проте за відсутності Рябовола 23 червня 1918 р. в Новочеркаську на нараді представників Ради й уряду під головуванням Луки Бича більшістю голосів було ухвалено історично хибне рішення: замість єднання з Україною було укладено союз із Добрармією генерала Антона Денікіна, що, зрештою, для Кубані й України мало катастрофічні наслідки. Все, що сталося після цього на Кубані (денікінський терор, більшовицьке винищення свідомого козацтва так званим розкозачуванням, колективізація і депортація значного числа людності в північні райони імперії, винищення національної інтелігенції, викорінення козацького духу, примусова русифікація і вписання українського населення до російської національності, планове заселення станиць російським етносом…), було наслідком цього рішення.

Зі звільненням Кубані від більшовиків Денікін прагнув установити там свою диктатуру. Не змігши домовитися з Радою та урядом про потрібні йому зміни до кубанської Конституції, він вирішив стати диктатором через скликання Надзвичайної кубанської ради, на якій добитися обрання на посаду голови Ради свого ставленика. Тому козаки російського походження і добровольці повели шалену агітацію проти Рябовола, якого Денікін вважав небезпечним ворогом Росії.

Однак 24 жовтня 1918 року Надзвичайна рада головою Кубанської крайової ради обрала Миколу Рябовола (253 голоси “за”, 5 “проти” і 83 утрималися). Денікін назвав це перемогою соціалістів, хоча насправді Рябовол був свідомий українець, палкий патріот Кубані і надзвичайно здібна людина, що в найскладніших умовах не губився і швидко знаходив вихід. В Раді він був “божищем”, не було випадку, щоб його поради не послухали.

Рада на чолі з Рябоволом відстоювала суверенні права своєї республіки. 4 грудня 1918 р. на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято нову Конституцію, якою назву Кубанська Народна Республіка змінено на Кубанський Край.

Слабкіше організаційно впорядковані Ставропільщина, Терек,Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія – відокремлена в 1896 р. царським урядом від області Кубанського козацького війська територія на північно-східному узбережжі Чорного моря з містами Новоросійськом, Туапсе, Сочі. – Р. П.) покірно підпали під денікінський чобіт. Так із Північного Кавказу лишилася одна Кубань, що чинила супротив і ніколи добровільно не визнавала диктатури Денікіна і його ідеї відродження “єдиної і неділимої” Росії.

З дипломатичних міркувань Рада декларувала добровільне об’єднання всіх усамостійнених із розпадом імперії народів у одну всеросійську федеративну республіку на засадах домовленостей в наново скликаних Всеросійських установчих зборах. По суті ж це були абстрактні міркування (на противагу денікінським планам насильного відтворення Російської імперії), які життям не підтверджувалися: три прибалтійські держави, що проіснували до 1940 р., не намагалися об’єднатися; закавказькі держави від конфедерації перейшли до самостійності, а грамота Гетьмана Павла Скоропадського про федерацію з білою Росією, якої не існувало в реальності, викликала державний переворот.

Рябовол послідовно боровся зі свавіллям денікінського уряду у Краї, різко протестував проти його каральних акцій у станицях Таманського відділу. В цьому протистоянні М. Рябовол завжди спирався на патріотичні сили. На керівні урядові посади сміливо рекомендував молоді українські кадри. Висуваючи тридцятирічного інженера В. Іваниса на посаду міністра торгівлі і промисловості, сказав: “Молоді недосвідчені навчаться, зате не крастимуть, як кваліфіковані зайди”.

Всупереч імперським намірам Денікіна, Законодавча рада ініціювала об’єднання Дону, Кубані й Тереку в Південно-Російський Союз на засадах федерації. Перед від’їздом на конференцію цих країв до Ростова голова кубанської делегації Микола Рябовол, жартуючи, казав у колі близьких приятелів: “А все ж я певен, що мене добровольці вб’ють. Чи тепер, чи в четвер, а таки вб’ють, розбишаки… Москалі вміють свого добиватися…” На ці слова не звернули особливої уваги.

На конференції зіткнулися дві протилежні думки: одна була за утворення союзу козацьких військ і за спілку з Добровольчою армією, а друга – за об’єднання козацьких земель на федеративних засадах в один державний організм, із залученням до нього на тих же засадах України й Закавказзя. Першу репрезентував голова Донського кругу В. Харламов, а другу висував голова Кубанської крайової ради Микола Рябовол.

На першому засіданні 13 червня 1919 р. Рябовол виступив із великою промовою, що містила різкі застереження проти свавілля денікінського уряду на теренах Північного Кавказу. Голова Крайової ради, зокрема, сказав: “Кубань не могла визнати большевиків і не може визнати також “Особоє совєщаніє”, що складається з осіб, нам не відомих. Ми вважали, що треба негайно приступити до об’єднання державних формувань, які борються проти большевиків, цебто Дону, Кубані, Тереку, України, Добрармії, Грузії та інших, але на своєму шляху зустрічали дуже багато перешкод. Тоді виникло питання про організацію не всіх державних формувань, які борються проти большевиків, а тільки козацьких країв – Дону, Кубані й Тереку. Через хибну політику керуючих Добрармії ми були ізольовані від усіх, і без нас розв’язалася нова війна з Чечнею. Коли прийшли добровольці в Чорноморську губернію і завели там губернаторський режим, то з населенням у 200000 людей вони так упоралися, що геть все чисто обернулося в большевиків, і там тепер іде суцільне вигублення козаків... В Ставропільській губернії теж було заведено такий режим, яким ніхто не був задоволений, і нам довелося тяжко боронити цю губернію. В той час як ми мусили вам (донцям) давати поміч, нам треба було надсилати частини війська для придушення повстань в Ставропільській губернії. Це були наслідки того режиму, що насадило “Особоє совєщаніє”.

Пізно вночі Микола Рябовол повертався до свого помешкання в готелі “Палас” і в холі готелю був підступно забитий двома пострілами в голову. Напад здійснили співробітники денікінського “Особого совєщанія”.

Збулося передчуття Рябовола про свою загибель від рук москалів.

Так трагічно закінчився життєвий шлях великого українського кубанського трибуна й організатора.

Денікінці зробили все, щоб унеможливити викриття й покарання вбивць. Така була “подяка” московитів Кубані за наданий їм притулок.

Тлінні останки Рябовола потягом були привезені до Катеринодара і з великими почестями поховані на історичній Кріпосній площі. Після промов над домовиною при переповненому залі театру відбули незабутню жалобну академію. Дуже багато станиць прислали на похорон свої делегації.

Вбивство Рябовола стало початком кінця денікінщини. Обурені козаки, що становили до 80% денікінського війська, почали кидати фронт. На адресу Ради й уряду масово надходили зі станиць громадські ухвали з вимогами розриву з Добровольчою армією і з погрозами припинення надсилання до фронту вояцьких поповнень.

Сесія Крайової ради на знак жалоби по Рябоволу вкрила його крісло скорботним крепом і ухвалила залишити Рябовола довічним головою Ради, не обирати нового голову, а лише його заступника.

Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші, що став народною піснею, кубанський козак Дмитро Петренко.

Плач, Кубане, краю рідний,

Лежить убитий син твій бідний.

Нема слів, щоб все сказати,

Наша люба рідна мати.

За що доля нас карає

Так тебе, наш рідний краю?

Нащо ворог наш запеклий

З того раю робить пекло?

Хіба ти, Кубане мила,

Таку долю заслужила,

Ще й в таку страшну годину,

Як борониш Україну?

Край все плаче і ридає,

Що Миколи вже немає.

Спи ж ти, любий наш Миколо,

Не забудем ввік ніколи,

Що зробив ти для народу,

Що помер ти за свободу.

Будем з тебе приклад брати,

Рідний край свій ми кохати!

Хай земля все пером буде,

Не забудуть тебе люди.

Будуть тебе пам’ятати

На Кубані в кожній хаті.

Спи ж ти, брате, любий друже,

Увесь край сумує дуже,

Густі сльози проливає,

Та й до гроба припадає.

Більшовицька влада робила все, щоб у народі згасла пам’ять про Миколу Рябовола, піддавши повному замовчуванню його ім’я, його життя і діяльність. Проте пам’ять про нього жила і обростала легендами. Ще в 70-х роках ХХ ст. автор цих рядків чув у станиці Старотитарівській розповідь про похорон Рябовола: “Везли його з Ростова кіньми і зупинялися в кожній станиці, щоб люди віддавали йому останню шану. Була велика спека, і, щоб запобігти розкладу тіла, воно було в труні залите медом...”

Незалежна Україна повинна гідно шанувати пам’ять свого вірного сина, борця за єднання Кубані з Матір’ю-Україною.

Перший прем’єр

Кубанської Народної Республіки

Лука Бич

Лука Лаврентійович Бич народився він 1870 року у станиці Павлівській Уманської полкової округи Єйського відділу в козацькій родині. Закінчивши Московський університет, молодий юрист Лука Бич одержав місце секретаря Новоросійської міської управи і через 2 роки став сильним кандидатом на виборну посаду місцевого міського голови. Проте у властей він мав репутацію людини лівих переконань, і тому влада всіляко перешкоджала йому в громадській діяльності.

Бич, людина освічена і діяльна, в 1900 р. перейшов на приватну службу до Східного товариства транспорту на Волзі й Каспійському морі, де невдовзі був призначений директором бакинського відділення. З роками він стає популярною особою, і в Баку його обрано в гласні міської думи, а в 1912 році Бич був обраний на посаду бакинського міського голови. До найбільших заслуг діяльності Л. Бича на цій посаді належить побудова 150-кілометрового водогону, внаслідок чого було розв’язане питання постачання Баку питною водою. Після Лютневої революції за призначенням Тимчасового уряду Лука Бич обійняв посаду начальника постачання Кавказької армії.

Після розвалу Кавказького (Турецького) фронту і самовільного відходу полків до Росії Бич повертається на Кубань і потрапляє у вир політичних подій.

З початком розпаду Російської імперії на Кубані постав найвищий представницький орган – Кубанська військова рада, до якого входили представники різних станів і народів.

Етнічно Кубанська область була неоднорідною. Панівне козацьке населення належало до об’єднаних у 1861 році в одне Кубанське козацьке військо двох військ: Чорноморського та Кавказького лінійного. Чорноморці, що заселяли західну частину області, за походженням були українські козаки, переселення яких на Північний Кавказ почалося від 1792 року. Лінійці населяли східну частину Кубані й були переселенцями з Дону, Волги, Слобідської України, Запорожжя, Катеринославщини, Полтавської та Чернігівської губерній. Представники чорноморців у Раді тяжіли до України, представники лінійців – більше до Росії. Некозацьке населення (т. зв. новгородні) було переважно українським. Південну, гірську, частину області займали автохтонні кавказькі народи.

Військова рада 29 вересня 1917 року зібралася під головуванням Миколи Рябовола з програмою місцевих Установчих зборів. Передусім Рада встановила нову назву для колишньої області – Кубанський Край, а тому і Військову раду перейменувала на Кубанську крайову раду. З її складу було виділено Законодавчу раду (46 козаків, 46 новгородніх, 8 горців), яка 28 січня 1918 року проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Головою Кубанського крайового уряду обрано Луку Бича. На приватній нараді депутатів-чорноморців було прийнято резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, про яку вже було відомо, що вона відокремилася від Росії.

В той час кубанське військо майже все перебувало на фронтах. Збільшовичені частини, що покинули Турецький фронт, зайняли територію всього Північного Кавказу. Під їхнім натиском уряд і Законодавча рада змушені були залишити м. Катеринодар. З метою звільнення Кубанської Народної Республіки від більшовиків Законодавча рада й уряд в закубанській станиці Новодмитрівській уклали тимчасову угоду з генералом Корніловим, який з малочисельною Добровольчою армією прорвався на Кубань із зайнятого більшовиками Дону. 27 березня 1918 року з частин Кубанської та Добровольчої армій була утворена підпорядкована генералу Корнілову об’єднана армія. Невдовзі Корнілов загинув, а Добрармія на чолі з генералом Денікіним разом з урядом і Радою відступила на Дон, що в той час повсталим козацтвом був звільнений від червоних.

З Дону до Києва виїхала делегація на переговори з урядом Гетьмана Павла Скоропадського для встановлення міждержавних стосунків. Делегацію в Києві прийняли тепло. Переговори виявили спільне прагнення до тісніших зв’язків. Сходилися на федеративному об’єднанні. Незалежно від подальших форм співжиття український уряд негайно надавав кубанцям значну допомогу зброєю, обіцяв допомогу живою силою шляхом висадки десанту на Тамані.

Такий поворот подій не сподобався делегатам-лінійцям. Вони покинули Київ і поспіхом повернулися на Дон, де повели шалену агітацію серед кубанців проти спілки з Україною і за союз із Добрармією.

Незалежно від урядових представників до Києва безпосередньо з Кубані прибули посланці від свідомих українців – Української кубанської національної ради, очолюваної С. Левицьким, який перед приходом більшовиків був особистим секретарем голови уряду Луки Бича. Ця делегація привезла відомості про настрої населення, розвиток подій і відносин у станицях. Водночас кубанські українці усвідомлювали, що повернення Добровольчої армії значно загострить стосунки між ними і росіянами та загальмує процес пробудження національної самосвідомості місцевого українського населення, тому покладали надії на Україну і нетерпляче чекали на допомогу з її боку. Обом делегаціям Київ обіцяв надіслати допомогу.

На початку червня 1918 р. проти більшовиків повстали станиці Таманського півострова. Повстання виникло без відома кубанського уряду, який на той час перебував у вигнанні на Дону. Очолив повстання полковник Перетятько. Штабом керував полковник Іполит Кам’янський, осавул Г. І. Горпищенко командував оперативним відділом, а інженер Каштанів – контррозвідкою. Була і своя флотилія, якою кермував полковник Толмачов. Цей гурток, в якому провідну роль відігравав Горпищенко, ставився до кубанського уряду неприхильно за те, що він утік на Дон, покинувши напризволяще кубанців.

Таманські повстанці на власну руку зв’язалися з німцями, які на той час окупували Крим, і попрохали допомоги. Ті не відмовили, надали зброю, набої та амуніцію, та ще й вислали відділ, який мав на озброєнні гармати. Допомігши визволити від більшовиків Тамань, німці повернулися до Керчі.

Флотилія повстанців висадила десант в Ахтарях Єйської полкової округи і зайняли цю портову станицю.

Таманські козаки, що вважали себе частиною Кубанської армії, трималися до приходу Добровольчої армії, яка входила до таманських станиць, фактично вже звільнених повстанцями.

Та пройшло небагато часу і денікінці почали каральні експедиції проти волелюбних таманців, які, прагнучи створення кубанської армії, вважали себе непідлеглими денікінському командуванню.

23 червня 1918 року в Новочеркаську відбулося історичне засідання кубанського уряду, на якому вирішувалося питання, з ким далі пов’язати свою долю: з Україною чи з Добровольчою армією. Більшістю голосів проголосували за спілку з Добровольчою армією.

Найбільша провина в цьому лягає на Л. Бича, бо за його тодішнього авторитету більшість йшла за ним, і коли б він проголосував за Україну, то й більшість була б за неї. Далася взнаки його “національна невиробленість” (оцінка В. Іваниса), бо на той час Бич ще був більше козаком, ніж українцем. Все, що сталося після цього на Кубані: “денікінський терор, більшовицьке винищення свідомого козацтва за так званого розкозачування, колективізація і масова депортація козацької людності в північні райони імперії, винищення національної інтелігенції, викорінення козацького духу, примусове російщення і вписання козацького населення до російської національності, планове заселення Краю російським етносом” – було наслідком цього голосування.

Денікін, ніби побоюючись, щоб кубанці не передумали, на другий день рушив у Другий кубанський похід.

Зі звільненням Кубані від більшовиків Лука Бич, повернувшись до Катеринодара, змушений був, як голова уряду, заходжуватись над розв’язанням висунутих політичним моментом і майже нездоланних проблем. Важко було поєднати інтереси Кубані з поглядами і вимогами Добровольчої армії, особливо в питаннях про взаємини з Доном, Україною і Німеччиною, з різноплемінними сусідами козацьких земель, про права Кубані, що проголосила свою Конституцію, про окрему Кубанську армію, про постачання Добровольчої армії. У випадках, що стосувалися порушення відновлених революцією козацьких прав, голова уряду мусив виявляти тверду наполегливість, незважаючи на незадоволення А. Денікіна та його оточення. Білогвардійці створили Л. Бичу репутацію українофіла-самостійника, внаслідок чого лінійці стали противниками його кандидатури на посаду кубанського військового отамана. Обрано було лінійця О. Филимонова, після чого Л. Бич відмовився від посади голови уряду, залишившись членом Законодавчої ради.

На початку 1919 року Крайова рада призначила Луку Бича головою делегації на Паризьку мирну конференцію. Представники козаків були переконані, що боротьба з червоними може завершитися успішно лише за підтримки й спільних воєнних дій усіх волелюбних сусідів. Зустрівши в Парижі посланців кавказьких горців, делегація обговорила з ними проект договору дружби і затвердила його підписами своїх членів. Однак такі акти не відповідали намірам денікінських верхів, що не визнавали ніяких автономних прав для національних областей імперії. Денікін наказав заарештувати Луку Бича та інших членів делегації за зраду. Арештовано було делегата-священика Олексія Кулабухова, який привіз проект цього договору з Парижа і зачитав його 10 вересня 1919 року на засіданні Крайової ради. Суд над Кулабуховим, його страта та наступний розгін Крайової ради стали причинами падіння і самої Добровольчої армії, оскільки кубанські полки, що становили до 80% бойових частин, почали повертатися додому.

В цей час за кордоном Лука Бич марно намагався пробити стіну байдужості сильних світу до долі Кубані, добитися визнання її державності. Усвідомивши свою помилку в Новочеркаську, він закликав Кубанську Раду діяти спільно з Україною. Але час було втрачено. Українська Народна Республіка втратила майже всю свою територію, її війська знемагали у боях, в оточенні ворожих армій.

Коли Кубанська армія залишила кордони Краю, Лука Бич залишився на еміграції. З 1922 р. він – професор економічного факультету Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина), а згодом був її ректором. Написав низку наукових праць із банківництва, місцевого самоврядування та господарства, а також кілька підручників.

12 січня 1944 р. Лука Лаврентійович Бич відійшов у вічність.

У другій книзі спогадів В. Іваниса “Стежками життя” вміщено портрет Луки Бича з написом: “Л. Бич – перший прем’єр, політичний дороговказник Кубані”.

На жаль, цей “дороговказ” пізно збагнув правильний напрям, що й стало однією з причин української поразки.

Степан Манжула –

борець за об’єднання

Кубані з Україною

Серед політичних діячів Кубанської Народної Республіки, що постала в час розпаду Російської імперії в 1917 році, одне з чільних місць належить Степанові Манжулі.

Степан Федорович Манжула народився в сім’ї отамана кубанської станиці Дінської в 1885 р. і був старшим з восьми його дітей. Предки Манжули переселилися на Кубань з території колишнього Переяславського полку в 1821 році. В сім’ї завжди пам’ятали своє українське коріння. На почесному місці в ній завжди зберігався томик “Енеїди” Івана Котляревського. Степан Манжула закінчив військову гімназію і разом зі своїм станичником Миколою Рябоволом вступив до Київського політехнічного інституту. Навчався на агрономічному факультеті. У студентські роки вступив до Кубанської філії Революційної української партії. Одружився Степан з Олександрою Гирко, а Рябовол – з її сестрою Ганною, і таким чином друзі поріднилися.

З початком революції Степан Манжула потрапляє у вир політичних подій на Кубані. Як член Крайової і Законодавчої рад він взяв участь у проголошенні Кубанської Народної Республіки, ухваленні її Конституції, і далі брав активну участь у розбудові держави.

У складі Ради був учасником Крижаного походу, відступаючи під натиском переважаючих більшовицьких збройних сил на Дон.

З Дону на чолі з Миколою Рябоволом до Києва відбула делегація на переговори з Гетьманом Скоропадським, де було узгоджено наміри обох сторін про об’єднання на федеративних засадах. Проте за відсутності голови Ради Рябовола голова кубанського уряду Лука Бич 23 серпня 1918 р. в Новочеркаську провів нараду у складі десяти членів уряду й Ради, на якій більшістю голосів було прийнято історично хибне рішення про союз із денікінською Добровольчою армією, що мало катастрофічні наслідки як для Кубані, так і для України. Проти цього рішення голосувало троє: Степан Манжула, Кузьма Безкровний і черкес Айтек Наміток.

З поверненням на Кубань загострилися протистояння між кубанцями і денікінцями. Денікін прагнув підпорядкувати всі людські й матеріальні ресурси Краю на відновлення “єдиної і неділимої” Російської імперії і застосував для цього жорстокі заходи.

Замість рішучого наступу на більшовицьку Москву Денікін все своє військо, що переважно складалося з кубанців, кинув на завоювання єдинокровної для більшості з них України. Так обернуся для кубанців цей “союз”.

Кубанська Рада на чолі з Рябоволом, спираючись на свою Конституцію, чинила диктаторським діям Денікіна відчайдушний спротив.

На початку 1919 року Рада послала на Паризьку мирну конференцію свою делегацію із завданням домагатися світового визнання незалежної Кубанської держави. Членом цієї делегації був і Степан Манжула. В Парижі делегація зустрілася з делегацією кавказьких гірських народів і уклала з нею союзницьку угоду про спільну боротьбу проти більшовиків. Розцінивши цю угоду як сепаратистську стосовно Росії, Денікін наказав віддати до суду членів делегації, що повернулися на Кубань.

Перед тим сталося вбивство денікінською контррозвідкою голови Ради Миколи Рябовола і відносини кубанців з Денікіним украй загострилися. Арешт і страта на шибениці делегата Олексія Кулабухова за оприлюднення на Раді привезеного з Парижа тексту договору з горцями, депортація до Стамбула “без права повернення на Батьківщину” десяти найактивніших членів Ради – самостійників спричинили вибух всенародного гніву. Станичні громади вимагали відкликання військ. Козацькі військові частини масово кидали позиції і поверталися додому. Фронт розвалився, що й стало причиною поразки Денікіна.

Разом із іншими депортували до Стамбула і СтепанаМанжулу. Він був палким прихильником об’єднання Кубані з Україною і непримиренним противником союзу з Росією. Ці свої погляди рішуче відстоював. Так, він гнівно вилаяв голову уряду Л. Бича, коли той у своїй промові назвав Україну сестрою, а не матір’ю Кубані. В полеміці з представниками Добрармії Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, що мають за територію Чорноморську губернію (вузька смуга чорноморського узбережжя з містом Новоросійськом,Туапсе, Сочі. – Р. П.), Манжула зіронізував: “Так, відвойовану кубанськими козакам”, – чим позбавив опонентів аргументації…

Повернутися на Кубань Манжулі не судилося. Невдовзі вона була окупована більшовиками. Йому довелося виїхати до Чехословаччини. Перші роки на еміграції як член Кубанської ради він брав участь у багатьох організаційних заходах з улаштування кубанців на чужині, співробітничав у виданні часопису “Кубанський Край”. Потім працював агрономом на Закарпатті.

За повідомленням онучки Степана Манжули, професора Торонтського університету Ольги Андрієвської, його 1945 р. у Празі арештувала совєтська контррозвідка, і він безслідно зник у московських катівнях.

Так трагічно закінчив свій життєвий шлях полум’яний український патріот Кубані Степан Манжула. Хай його ім’я збережеться в історії України вдячними нащадками!

Оборонець незалежності Кубані

Василь Іванис

Народився Василь Іванис у 1888 р. в станиці Настасіївській Темрюцького відділу на Кубані. Батько його Микола Потапович та мати Марія Степанівна (в дівоцтві Болотенко) походили з давніх козацьких родів. Виростав Іванис в українському середовищі, бо в ті часи всі козаки та їхні старшини розмовляли української мовою.