Конституційне право і політичні інститути японії

Держава у Східній Азії, розміщена на чотирьох крупних островах – Хоккайдо, Хонсю, Сікоку, Кюсю – і численних близько розміщених дрібних островах.

Територія – 372,2 тис. кв. км. Столиця – м. Токіо. Населення – 126,2 млн. чол. (1997 р.), 99,4 % – японці.

Офіційна мова – японська[409].

1. Конституція Японії

Тривалий період, аж до другої половини XIX ст., Японія перебувала в добровільній ізоляції, не підтримуючи практично ніякого зв’язку із зовнішнім світом. Однак у 1858 р., після падіння сегунату Едо і початку “реставрації Мейдзі” – відновлення єдиновладдя імператора, Японія відкрилися європейським культурним впливам. Одним із аспектів процесу інтенсивної інтернаціоналізації суспільно-політичного життя Японії став активний розвиток японського права та державного управління. Поширення демократичних ідей у японському суспільстві переконало імператорську владу в її неспроможності контролювати ситуацію у країні суто силовими методами. У частини японської політичної еліти, що утворювала так звану імператорську партію, сформувалася нова державно-політична свідомість[410]. Нею була усвідомлена очевидна необхідність прийняття основного закону держави. 11 лютого 22 р. епохи Мейдзі[411] (1889 р.) набула чинності Конституція Великої Японської Імперії (Конституція Мейдзі), яка стала першим із двох конституційних актів, відомих історії права Японії. Зразком для неї стала октроїрувана прусська Конституція 1850 р., яка склала основу для подальшого поширення німецького впливу на правову систему Японії. Конституція 1889 р. прокламувала принцип поділу влади. Вищою фігурою у державі був Імператор, який здійснював законодавчу владу “за згодою імператорського Парламенту”[412]. Імператор скликав і розпускав Парламент, лише Імператор міг зініціювати і віддати наказ про перегляд Конституції. Відповідно до Конституції особа Імператора оголошувалася священною й недоторканною (ст. 3), Імператор мав усю повноту верховної влади (ст. 4). У проміжки між сесіями Парламенту імператорські укази мали чинність закону (ст. 8). Імператор мав право оголошувати війну і був верховним головнокомандуючим. Хоча Парламент отримав право законодавчої ініціативи і приймав закон про бюджет, Уряд ніс відповідальність перед Імператором, а не органом законодавчої влади. Представницький орган був позбавлений будь-яких інструментів впливу на Імператора.

Конституція передбачала створення Таємної ради – вищого консультативного органу при Імператорові. Члени Таємної ради призначалися Імператором. Рада була незалежна від Кабінету і Парламенту, однак її санкція була необхідна для прийняття обома органами влади будь-яких значимих рішень.

Конституція закріплювала деякі права підданих: право вільного вибору місця проживання, професії, недоторканність житла, таємницю листування, свободу віросповідання, свободу слова, друку, зборів і право на справедливий суд.

Фактично до кінця ХІХ ст. в Японії остаточно склався авторитарний режим, що поєднував зовнішні атрибути європейських конституційних монархій з опорою на традиційні японські державні, правові і духовні цінності[413].

Поразка Японії у Другій світовій війні та її окупація військами Сполучених Штатів Америки були основною причиною, що визначила докорінний злам застарілих конституційних й адміністративних норм. Основою післявоєнної перебудови суспільства стала спільна Декларація, підписана главами Сполучених Штатів Америки, Англії, Китаю і Радянського Союзу в липні 1945 р. в Потсдамі. П. 10 Потсдамської декларації у якості мети окупації Японії проголошував демілітаризацію країни, демобілізацію японських збройних сил, покарання усіх військових злочинців. Вказувалося, що: “повинні бути усунуті будь-які перешкоди на шляху відродження і посилення демократичних тенденцій у японському народі. Повинна бути встановлена повага до свободи слова, віросповідання й ідей, а також до основних прав людини”[414].

Таким чином, необхідність кардинальних реформ у всіх сферах суспільного і політичного життя була очевидна. Тільки тепер ці реформи проводилися не японською владарюючою елітою, а країною переможницею, чиї цінності виявилися принципово відмінними від традиційно японських[415], однак визначально вплинули на подальший політичний і правовий розвиток країни[416].

У жовтні 1945 р. прем’єр-міністр Японії Кідзюро Сідехара сформував спеціальну комісію з вивчення питань конституційної реформи, поставивши перед її учасниками непосильне завдання – примирити закладені в Конституції Японської Імперії прусські великодержавні принципи з нагальними потребами демократизації держави. У лютому 1946 р. японський Уряд опублікував конституційний проект, який вносив незначні зміни в Конституцію 1889 р. Але оскільки цей консервативний проект не пройшов би рецензії у Далекосхідній комісії, наділеною повноваженнями контролювати хід конституційної реформи в Японії та слідкувати за відповідністю конституційних законопроектів змісту Потсдамської декларації, то він був відразу відхилений. У березні Уряд подав на розгляд у Парламент проект генерала Дугласа Макартура, розроблений у штабі американських окупаційних військ. Нова Конституція була прийнята Парламентом у жовтні 1946 р., підписана Імператором й опублікована 3 листопада 1946 р. Через шість місяців – 3 травня 1947 р. – вона набула чинності.

Структурно Конституція Японії складається з 11 глав і 103 статей, які послідовно регулюють: статус Імператора; відмову від війни; права й обов’язки народу; діяльність Парламенту, Кабінету і судової влади; державні фінанси; місцеве самоврядування; процедуру зміни Конституції.

Оскільки наміром укладачів Конституції Японії 1947 р. було попередження можливості концентрації влади в руках виконавчих структур, очолюваних главою держави, Конституція встановлює парламентарну форму правління[417]. Основними критеріями, за якими Конституція 1947 р. відрізняється від Конституції Мейдзі є:

• Імператор втратив статус священної особи. Він є лише символом держави та єдності нації; єдиним носієм державного суверенітету є народ (ст. 1)[418];

• Конституція залишила за імператором низку важливих політичних функцій, але у їх здійсненні він був повністю позбавлений будь-якої самостійності. Наприклад, він формально затверджує призначення Прем’єр-міністра і головного судді Верховного Суду. Однак саме призначення Прем’єр-міністра здійснюється Парламентом, а головного судді – Кабінетом (міністрів) (ст. 6). Імператор не володіє виконавчою владою (гл. 1);

• Конституція запроваджує реальну систему поділу влади;

• значно розширено коло основних прав та свобод людини (гл. 3);

• Японія відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від погрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок (ст. 9)[419];

• ліквідовано всі аристократичні інститути (ст. 14). Колишня Палата Перів замінена Палатою Радників, члени якої обираються як представники всього народу;

• місцеве самоврядування здійснюється у широких масштабах (статті 92-95).

До особливостей Конституції 1947 р. відноситься найбільш чітке закріплення трьох принципів: принципу народного суверенітету, принципу дотримання основних прав та свобод громадян, принципу пацифізму.

Принцип народного суверенітету як основа державної влади в японському конституційному праві з’являється вперше і закріплюється у Преамбулі та ст. 1 Конституції. Вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом є Парламент (ст. 41). Таким чином, організація механізму влади в Японії відображає вплив британської державно-правової доктрини і практики. У теоретичному плані, однак, особливістю японського підходу до конструювання форми правління є спроба узгодити принцип народного суверенітету з інститутом монархізму через окремі формулювання Конституції Японії, на зразок: “Імператор є символом нації та єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада”, чи: “Імператор здійснює лише такі дії, що стосуються справ держави, які передбачені чинною Конституцією, і не наділений повноваженнями, пов’язаними зі здійсненням державної влади”[420].

Конституція містить широкий перелік особистих, політичних і соціально-економічних прав та свобод громадян.

Особливе значення має ст. 9 Конституції, у якій закріплюється положення про відмову від війни і створення регулярних збройних сил.

Конституційні формули часто уможливлюють двозначне тлумачення і це в повній мірі стосується одного з положень ст. 9 Конституції Японії, яке гласить: “…ніколи в подальшому не будуть створюватися сухопутні, морські і військово-повітряні сили, а так само й інші засоби війни”. У будь-якому випадку наведене конституційне формулювання не стало на перешкоді фактичного відродження збройних сил у Японії.

Включення у Конституцію цієї статті мало на меті запобігти відродженню японського мілітаризму. Ст. 9 Конституції є, мабуть, самою проблемною. З одного боку, вона слугує об’єктом постійної критики реакційних сил, з іншого – виступає перешкодою для здійснення Японією своїх міжнародних зобов’язань, таких, як участь Японії як члена ООН у комплектуванні міжнародних збройних сил, що допоки компенсується участю у миротворчих місіях і рятувальних операціях при стихійних лихах. На сьогоднішній день функцію збройних сил виконують японські сили самооборони, створені в липні 1950 р. в якості “резервного поліцейського корпусу” після початку війни на Корейському півострові. Це могутня, добре навчена і прекрасно екіпірована армія чисельністю 130 тис. чоловік, за витратами на яку країна займає сьоме місце у світі, хоча і здійснюється це всього в межах 1 % ВВП. Силами самооборони керує Управління національної оборони, яке фактично є аналогом міністерства оборони. На нього покладено відповідальність за будівництво збройних сил, їх бойову готовність, матеріально-технічне забезпечення, організацію управління військами, а також за виконання домовленостей між Японією та Сполученими Штатами Америки про розміщення їх військ і військових об’єктів на території Японії. Управління формально не є міністерством і має в Уряді більш низький статус. Очолює Управління керівник у ранзі державного міністра[421].

Контроль за дотриманням Конституціїздійснюється судовими органами. Конституція не забороняє нижчим судам здійснювати конституційний контроль, але встановлює, що остаточне рішення з відповідних питань приймає тільки Верховний Суд. Юридичною основою для інституту конституційного контролю є норма ст. 98, яка проголосила Конституцію верховним законом країни і вказала, що ніякі закони, укази й інші державні акти, які суперечать Основному Закону в цілому або частково, не мають чинності. Наслідками винесеного Верховним Судом рішення є незастосування норми, визнаної неконституційною.

Дотепер Конституція 1947 р. жодного разу не піддавалася перегляду, хоча питання про скасування або перегляд окремих її статей постало буквально з перших днів її обнародування. Критика в основному стосується “іноземного”, неяпонського й нав’язаного країні характеру Конституції. Найбільш гостра боротьба розгорталася навколо скасування або зміни ст. 9, яка слугує для розширювального тлумачення Конституції.

Одна із причин стабільності Конституції Японії – жорсткий порядок зміни Основного Закону. Для зміни Конституції, яка здійснюється з ініціативи Парламенту (ст. 96), потрібна згода не менше двох третин загального числа членів обох Палат. Схвалені в такий спосіб поправки потім представляються на спеціальний референдум або на розгляд Парламенту після його нових виборів (спосіб ратифікації визначається рішенням Парламенту). Затверджені в один із способів поправки негайно промульгуються Імператором від імені народу. Існуюча в Японії розстановка політичних сил не дозволяє партіям досягти в Парламенті необхідного для зміни Конституції кворуму. Традиційна для новітньої історії політичної системи Японії партійна строкатість представницького органу не дозволила внести ще жодної поправки до Основного Закону.