Рішення міжнародних органів та організацій

У

науці міжнародного права питання про природу пра-вотворчих рішень міжнародних організацій, можливості зарахувати такі рішення до джерел міжнародного права не менш дискусійні, аніж питання загальних принципів пра­ва. Важко вказати не тільки країну, теоретики і практики якої дотримувалися б єдиного погляду на рішення міжна­родних органів та організацій як джерела міжнародного права, а й конкретного вченого, погляди якого з цього питання не зазнавали б змін.

Лише незначна група вчених (П. Фошіль, С. Б. Кри-лов, В. М. Дурденевський, Д. Б. Левін, М. М. Мінасян,

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення міжнародних органів та організацій

М. Ляхс, В. І. Лісовський, К. Скубішевський) безумов­но визнавали рішення міжнародних організацій як дже­рело міжнародного права. Одні з них вказували на те, шо це «третє джерело міжнародного права» (після до­говору та звичаю), інші — що це «особливе джерело міжнародного права» або «визнане джерело міжнарод­ного права». Втім і таких науковців, які абсолютно не визнавали за рішенням міжнародних організацій влас­тивостей джерела міжнародного права, було не більше (X. Бокор-Сего, М. К. Коростаренко, Л. А. Моджорян).

В основному рішення міжнародних організацій визна­валися вченими як джерело міжнародного права за наяв­ності певних (додаткових) умов. Одні вчені (Р. Фолк, Т. Елайес, А. Д'Амато, Г. Готліб) гадають, що рішення міжнародних організацій, ухвалені одностайно (можливі один-два голоси проти), доцільно вважати джерелом між­народного права. Погляди нігерійського вченого Т. Елайе-са під час його головування в Міжнародному Суді ООН трансформувалися від необхідності одностайного схвален­ня до схвалення двома третинами голосів.

У радянській науці міжнародного права переважала думка, що для того, щоб рішення міжнародного права ста­ло джерелом міжнародного права, необхідне принаймні його одностайне схвалення (Г. 1. Морозов, О. В. Богданов, Г. В. Ігнатенко, В. Я. Суворова). Деякі вчені (М. М. Мі-насян) від безумовного визнання рішень міжнародних ор­ганізацій як джерел міжнародного права після критики їхньої позиції прийшли до вимоги схвалення рішення двома третинами голосів.

У радянський період розвитку науки міжнародного права, коли світ поділявся на три групи держав (капіталі­стичні, соціалістичні і деколонізовані), до рішень міжна­родних організацій як джерел міжнародного права вису­валася, як правило, додаткова вимога: вони мали бути схвалені не просто більшістю, а більшістю від кожної гру­пи держав.

Існує й така думка, згідно з якою рішення міжнарод­них організацій, одностайно схвалених з приводу тлума­чення норм міжнародного права, є джерелом міжнарод­ного права (Д. І. Фельдман, М. В. Яновський). Решта рішень незалежно від кількості голосів, поданих за них, не вважаються джерелом міжнародного права. На пози-

цію цих авторів вплинула, очевидно, доповідь Другого комітету Четвертої комісії конференції в Сан-Францис­ко, з якої випливає, що тлумачення Статуту ООН, за­стосоване тим або іншим органом ООН, у разі відсут­ності заперечень з боку держав — членів ООН, має обо­в'язкову силу.

Висуваються й інші умови для визнання рішень між­народних організацій як джерел міжнародного права, а саме:

а) прийняття рішення в межах компетенції органу ор­
ганізації;

б) повна відповідність положень рішення статуту між­
народної організації, насамперед його основоположним
принципам;

в) прийняття рішення на основі процедури, що діє в
даному органі стосовно як порядку вироблення самого
рішення, так і голосування;

г) текст рішення мусить чітко виражати волю держав
визнати викладені в ньому принципи та норми як міжна­
родно-правові, юридично зобов'язувальні.

У вітчизняній, як і в зарубіжній, науці міжнародного права досить популярною є спроба запровадити рішення міжнародних органів та організацій у систему сучасних джерел міжнародного права через міжнародно-правовий звичай. Логіка доведення цих учених (К. Райт, Р. Хіггінс, Б. Ченг та ін.) приблизно така: 1) одностайно схвалені рішення міжнародних організацій свідчать про становлен­ня звичаєвого міжнародного права; 2) кожне рішення зокрема не є юридично обов'язковим, але якщо їх прий­нято декілька щодо одного й того самого питання, то це свідчить про появу нового звичаю. Повторені колективні дії з відчутною частотою, якщо приймаються значною більшістю держав, набувають статусу міжнародного зви­чаю; 3) рішення міжнародних організацій є текстуальним закріпленням opinio juris sive necessatis. Отже, в цьому разі може йтися про наявність усіх складових міжнародного звичаю: 1) практики, що передувала текстуальному закріп­ленню рішення; 2) opinio juris sive necessatis; 3) загальності визнання.

Крім зазначеного безумовного чи умовного визнання рішення міжнародних організацій як джерела міжнарод­ного права, в науці міжнародного права досить впливо-

Ї29

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення міжнародних органів та організацій

вою була думка, що вбачала в таких рішеннях лише ха­рактер рекомендацій, тобто виводила за межі джерел пра­ва (А. Фердросс, Г. Шварценбергер, Я. Броунлі, М. Ві-раллі, Г. Лаутерпахт, Д. Б. Левін, Г. І. Тункін, П. П. Лукін, П. Радойнов, М. Геновскі, В. Моравецкі та ін.). Щоправ­да, ця думка мала значно більше прихильників у перші два десятиліття діяльності ООН. З часом авторитет рішень цієї організації набув такої ваги, що кількість прихильників їх рекомендаційного характеру суттєво зменшилася.

Показовою в цьому плані є позиція Г. І. Тункіна, який у перші повоєнні роки зазначав: «Радянська доктрина міжнародного права в основному дотримується думки про рекомендаційний характер рішень міжнародних органі­зацій. Різниця між рекомендацією та юридично обов'яз­ковою постановою полягає в тому, що перша є побажан­ням, тим часом як друга покладає юридичні зобов'язання на держави». Через п'ятдесят років діяльності ООН він визнав, що «є всі підстави стверджувати, що рішення ООН (меншою мірою інших міжнародних організацій) не тільки відіграють суттєву роль у створенні нових норм міжнародного права, а й дедалі більше визнаються як за­соби встановлення або тлумачення чинних міжнародно-правових норм».

Не менш категорична позиція українського (на той час) ученого І. І. Лукашука також змінилася від невизнання рішень міжнародних організацій джерелами міжнародного права до фактичного визнання. «Таким чином, — ствер­джував він 1966 р., — за загальне правило слід прийняти, що резолюції міжнародних організацій не є джерелами міжнародного права, оскільки таку волю держав детермі­новано сучасними умовами міжнародного життя». 1996 р. І. І. Лукашук значно пом'якшив свою позицію наступним твердженням: «Правотворчі рішення міжнародних органі­зацій є спеціальним джерелом (міжнародного права), юри­дична сила якого визначається установчим актом відповід­ної організації».

Рішення ООН не тільки вплинули на позицію бага­тьох учених, а й привернули їхню увагу до аналізу приро­ди резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рішень Ради Безпеки, відповідних актів інших органів ООН.

Саме за резолюціями Генеральної Асамблеї ООН вперше почали визнаватися властивості джерела міжна-

родного права. Щоправда, С. Б. Крилов розпочинав це раніше, і з іншої організації. «За час існування Ліги На­цій, — писав він 1947 p., — щороку у вересні збиралася її чергова асамблея. На своїх асамблеях (загальних збо­рах) Ліга Націй приймала ряд постанов. Такі постанови як загальних зборів, так і її органів були джерелом між­народного права для членів Ліги, за умови визнання і застосування їх на практиці». Щодо рішень ООН він заз­начав: «Діяльність Організації Об'єднаних Націй, її Ге­неральної Асамблеї та інших органів, насамперед Ради Безпеки, може привести до того, що ряд постанов цих органів стануть, за вказаних вище (щодо рішень Ліги На­цій. — В. Б.) умов, важливим джерелом міжнародного права. Так само джерелами міжнародного права були і є постанови інших міжнародних органів, постійних і тим­часових».

Вплив С. Б. Крилова на радянських учених-міжнарод-ників був суттєвим. Досить швидко його думку, його ви­знання резолюцій Генеральної Асамблеї ООН як джерел міжнародного права по-своєму обгрунтували інші, на­приклад Ф. 1. Кожевніков: «Можна вважати, що постано­ви Генеральної Асамблеї ООН, прийняті нею одностайно, виходять за межі простих рекомендацій і набувають зна­чення правової сили»; М. М. Мінасян: «Усі резолюції Ге­неральної Асамблеї ООН, які не суперечать її Статуту та основним принципам міжнародного права і прийняті од­ноголосно або двома третинами голосів, включаючи пред­ставництво трьох груп держав, є обов'язковими для всіх членів ООН, бо в них висловлено узгоджену волю дер­жав, тільки не підписанням їх (цю форму визначено для договорів), а голосуванням за них»; Г. І. Морозов: «Якщо рішення Генеральної Асамблеї ООН цілком відповідають як конкретним положенням, так і загальним принципам Статуту, якщо вони прийняті всіма членами ООН, то чи виникають у такому разі підстави для того, щоб піддати сумніву їх юридичну природу як джерел права? На це за­питання, на наш погляд, слід дати негативну відповідь»; Г. П. Задорожний: «Абсурдно не вважати джерелами між­народного права резолюції Генеральної Асамблеї ООН, оскільки на будь-якій міжнародній конференції вистачи­ло б і меншої кількості держав для створення нової нор­ми міжнародного права»; Г. 1. Тункін: «Резолюції Гене-

Ї31

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів

ральної Асамблеї ООН можуть входити в процес утворен­ня норм міжнародного права».

Приблизно така ж тенденція від невизнання до виз­нання умовного, поступового, а згодом і повного — резо­люцій Генеральної Асамблеї ООН простежувалася і в ко­лах західних учених. Щоправда, це відбувалося трохи ра­ніше, ніж у вітчизняній науці міжнародного права. Ще 1966 р. американська Комісія з питань вивчення органі­зації миру дійшла висновку, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН у кінцевому підсумку визнаються обов'яз­ковими для держав-членів. Трохи раніше французький учений П. Решер, виступаючи в Гаазькій академії міжна­родного права, заявив, що резолюції Генеральної Асамб­леї ООН суттєво вирізняються характером влади над дер­жавами і навіть особами. А тому вони, без сумніву, є дже­релом міжнародного права. Одночасно з ним професор Єльського університету (США) Е. Швелб висловився на користь резолюцій Генеральної Асамблеї ООН як «тре­тьої категорії джерел міжнародного права, обов'язкових для дотримання державами». Той факт, що вони не укла­даються і не ратифікуються, не позбавляє їх такої власти­вості.

Проте з часом подібних категоричних заяв вислов­лювалося менше. І на сьогодні в науці міжнародного права склалася дещо поміркованіша думка (з деякими за­стереженнями її можна було б назвати панівною): рішен­ня міжнародних органів та організацій є допоміжними, неосновними джерелами сучасного міжнародного права. Щоправда, одні автори обмежують подібні рішення ре­золюціями Генеральної Асамблеї ООН та рішеннями Ра­ди Безпеки, інші розглядають їх у значно ширшому пла­ні. Як джерела міжнародного права розглядаються акти спеціалізованих установ ООН (конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО, ВПС; конвенції, постанови і регла­менти МСЕ; конвенції та міжнародні санітарні правила ВООЗ; рішення і рекомендації ЇМО; конвенції, стандар­ти, рекомендації, процедури, технічні регламенти ІКАО та ін.), міжнародних конференцій, регіональних міжна­родних організацій. Як правило, особливо виокремлю­ються рішення міжнародних судових установ.