Принципи міжнародного права

П'єр Прудон зазначав, що душею історії є принципи. Будь-який предмет має свою ідею, отже, свій принцип і свій за­кон; будь-яке явище відповідає якійсь ідеї; ніщо не відбува­ється в світі, не виражаючи якоїсь ідеї, — все це аксіома новітньої філософії... На принципах грунтується все життя народів і все моральне значення їхнього побуту; в ім'я прин­ципів здійснюють державні перевороти; в їх ім'я вмирають і відроджуються спільноти.

Міжнародне право — це сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин, а також вза­ємодію в межах окремих груп або на двосторонніх засадах. Норми міжнародного права пов'язують між собою держави. Відповідно до взятих зобов'язань уряди впорядковують внут­рішнє законодавство згідно з міжнародними угодами і дого­ворами, нормами та принципами.

Принципи міжнародної політики й міжнародного права мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормами міжнародного права та зобов'язаннями за міжнародними угодами. Це фундаментальні правила, які відбивають сут-нісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють за­сади сучасних систем міжнародних відносин і міжнародно­го права, сприяють нормальному функціонуванню й розвит­ку цих систем.

Своє втілення принципи міжнародної політики дістають у міждержавних угодах. Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому сформульовані головні прин­ципи міжнародного права й передбачені заходи щодо їх до­тримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийня­тий 1945 р. 50 державами — засновницями ООН. Найваж­ливіші принципи сучасної міжнародної політики викладені також у "Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між держава­ми відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй" (1970 p.). Утвердженню сучасних принципів у практиці між­народного спілкування сприяли й такі документи Генераль­ної Асамблеї ООН, як "Декларація про надання незалеж­ності колоніальним країнам і народам" (1960 p.), "Деклара­ція про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав" (1981 р.) та ін. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі 1975 р. Конкретизації та визначенню процедур здійснення міжнародних принципів значною мірою сприяють двосто­ронні угоди держав про співпрацю.

До головних принципів сучасного міжнародного права належать принципи мирного співіснування, суверенної рів­ності держав, рівноправ'я народів та їх права самостійно визначати свою долю, незастосування сили або загрози си­лою в міжнародних відносинах, непорушності державних кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегу­лювання суперечок, невтручання у внутрішні справи дер­жав, сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом та угодами, загального поважання прав людини й ос­новних свобод.

Принцип мирного співіснування. У системі сучасного між­народного права він посідає центральне місце. Нині міжна-

родне право може бути ефективним тільки як право мирно­го співіснування. В ньому втілені найперші загальнолюдські цінності — мир і співпраця. Головна ідея цього принципу полягає в тому, що держави зобов'язані підтримувати між­народний мир, заснований на загальновизнаних засадах між­народних відносин, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різ1 них політичних, економічних і соціальних систем та на рі­вень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, задає нормативну модель світового порядку, за якою не повинно бути місця насильству й пригнобленню народів у будь-якій формі.

Елементами світового співтовариства, заснованого на заса­дах мирного співіснування, мають бути мир, правопорядок, безпека всіх держав незалежно від соціально-політичних ознак, поважне ставлення до інтересів інших країн, право на розвиток, співпраця.

З принципом мирного співіснування безпосередньо пов'яза­ний принцип незастосування сили або загрози силою у між­народних відносинах. Як загальна вимога він був зафіксова­ний у Статуті ООН: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином"1.

1 Организация Объединенных Наций: Сб. документов. — М., 1981. — С. 145.

Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо відбувся збройний напад на державу (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Саме в такому порядку міжнародне співтовариство застосувало силу щодо Іраку під час його агресії проти Кувейту.

Принцип незастосування сили вимагає від держав утри­муватися від силових методів, пропаганди агресії та війни. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, який тягне міжнародну правову відповідальність держав і міжна­родну кримінальну відповідальність осіб.

Одну з найважливіших ідей сучасного міжнародного пра­ва — взаємодію рівноправних держав — відбиває принцип суверенної рівності держав. Домовлятися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях немає рівності, то вони базуються не на угодах, а на відвертому чи приховано­му підпорядкуванні. Ось чому Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства неза­лежно від розбіжностей економічного, соціального, політич­ного чи іншого характеру; що для всіх країн існує однако­вий обов'язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни мають бути рівною мірою зацікавлені у розв'язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої систе­ми міжнародної безпеки, колективної відповідальності дер­жав перед людством.

Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів, у від­мові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип і є підста­вою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі.

Проблема кордонів особливо гостра для Європейського континенту. Ось чому учасники Наради з безпеки й співро­бітництва в Європі (1975 р.) у Декларації принципів За­ключного акту зазначили: "Держави-учасники розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і через це вони утримуватимуться нині й у майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".

Принцип територіальноїцілісності'виключає насильницьке загарбання або зміну приналежності іноземних територій, а також забороняє протиправне використання іноземних те­риторій або завдання їм шкоди.

У Статуті ООН принцип мирного врегулювання супере­чок сформульований так: "Усі члени Організації Об'єдна­них Націй розв'язують свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнарод­ний мир, безпеку і справедливість".

Формування принципу невтручання сягає доби буржуаз­них революцій. Воно супроводжувалося протиборством, праг­ненням деяких держав зробити втручання у внутрішні справи правилом міжнародного спілкування. Статут ООН накла-

дає на всі держави та на інших суб'єктів міжнародного пра­ва зобов'язання не втручатися безпосередньо чи опосеред­ковано з будь-яких причин у справи, які належать до внут­рішньої компетенції іншої країни.

Сучасну добу характеризує утвердження принципу пова­жання прав людини як одного з головних принципів міжна­родного права. Саме поняття "права людини" було введене у політико-правовий вжиток ще наприкінці XVIII ст. Нині цей принцип містить універсальне, тобто загальне для всіх, міжнародно-правове зобов'язання держав незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвит­ку поважати й дотримувати права людини та головні свобо­ди усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

Перелічені принципи сучасного міжнародного життя яв­ляють собою найважливіший імператив існування людства. їх додержання у здійсненні міжнародних, міждержавних взаємин уможливлює вилучення війни з життя суспільства.

Суверенність держави, крім інших аспектів, передбачає самостійність її зовнішньої політики. Здобуття Україною незалежності й набуття ознак повноцінної держави, суб'єкта міжнародних відносин відбувалися за складних і суперечли­вих умов. Це значною мірою визначало характер і зміст її політики на міжнародній арені.

Серед цих умов слід насамперед відзначити радикальні зміни у світовій політиці на зламі 80 — 90-х років. Виникли й дістали значне поширення такі поняття, як "новий міжна­родний і політичний порядок", "новий економічний поря­док", "новий інформаційний порядок", "деідеологізація між­державних відносин", "свобода вибору шляхів розвитку", "єдність та взаємозалежність цілісного світу", "верховенство загальнолюдських інтересів". У своїй сукупності вони озна­чають здійснення політики в дусі нового політичного мис­лення.

Глобальні проблеми, що постали перед людством наприкін­ці XX ст., і насамперед загроза ядерної катастрофи, а також суспільно-політична криза у країнах так званого соціалі­стичного світу, що певною мірою позначилася на розвитку й інших держав, зумовили радикальну зміну курсу, стилю і змісту світової політики у 90-ті роки.

Власне, "новизна" нового політичного мислення, яке зу­мовило ці зміни, відносна. Ідеї, що становили його зміст, зокрема про необхідність нового співвідношення загально­людських, національних і партійно-класових інтересів, про гуманістичні принципи взаємовідносин держав і народів, у тому числі щодо їх ставлення до навколишнього середови­ща, висловлював ще у 20 — 30-ті роки академік В. І. Вер-надський. Фундаментальні теоретичні положення щодо цих питань формулювали Нільс Бор 1944 p., Альберт Ейнштейн 1945 р., Бертран Рассел та Фредерік Жоліо-Кюрі 1955 р. Вони присутні у низці документів Руху неприєднання, Па-гуошського руху вчених за мир і роззброєння тощо.

Головні ідеї нової філософії міжнародної політики поля­гають у визнанні світу як суперечливого, але взаємозв'яза­ного й цілісного розмаїття соціальних і політичних систем; розумінні суспільства як системи організмів, які можуть і повинні співіснувати; пріоритеті загальнолюдських варто­стей щодо класових, станових, національних тощо; багато-варіантності суспільного прогресу; існуванні світу без на­сильства та воєн; розумінні того, що в сучасному світі немає жодної політичної, економічної, соціальної, ідеологічної чи ще якоїсь проблеми, яку можна позитивно розв'язати шля­хом застосування сили чи загрози силою, й що немає такого питання, яке не можна було б розв'язати мирними, політич­ними засобами; прагненні до діалогу й співробітництва в інтересах розвитку й збереження цивілізації; у русі до ново­го, справедливішого світового порядку.

Практичними результатами цих ідейно-теоретичних змін стали: припинення вибухонебезпечного протистояння Схо­ду й Заходу та відповідних військових блоків, об'єднання Німеччини, інтеграційні процеси в Європі, зникнення режи­му апартеїду в Південній Африці, піднесення миротворчої та гуманітарної ролі ООН тощо. Водночас такі зміни супро­воджувалися певною нестабільністю в світі, розгортанням кровопролитного громадянського конфлікту в колишній Югославії, агресивністю ісламського фундаменталізму, зрос­танням впливовості правих політичних сил.

Україна у сучасному світі

Після здобуття державної незалежності Україні у досить складних умовах довелося заявляти про себе як про само­стійного учасника міжнародної політики, формувати власний зовнішньополітичний стиль і курс. Складність ситуації полягала в тому, що Україна як один із співзасновників ООН, володіючи значним і різноманітним потенціалом, не мала відповідного місця й впливовості у міждержавних стосун­ках, поставала радше об'єктом, ніж суб'єктом впливу, відчу­вала зрештою брак дипломатичних кадрів. Доводилося ос­воювати нову, навіть у світовому вимірі, галузь міждержав­них відносин — стосунки з так званим "близьким зарубіж­жям". Складність полягала ще й у тому, що, з одного боку, Україну пов'язували з республіками колишнього СРСР чис­ленні економічні й політичні зв'язки, а з іншого — налаго­дження нової системи господарювання, суперечливі позиції та дії офіційних структур призводили до несприятливих колізій у цих взаєминах.

Українська зовнішня політика досить несподівано вияви­лася предметом внутрішньополітичної боротьби, коли, при­міром, питання про ядерне роззброєння України використо­вувалося як знаряддя отримання балів у змаганнях за владу.

Усе це призвело до того, що зміст зовнішньої політики України у першій половині 90-х років зводився до розв'язання проблеми ядерного роззброєння, з'ясування стосунків з Ро­сією щодо Криму та Чорноморського флоту, заохочення іно­земних інвестицій (І994 р. при Кабінеті Міністрів України навіть була створена агенція з міжнародного співробітництва та інвестицій на правах міністерства), до міжнародної участі у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи й запобі­гання її поширенню та до отримання гуманітарної допомоги.

Нині зусилля відповідальних діячів державного управління, громадського самоврядування та політичних лідерів спря­мовуються на створення якомога сприятливіших умов для всебічної міжнародної діяльності України. Відчутні перспек­тиви у цьому напрямку склалися вже на початку її само­стійного державного існування. Серед них рішення Ради мі­ністрів закордонних справ держав — учасниць Наради з без­пеки і співробітництва в Європі про визнання України повно­правною учасницею цього форуму, підписання Президен­том України Хельсінкського Заключного акту і Паризької хартії для нової Європи, участь України у міжнародній про­грамі "Партнерство заради миру", її членство у Раді Європи тощо. Вже у 1992 р. відроджену державу визнали 134 країни світу, з багатьма з них було встановлене дипломатичне співробітництво, укладено понад 20 двосторонніх і близько 50 міжурядових угод.

Здійснення радикальної соціально-економічної реформи в Україні, її інтеграцію у світове господарство на грунті між­народного поділу праці пов'язують з налагодженням співро­бітництва із світовими торговельно-економічними й фінан­совими структурами, зокрема Генеральною угодою з тари­фів і торгівлі, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку та ін.

Згідно з Конституцією України засади зовнішньої полі­тики визначаються Верховною Радою України, яка дає зго­ду на обов'язковість міжнародних договорів України або де­нонсує їх (ст. 85). Представництво нашої держави у між­народних відносинах, керівництво зовнішньополітичною ді­яльністю держави, проведення переговорів, укладання між­народних договорів здійснює Президент України (ст. 106). Організація ж і забезпечення здійснення зовнішньої політи­ки держави, зокрема зовнішньоекономічної діяльності, по­кладаються на Кабінет Міністрів України (ст. 116).

Одним із здобутків реформування державно-політичного життя в Україні стало те, що виконання зовнішньополітич­них та економічних функцій перестало бути монополією урядових структур. Безпосередніми суб'єктами міжнародної взаємодії є окремі підприємства і фірми, політичні партії та громадські організації, значно розширилися контакти гро­мадян на приватному рівні.

Кирилюка