За утвердження етнічної і культурної

самобутності народу

Розвиток української культури другої половини XIX ст. відбувався під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культури свого народу до загальноєвропейського рівня. Однак щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступних поколінь діячів культури, спрямовані на консолідацію усіх інтелектуальних можливостей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов'янським народів Російської імперії здійснювалася інкорпорація в «єдиний російський народ». У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під однією назвою «русские».

Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії в 60—70-х роках спонукала до створення національних шкіл в Україні. (На відміну від українців і білорусів такі школи були у народі» Прибалтики, поляків, татар та ін.). Оцінюючи тяжке становище на ос ні тянській ниві, М. Драгоманов писав: «...зменшити своє горе народ міг би і тепер, якби був просто письменний... а коли б він був добре освічг ний наукою... тоді б двох днів не протримались би усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту»*.

Дуже швидко у 1861—1862 рр. формується мережа недільних шкіл (всього до 110), друкується навчальна література: «Буквар южноруський» Т. Шевченка, арифметика Д. Мороза, граматика П. Куліша тощо Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано «Бремен ную педагогическую школу». У 1862 р. Петербурзький комітет грамот» ності клопотався, щоб дозволити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишились нездійсненними.

Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуеп'і ським циркуляром 1863 р., який наклав важкі пути на українську культуру взагалі: «...більшість малоросів самі вельми грунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, що вживає простонароддя, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі»**. Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літератури, духовних книг українською мовою.

Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій половині XIX ст. на українських землях залежно від державного підпорядкування викладання велося різними мовами: російською, польською, німецькою. Російська мова панувала на Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву — початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець XIX ст. було лише 17 тис, внаслідок чого

близько 70 % дітей залишилося поза школою.

У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки середньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу у класичних гімназіях відводилася грецькій і латиній і мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була їй кнопка дівчат — матерів сім'ї. Наприкінці XIXст. в Україні існувало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Вищу освіту в Україні можна било здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на ні Рішельєвського ліцею в Одесі в 1865 р. Загальна чисельність удеитів була незначною — до 4 тис. чол. Бурхливий розвиток ініоміки другої половини XIX ст. зумовив потребу у створенні вищих рціальних закладів, таких як Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1865 р.), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі та ін. На початку XX ст. в Україні діяло 27 вузів, де навчалося 35 тис. студентів

Тяжким було становище з освітою в західноукраїнських землях. Навчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині і Буковині велося ціпе польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66,4 %, а в Буковині — 75 %. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на невну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку XX ст. У 1914 р. у Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних, які утримувалися на кошти батьків. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовою, німецькомовне спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 1896 р.з 320 студентів там навчалося лише 20 українців.

У 70—80-х роках продовжує розвиватися ідея національного відродження, що грунтувалася на історичних реаліях розвитку українського народу напередодні та після реформ 60—70-х років у Росії

Стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідо­мості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, довести перед усім світом його витоки, надаїИ-Належного статусу українській мові.

Упродовж XIX — початку XX ст. не вщухала запекла диску­сія про походження українців та їхньої мови. Обговорення цих пи­тань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалася з її нездатністю, на думку деяких вчених, обслуго­вувати «високі потреби суспільства». Культурницькі домагання народу здобули назву «південноруського сепаратизму». «Під південноросійсь­ким сепаратизмом, або відщепенством, ми розуміємо намагання посла­бити або розірвати зв'язок, що з'єднує малоросійське плем'я з великоросійсь­ким»*, — писав історик С. Щоголєв.

«Малоросійською мовою не має жодного твору світового значення, які б не роздмухували славу батька Тараса, він, однак, залишається лише поетом народним, близьким і зрозумілим тільки своїм — і світового значення мати не може»** — стверджували в університетських кафед­рах України. До цієї думки схилялося багато вчених того періоду: І. Срезнєвський, О. Соболєвський, О. Шахматов та ін.

Захисниками невід'ємного права українського народу мати свою історію і мову виступали Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Куліш, І. Франко та ін. І. Франко пояснював, що на вирішальному етапі свого розвитку українська літературна мова на біль­шій території свого функціонування і природного середовища — Над­дніпрянщині не мала таких звичайних сфер стабілізації й утвердження, як школа, преса, наукове вивчення, культурно-побутове призначення, тобто життєвоважливих чинників, необхідних для висхідного процесу у роз­витку літературних мов. Літературна мова не виконувала своєї важли­вої функції — інтелектуального і ділового мовлення. І. Франко дово­див, що там, де мова втрачає споконвічну престижність, панує масова культура, яка призводить до духовного вихолощення. І навпаки, народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. Про­те українці опинилися серед тих народів, у яких процес остаточної кон­солідації в націю не завершився, тому навіть серед інтелігенції спосте­рігалося збайдуження до своїх національних надбань. З великим болем і докоряв І. Франко освіченій верстві, яка нехтувала історією і культурою свого народу, «...не тільки школи і уряди полонізували нас; ми самі полонізуємо себе ще гірше вдома»***.

Не досить сильна національна орієнтація української інтеліген­ції більш, виразно виявилась у буремні роки революції 1905—1907 рр. в Росії. Б. Грінченко писав: «У всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які зі становища національного занепаду переходять до станови­ща національного відродження й свідомості»*.

Розвязати складні проблеми поширення вживання української мови мало становлення преси та видавничої справи. Проте Валу-євський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський акт (1876 р.) накладав вето на ввезення українських творів з-за кордону (діяв упродовж 30 років, хоч так і залишався таємним). Внас­лідок таких жорстких заходів на території Росії до початку XX ст. не з'явилося жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. У 1877 та 1879 рр. з'являється лише дві українські книги, а у 1880 р. не виходить жодної. Після корот­кого полегшення репресій у 1881—1883 рр., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалося знову. У 1892 р. було наказано забороняти друкування українських книг «при малейшем к тому поводе, в целях чисто государственньїх», у 1895 р. не дозволялось друкуван­ня книг для дітей, «хоча б по суті змісту вони й здавались благонамі-реними»**.

Саме в таких умовах відбувався подальший розвиток української літератури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на утиски і заборони, збільшилося коло українських пись­менників, збагатилася тематика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури, зросла роль критики та ін. У цей період зростає інтерес до народної творчості, що знайшло концептуальне втілення в ідеї «етно­графічного реалізму» П. Куліша. її суть полягає у вимозі правдивого відображення етнокультурних рис народу та його психологічних особ­ливостей. Ця система поглядів відбивала тогочасний характер розвитку української літератури, коли фольклор мав величезний вплив на пись­менницьку творчість. На цьому грунті розвинули свої мистецькі таланти Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов та ін.

Художня література характеризувалася поступовим піднесен­ням ідеї національної єдності всіх регіонів України, незважаючи на жанрову і тематичну різноманітність. М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, О. Огновський, І. Білик, І. Франко брали активну участь в обговоренні злободенних суспільних та літературних проблем, проголо­шуючи нові засади реалістичної літератури. В центрі уваги письменни­ків було село з його соціальними конфліктами і суперечностями, меншою мірою — народні месники, інтелігенти-народники. Поглиблюється рі­вень психологічного аналізу, з'являються нові поетичні форми і жанри (філософська тематика, психологічна повість та романи, історична дра­ма).

У 80-ті роки утверджується епоха реалізму. Про це засвідчила поява таких творів, як «Безталанна», «Назар Стодоля», «Наймичка», «Лимерівна», які збагатили українську драму колоритними жіночими об­разами, несли високі ідеї добра і милосердя.

Велике значення літератури для прогресивного поступу українського народу підтвердив своєю творчістю І. Франко. Завдяки, його багато­гранній діяльності літературне та філософське осмислення знайшли своє втілення у визвольному прагненні українського народу, місце української літератури серед інших літератур слов'янства і світу, запропоноване са­мобутнє вирішення важливих суспільних, етикофілософських і художніх проблем, було створено естетичні цінності, що підіймали українську літе­ратуру на світовий рівень.

У розвиток української літератури вагомий внесок зробили «нео­романтики» — А. Українка, В. Винниченко, М. Коцюбинський та ін. У творчості цих письменників виразно присутній вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним засобом поетики, поглиблюється філософічність творів. Поряд з цим митці намагались відбивати складні процеси, що на очах змінювали суспільство: проблеми міграції українців за кордон, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни в умонастроях народу. Саме завдяки літературній практиці на початок XX ст. українська культура, не будучи з відомих причин домі­нуючою, вже була здатна приваблювати інтелігенцію, широкі верстви населення, надихати своїми високими моральними ідеалами*.

Велике значення у боротьбі за етнокультурну самоідентифікацію українського народу мало народознавство. У другій половині XIX ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтов­ного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русова, І. Франка, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діа­лектичні особливості української мови. Це була чудова основа, на якій згодом зводилося професійне мистецтво українського народу. До най­більш визначних здобутків народознавства належать п'ятитомна «Студія над українськими народними піснями» І. Франка, 46 томів львівського «Етнографічного збірника», «Українські пісні з нотами» (Одеса; Київ, 1900—1902), «Вік» (Тритомна антологія української літера­тури. — К, 1900—1902),«Сборник материалов по малорусскому фоль­клору» (Чернігів, 1902), «История запорожских козаков» Д. Яворницького та ін.

Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал «Киевская Старина» (1882—1907), заснований на фонди В. Семиренка і почасти згодом В. Тарнавського. Через закриття у 1876 р. Відділу Географічного товариства і вузькопрофесійний офіційний характер то­дішнього Наукового товариства Нестора-Літописця (1873—1919) «Ки-евской Старине» доводилося виконувати місію української наукової установи. В журналі друкували твори та історичні праці М. Максимо­вич, С. Єфремов, А. Кримський, В. Антонович, Д. Багалій, М. Коцю­бинський та ін. Жорсткі утиски мови не давали змоги навіть вільно подавати етнографічний матеріал. Наприклад, слово «москаль», яке скрізь вживається в українських піснях та казках, треба було або викидати, або замінювати словом «солдат».

Згодом замість університетських видань типу «Киевской Стариньї» з'являються журнали більш вузького професійного змісту, що свідчило про подальший розвиток преси в країні.

Науково-літературна діяльність більш, активною була в Гали­чині. Український рух в 60—70-х роках мав спочатку культурно-народницький характер, а не історично національний, як це спостері­галося в Угорщині, Чехії та Польщі. У 1873 р. у Аьвові для поглиб­лення науково-літературної діяльності створюється Літературне това­риство ім. Т. Шевченка, яке на перших порах мало лише 40 членів (з 1892 р. — Наукове товариство імені Т. Шевченка). Воно мало на меті не тільки сприяти піднесенню української словесності, а й розробляти науку українською мовою. Згодом товариство розвинуло надзвичайно інтенсивну діяльність і настільки зарекомендувало себе своїми працями, що вчені почали бачити в ньому майбутню українську академію наук. Завдяки діяльності товариства відкриваються можливості для розвитку всіх видів наукових знань — гуманітарних, природничих, математично-технічних. При ньому видавалися такі наукові серії: «Руська історична бібліотека», «Джерела до історії України-Русі», «Збірник математич-но-природничо-медичної секції» тощо.

Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка у 1895—1913 рр. редагував М. Грушевський. Завдяки його енергії та активній діяльно­сті І. Франка товариство до початку першої світової війни видало близько 400 томів наукових праць українською мовою, серед яких ос­новну частку (майже 9/10) становили праці з українознавства. В серії кидань товариства виходила з 1898 р. й монументальна «Історія Укра­їни-Русі». Характерно, що на святкуванні столітнього ювілею Харків­ського університету саме М. Грушевському та І. Франку вручили дип­ломи докторів і відзначили їхні заслуги на ниві української історії та історії літератури (перу І. Франка належить близько 100 праць

з історїї).

Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. українськими вченими було здійснено багато досліджень з життя українського народу, доведе на історична самобутність та своєрідність українського культурно-національного типу. Проте ці дослідження було зроблено з урахуванням цензурних вимог, деякі історичні теми взагалі не могли бути досліджени­ми.

На початку XX ст. в інтелектуальних колах Російської імперії зростало розуміння потреби скасування обмежень української культу­ри, хоча це питання розглядалось з позицій і в інтересах російської державності. Імператорська академія наук у спеціальній записці конста­тувала: «...малоросійська людність повинна мати також право, як і вели­коруська, говорити публічно і друкувати на своїй рідній мові»*.

В умовах революції 1905—1907 рр., завдяки активній діяльності української громади в Думі та відповідних указів, український народ, як й інші недержавні нації, отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість з них існувала недовго і мали віднос­но малі тиражі. Перша щоденна політична, економічна й літературна газета «Громадське слово» Є. Чикаленка планувалась видаватися ти­ражем 190 тис. примірників. Замість неї вийшла «Громадська думка», яка зібрала невелику передплату і друкувалася у 3,7 тис. примірників. Через різні обставини багато проектів україномовних періодичних ви­дань не були реалізовані. Так, з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існу­вання бодай одним примірником підтвердили лише 24 видання**. У період реакції і з наближенням першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, тому не дивно, що у 1913р. з 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна.

У складних умовах діяли товариства «Просвіта», започатковані ще у 60-х роках XIX ст. В умовах революції 1905—1907 рр. тільки київ­ська «Просвіта» за 4 роки свого існування випустила 36 найменувань брошур, організувала 100 лекцій, 25 літературно-музичних вечорів. У січні 1910 р. спеціальним розпорядженням Столипіна заборонялися куль­турно-освітні національні організації під приводом того, що «утворення товариств, які становлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, або об'єднання на грунті таких національних інтересів веде до поглиб­лення основ національної відокремленості»***. («Просвіта» в Галичині проіснувала до 1939 р.)

Отже, до початку революції 1917—1920 рр. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної і культурної самобутності. Проте чимало проблем залишилися нерозв'язаними. Як і раніше, голов­ною перешкодою для розвитку культури залишалася політика урядових кіл Російської та Австро-Угорської імперій. Тому культурно-національні проблеми посіли центральне місце у боротьбі України за державну неза­лежність у 1917—1920 рр.