Входження Запорізької Січі під протекторат Росії 3 страница
Задовго до Національної революції середини XVII ст. у Війську Запорозькому існував інститут військового судді. В Українській козацькій державі, як правило, було двоє генеральних суддів, хоч нерідко документи фіксують прізвище лише одного урядовця. У тому ж випадку, коли генеральних суддів було двоє, один з них виступав «першим» («старшим»), а інший – «другим», тобто нижчим за своїм службовим рангом.
Аналіз персонального складу цієї групи вищих козацьких урядовців переконує у тому, що на уряд призначали авторитетних та заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії.
Прямим обов'язком суддів був розгляд і винесення вироку по цивільних справах. Для вирішення карних справ скликали суддівську колегію – Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального суду.
Військовим клейнодом генеральних суддів була «комишина», або «ліска судейська чорна гибанова, просто в сребло оправная», атрибутом влади – також печатка військова суддівська, необхідна «для запечатованія укончоных... справ».
Як і для решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася виконанням лише їхніх прямих функціональних обов'язків. Часто вони виконували різноманітні доручення гетьмана, наприклад, очолювали посольства до чужих країн (зокрема, генеральний суддя С. Богданович-Зарудний – посольства до Москви в 1652 та 1654 рр.). Хоча діяльність військового характеру була досить далекою від функцій генеральних суддів, проте вони все ж брали в ній активну участь. Зокрема, часто функції наказного гетьмана в походах виконували генеральні судді.
Про генерального підскарбія перші звістки доходять із часів гетьманування Б. Хмельницького. До функціональних обов'язків генерального підскарбія належали питання, пов'язані з обкладанням і збиранням податків, організацією зберігання натуральних зборів. Він визначав дозорців по полках, встановлював терміни сплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу.
Зважаючи на те, що найприбутковішими були збори з млинів, генеральний підскарбій саме цьому промислу приділяв найбільшу увагу. До його прерогативи належало право видачі дозволу на побудову нових млинів, контролю за дотриманням правил їх користування.
Охарактеризовані вище інститути генеральних старшин, а саме: генеральних обозного, писаря, судді, а пізніше – і підскарбія входили до складу «вищої» групи гетьманського уряду. Відповідно до «нижчої» генеральної старшини належали генеральні осавули, хорунжий та бунчужний.
Уряд осавулів, яких завжди у Війську Запорозькому було двоє, існував на Запорожжі з кінця XVI – початку XVII ст. З початком революції генеральні осавули входять до складу генеральної старшини, і так само, як і генеральний обозний, найтісніше пов'язуються з військовими справами. Набагато частіше, ніж іншу генеральну старшину, осавулів призначали командирами окремих частин козацького війська, так званими наказними гетьманами.
Під час військових походів, в яких генеральний осавул не виступав як наказний гетьман, він відповідав за організацію караульної служби. В мирний час генеральний осавул частіше за інших генеральних старшин виконує різного роду поліцейські функції, проводить судові розслідування та приведення до виконання вироків Генерального військового суду. Активно залучалися генеральні осавули й до виконання дипломатичних місій. Досить політичною була їхня роль під час проведення Генеральних рад, на яких вони виступали як розпорядники.
На відміну від першої групи генеральної старшини, бунчужний і хорунжий мали надзвичайно вузьке коло чітко окреслених функціональних обов'язків. Із формального боку функції генерального хорунжого полягали в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного – гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед козацьким військом. Поява цієї категорії вищих козацьких урядників була пов'язана з ускладненням функцій гетьманського проводу в умовах стрімкого еволюціонування козацької державності середини XVII ст. Тривалий час ієрархічно як бунчужний, так і хорунжий не входили до складу генеральних старшин, це були посади гетьманські або двірські. І навіть після того, як вони закріпилися в генеральному уряді, особи, що їх обіймали, й надалі були зобов'язані «находиться при гетмані перемєно для порученія им случающихся діл и приказов... как сія должность... точного преписанія не імєит».
Близькими до функцій генерального осавула були обов'язки генерального бунчужного і генерального хорунжого. Як і осавулам, їм також нерідко доручають командувати окремими військовими командами та підрозділами, проводити судові розслідування, засідати у Генеральному військовому суді, бути присутніми при виконанні судових вироків. Крім того, практикувалось і залучення генеральних бунчужних та хорунжих до виконання різноманітних дипломатичних доручень (хоч випадки виконання ними важливих дипломатичних завдань чи керування повноважними посольствами до іноземних правителів не були типовими).
Загалом же, генеральний бунчужний як і генеральний хорунжий не були надто прив'язані до виконання чітко обумовлених функціональних обов'язків, як це мало місце у випадку з іншими генеральними старшинами.
Свідченням доволі невисокого соціального статусу «гетьманського бунчужного» може слугувати розмір річної платні, передбаченої угодою з російським царем 1654 р. – на рік 50 польських злотих, тобто так само, як полковим писареві чи хорунжому. Натомість генеральний суддя отримував ушестеро, а генеральний осавул увосьмеро більше грішми та, крім того, мав право на користування прибутками з одного млина. Грошова платня полкового осавула перевищувала учетверо (не беручи до уваги прибутків з млина), а платня сотника чи писаря Генерального військового суду вдвічі платню гетьманського бунчужного.
В ієрархії Війська Запорозького аж до початку XVIII ст. уряд генерального хорунжого все ж стояв нижче за уряд генерального бунчужного. Ієрархічна перевага генерального бунчужного над генеральним хорунжим простежувалась і в попередні десятиліття, коли хорунжі взагалі не потрапляли до переліку старшин, яким була передбачена грошова платня. Крім того, навіть згадки про них у джерелах зустрічаються набагато рідше, аніж про генеральних чи військових бунчужних.
Перебування на уряді генерального бунчужного слугувало своєрідним трампліном для успішного просування службовою драбиною Війська Запорозького. Зазвичай бунчужним призначали козаків, що перед тим перебували на не надто високих посадах полкової чи сотенної старшини.
Протягом другої половини ХVII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, а саме: через обрання на Генеральній або Старшинській раді та гетьманське призначення. З формального боку, за традиціями Січі, під час нових гетьманських виборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку. Однак, як свідчить історичний матеріал, здебільшого генеральні старшини зберігали за собою свої посади. Владу втрачали тільки ті з них, хто скомпрометував себе в очах російської влади або надто тісно був пов'язаний із попереднім, уже скинутим з гетьманства правителем. Зокрема, кардинальна зміна корпусу генеральної старшини відбулася на виборчій раді 1659 р., коли до складу гетьманського уряду Ю. Хмельницького увійшли одразу два нових генеральних судді, два писарі та осавул.
Таким чином, найближчим до гетьмана в ієрархічній побудові козацької адміністрації стояв генеральний обозний. В його функціональні обов’язки входило керування Генеральною військовою артилерією, організація її матеріального забезпечення та формування складу військової старшини Генеральної військової артилерії – осавула, хорунжого, писаря, пушкарів та гармашів. На генерального обозного також покладалося завдання ведення компуту – реєстру козацького війська.
При вирішенні цивільних справ надзвичайно важливу роль відігравав генеральний писар. Він, як правило, не втручався у справи військові, але був найбільше посвячений у проблеми внутрішньої та зовнішньої політики.
Уряд генерального судді, як правило, посідали дві особи. Прямим їхнім обов’язком був розгляд і винесення вироку з цивільних справ. Для вирішення карних справ скликалася суддівська колегія – Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман, або однин з генеральних суддів. Керівництво фінансовою сферою держави перебувало в розпорядженні генерального підскарбія. До його компетенції входило визначення порядку встановлення і збору податків, організація зберігання натуральних припасів.
Дещо нижче за статусом перебували посади генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. Коло їхніх службових повноважень було значно вужчим. Так, формально завдання генерального хорунжого полягало в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного – гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед військом, але на практиці її доручалося й виконання важливих політичних, дипломатичних та військових місій. Вони їздили на чолі посольств, командували окремими військовими підрозділами, проводили судові розслідування та засідали в Генеральному військовому суді.
Місцеве управління
На місцях управляли полкові і сотенні уряди, а також виборні особи в містах і селах.
Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на місцях і ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньому свавіллю і навіть усували їх з посади. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман. Сотенний уряд, в свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків в кожному.
Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани – козаками. В основу їх діяльності були покладені традиції та звичаєве право.
Податки та фінанси
Для утримання апарату влади та управління потрібні були кошти. З цією метою проводився збір податків. Вони збиралися з селян та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм. Разом з тим, державні податки сплачувало саме Запорізьке військо.
З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Якщо до 1648 р. усі податки в українських землях йшли в казну Речі Посполитої, то відтепер вони направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького, який стає загальнодержавною казною. Податками та казною відав генеральний підскарбій, що входив до Генерального уряду. У його підпорядкуванні були комісари в полках і комісарські десятники в сотнях.
Крім податків, існували додаткові джерела надходження коштів до казни. Так, товари, які ввозилися з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток казні давали податки з меду, пива, горілки та інших промислів.
Отже, можна говорити про створення в роки Визвольної війни життєздатної фінансової системи Української держави.
Мова
У період, який розглядається, повністю сформувалася українська "народна" мова, а також йшов процес формування української літературної мови.
Українською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, видаються гетьманські універсали, ведеться офіційне листування тощо. Так, українське посольство, яке прибуло до Москви 17 лютого 1654 р. для укладання договору, привезло лист Богдана Хмельницького царю, написаний українською мовою, що був по суті акредитивною грамотою для посольства.
Таким чином, українська мова в ході формування державності стає державною мовою.
Військо
Україна мала і своє військо, чисельність якого не була постійної. Наприкінці XVI ст., коли козаки вперше організовано виступили, їхня чисельність була від 2 до 10 тис. У війську Наливайка було 12 тис, у повстаннях 1625 р. брали участь 30 тис, 1630 р. – 37 тис. чоловік. У той же час зростала чисельність реєстрового козацтва, яке перебувало на королівській службі. Перший реєстровий загін нараховував тільки 300 козаків, у 1625 р. – реєстр налічував 6 тис, у 1630 р. – 8 тис. Коли розпочалася Визвольна війна, у війську Хмельницького було 12 тис. реєстровців.
Згідно із Зборівським договором за Україною було визнано право мати постійне реєстрове військо в 40 тис. чоловік. Білоцерківський договір зменшив цю чисельність до 20 тис, але в дійсності в роки Визвольної війни в Україні діяла величезна на ті часи армія. У битві під Пилявцями військо Хмельницького налічувало 100 тис, під Львовом – 200 тис, у зборівській компанії – 300 тис, а сам Хмельницький говорив, що під Зборовом він мав військо чисельністю 360 тис. чоловік. Порівняно з арміями інших країн того часу це була величезна військова сила.
Козацьке військо мало струнку організацію: воно поділялося на полки, сотні й курені. В полку було від 5 до 20 тис. козаків.
Полк ділився на сотні, які мали від 200 до 250 козаків. Сотню ділили на десятки, пізніше – на курені. Десяток складався з отамана і дев'яти козаків. Пізніше до куреня входило до 30 чол.
За польської влади реєстрове військо діставало платню з державної казни. Коли ж відродилася Українська держава, військова служба стала безкоштовною. Козаки жили за рахунок королівських та панських земель, визволених під час війни. Частину цих земель було залишено на загальні військові потреби. Так, "рангові" землі діставала козацька старшина, деякі землі були призначені для утримання артилерії тощо. Державний скарб (казна) також визначав для війська деякі податки та доходи: "третю військову мірку" з млинів, доходи з оренд тощо. Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія під керівництвом генерального підскарбія.
Отже, під час Визвольної війни в Україні сформувалася добре організована, одна з найбільш боєздатних на той час армій в Європі.
Зовнішня політика
Створення держави – справа не тільки внутрішня, а й міжнародна. Цей процес не міг відбуватись ізольовано від інших держав, які ставилися по-різному до цієї події.
Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Всі сусідні країни, навіть Річ Посполита, яка аж ніяк не хотіла, щоб Україна вийшла з її складу, рахувались з існуванням української держави. Вже в 1648 р. Україна вступає в дипломатичні стосунки з сусідніми державами: Росією, Туреччиною та її васалами – Кримом, Трансільванією і Молдавією, що в той час, по суті, означало визнання української державності. Згодом міжнародні зв'язки України розширились, вона налагоджує стосунки з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною, Австрією, Персією, Францією та іншими країнами, стає активним фактором у міжнародному житті Європи, що було одним з проявів її державної суверенності.
Чужоземні правителі трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя, оскільки Березневі статті не стояли на перешкоді їхніх дипломатичних відносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави. Відносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою державою, для якої Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами була своєрідним викликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.
Сам хід Визвольної війни вимагав активних зовнішніх зв'язків. І молода українська дипломатія уміло використовувала складну міжнародну ситуацію на користь Україні. Майже всі сусідні держави розуміли, що відрив України від Речі Посполитої ослаблює останню. Деякі з них, наприклад Молдавія, використовували суперечності між Польщею та Туреччиною в своїх інтересах.
Султанська Туреччина підтримувала дипломатичні відносини з Україною, починаючи з першого року Визвольної війни. Але турецькі правителі мали намір перетворити Україну в свого васала. Туреччина не могла допустити існування української незалежної держави, бо це стало б прикладом для інших васальних земель Оттоманської імперії в їхній боротьбі за своє визволення. Як відомо, Крим хотів, спираючись на Україну, вирватися зі складу Туреччини.
Все це говорило про міжнародне визнання України на самому високому рівні.
Отже, можна зробити висновок, що українській державі, яка формувалась в роки Визвольної війни, були притаманні всі ознаки державності. Ця держава мала особливості, які були продовженням традицій української державності. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ дають можливість стверджувати, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління європейського типу.
Таким чином, підводячи певні висновки, можна вказати, що відродження України в 1648-1657 рр. ознаменувало собою третій етап в загальноісторичному процесі розвитку української державності. В якості нових державних будівничих виступила козацька старшина. При цьому, перед молодою державою стояли два основні завдання або функції:
- внутрішня, тобто забезпечення нормативного функціонування економічної системи, правопорядку, захисту українського населення;
- зовнішня, тобто захист своєї незалежності і території.
Ознаками наявності державної влади у повному розумінні цього слова в Україні в той час були:
- наявність органів публічної влади;
- територіальний поділ;
- ведення нової податкової системи.
Українська територія була поділена на полки і сотні. Податки і данини, що надходили і належали польській владі, переходили тепер до військової скарбниці. Податкова система була введена також в країні, податки платило все населення України за винятком реєстрованих козаків. В Україні створювалася і своя грошова система.
Відносно прав особистості, які охоронялись Українською державою, слід відзначити права та вольності козацької верстви і державних селян. Кожний стан мав свої права, і держава досить прискіпливо слідкувала за їхнім виконанням. З Польщею та Росією багато міжнародних угод було укладено Україною на захист старовинних прав та вольностей запорізького козацтва.
Як ми бачимо, за часів гетьманства Б. Хмельницького був сформований механізм української держави, але за підсумками дев’ятирічної національно-визвольної війни, яка закінчилася перемогою, в молодої країни було занадто багато проблем, які могли вирішитися з приєднанням Гетьманської Республіки до Росії.
Суспільний устрій
Визвольна війна внесла певні зміни у суспільні відносини. Незважаючи на вигнання польських магнатів і шляхти, а також тієї української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та залежні верстви в Україні залишився. Польську знать як пануючий стан замінило козацтво, середнє та дрібне українське шляхетство.
Козаки
Основним соціальним станом в Козацькій державі, безумовно, стали козаки, які в роки війни отримали фактичне панування в Україні, складаючи третину усього українського населення. Саме в ході Національно-визвольної війни відбулося остаточне утвердження та зміцнення українського козацтва як суспільного стану, коли до його рук перейшла не тільки державна, а й суспільна влада. Цей новий привілейований стан відіграв прогресивну роль в історії України. Неабияке значення мало те, що в період свого формування козацтво як стан не було таким замкнутим, як інші привілейовані стани. Воно не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки.
До заможних, перш за все, належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони склали основу козацької старшини. Групою, близькою до реєстровців, були колишні "випищики", які під час боїв переходили на бік повстанців.
Права й привілеї козаків були підтверджені вже в Зборівському договорі від 8 серпня 1649 р., який став юридичною основою оформлення козацтва в привілейований стан з своїми правами, адміністрацією, судами. Козаки, що перебували на державній службі не лише звільнялися від податків та феодальних повинностей, а й поширювали свою козацьку адміністрацію на досить значну територію України, на якій вони могли проживати незалежно від підпорядкування маєтностей (державних чи приватних). Відповідно козак підлягав юрисдикції виключно станового суду. Через козацькі уряди мало реалізовуватися право на землеволодіння, передусім рангове, а також спадкове.
Втіленню в життя козацьких привілеїв повинна була сприяти заборона розташування в Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах коронного війська і надання влади саме українцям. Матеріальні статки козаків, окрім державної плати, мали ґрунтуватися на власному господарстві. Крім того, у Зборівському договорі підкреслювалося, що селяни чи міщани, які проживали поза окресленими межами і хотіли стати козаками, одержували право "без гамовання панского выйти зо всею маетностью на Украину" для запису в реєстр.
Створення полково-сотенної системи управління відкривало перед козаками широкі можливості обирати й бути обраними на земські уряди і, відповідно, впливати на ситуацію в регіоні. Тим більше, що центром політичної діяльності козацтва фактично став Чигирин, який узаконювався як гетьманська резиденція "при булаве Войска Запорожского".
Привілеї козацтву були підтверджені королівськими грамотами, Білоцерківським договором 1651 р., московським урядом у "Березневих статтях" 1654 р., у царських жалуваних грамотах.
Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку вони отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі, право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові козаки повинні були виконувати військову повинність на користь Війська Запорізького.
Козацька служба, хоч і давала значні привілеї, була важкою, а часто і недоступною для населення. Щоб її відбувати, крім здоров'я, треба було мати відповідні матеріальні засоби. Ось чому бідних у козаки не записували, до них зараховувалися тільки заможних селян, але такі вимоги ставилися лише перед тими, хто вступав в реєстрове козацтво. Разом з тим, в часи Козацької держави військова служба була безкоштовною. Козаки жили за рахунок визволених колишніх королівських і панських земель.
Розгортання Національно-визвольної війни суттєво вплинуло на реалізацію козацьких прав і привілеїв. В атмосфері соціальної напруги і ведення бойових дій проти коронного війська інакше й не могло бути. Після Переяславської ради 1654 р. змінилася і політична ситуація. Значну частину українських земель було включено до Російської держави. Настала реальна потреба поновити юридичні норми козацького статусу.
Конкретизація окремих аспектів станових вольностей знайшла відбиток у "Статтях Богдана Хмельницького", поданих козацькими послами до Москви царським воєводам як проект міждержавної угоди. Цілком очевидно, що, спираючись на попередній досвід, коли шляхтичі втручалися в козацькі справи, військо Запорозьке прагнуло в майбутньому не допускати подібного з боку тепер уже російських урядовців. Не менш важливим було й положення сьомого артикулу, відповідно якого фактично становий статус мав залишатися і за нащадками, якщо навіть козак і гинув під час проходження державної служби. Цим ще раз підкреслювалися майнові права козацтва.
В процесі узгодження козацьке питання зазнало певних змін. Разом з тим, в 11 пунктах "Статей" досить рельєфно відбивалося становище козацтва в тогочасному суспільстві.
Зборівський договір 1649 р. та "Березневі статті" 1654 р. були юридичними актами, які визначали становище України в складі Речі Посполитої та Російської держави. У них встановлювалися найбільш істотні норми, що визначали права гетьмана, судову організацію і джерела права, а також права і привілеї класів та окремих соціальних груп. Тобто, у згаданих угодах українське козацтво остаточно домоглося законодавчого підтвердження станових прав. Пріоритет на зайняття урядово-виконавчих посад в управлінні державою, забезпечили йому привілейоване становище серед інших соціальних верств. Економічна основа станових прав гарантувалася платнею за державну службу та господарюванням у власних спадкових чи рангових маєтностях. Козак підлягав юрисдикції виключно станового суду, мав право вільного вибору місця проживання і свободи зайняття промислами. Широке залучення до державного життя сприяло активній політичній діяльності козацтва. При цьому в окремий соціальний прошарок виділяється козацька старшина.
Певне місце в суспільному стані козацтва займали "робітні люди", які обслуговували Військо Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики тощо. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники і т.д. За своїм соціально-юридичним статусом вони, по-суті, прирівнювались до рядових козаків.
У процесі еволюції соціальних станів якісні зрушення часто пов’язувалися з конкретними подіями та явищами. Для українського козацтва такою подією виявилася Національно-визвольна війна середини XVII ст. Повсталі народні маси ліквідували польських магнатів, католицьку шляхту і духовенство, які зосереджували у своїх руках економічні важелі та політичну владу. У козацькій державі останні перейшли до старшини. Що ж спричинило кардинальні зміни в становищі козацтва?
Війна внесла значні зміни у склад козацької старшини. Деяка її частина воювала на стороні польсько-шляхетського війська. В ході війни частина довоєнної реєстрової старшини загинула або з різних причин відійшла на другий план. Козацька старшина значно поновилася за рахунок дрібної української шляхти та рядового козацтва. Ця частина старшини відрізнялась від довоєнної своїм менталітетом: палким прагненням до незалежності України. Нові висуванці з козацтва створили оточення гетьмана, а тому стали впливати на внутрішню та зовнішню політику.
За соціальним становищем старшина в роки Визвольної війни єдиною верствою не була. Кожна група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції тощо.
Важливим чинником формування заможного прошарку серед козаків була державна служба. Крім відповідної платні, старшина насамперед всіляко домагалася розширення власних володінь. У козацьких петиціях звучали також прохання про свободу заняття промислами. Про розмір платні для козацької старшини реєстровців яскраво свідчить один з пунктів Куруківської угоди (1625). Старшому Війська Запорозького призначалося 600 злотих на рік, двом осавулам – по 150 злотих, обозному, судді та писарю – по 100 злотих, шести полковникам – по 100 злотих, шести полковим осавулам – по 50 злотих. Не останню роль у збагаченні окремих козаків відігравали успішні походи на татарські улуси та Чорне море.
Водночас в умовах польсько-шляхетського панування реалізувати повною мірою права і привілеї старшині, як і всім реєстровим, невдавалося. Уряд Речі Посполитої постійно втручався у справи козацтва, а його участь у визвольних рухах призвела до появи в 1638 р. "Ординації", якою ліквідовувалася більшість козацьких прав. Через 10 років Національно-визвольна війна знову поставила на порядок денний питання про козацькі "вольності". І цього разу козацька верхівка свого шансу не втратила.
Для того, щоб проаналізувати процес переходу старшини в якісно нове становище, необхідно, насамперед, з’ясувати джерела її формування. Зростаюча чисельно в ході Національно-визвольної війни козацька старшина фактично перетворилася на нову генерацію панівного класу. За свідченням сучасників, багато полковників і "знатних осіб" були "сопряжены с ним близким свойством и любовию".
Поповнення рядів козацької старшини відбувалося і з середовища міщан – ремісничо-торгової людності. Посада сотника, відповідно, відкривала нові джерела збагачення – важливої передумови для дальшого просування службовими сходинами. Так, син заможного міщанина з Красного Колядина Івана Голуба Костянтин дослужився до генерального бунчужного і, користуючись владою, скуповував землі в Глухівській та інших сотнях Чернігівського полку.
Крім українців, ряди козацької старшини поповнювали і представники інших народностей. Таким чином, формування козацької старшини відбувалося з різних соціальних верств. До її лав входили також представники литовського, польського, білоруського та іншого походження. Розширення кола старшини відбувалося шляхом вступу на службу – на відповідну посаду, через матеріальне збагачення, використання родинних зв’язків тощо.
Становлення козацької держави докорінно вплинуло на становище і роль старшини у суспільстві. Вона фактично змінила існуючі раніше структури влади, а Зборівський договір став першим кроком законодавчого закріплення старшинського імунітету.
Процес утвердження козацької старшини як привілейованого прошарку суспільства зафіксований і в "Березневих статтях" 1654 р. Процес виділення старшини серед основної маси козацтва яскравіше спостерігався в економічній сфері. В результаті ліквідації магнатських латифундій значні простори земель перейшли в користування селян, міщан та козаків. Зайняття покинутих панських маєтків стало поширеним явищем. Якщо в попередній період представники козацької старшини володіли переважно хуторами з невеликими ділянками орної землі та сіножатями, то в ході Національно-визвольної війни масштаби їх володінь зростали. Займаючи військово-адміністративні посади, старшина розпоряджалася фондами майна, насамперед землею, зосередила в своїх руках значні грошові суми. Отже, перед нею відкривалися широкі можливості одержати земельні угіддя за службу, придбати на правах приватної власності і, нарешті, примножити їх за рахунок займанщини. Крім того, старшина вкладала кошти в різноманітні прибуткові підприємства – млинарство, селітроваріння, виробництво горілки, пива, меду тощо.