Полонізація української знаті
Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись переманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якого полягали у здійсненні політичного керівництва, сприянні розвитку культури та освіти, підтримці православної церкви, формуванні й збереженні національної самобутності. Нового імпульсу надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спонукали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегрувалися в польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Пронські, Ружинські та багато інших.
До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Її віросповідання прийняла литовська знать. Усе змінилося в XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів та інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилясь зі священниками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу єпископа чи митрополита. Панство присвоювало маєтки , власність монастирів та окремих священнослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.
Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винадоровлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шляхти серед заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед останніх найбільше відзначився князь Василь-Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем» і який близько 1576 р. заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію – першу школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України.
Братства
Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства – релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV – XVII ст. Братства опікувалися церквою , влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі. Вони активніше виступають на захист українського населення – звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до суддів, посилають посольства до короля. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту.
Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване бл. 1453 р. Братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст найкращих проповідників. Діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство,заснованев 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування.Коли до Львова приїхав Іван Федоров –друкар, якого вигнали з Москви за спробу використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книго друкарства, - братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книжка «Апостол». На початку 1580-х років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.
Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство , яке тепер могло опертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи.
Берестейська унія
Ідея об’єднання християнської церкви постала чи не відразу ж після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її робилися не один раз, але відповідні умовидля цього склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан православної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати в розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої. По-четверте, прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.
Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше – нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовникипроводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священників брати шлюб, вони погодилися на об’єднання своєї церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.
Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Василь-Костянтин Острозький, який досі, в принципі, підтримував ідею об’єднання церков. Його роздратувало , що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів та висловив готовність виставити 15-20 тисяч чоловік на оборону «благочестя». По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії – єпископи Балабан і Копистенський - рішуче від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з рештою православних єпископів та митрополитом.
Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті був скликаний церковний собор, Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об’єднання з католицькою церквою , визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п’ять єпископів і три архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.
Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков – католицької та православної – додалася ще й третя – уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку – православна більшість на чолі з двома владиками , що відмовилися від унії, з іншого – уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об’єднання з католиками, проголосив уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України, поставив православ’я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний розкол української нації.