Зрушення у політичному житті України. Пожвавлення громадської активності
Тема. Внутрішньополітичне життя в Україні в період перебудови
Очікувані результати
Після цього уроку учні зможуть: визначати хронологічну послідовність головних подій періоду «перебудови» в Україні; характеризувати внутрішньополітичне становище України у другій половині 80-х рр. XX ст.; визначати зміни, пов’язані з процессами «перебудови» суспільного життя; аналізувати та порівнювати явища суспільного життя кінця 80-х — початку 90-х рр., визначаючи причини активізації соціально-політичного життя населення; порівнювати різні точки зору щодо процесів перебудови в Україні і давати їм власну оцінку.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.
Хід уроку
І. Організаційний момент уроку
ІІ . Мотивація навчальної діяльності
У ч и т е л ь.
Розпочинаючи реформи, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні моменти радянської системи. Офіційна концепція перебудови у загальному вигляді сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань:
1) радикальної економічної реформи;
2) демократизацію суспільного життя, розширення гласності.
Кінцевою метою проголошувалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.
ІІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
Гласність та лібералізація
У ч и т е л ь.
Значну роль у демократизації суспільно-політичного життя країни відіграла гласність.
На січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом’якшення режиму, забезпечення (щоправда, під контролем партії) доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін.
Суть перебудови Горбачов тлумачив як поєднання радикальної економічної реформи і демократизації суспільно-політичного життя з метою побудови в СРСР гуманного демократичного соціалізму.
У цьому суспільстві мали органічно поєднатися ринок і план, демократія і керівна роль КПРС, суверенність радянських республік і союзний центр.
Запитання
1. Наскільки реальними були ці прагнення?
2. Чому вони не здатні були докорінно змінити ситуацію?
Гласність відкрила можливість сказати через пресу, радіо, телебачення, літературу, кіно правду про існуючу у країні тоталітарну систему, про її численні злочини. Гласність почала поступово переростати у свободу слова. Цьому процесу сприяла поява 1989 р. значної кількості позацензурних видань різних громадських та політичних об’єднань і груп. Із 1 серпня 1990 р., згідно з Законом СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації», було запроваджено свободу друку та заборонено цензуру.
Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем заповнили безліч «білих плям» в історії країни.
1988 р. знову було порушено мовчання щодо штучного голоду 1933 р. Почалася руйнація теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, повною мірою виявилась нежиттєздатність комуністичної ідеї, ленінського вчення, злочинність більшовицького режиму.
Зрушення у політичному житті України. Пожвавлення громадської активності
У ч и т е л ь.
Початок політичній реформі в СРСР було покладено в червні 1988 р. на ХІХ Всесоюзній партконференції, рішення якої спрямовували на реорганізацію вищих органів влади, забезпечення повновладдя рад, демократизацію КПРС.
Передбачалося, що політична реформа відкриє простір для самоврядування, створить умови для розвитку ініціативи громадян, представницьких органів влади, партійних і громадських організацій і трудових колективів. Реформатори прагнули надати радам реальну владу, зробити їх незалежними від компартійних структур.
Наприкінці 1988 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла відповідні закони, що змінювали структуру, порядок виборів і зміст роботи вищих органів влади. Вищим законодавчим органом влади в СРСР було оголошено з’їзд народних депутатів. Але водночас третина місць народних депутатів була зарезервована для КПРС та підконтрольних їй громадських організацій.
Але і в такому вигляді новий закон про вибори, порівняно з попередніми виборами в СРСР, був значним кроком уперед, підривав основи тоталітарної системи в країні. Вибори тепер мали відбуватися на альтернативній основі, на одне місце могли балотуватися декілька кандидатів.
Складання тез
Протягом розповіді вчителя учні виписують основні дати подій, що свідчили про зростання громадянської активності суспільства.
У ч и т е л ь.
1988 р. у республіці почали стихійно виникати перші масові мітинги. На знак протесту проти злочинного замовчування владою справжніх наслідків чорнобильської катастрофи 26 квітня 1988 р. у Києві відбувся перший стихійний мітинг та демонстрація.
Особливо бурхливо розвивалися події у Львові. У червні–липні 1988 р. тут відбулися перші несанкціоновані мітинги, у яких взяло участь десятки тисяч людей. Перед учасниками мітингів активно виступали колишні дисиденти — В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Ігор та Ірина Калинці, окремо обговорювалися гострі національні проблеми, лунали вимоги спорудити у Львові пам’ятники Т. Шевченкові і жертвам сталінізму. Уперше публічно було порушено питання про реабілітацію вояків УПА як борців за національне визволення проти сталінської диктатури.
Драматичні зіткнення між міліцією і демонстрантами сталися 29 липня у Києві і 4 серпня у Львові. 17 вересня 1989 р. у демонстрації, організованої з приводу 50-річчя введення радянських військ до Західної України згідно з пактом Молотова–Ріббентропа, у Львові взяли участь 150 тис. осіб. Увечері того ж дня у вікнах з’явилися сотні тисяч свічок у пам’ять про загиблих під час комуністичних репресій.
Наприкінці січня 1990 р. у Хмельницькому, Луцьку, Полтаві, Рівному, Львові та інших містах відбулися мітинги з вимогами відставки місцевого компартійного і радянського керівництва.
У першій декаді лютого 1990 року відбулися багатотисячні мітинги в Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Полтаві та інших містах. Ситуація у західних областях республіки дедалі більше почала загострюватися. Мітингувальники вже ставили питання про заміну політичних структур, а не окремих осіб. На 10-тисячному мітингу в Тернополі учасники вимагали розпуску компартії України.
У Львові пролунали гасла «Україна — без обкомів», «Партію — з підприємств!».
Із початку 1989 р. до лютого 1990 р. опозиція підготувала 1 565 масових заходів, у яких взяли участь понад 2 млн осіб. Спираючись на ці дані, міністр внутрішніх справ, голова КДБ, міністр юстиції, голова Верховного суду і прокурор УРСР 20 лютого 1990 р. звернулися до ЦК КПУ з доповідною запискою, у якій пропонувалося оголосити мораторій до 1 липня на політичні акції, спрямовані на дестабілізацію становища в країні.
Із кінця лютого 1990 р. в Україні спалахнула «мітингова війна».
25 лютого відбулося близько 100 мітингів, у яких взяло участь до 230 тис. осіб. Понад половину мітингів організувала Комуністична партія.
Під тиском демократичних сил правляча партія постійно відступала.
Із січня по квітень 1990 р. одинадцять з двадцяти п’яти перших секретарів обкомів партії подали у відставку.
Із 1987 р. в Україні виникають самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства.
Запитання
1. Які питання вони вирішували? (Утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів, програм.)
2. Чи можна провести чітку лінію, що визначала, якими питаннями займались ці організації?
Восени 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, на засіданнях якого відкрито обговорювалися питання голоду 1933 р., боротьби за незалежність 1917–1920 рр. та ін.
Почали виникати осередки «неформальних» (тобто непідконтрольних КПРС) об’єднань.
Восени у Львові було створене «Товариство Лева». Воно почало видавати газету «Поступ», яка одразу посіла чітку демократичну позицію, стала популяризатором ідей національного відродження, відновлення української державності і трибуною для діячів опозиції.
Значною подією стало утворення Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал», установча конференція якого відбулася в Києві 4 березня 1989 р. На початку 1988 р. просвітницькі українознавчі організації «Спадщина» виникають у Харкові та Києві. Їхня діяльність дуже швидко вийшла за межі суто просвітницької роботи і набула політичного характеру. 1988 р. зародився і студентський рух. У Києві виникає
студентське об’єднання «Громада», у 1989 р. — Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки.
Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш ніж 47 тис. неформальних об’єднань.
Під тиском мітингів, демонстрацій, пікетів, голодувань, в умовах розпочатих революційних змін у країні компартійно-радянським органам влади довелося дозволити переселення татар.
У результаті у квітні 1989 р. на півострові їх уже мешкало 40 тис., а влітку 1991 р. — 130 тис. (у 1944 р. — було депортовано 191 тис. татар). Для захисту національних прав депортованого народу навесні 1989 р. було створено Організацію кримськотатарського національного руху. 28 червня 1991 р. у Сімферополі курултай — з’їзд представників кримськотатарського народу — виступив за відновлення кримськотатарської автономії. Курултай обрав вищий представницький орган кримськотатарського народу — меджліс.
1987–1988 рр. із в’язниці та заслання повернулися до України відомі дисиденти — В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук’яненко та ін.
Вони відновили роботу Української Ґельсінської групи, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УҐС). Оприлюднена «Декларація принципів» у 1988 р. засвідчила, що УҐС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави.
У листопаді 1989 р. у Києві відбулося перепоховання праху відомих «шістдесятників» — жертв тоталітарної системи — В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого.