Політичні доктрини фемінізму та неофемінізму

Феміні́зм - теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Історія

Фемінізм виник у кінці 18 ст. у Північній Америці. Для першого етапу розвитку фемінізму (19 -перша половина 20 ст.) було характерним зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. 20 ст. починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У сучасних феміністичних доктринах поняття "чоловічий" і "жіночий" мають характер не так біолого-анатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів Ф. найпоширенішим є ліберальний Ф., який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960 років з'явився радикальний Ф., представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та традиційний спосіб мислення. Для радикального Ф. характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері.

Фемінізм у першій половині 20 століття

Під час Першої світової війни 1914-18 та українських визвольних змагань 1917-21 жінки брали активну участь у харитативній та санітарно-медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі, в Легіоні Українських січових стрільців (О.Степанів, С.Гапечко, Г.Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). Активізувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок{Л.Старицька-Черняхівська, З.Мірна, В.О'Коннор-Вілінська, С.Русова та ін.). Традицію ліберального Ф. у міжвоєнний період розвинули жіночі організації у Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині - Союз українок Волині, на Закарпатті - Жіночий союз. Були створені Жіноча громада, яка об'єднувала прихильників Радикальної партії, Українське товариство жінок з вищою освітою, жіночі гуртки при Українському католицькому союзі. У 1939 замість забороненого польською владою Союзу українок у Львові була створена політична жіноча організація - Дружина княгині Ольги. Жінки мали свої окремі секції та відділи у товариствах "Просвіта", "Сільський господар" та ін. Основними формами діяльності жіночих організацій були доброчинно-харитативна, кооперативно-господарська, освітньо-просвітницька, а також національно-виховна. Формально рівні політичні права жінок дали їм можливість успішно займатись політичною діяльністю. У 1922 до польського сенату обрано О.Левчанівську, в 1928 до сейму -М.Рудницьку, а до сенату - О.Кисілевську. Українські жінки брали активну участь у націоналістичному русі, зокрема О.Басараб. Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала т.зв. жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання "Жіноча доля" (1932-39), "Жіноча воля" (1932-39), "Жіночий голос" (1931-39), "Нова хвиля" (1925-39) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади у 1939 діяльність всіх жіночих організацій було заборонено.

Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії т. зв. жінвідділи. У 1930 роках "жіноче питання" в СРСР і, зокрема, в УРСР було проголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного Ф., розв'язання проблеми суспільної рівноправності жінок у радянський період характеризувалося ростом їх освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв'язаними залишилися проблеми "подвійного навантаження" жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо. У порівнянні з розвиненими країнами жінки України мають дуже малочисельне представництво у вищих органах державної влади, порівняно небагато їх у виробничо-бізнесовій еліті. У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального Ф., відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв'язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади ім.О.Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.

Український консерватизм.

Украї́нський консервати́зм (також Теорія українського монархізму) — це політична та ідеологічна теорія та доктрина, специфічний український варіант консерватизму, розроблений В'ячеславом Липинським (сам Липинський називав цю теорію "українським гетьманським націоналізмом") та, частково, Павлом Скоропадським у 20-х рр. 20 століття.

Теорія

В'ячеслав Липинський — представник старовинного роду українсько-польської шляхти — заснував консервативну школу в українській політології. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти в політичному та національному відродженні української держави. До революції 1917 року в його творчості ще проглядаються тенденції, близькі до народництва. Однак навіть тоді й пізніше Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Після 1917 року він не приєднався до Центральної Ради, натомість активно підтримав Гетьмана Павла Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою.

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Націоналізм Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтеґровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою:

• «демократія»

• «охлократія»

• «клясократія»

Характеризуючи «демократію» Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук "багатіїв-плутократів", або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним із прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочівників, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає «клясократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, Липинський заперечує демократію як метод оганізації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. «Клясократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці "Релігія і Церква в історії України" пише:'"Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил"'

Загалом ідеї Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.