Основні риси права у другій половині xvii ст. 13 страница

Права щодо майна вільних селян також були значними. Пе­редусім селяни дістали можливість викупити у власність їх приса­дибну осілість, що мала значну цінність. У губерніях Лівобережної України (Чернігівській, Полтавській, Харківській) і Правобережної України (Київській, Подільській, Волинській) згідно з місцевим По­ложенням до складу селянської присадибної осілості входила вся земля у межах села або селища, що була під селянськими жилими, господарськими, промисловими, громадськими та всілякими інши­ми будівлями. Поняттям присадибної осілості охоплювалися також розташовані у межах села або селища селянські городи, сади, коноплянники та інші угіддя. Крім того, за згодою поміщиків селяни мог­ли понад присадибну осілість придбати у власність, на підставі за­гальних законів, польові землі та інші угіддя, відведені їм у постій­не користування.

З моменту підписання Маніфесту 19 лютого 1861 р. та інших документів реформи селяни мали право придбати у власність рухо­ме й нерухоме майно, а також відчужувати його, віддавати в заста­ву і взагалі розпоряджатися ним з дотриманням загальних узако­нень. Подібні права отримувало й сільське товариство в цілому, яке, придбавши землі у власність, могло поділити їх між домогосподарями або залишити ці землі в загальному володінні.

Селяни (як кожен окремо, так і цілими товариствами) дістали право укладати усілякі дозволені законом договори, зобов'язання тощо: з приватними особами без обмеження суми з одного й іншого боку; зі скарбницею, причому щодо предметів селянської промис­ловості без сплати гільдійських мит, а з одержанням установленого на торгівлю свідоцтва — щодо різноманітних справ на загальних для всіх вільних селянських обивателів підставах.

Надавалася свобода торговельно-підприємницької діяльності. Селяни діставали права, передбачені статутами Торговельним і Фабричним: займатися торгівлею без одержання торговельних сві­доцтв і сплати мита, відкривати й утримувати на законній підставі фабрики і різні промислові, торговельні і ремісничі заклади, запи­суватися в ремісничі цехи того чи іншого міста (але залишаючись при цьому у своєму званні селянина), займатися ремеслом у своїх селищах і продавати свої вироби як в селищах, так і в містах; всту­пати в гільдії і торговельні розряди.

Селянам Правобережної України надавалося право, не запи­туючи на те особливого дозволу ні у поміщика, ні у товариства, влаштовувати й утримувати на своїй присадибній землі постоялі двори, промислові і торговельні заклади.

Усе рухоме майно селян — свійська та робоча худоба, земле­робські знаряддя тощо належали селянам. «Приобретенными в соб­ственность землями крестьянского надела и выкупленными усадьбами крестьяне пользуются и распоряжаются как своим достояни­ем» з тим обмеженням, що впродовж перших дев'яти років з часу затвердження Загального положення ці землі не могли бути відчу­жені або віддані як застава стороннім особам, котрі не належали до певного сільського товариства. Землі, будинки та інше нерухоме майно (крамниці, млини тощо), придбані селянами до реформи 19 лютого 1861 р., на ім'я їхніх поміщиків, визнавалися власністю селян за ствердженням самих поміщиків або за рішенням мирового посередника на підставі особливих правил.

Під час вирішення питань, пов'язаних із спадкуванням селян­ського майна, як і під час вирішення низки інших майнових справ (наприклад, опіки, розподілу майна між братами, відокремлення одного з них із сім'ї тощо), закон допускав застосування норм зви­чаєвого права, чинних у даній місцевості.

Важливі права закріплювалися за селянством у сфері судо­чинства, в галузі цивільного і кримінального процесів. Селянам на­давалася ціла низка прав з позовів, скарг, клопотань та суду. У спра­вах цивільних селяни могли домагатися своїх прав, вчиняти позови та тяжби, відповідати за себе особисто або через повіреного та ін. У справах кримінальних і поліцейських можна було подавати скар­ги й охороняти свої права усіма дозволеними способами, бути свід­ками і поручителями. Характерно, що селяни дістали право позову і скарги не тільки на сторонніх осіб, а й на власника землі, на якій вони були поселені, тобто на свого колишнього поміщика.

Селяни не могли бути піддані жодному покаранню інакше як за вироком суду або за законним розпорядженням поставлених над ними урядових та громадських властей. Передбачався судовий по­рядок розгляду спорів між селянами, проте дозволялося звертати­ся і до поміщика, якщо вони того бажали.

Взагалі, втручання поміщика у справи селян зберігалося впро­довж тривалого часу. На період тимчасовозобов'язаного стану збе­рігалося, наприклад, право вотчинної поліції поміщика. Він мав право бути присутнім, якщо побажає, під час слідства щодо селян за провини і злочини. Від поміщика залежала видача паспортів се­лянам, які йшли на заробітки.

Отже, і після звільнення селяни залишалися відособленим нижчим податним станом, який був зобов'язаний сплачувати поду­шну подать, відбувати державні повинності, в тому числі (до реформи 1874 р.) і рекрутську. І все-таки надання селянам як особистих прав, так і майнових відкривало простір селянському підприємницт­ву, створювало сприятливіші умови для розвитку капіталізму.

Правовий статус селянства не залишався незмінним. На нього вплинули наступні буржуазні реформи. Внаслідок проведення зем­ської реформи 1864 р. селяни шести українських губерній — Хар­ківської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославсь­кої і Таврійської — дістали можливість обирати гласних земських повітових зборів. За судовою реформою 1864 р. селяни, які прослу­жили не менше восьми років у сільській адміністрації, могли стати присяжними засідателями. І нарешті, військова реформа 1874 р. за­мінила для селян рекрутську повинність військовою.

Усі ці перетворення не тільки розширювали права селян, а й сприяли консолідації селянства, стиранню відмінностей між коли­шніми поміщицькими, удільними та державними селянами. Щопра­вда, в період контрреформ законом від 12 липня 1889 р. цивільно-правова дієздатність селян була поставлена в залежність від запро­ваджених за цим законом земських дільничних начальників.

Дворянство. Селянська реформа 1861 р. підірвала феодальні основи суспільства (монополію поміщиків на землю, на працю се-лян-кріпаків), однак водночас вона зберегла і привілеї, і політичну владу у дворянства.

«Свод законов Российской империи», як і раніше, ставив дво­рянство на перше місце в переліку станів, зберігаючи за ним зван­ня «благородного». Одночасно вищий стан імперії не був чимось однорідним. Якщо наприкінці XIX ст. поділ дворянства на розряди втратив своє практичне значення, то розбіжність між потомственим дворянством і особистим, навпаки, навіть посилилася. Причому ядром стану було потомствене дворянство, особисті дворяни мали значно менше прав. Що стосується українського дворянства, то во­но в правах і привілеях було повністю урівнене з російським. Що­правда, національний склад дворянства помітно змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні числа російських поміщиків, які придба-вали тут землі на встановлених царським урядом пільгових умовах. Чиновникам-дворянам і поміщикам з центральних губерній Росії надавалися особливо вигідні умови придбання у власність та орен­ду земель Правобережної України.

У пореформений період відбувається поділ дворянства на дві верстви. Певна частина поміщиків і в Україні, і в Росії стала на шлях перебудови свого господарства на капіталістичній основі, бра­ла участь у розвитку окремих галузей виробництва. В Україні — насамперед з переробленням сільськогосподарської продукції, при цьому поміщики перетворювались у велику землевласницьку бур­жуазію. Але значна частина середніх і дрібних поміщиків не змог­ла пристосуватися до нових умов. Великі суми, одержані як «ви­куп» за земельні наділи, вони не змогли використати для поліп­шення і перебудови свого господарства. Існуючи на відсотки від капіталу, практикуючи відробну систему як основу свого господа­рювання, ці поміщики часто були вимушені продавати свою землю. Кризу такого поміщицького господарства посилювало «перевироб­ництво» пшениці в Північній Америці, Аргентині, Канаді. Ціни на пшеницю на російському ринку падали, і тому багато поміщицьких маєтків було продано, в тому числі й селянам. З кінця 70-х років особливий розмах набув розпродаж землі на Лівобережній Україні. Як наслідок, якщо у 1877 р. дворянству належало 16 млн десятин, то у 1892 р. — вже тільки 12,2 млн десятини.

Втім, це зовсім не означало втрати дворянством панівного ста­новища в економічному житті країни. Помісне дворянство зберігало в своїх руках величезну земельну площу, значні кошти у вигляді викупних платежів, іпотечних позик, доходів від здавання землі в оренду тощо. Зберігалися права земельних власників на надра зем­лі. Величезну допомогу надавав заснований у 1885 р. «для под­держания землевладения потомственного дворянства» Державний земельний банк, який надавав на пільгових умовах довгострокові позики під заставу маєтків представникам цього дворянства. Еко­номічну могутність дворянського стану збільшували й доходи від капіталістичного підприємництва.

Колишні пільги і привілеї дворянства не тільки збереглися, а й доповнилися новими. Дворянин користується усіма правами і перевагами свого звання, — стверджував закон. Без суду його не могли позбавити ні життя, ні прав стану. Дворянин звільнявся від будь-якого тілесного покарання, від особистих податей. Потомствений дворянин міг «приобретать законными способами все без изъя­тия роды имуществ движимых и недвижимых».

Дворянство зберігало свою корпоративну організацію, склада­ючи в кожній губернії окреме дворянське товариство. Очолювались вони губернськими та повітовими зборами, куди входили тільки потомствені дворяни. Особливо значну роль відігравали губернські збори, на яких дворянство обирало зі свого середовища деяких місцевих губернських та повітових чиновників. Наприклад, у Пол­тавській і Чернігівській губерніях дворянством обиралися голови і члени межових палат і комісій. Як було сказано в «Своде законов Российской империи», «дворянству дозволяется назначать в раз­ные, от выборов его зависящие должности, и находящихся в госу­дарственной гражданской службе чиновников».

Найвищий стан у пореформений період зберігав командні по­зиції в державному апараті. Посадовим привілеям дворян російське законодавство приділяло особливу увагу, приписуючи усім урядо­вим органам заохочувати молодих дворян до вступу на державну службу. Помісне і служиле дворянство призначалося на вищі дер­жавні посади. їх представники були членами Державної Ради, міністрами, губернаторами, обіймали впливові посади в придворних відомствах та ін., у певний спосіб впливаючи на характер діяльності російської бюрократії.

Військова служба дворянства і в пореформені роки за тради­цією продовжувала вважатися найпочеснішою. Цього погляду до­тримувався і уряд. «Покликанням, що історично склалося, нашого дворянства завжди було служіння державі, — зазначала у 1898 р. Особлива нарада у справах дворянського стану, — причому голов­ним поприщем цього служіння споконвіку була служба військова. У давнину майже весь корпус офіцерів складався з дворян». Для дворян, які закінчили військову кар'єру, як і колись, широко прак­тикувалося призначення на вищі цивільні посади.

Військові перетворення у пореформеній Росії і, зокрема, ре­організація підготовки офіцерського корпусу, не знищили станові привілеї та пільги дворянства. Так, засновані у 1864 р. військові гімназії мали переважно станово-дворянський характер. Згідно з Положенням 1866 p., мета їх полягала в тому, щоб «надати дітям дворян, які призначаються на військову службу, підготовчу загаль­ну освіту» і підготувати їх до вступу в училища. Випускники таких військових гімназій у першу чергу і без іспитів зараховувалися до військових училищ. При цьому дворянські товариства продовжува­ли утримувати за собою ще до 1861 р. певну кількість вакантних місць для дворянських стипендіатів. Перетворення у 1882 р. війсь­кових гімназій в кадетські корпуси не змінило становища, бо кіль­кість дітей осіб вищого стану досягала тут 80%, а в Пажеському корпусі частка вихованців з потомствених дворян досягла 100%.

Частка потомствених дворян у загальній чисельності класних чиновників системи місцевого управління становила наприкінці XIX ст. близько 30%. При цьому в руках представників дворянства зосереджувалися майже всі відповідальні посади. Ця ланка управ­ління в галузях, найближчих до інтересів помісного дворянства, пе­ребувала під впливом і навіть в певній залежності від дворянських товариств, що становило вельми важливу частину юридичного і по­літичного статусу дворянського стану.

Наприклад, переважне право на обіймання дуже поважної по­сади мирового посередника, на якого покладалося завдання введен­ня в дію Положень про селянську реформу, надавалося місцевим потомственим дворянам-поміщикам, які володіли не менше 500 де­сятин землі. Саме ж право обрання посередників діставали місцеві дворянські товариства і губернатори. Після впровадження інститу­ту мирових суддів формування його як за цензовими умовами, так і за системою відбору кандидатів, фактично віддавалося в руки по­місного дворянства. Після скасування у 1874 р. інституту мирових посередників і передачі їхніх обов'язків знову заснованим повіто­вим з селянських питань присутствіям сповна виявилася поміщи­цька орієнтація цих нових установ. Введення у 1889 р. посади діль­ничих земських начальників не внесло істотних змін, бо переважне право на заміщення цієї посади надавалося місцевим потомственим дворянам. Крім того, організація і система виборів у земські устано­ви також забезпечували перевагу дворянству. Земська контрре­форма 1890 p. створила умови для ще більшої переваги дворянства в земствах.

Отже, у пореформений період дворянство змогло зберегти за собою монополію прав і колишній довгий перелік корпоративних і особистих прав та привілеїв.

Духовенство, як і дворянство, було привілейованим станом. Після селянської реформи 1861 р. воно зберегло свої права, стани і привілеї. Особи духовного звання звільнялися від усіх особистих податей, від рекрутської, потім військової повинності, не піддава­лися тілесним покаранням тощо. Представники духовенства в окремих випадках підлягали тільки суду духовному, а в інших — су­дилися в загальних судових установах. У законодавчому порядку встановлювалося, що особи духовного звання можуть придбавати та відчужувати усіма законними способами землі і будинки в сели­щах та містах.

Українське православне духовенство, користуючись такими самими правами стану і привілеями, як і російське, водночас відчу­вало на собі усі негативні наслідки політики русифікації. Святій­ший Синод забороняв будувати церкви в українському стилі, вико­ристовувати український стиль під час малювання ікон, прикраша­ти церкви статуями тощо.

Накази 1863 р. і 1876 р. забороняли видавати в Україні книги духовного змісту українською мовою.

Міське населення. Російське законодавство визначаючи пра­ва стану, зарахувало усі розряди міського населення до однієї кате­горії міських обивателів. Цим поняттям охоплювались, зокрема: 1) почесні громадяни, 2) гільдійське купецтво, 3) міщани, або посад­ські, 4) ремісники, або цехові, 5) робочі люди. Перепис населення міст підтверджує подібний становий склад міських обивателів і дає можливість визначити статус кожної з цих груп.

Привілейовану верхівку міського населення становило дво­рянство. Серед його представників були вище чиновництво, власни­ки нерухомого майна, рант'є, які жили на доходи з капіталу. Дво­рян можна було зустріти в середовищі вільних професій, адмініст­рації різного роду установ і підприємств. Частка дворян у містах була значно більшою, ніж загалом по країні.

Низкою переваг користувалися і почесні громадяни, які по­ділялися на потомствених і особистих. Вони звільнялися від подуш­ного окладу, до них не застосовувалися тілесні покарання тощо.

У пореформені десятиріччя в містах зріс кількісно і збільшив капітали купецький стан, що формувався головно з міщан і розба­гатілого селянства. Національний склад купецтва в Україні був строкатим. Чисельність купецтва невпинно зростала. Якщо у 1861— 1862 pp. у містах України було оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1882 р. кількість їх зросла до 16290. Торгівлею почали займатися і дворяни^ і селяни, і ремісники. У привілейованому становищі перебувало гільдійське купецтво, особливо купці першої та другої гільдій.

Значну частину міського населення становили міщани. Вони займалися торгівлею і підприємництвом, служили в державних і приватних установах, працювали на фабриках і заводах, у магази­нах, на залізниці тощо.

Працювало в містах чимало ремісників, діяли, як правило, не­величкі майстерні з двома-п'ятьма робітниками. Ремісники об'єдну­валися в цехи. В українських містах цеховий устрій зберігався про­тягом усієї другої половини XIX ст. Ремісники забезпечували пере­валено потреби населення в одязі, посуді, дрібному господарському інвентарі тощо. Так, в Одесі у 1890 р. зафіксовано 25 цехів з 79 ре­місничими професіями, в яких налічувалося 3926 майстрів, 4069 підмайстрів та 2556 учнів. Значними ремісничими центрами були також Миколаїв, Київ, Харків.

Місто було центром притягання для селянства. Воно порива­лося сюди, долаючи станові обмеження, й українські міста попов­нювалися захожими людьми не тільки з близьких, а й вельми від­далених губерній, в тому числі й з центральної Росії.

Селяни, які оселилися в містах, здебільшого розривали зв'яз­ки з селянським станом і колишнім побутом. їхні діти, хоча й про­довжували вважатися селянами, виступали вже як промислові ро­бітники, підприємці, службовці. Вони ставали міськими жителями, які втрачали, по суті, свою колишню станову належність.

У містах були сприятливішими умови для економічного роз­витку. Відповідно до чинних законів, міські обивателі могли мати у своєму володінні і придбавати: 1) будинки та усяку іншу рухому й нерухому власність у містах і селищах; 2) займатися торгівлею та усякого роду промислами, засновувати фабрики й заводи. Розви­валися і зміцнювалися капіталістичні відносини, інтенсивнішим був процес класоутворення. Тут зіткнулися між собою два напрями, дві лінії — з одного боку, становість, градація населення за становим принципом, а з іншого — нові класові відносини, побудовані на засадах капіталізму, на ставленні до власності і продажу робочої сили.

Під впливом капіталізму, що бурхливо розвивався, в місті руйнувалися станові перегородки, на перший план дедалі чіткіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одер­жання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації со­ціально-класової структури міст була єдиною і виражалася в появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, й розвиткові і зростанні найманих робітників, пролетарів — з іншого.

Буржуазія. Однією з найважливіших змін у соціальній струк­турі суспільства було формування класу буржуазії. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї країни закономірностей. Водночас формування буржуазії в Україні мало особливості, які визначалися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробницт­ва, положенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 p., створив підґрунтя для кількісного зростання про­мислової буржуазії, нагромадження її капіталів, зміцнення еконо­мічного становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуа­зія поповнювалася вихідцями з різних станів — дворянства, купец­тва, заможного капіталізованого селянства. Важливим джерелом її зростання було купецтво, яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості. В Україні купецький капітал проникав у таку про­відну галузь, як цукроваріння. До середини 80-х років деякі купці зосередили у своїх руках по кілька цукрових заводів. Чимало куп­ців орендували селянські та поміщицькі землі, щоб почати на них видобування вугілля.

Тісні зв'язки встановлювалися між промисловим і торговель­ним капіталом. Фабриканти часто самі налагоджували збут своїх товарів, а торговельний капітал ставав підґрунтям для створення нових промислових підприємств. Швидко збільшуючи торговельні обороти, використовуючи капіталістичний кредит, торгова буржуа­зія посіла в Україні досить видне місце.

В Україні клас буржуазії формувався також з представників технічної інтелігенції і частково капіталістів-іноземців, які пересе­лялися в Україну і вкладали свої капітали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудівну.

До буржуазії фактично належала і та частина дворянства, яка стала на шлях капіталізації своїх господарств, перетворюючись у власників промислових підприємств. Ці підприємці з числа дво­рян розширювали та удосконалювали своє виробництво, ставали членами акціонерних та майнових товариств, передусім у спирто­горілчаній, цукровій та борошномельній галузях.

З розвитком капіталізму у сільському господарстві клас бур­жуазії почав поповнюватися вихідцями з селянського середовища. Сільська буржуазія, або заможне селянство, складалася з само­стійних хазяїв, власників торговельно-промислових закладів, поєд­нувала у своїй господарській діяльності торговельне землеробство з промислами. З'явився особливий тип селянина-підприємця. Дуже інтенсивно відбувалися подібні процеси у Степовій Україні.

Промисловий переворот, що завершився в останні десятиріч­чя XIX ст., подальший розвиток капіталізму в промисловості і тор­гівлі спричинили певні структурні зміни у класі буржуазії. Зрос­тання машинної індустрії, небачена до того концентрація виробниц­тва зумовлювали зосередження великих промислових підприємств в руках окремих капіталістів. Лідером буржуазного класу стає ве­ликий промисловий капітал, що підпорядкував собі і торговельний, і грошовий капітали. Саме внаслідок промислового перевороту завер­шилося формування промислово-торговельної буржуазії як класу.

Проте велика фабрично-заводська промисловість в Україні і після промислового перевороту продовжувала співіснувати з масою дрібних кустарно-ремісничих і мануфактурних закладів. Це обумо­влювалося специфікою розвитку економіки у пореформений пе­ріод, збереженням феодальних пережитків у вигляді багатоуклад­ності господарства.

Дані перепису населення 1897 р. свідчать про таку структуру промислово-торговельного населення дев'яти губерній України. Ве­лика буржуазія становила 289,5 тис. осіб (разом із сім'ями). Серед­ньої буржуазії — заможних хазяїв — в Україні було 413,6 тис. До дрібної буржуазії належало близько 910 тис. осіб. Переважна біль­шість заможних селян належала до дрібної сільської буржуазії. В Україні її разом із сім'ями налічувалося 3,6 млн осіб. У середо­вищі буржуазії формувався соціальний прошарок буржуазної інте­лігенції — лікарі, адвокати, землеміри та ін.

У період, що розглядається, буржуазія в Україні, як і в ціло­му в Російській імперії, займала досить привілейоване становище. Купецтво звільнялося від подушної податі, користувалося правом оптової і роздрібної торгівлі. Особливе значення для розширеної підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова і кредитна реформи, надання підприємцям і торговцям права користуватися різноманітними формами державного кредиту, політика протекціо­нізму, яка проводилася урядом: введення вигідних буржуазії мит­них тарифів, казенні замовлення, гарантовані доходи в деяких га­лузях тощо.

В Україні функціонували три контори Державного банку — в Києві, Одесі, Харкові і близько 20 його відділень в інших великих містах. І хоча значна частина коштів Державного банку направля­лася поміщикам, поступово питома вага Банку в кредитуванні тор-говельно-промислового обороту зростала. В цей час створювалася і система приватних кредитних установ. Вона включала приватні ак­ціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кре­диту, кредитно-ощадні товариства. В Україні, наприклад, було 10 акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий, Південноросійський промисловий, Одеський обліковий та ін..

Велика промислово-торговельна буржуазія України являла собою згуртовану соціальну групу, об'єднану спільними інтересами одержання максимальних прибутків від експлуатації мас і природ­них ресурсів. Проте, незважаючи на свою економічну могутність в умовах панування царату і дворянства, буржуазія не мала усієї по­вноти політичних прав, що відбивалося на її економічному станови­щі. Прагнучи знайти шляхи свого класового оформлення, намагаю­чись впливати на економічну політику уряду, буржуазія стає на шлях створення представницьких організацій великого капіталу. Саме в Україні виникло одне з таких об'єднань — З'їзди гірни­чопромисловців Півдня Росії. Ця організація об'єднувала вели-У буржуазію кількох провідних галузей промисловості Донбасу, її перший з'їзд відбувся у 1874 р. у Таганрозі, наступні проводили­ся здебільшого у Харкові. На цих з'їздах розглядалося широке коло економічних проблем. Завдяки діяльності подібних представниць­ких організацій зростали і зміцнювалися зв'язки великої буржуазії з урядом, який починав прислуховуватися до її вимог.

Робітничий клас. Новим явищем у соціальній структурі поре-форменого суспільства була поява пролетаріату — класу найма­них, формально вільних робітників, вимушених продавати свою ро­бочу силу капіталістам.

Зростання видобутку вугілля, залізної руди, безперервне зро­стання виплавки чавуну та сталі, розвиток виробництва цукру тощо обумовили швидкий процес формування робітничого класу України. У 1897 р. український пролетаріат налічував 1480 тис. осіб. За видами занять він поділявся так: у промисловості працюва­ло 330 тис. робітників, на транспорті — 60 тис, у торгівлі — 35 тис, поденників і чорноробів налічувалось близько 200 тис. осіб та ін. Найбільше промислових робітників зосереджувалося в Катеринос­лавській, Херсонській, Київській та Харківській губерніях. Крім то­го, в Україні вже було понад 425 тис. найманих робітників, постійно зайнятих в сільськогосподарському виробництві. В містах «про-летарізація» захопила міщанство. Про національний склад робіт­ників України певне уявлення дають матеріали переписів. Вони свідчать, що робітники — уроженці українських губерній станови­ли близько 75% робітничого класу України.

У процесі розвитку промисловості поступово почали форму­ватися постійні кадри робітників. Міцний прошарок постійних кад­рів складався насамперед серед металістів, значна частка постій­них кадрів була серед робітників кам'яновугільної промисловості. У 80-ті роки в Донбасі більша частина шахтарів працювала постій­но. Цей процес відбувався і в цукровій промисловості, щоправда, повільніше через сезонний характер виробництва. Не залишався осторонь і сільськогосподарський пролетаріат України. Одночасно відбувалася концентрація робітничого класу. Наприкінці XIX ст. Росія за показником концентрації робітників на великих фабриках і заводах вийшла на перше місце у світі, а Україна щодо концентра­ції робітників посіла одне з перших місць у Російській імперії.

За правовим становищем робітники тривалий час залишалися безправною категорією населення. Фабриканти, власники заводів визначали на свій розсуд умови найму, робочий час, розміри заро­бітної плати, довільно впроваджували систему штрафів. Важкі умови праці на промислових підприємствах викликали зростання травматизму. Особливо небезпечними для життя і здоров'я робіт­ників були умови праці на шахтах Донбасу, в металургійній та ма­шинобудівній промисловості. Проте майже до кінця XIX ст. у Росії не було законів про відповідальність підприємців за каліцтва і смерть працюючих на фабриках і заводах.

Робочий день тривав 12 годин і більше. Широко застосовува­лися понадурочні роботи. В деяких договорах з робітниками адміністрація заводів навіть не визначала тривалості робочого дня. Особливо;жорстоко експлуатували робітників на невеликих промислових підприємствах: суконних фабриках, цегляних, винокурних заводах.

І лише на початку 80-х років під впливом масового страйково­го руху робітників царський уряд почав регулювати відносини між робітниками і підприємцями через видання фабрично-заводського законодавства. І все ж робітники зараховувалися в податний стан і мусили відбувати військову повинність.