Від чорнобиля досамостійності

...

Тема Чорнобиля стала од­нією з центральних у протисто­янні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом. Понят­тя Чорнобиль - руйнівна катас­трофа - все частіше поширю­валося і на опис інших сторін то­гочасного життя в Україні (тема «духовного Чорнобиля», «мов­ного Чорнобиля»). Перші несмі­ливі голоси протесту вийшли зі середовища інтелігенції, яка за своїм фахом безпосередньо бу­ла пов'язана з українською мо­вою і літературою. 15-16 квітня 1987 р. на з'їзді українських учи­телів окремі делегати скаржи­лись на викреслення українсь­кої мови з процесу навчання і вимагали зміни цього незадо­вільного стану. У червні 1987 р. пленум Спілки письменників Ук­раїни висловив неспокій станом української культури та еколо­гічної ситуації в республіці. CПУ звернулася до Президії Верхов­ної Ради Української РСР з про­позицією впровадження навчан­ня української мови у всіх шко­лах на території республіки та надання їй стану державної.

...

Перші неформальні товарис­тва своєю діяльністю багато в чому нагадували одне одного.

Основними напрямами їхньої роботи було поширення ідеї де­мократизації суспільства і наці­онального відродження. З цією метою організовувалися вечори й зустрічі, на яких обговорюва­лися заборонені сюжети й пос­таті (т. зв. «білі плями») української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам'яток культури.

...

Нове дихання для українсь­кого опозиційного руху відкри­лося з кінця 1988 p., коли до спроб утворення народного фронту приєдналися нові групи українського суспільства, на­самперед - академічні науковці та члени Спілки письменників України. У листопаді 1989 р. Ки­ївське відділення СПУ та праців­ники Інституту літератури АН Ук­раїнської РСР утворили ініціа­тивний комітет для вироблення програми Українського наро­дного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-шестидесятник Іван Драч, який був секретарем партійної організа­ції Київської СПУ. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки (грудень, 1987). Коли наприкін­ці січня проект був уже написа­ний, керівництво компартії Ук­раїни розгорнуло кампанію, щоб недопустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1988 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи втручання Горба­чова допомогло, але 16 лютого проект програми був надруко­ваний у газеті «Літературна Ук­раїна», органі СПУ. На відміну від первісного варіанта опублі­кований текст містив визнання керівної ролі КПУ - пункт, на­вколо якого тривали гострі су­перечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух - українсь­кий відповідник балтійських фронтів - мав служити з'єдну­вальною ланкою між перебудовною програмою партії «зверху» та ініціативою широких наро­дних мас «знизу».

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не заоща­дили її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Перед вели партійні газети «Радянсь­ка Україна», «Правда України» і «Робітнича газета», які друкува­ли сотні листів від «обурених трудящих і трудових колективів». До критики приєдналися голова Українського культурного фон­ду Борис Олійник, керівництво Академії наук і - несподівано для української інтелігенції, яка ві­рила в підтримку Горбачова, -центральний орган ЦК КПРС га­зета «Правда». Авторів програ­ми оскаржували у розпалюван­ні громадянської війни, націона­лізмі, сепаратизмі та опозиції до партії. Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував кому­ністам не вступати до Руху.

...

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання мережі неформальних періодичних ви­дань. До весни 1989 р. основ­ними виданнями неформальних видань були журнали - «Український вісник», «Кафедра», «Єв­шан-зілля» та інші, які, однак, не мали великого тиражу, а отже, сфера їхнього інтелектуального впливу була обмежена. Весною 1989 р. з'являються перші не­легальні газети, які виходили масовим тиражем. У 1989 р. нараховувалося понад 50 таких видань, а у першій половині 1990 р. їх число збільшилось майже втричі. Ці газети готува­лися в Україні, а видавалися у Вільнюсі, при активній допомо­зі «Саюдісу» та громади україн­ців у Литві, частково - у Ризі¹¹⁵.

Літом-осінню 1989 р. де спроб витворення демократич­ного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітни­чий рух та рух за легалізацію Української католицької та Ук­раїнської автокефальної правос­лавної церков.

...

Не менш масовим виявився рух за легалізацію Української католицької церкви. У травні 1989 р. троє єпископів і троє священиків забороненої церкви виїхали до Москви, щоб зустрі­тися з центральним керівницт­вом. Після відмови керівництва зустрітися з прибулими усі шість розпочали голодовку у центрі Москви. До них приєд­налися інші греко-католицькі священики та віруючі із Західної України. Питання про лега­лізацію Української католицької церкви піднімалося у Верховній Раді депутатами Борисом Єльцином, Олесем Гончаром і Ро­стиславом Братунем. 18 липня 1989 р. близько 150 тис. вірую­чих відбувало служби по всій Західній Україні у відповідь на заклик голови Української като­лицької церкви, кардинала Ми­рослава Любачівського про­вести акцію на захист релігійної свободи. Така сама кількість чоловік - 150 тис. - взяла участь у львівській демонстра­ції 17 вересня 1989 р. з вимо­гою легалізації УКЦ. Демон­страція відбулася у 50-ту річни­цю окупації Західної України більшовицьким режимом, день, який раніше святкувався офіцій­ною владою як свято возз'єд­нання. Вона закінчилася символічним актом: у вікнах затемне­них квартир були виставлені свічки як згадка про жертви ра­дянських репресій.

Подібним чином, хоча й не у таких масових масштабах, роз­вивався рух за легалізацію УАПЦ. У лютому 1989 р. у Києві був утворений Ініціативний ко­мітет у справі її відродження, який у жовтні 1989 р. розпочав видавати свою власну газету «Православ'я, наша віра». Вели­ким проламом у справі легалі­зації УАПЦ став перехід у її лоно житомирського єпископа Російської православної церкви Іоана Боднарчука у жовтні 1989 р. Рух за легалізацію українських церков підривав ще одну опору Радянської імперії й активного агента русифікації в Україні -Російську православну церкву: у 1988 р. із всіх 6893 діючих цер­ков РПЦ 4000 діяли в Україні, з них майже половина - у її за­хідній частині (у РРФСР функці­онувало лише 2000 церков).

...

Але й сама Галичина несподіва­но стала ареною гострого між­конфесійного конфлікту. Оскіль­ки Східна і Південна Україна ма­ла порівняно невелике число ві­руючих, які до того ж запиша­лися лояльними до Російської православної церкви, відрод­ження Української автокефальної православної церкви відбу­валося в основному у Західній Україні. У серпні 1989 р. свяще­ник і віруючі церкви св. Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною грома­дою в Україні, іронія ситуації полягала в тому, що в Галичині УАПЦ не мала за собою історич­них традицій: до 1946 р. місце­ве українське населення було поголовно греко-католицьким. Щоб перешкодити відродженню більш небезпечної для них Української католицької церкви, партійні органи й органи державної безпеки воліли надава­ти підтримку УАПЦ у Галичині, водночас перешкоджаючи її від­родженню на Сході і Півдні України. Основним предметом су­перечки стало право володіння церковними спорудами, які до того часу належали до РПЦ (формально вони були держав­ною власністю). Суперечки між окремими громадами віруючих нерідко переростали у бруталь­ні сутички. У вересні 1990 р. у Львові розпочала своє засідан­ня тристороння комісія, складе­на з представників РПЦ, УАПК й УКЦ для урегулювання конфлік­ту, її робота час від часу переривалася тим, що одна із церков у знак незгоди з позицією іншої сторони покидала засідання.

...

Довідник-новий

...

Ждановщина в Україні

Сталінський режим був серйозно занепокоєний ситуацією в СРСР, особ­ливо в Україні. Москва розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секре­тар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Повоєнна хвиля переслідувань почалася 1946 року розгромною постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» та «Ленинград»». Головним об'єктом бру­тальної критики стали відома поетеса А. Ахматова й пись­менник М. Зощенко. М. Зощенка відверто назвали «паску­дою і покидьком літератури».

Не забули в Москві й про Україну. ЦК ВКП(б) у липні 1946 року звинуватив українських комуністів у тому, що вони «не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де існує во­рожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець», «Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.

У 1947 році ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє ви­світлення в працях українських істориків проб­леми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори укра­їнських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Під ждановським пресом опинили­ся українські радіо, кіно, культурно-освітні уста­нови. Нерідко доходило до абсурдів. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо роз­крита прогресивна роль російського царя та мос­ковських бояр.

Знаковим явищем для України стала «лисенківщина». Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка відбу­валася в Москві, закріпила «перемогу сталініз­му» в біологічній науці. Ініціатором нової полі­тики став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу ка­р'єру, обіцяючи «батькові народів» досягти ви­сокої продуктивності в сільському господарстві, спираючись на марксистські методи господарю­вання. З особливою люттю лисенківці атакували генетику, яку вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.

Головний удар сталінізму припав на літературу. 1951 року зазнав пе­реслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі», «петлюрівщині» поета М. Рильського.

Другим етапом боротьби з націоналістичними ухилами стала кампанія проти космополітизму (низькопоклонства перед Заходом), нацькову­вання представників однієї нації на пред­ставників іншої.

Боротьба з космополітизмом супроводжу­валася масовими репресіями проти єврей­ської інтелігенції. Матеріали справ, сфабрикованих сталінськими спецслужбами, твердили, що діячі єврейської інтелігенції

намагалися здійснити «змову» в інтересах міжнародного імперіалізму й сіонізму та відокремити Крим від СРСР.

Євреїв масово звільняли з освітніх за­кладів, наукових установ, літераторів за­бороняли друкувати, кидали до в'язниць. Серед репресованих опинилися видатні єврейські письменники: Г. Полянкер, Й. Бухбіндер, Н. Забара, А. Ґонтар та ін. Сталінське керівництво мало цікавило, що значна кількість репресованих — учасники Другої світової війни.

Часто звинувачення було відверто сфальсифіковане. Так, Леоніда Первомайського звинуватили в сіонізмі, тому що в одному з його фронтових віршів ішлося про Синай, а це, мовляв, у Палестині. Насправді ж у творі згадувався румунський Синай, повз який радянські війська проходили в час війни.

Апогеєм боротьби з «космополітизмом» стало ганебне вбивство видат­ного громадського й культурного діяча, лідера радянського єврейства Со­ломона Міхоелса та розстріл Єврейського антифашистського комітету (більшість його діячів були вихідцями з України).

Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лі­карів» 1952-1953 pp., де євреї-лікарі відверто звинувачувалися в спробі отруєння й знищення видатних радянських і партійних діячів, серед інших і Сталіна. Навесні 1953 року Сталін, який особисто був режисером і сценаристом «справи лікарів», дав наказ про публічну страту лікарів-отруйників на Красній площі й депортацію єврейського населення з центральних районів СРСР до Сибіру. «Справа лікарів» мала широке відлуння в Україні. Радянські, партійні й правоохоронні органи УРСР усебічно сприяли планам Сталіна.

У березні 1953 року кремлівський диктатор помер, заарештованих ліка­рів реабілітували. Газета «Правда» сповіщала, що «міжнародним імпері­алістам не вдалося підірвати ленінську дружбу народів». «Справа ліка­рів» не була доведена до кінця, але залишила глибокий слід у суспільному житті України.

Нове партійне й радянське керівництво СРСР і України з недовірою і підозрою ставилося до євреїв, чим викликало активні антирадянські на­строї серед значної частини єврейської інтелігенції.

Андрій Малишко (1912-1970)

Український поет-лірик, поєт-пісняр, публіцист, перекладач, громадський діяч. Автор поем «Ярина» (1938), «Кар малюк» (1940), «Дума про козака Д.і нила» (1941), збірок поезій «За синім морем» (1950), «Що записано мною» (1956), «Полудень віку» (1960), «Ві­щий голос» (1961), «Далекі орбіти» (1962) та ін. Народними піснями стали вірші поета, покладені на музику «Київський вальс», «Білі каштани», «Пісня про рушник», «Стежинка». Співуча й милозвучна лірика А. Малишка стала коштовною перлиною української поезії. Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи витлумачили як уславлення Центральної Ради.

Джерела

Зі спогадів українського єврейського письменника А. Кацнельсона.

Якось у перерві під час письменницького пленуму, присвяченого боротьбі з українсь­ким буржуазним націоналізмом, до мене підійшов Юрій Яновський і сказав: «Абраме, чого ви такий блідий? Не переживайте. Тепер лають мене, а через деякий час лаятимуть Вас. Вивчайте діалектику...» І справді, як інтуїтивно відчув мудрий Юрій Іванович, через деякий час почалась боротьба з «буржуазним космополітизмом», яка по суті була бороть­бою з інтелігенцією єврейського походження.

...