Проведення дерусифікації в УСРР та її особливості
У ставленні більшовиків до національних проблем у ході громадянської війни відбулася своєрідна еволюція. У лютому 1919 р. голова Раднаркому України X. Раковський, виступаючи на сесії Київської міської Ради, стверджував: «Декретування української мови як мови державної є реакційним, нікому не потрібним заходом». А через чотири роки він різко критикував другого секретаря ЦК КП(б)У Д. 3. Лебедя за ігнорування української мови та культури. Щоб завоювати довір'я українських мас і національної інтелігенції, в резолюції УІЇІ Всеросійської партійної конференції «Про радянську владу на Україні» говорилося про обов'язок членів РКП(б) дійсно гарантувати право трудящих учитися й розмовляти в радянських установах рідною мовою. Не дивно, що тепер X. Раковський чесно визнав: «Якщо село не з нами, то провина не за селом, а за нами». В березні 1920 p., будучи фактично намісником В. Леніна в Україні, він ініціював завдання створення національного пролетаріату, українізацію шкільної освіти, організацію Центральної школи червоних стар шин, де навчання провадилось українською мовою, формування українізованих військових частин,
При існуванні майже цілком українського села (серед національних меншин селянськими за природою за лишалися також молдавани, німці, болгари, греки білоруси, на відміну від росіян і євреїв) і зрусифікованих міст (у семи губернських центрах України, крім Поділля й Волині, проживало лише 14% українців, зате 35% євреїв і 44% росіян) оволодіння селянством означало: нести ідеї комунізму українською мовою. Характерно, що навіть українські есери з березня 1919 р. вимагали не українізації міст, а створення культурно-національних установ на селі і відповідної шкільної політики.
Популярний у 1917—1920 роках серед національно-демократичних сил термін «українізація» після «завоювання України більшовиками» (вираз В. Леніна навесні 1919 року) означав формування національного за складом адміністративного апарату, який би безумовно підкорявся московському центру, і вимушене ослаблення контролю за етнічно-культурними процесами. Адже відновлення єдності країни у формі Радянського Союзу вимагало деякої компенсації республікам у вигляді радянізованої ідеї культурно-етнічної автономії. Крім того, в умовах диктатури більшовицької партії сам хід етнічно-культурного відродження давав можливість поступової більшовизації сфери освіти (вчительство республіки перейшло на платформу радянської влади в 1923—1924 роках), науки й культури, виховання «нової людини», виявлення національно «занадто заангажованих» громадян з метою їх подальшої ізоляції від суспільства.
Проте в ситуації 20-х років мова йшла фактично не про українізацію, а насамперед дерусифікацію. Адже навесні 1919 р. в УСРР на все українське населення припадало 10,8% середніх шкіл, зате росіяни мали їх 84,7%. Із загальної кількості 5 тисяч професорів українці складали жалюгідну меншість — піввідсотка. У складі КП(б)У, не без підстав охрещеній М. Бухаріним і Г. Зінов'євим російсько-єврейською, в 1923 р. лише 11% комуністів володіли українською мовою. Керівна верхівка ДПУ України в січні 1923 року налічувала 18 осіб, але тільки 2 з них були українцями, до того ж обрусілими. І не випадково в квітні цього року заступник голови уряду УСРР М. В. Фрунзе заклопотано говорив: може статися так, що робітники й селяни республіки не будуть розуміти один одного через різницю в мові та культурі.
Ще до прийняття XII з'їздом РКП(б) і IV нарадою з національних питань ідеї Й. Сталіна про «коренізацію», тобто «націоналізацію державних і партійних установ в республіках та областях» керівництво УСРР у вересні 1920 р. прийняло закон про обов'язкове вивчення в школах української мови, історії та географії України. Через два роки завдання конкретизував пленум ЦК КП(б)У: необхідно «радянізувати» народну школу, боротися зі штучною українізацією та русифікацією, але це дещо заплутало виконавців.
«Коренізація» насправді переслідувала чисто політико-агітаційну мету, не маючи нічого спільного з культурно-просвітницьким аспектом, який був присутній лише як необхідне, хоч і не дуже бажане, зло. Раціональні інтереси зміцнення економічних зв'язків між республіками, панування інтернаціональної парадигми, комплексу «старшого брата», вдалий вибір російської мови як міжнаціонального засобу спілкування, нарешті, питання особистої кар'єри прирікали «коренізацію» в етнокультурному плані на декоративність. Коли ж прихильники інтенсивного розвитку української культури й національного самовідчуття посилили свою діяльність, вони стали сприйматись як адепти націоналістичних тенденцій. У циркулярному листі ОДПУ УСРР від 4 вересня 1926 року на основі агентурних донесень стверджувалося, що українська інтелігенція успішно виховує сільське населення, особливо молодь, у дусі ненависті до Москви, досягнень радянського ладу, агітує за дійсний державний суверенітет. Наслідки такого висновку уявити неважко.
До грудня 1922 р. навчання в школах Волинської, Подільської, Полтавської губерній, на селах Київщини без будь-яких вказівок зверху проходило українською мовою, в інших регіонах — російською або двома мовами паралельно. Треба зазначити й таке: до початку 1919 року гетьманська адміністрація дерусифікувала 5400 початкових шкіл (понад чверть загальної кількості), частково українізувала 262 вищі початкові (74%), а також 55 гімназій.
Через три місяці після завершення роботи XII з'їзду РКП(б), 27 липня 1923 року, вийшов декрет Раднаркому України «Про заходи по українізації навчально-виховних і культурно-освітніх установ». На його базі були розроблені заходи щодо забезпечення рівноправності мов і сприяння розвитку української мови. Хоч у них передбачалося виконати завдання українізації упродовж року, містилася й вказівка про заборону брати на керівну роботу осіб, які не оволоділи українською мовою, перший секретар ЦК КП(б)У (з березня 1925 p.-— Генеральний секретар) Е. Квірінг майже два роки гальмував процес дерусифікації. Лише з прибуттям в УСРР Л. М. Кагановича, який замінив його, пленум ЦК КП(б)У терміново створив у квітні 1925 року комісію по українізації. Це рішення ЗО квітня продублював ВУЦВК, сформувавши Всеукраїнську Центральну комісію з українізації радянського апарату (голова — В. Я. Чубар) і видав грізну постанову «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату». Але спроби форсованого проведення фактично дерусифікації зустріли опір як партійно-радянської номенклатури, так і значної частини населення. Створені для державних службовців три- або чотиримісячні курси з вивчення української мови в більшості міст функціонували формально, хоч над слухачами й нависала загроза звільнення з роботи, якщо на випускному екзамені вони дістануть незадовільну оцінку. Багато слухачів відвідували заняття спорадично, спілкувалися між собою, як правило, російською мовою або вдаючись до суміші з українською, доповіді найчастіше виголошувались теж російською. Наприклад, в Артемівську з 8823 службовців різного рангу 3680, тобто 44,2%, зовсім не відвідували занять, а 796 були звільнені від них, хоч володіли українською мовою в основному дуже погано. Не вистачало вчителів, тому що з 1921 по 1923 р. вчительський корпус України зменшився майже вдвоє — з 85 до 45 тисяч. Нестача підручників, словників, відсутність термінології весь час були болючими моментами українізації. Голова Укрбюро Всеросійської Центральної Ради профспілок навесні 1923 року вагався, чи можна поставити на обговорення з'їзду професійних союзів питання про українізацію,. боячись, що його провалять. Для багатьох чиновників («совбурів», як їхназивало населення,, тобто — «советских буржуев») українізація була мімікрією, викрутасом, несерйозним і кон'юнктурним заходом. О. Я. Шумський вірно зазначав у 1926 році: «темп українізації нашої партії є темп чумацького обозу порівняно з експресом розвитку української культури». Дійсно, з 1898 р. відповідальних працівників КП(б)У тільки 345 вважали себе українцями і добре володіли рідною мовою.
Центральне керівництво в Москві по-різному реагувало на труднощі, які з'явилися при реалізації національної політики: Сталін вимагав «преодолеть иронию и скептицизм в вопросе об украинской культуро», а Зінов'єв вважав, що українізація «бьет по нашей линии относительно данного вопроса, помогает петлюровщине». Та Генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович неухильно виконував вказівки Сталіна, щоправда, для нього не мало вирішального значення, що саме провадити в життя — русифікацію чи українізацію.
Важливо, що символи «українізації» й боротьби з «українським буржуазним націоналізмом»були двома сторонами єдиної політики. Паралельно дерусифікації відбувалася пролетаризація навчання, а це ускладнювало соціальну тканину суспільства, призводило до переслідування педагогів дореволюційного часу. Процвітало спрощення складних проблем, напівосвіченість, хронічно не вистачало коштів на культурно-освітню роботу. Вкрай повільно проходила українізація в комсомолі України, де на 1 травня 1924 року українців налічувалось 21,1%, росіян — 10,5%, євреїв — 65,8%, інших етносів — 2,6%. Не краще просувалися справи і в дислокованих на території УСРР військових частинах, особливо серед командного складу. Причина тут теж була на поверхні: з 42 начдивів і військових комісарів лише двоє були українцями, 21 — росіянами, 10 — євреями, 9 — латишами, а в штабі Українського військового округу з 246 працівників українців налічувалось шестеро.
1924 року 66 відомих діячів української еміграції схвалили українізацію, заявивши у зв'язку з цим про лояльне ставлення до радянської влади. Повернувся на батьківщину й М. С. Грушевський, впевнившись у тому, що за його життя нової революції не буде, тому треба формувати свідомість українського народу з допомогою історії. В кінці грудня 1923 року він одержав гарантійний лист від президії ВУЦВК про неприпустимість його переслідування будь-коли, а також «охоронну грамоту» з підписами В. Чубаря й В. Балицького з обіцянкою не робити в нього обшуків, не переслідувати й не арештовувати. Історик не знав, звичайно, що всі його розмови, приватні листи, знайомства контролювалися чекістами. А з 1928 року ДПУ «створює» контрреволюційні організації, і черга дійшла до М. Грушевського через 6 років, коли згідно з операцією «Єзуїти» планувався ще один суд (після відомого процесу «45» в Харкові 1929 року) над М. Грушевським, його братом Олександром, Є. Патоном. Перешкодила процесу загадкова смерть М. С. Грушевського.
Найактивніше українізація проходила лише в галузі початкової освіти, багато рішень були непродуманими, задоволення культурних запитів перетворилося на «промивання мозку», ліквідацію національних традицій, перемоги «суржику» в деяких губерніях. Разом з тим не можна заперечити, що завдяки зусиллям української інтелігенції, націонал-комуністів О. Шумського, М. Скрипника, М. Хвильового та інших у республіці стався справжній розквіт національної культури, процес українізації міст. Прогрес було видно і щодо кількості: на українську мову викладання до осені 1927 року перейшла чверть вузів, близько половини технікумів, 80% періодичних видань стали «україномовними», понад 92% першокласників починали навчання в українських класах. 1931 року 79% вузівських підручників видавалися українською мовою.
Але надто помітною була нерівномірність рівня дерусифікації по регіонах, галузях, типах освітніх установ. Якщо повністю українізувалися Херсонський та Миколаївський інститути народної освіти, 43 педтехнікуми, то Харківський медінститут — лише на 9,7%, фармтехнікум — на 2,8%. Можна продовжити такі порівняння: педтехнікуми забезпечувалися літературою не українською мовою на 60%, а медичні й сільськогосподарські вузи — ледь на чверть від необхідного.
Реальні зміни відбулися і на тій території Слобожанщини, де компактно проживало українське населення, але в адміністративних межах Росії — в Курській, Воронезькій та Брянській губерніях. Тут 1927 року функціонували вісім українських педтехнікумів, Воронезький університет готував вчителів української мови й літератури, в трьох технікумах ввели українознавство, 13 районних газет виходили українською мовою до 1932 року. В цих регіонах планувалося дерусифікувати 26 районів з переважно українським населенням. Не відставала й Кубань: до 1930 року тут відкрили 240 українських шкіл, український педінститут, два педтехнікуми, українські відділення в сільськогосподарському інституті та на робфаці.
З часом рішення національного питання в напрямку українізації дедалі більше вступало в протиріччя з необхідністю уніфікації національних культур в СРСР, ідеєю пролетарського інтернаціоналізму. Дедалі більшого впливу набувала догматична й помилкова формула «соціалістична за змістом, національна за формою культура». Тривав опір українізації: в Сталінському окрузі Донбасу з 82 міських шкіл тільки дві були українськими, з 190 заводських шкіл до 1928 р. українізованими залишились лише 42. Виправдовуючи подібну млявість, керівники посилалися на вказівки Сталіна про те, що «не можна українізувати зверху.., це процес тривалий, стихійний, природний».
Серед значної частини суспільства продовжувала домінувати думка про те, що Україна насправді є частиною Росії і ніколи «не буде самостійною, завжди буде жити за вказівками матінки-Росії». Київські службовці безцеремонно заявляли: «Ми не розуміємо китайської мови!» — маючи на увазі, звичайно, українську. Професор П. М. Толстой з Одеського інституту народного господарства називав ренегатами тих викладачів, що читали лекції українською мовою.
Партійні інстанції, сам Л. Каганович постійно нагадували, що в процесі українізації не припиняється ідейна боротьба, причому буржуазно-націоналістична ідеологія, антирадянська культура за темпом розвитку начебто випереджає пролетарську ідеологію і радянську культуру. Вже з початку 1926 року почалися нападки на найпослідовнішого прихильника дерусифікації і справжньої суверенності радянської України, особливо при вирішенні кадрових питань, наркома освіти О. Я. Шумського. Його політичне цькування не в останню чергу організував М. О. Скрипник, домігшись за пілтримки Й. Сталіна і Л. Кагановича висилки О. Шумського у вересні 1927 р. на роботу до Росії. Крім жупелу «шумськізм», який верхівка партії трактувала як «національний ухил», з'явилися також «хвильовізм» і «волобуєвщина». Останнє явище особливо налякало догматиків: в одній зі своїх праць 1927 року 24-річний комуніст М. С. Волобуєв-Артемов, не заперечуючи партійної програми, розглядав Україну як історично сформований народногосподарський організм, який має власні шляхи прогресу. Спираючись на офіційні дані радянської статистики, він показав споживацьке ставлення центру до України, вимагаючи забезпечити за її національними установами права й можливості дійсного, а не формального керівництва економікою республіки, без будь-яких винятків на користь союзних інстанцій, ліквідувати провінційний статус української мови, літератури й культури в цілому. Хоч і О. Шумський, і М. Волобуєв були заарештовані лише 1933 року (М. Хвильовий у травні 1933 р. наклав на себе руки), їхні позиції суттєво вплинули на подальшу долю українізації, яка стала в очах «правовірних зверхцентралістів » синонімом сепаратизму. Адже проблему українізації неможливо було відірвати від дилеми розвитку продуктивних сил України, її індустріалізації й модернізації, а подальше поглиблення національної самосвідомості могло породити схильність до економічної, а далі й політичної самостійності.
Партійного рішення стосовно припинення в УСРР дерусифікації прийнято не було, але працював механізм гальмування. Так, з 1926/1927 навчального року від складання випускних іспитів з української мови були звільнені студенти соціально-історичних відділень факультетів професійної освіти, бо серед них було багато комуністів, що не знали української мови. У квітні 1928 р. Раднарком, вивчивши стан справ, дійшов висновку про відчутне зростання кількості службовців, які не знають української мови. А підбиваючи підсумки про хід хлібозаготівель на Північному Кавказі, рішення Рад-наркому СРСР і ЦК ВКП(б) у грудні 1932 р. зазначало, що українізація Кубані — не що інше, як петлюрівщина. Після цього будь-яка українізація за межами України припинилася: з 14 грудня — на Кубані, з 15 — на території. Центральної Чорноземної області Росії,
в Казахстані і на Далекому Сході. З 1 вересня 1933 року діти українців у цих регіонах могли відвідувати лише російські школи. З ініціативи наркома освіти України В. Затонського були звільнені з роботи всі завідуючі відділами народної освіти в районах, 90% — завідуючих облоно, 200 працівників Наркомату, чотири тисячі вчителів — мабуть, за надмірну старанність при проведенні дерусифікації. У грудні 1932 р. під Харковом розстріляли понад 200 кобзарів та їхніх поводирів-охоронців і розповсюджувачів національного пісенного епосу. На жаль, навіть апологет духовної свободи М. Хвильовий «викривав» їх як «запеклих контрреволюціонерів» .
Нарешті, в липні 1933 р. з подачі головного ідеолога КП(б)У, колишнього меншовика і таємного співробітника чекістських органів М. М. Попова було прийнято постанову «Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завдання боротьби з ними». В січні 1934 р. в пресі мова йшла вже тільки про більшовицьку українізацію, а потім у другій половині 1937 року зник навіть цей термін. Під час реорганізації системи освіти з'явилися нові підручники, які фальсифікували історію України — зокрема, Б. Хмельницького називали провокатором, зрадником російського й українського народів. 1938 року викладання російської мови ввели в. усіх українських школах з 2-го класу (не без наполягання М. С. Хрущова). Однак мережа шкіл з українською мовою навчання залишилась. Скажімо, в 1937/1938 навчальному році в них налічувалося 4 054 972 учні, в той час як у російських — 590 990, у змішаних російсько-українських — 275 065 учнів. Переважала й україномовна преса: 1933 року 10,1% газет виходили російською мовою, і навіть 1940 року українські видання становили понад 75 відсотків. Показово й те, що з 8 квітня 1940 року російська мова в українських початкових школах стала вивчатися з 4-го, а не з 2-го класу. Подальше різке падіння кількості шкіл з українською мовою викладання і посилена деукраїнізація мали місце через 30 років після завершення Другої світової війни.
Савченко