Поняття принципів права єс

В Договорі про заснування Європейського Спів­товариства немає конкретного переліку принципів об'єднання та діяльності європейських країн. В більш пізній період, під час створення нової інтеграційної форми - ЄС, - установчі догово­ри були доповнені деякими особливо важливими принципами діяльності ЄС в цілому, також було дещо уточнено існуючі принципи.

В результаті в них договорах немає чітко структурованої системи основних принципів ЄС. Розвиток інституту основних прин­ципів європейського права значною мірою е надбан­ням Суду ЄС і на сьогодні згадані принципи є свого роду "неписаною конституцією" права ЄС.

Принципи є загальною позицією або формулою, з якої випливає певне правило поведінки, це саме неписані, тобто некодифіковані правові норми, які об'єктивно існують. В самому принципі не закріплено конкретної моделі поведінки, а міститься лише правова аксіома.

Загальні принципи права, поняття яких охоплює загальні юри­дичні настанови, специфічні правила, спільні як для внутрішнього, так і для міжнародного права. В ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН міститься таке формулювання: "загальні принципи права, визнані цивілізованими націями". Загальні принципи права фактично вста­новлюють верховенство закону. До останніх, напри­клад, можна віднести "Справедливість і благо є закон законів", "Дія моя вчинена проти моєї волі - не моя дія", "Від слів закону не можна відходити".

Основні принципи міжнародного права. ЄС застосовує їх як у внутрішніх відносинах, тобто у відносинах між держа-вами-членами, так і в зовнішніх, тобто у відносинах з третіми державами та міжнародними організаціями. Важливо, що саме в рамках Європейського регіону було вперше сформульовано деякі основні принципи міжнародного права. Й головним з них с принцип поваги прав та основних свобод людини.

Враховуючи особливості формування євро­пейського правового поля, загальні принципи права ЄС також включають принципи так званого європейського права. Прийнято вважати, що право ЄС є складового загальної системи європей­ського права, яка охоплює також правові норми, сформульовані в рамках Ради Європи та ОБСЄ. Як приклад можна навести принцип заборони дис­кримінації (нсдискримінації) за будь-якою ознакою.

Процесуальні принципи європейського права. В процесі судочинства склались особливі норми, деякі з них стали настільки важливими, що набули сили принципів: про­порційність, рівність, таємність дорадчої кімнати тощо.

Й остання категорія принципів стосується спе­цифічних аспектів діяльності саме ЄС: принцип субсидіарності, прозорості, порпорційності солідарності,партнерства.

29. Хар-ка: принцип субсидіарності.

У внутрішньому, переважно цивільному, праві цей принцип означає можливість застосування в спеці­ально передбачених випадках норм, які входять в суміжну правову галузь. Тобто фактично у вну­трішньодержавному праві принцип субсидіарності є вирішенням проблеми прогалин у певних галузях права.

В міжнародному праві й, відповідно, праві ЄС, даний принцип має дещо інше значення. Схематично можна представити його як розумний розподіл компетенції по певних рівнях. Тобто Євросоюз у цілому має компетенцію щодо вирішення ви­ключно тих питань, які неможливо розв'язати на дер­жавному рівні. Відповідно, існує й інше коло питань, які недоцільно вирішувати на міждержавному рівні та які традиційно належали до внутрішньої компетенції держав. Незважаючи на суцільну інтеграцію, з окре­мих питань або навіть у цілих галузях можлива лише своєрідна координація зусиль держав, а також до пев­ної міри уніфікація деяких норм.

Маастрихтський договір прямо передбачає, що держави-члени повністю несуть відповідальність за освіту, соціальний та культурний розвиток, професійну підготовку. Те саме стосується охорони здоров'я. В указаних сферах допускається лише координація зусиль держав, а також сприяння глобальному обміну інформацією. Зміцнення націо­нальної політики можливе в цих сферах шляхом вста­новлення вимог щодо мінімальних гарантій.

забезпечуються гарантії адекватного рівня врегулювання конкретних пра­вовідносин.

Зазначені положення закріплені в ст. 5 Ма­астрихтського договору, завдяки чому законодавчо визначені межі застосування принципу субсидіарності, Відповідно, його не може бути застосовано до тих пи­тань, на які не поширюється дія договору або які не є цілями ЄС.

Збалансованість внутрішньо­державних та союзних інтересів досягається завдяки наступним чинникам:

- збереження національної індивідуальності;

- здійснення ЄСом діяльності па засадах прозорості;

- створення єдиного громадянства ЄС, включаючи основні права громадян, їх права на вільне пересування та активну участь у політичних процесах шляхом голосування на місцевому та союзному рівнях.

30. Ха-ка принципу солідарності.

Відповідно, принцип солідарності закріплено в преамбулі та ст. 2 Маастрихтського договору. Термінологічне значення принципу солідарності поля-гас в єдності мислення, спільності інтересів, а також у спільній відповідальності за вчинені дії. Зважаючи на те, що в основі формування ЄС - ідея створення дієвого інструменту для вирішення спільних проблем та задоволення спільних інтересів, а не побудова над­державної структури як такої, стосунки в ЄСі, який по суті є новим витком розвитку ЄС, вста­новлюються не за принципом ієрархічності. а за принципом солідарності. Фактично, країни-члени са­мостійно вирішують поставлені завдання шляхом створення спільних структурних підрозділів у межах ЄС.

Та в будь-якому випадку так зване союзне регулювання по суті здійснюється національними посадовими особами, тобто саме національні політики несугь відповідальність за вико­нання рішень, прийнятих у рамках ЄС. Це призводить до того, що рішення союзної та національної влади реалізуються за єдиним ме­ханізмом. Відповідно, саме завдяки принципу солі­дарності, тобто спільності інтересів та цілей, за­безпечується реальне втілення у життя рішень, прий­нятих керівництвом ЄС.

31. Хар-ка принципу партнерства.

Нерозривно пов'язаний з принципами суб-сидіарності та солідарності принцип партнерства, або, як його ще називають, принцип співробітництва. Концепція співробітництва між європейською та національними владами в рамках "європейського кон­ституційного простору" передбачає, в першу чергу, перегляд конституційних норм кожної з країн-членів, тобто внесення деяких, іноді достатньо істотних змін до основного, найвищого закону держави, в якому закріплено керівні засади її діяльності. В багатьох країнах ЄС положення, які передбачають вне­сення змін до основних законів, були предметом розгляду національних конституційних судів. Відоме рішення Федеративного Конституційного Суду Німеч­чини від 12 жовтня 1993 р., яке, зокрема, стосується питання співвідношення національного консти­туційного права та права ЄС.

Відповідно до принципу партнерства перед­бачається, що в питаннях узгодження національного законодавства із загальноєвропейськими нормами держави повинні підтримувати внугрішню та зовнішню стабільність держав-партнерів. Тобто під час узгодження конкретних методів досягнення виз­начених цілей кожна країна-учасниця бере до уваги не лише власні національні інтереси, а й національні пріоритети інших членів ЄС. Важко судити, чи залишається цей принцип лише задекларованим гаслом і чи дійсно держави-члени здатні відмовитись сприймати інші країни передусім як конкурентів. Але слід зауважити, що принаймні під час прийняття за­гальносоюзних рішень цей принцип набуває все більшого значення.

32. Хар-ка принципу про­порційності.

Принцип про­порційності більше наближений до практичної регламентації в рамках ЄС та доволі активно застосовується в прак­тиці Суду ЄЄ. Походження цього принципу пов'язане з внутрішнім правом країн-членів. Вважається, що найкращим чином концепцію пропорційності розроб­лено в німецькому праві. Отже, в основу принципу пропорційності по­кладено оцінку відповідності заходів, які необхідно вжити, поставленим цілям. Реалізується це шляхом дослідження усіх можливих наслідків - як негативних, гак і позитивних. За результатами обираються оптимальні шляхи розв'язання проблеми та з'ясо­вується, чи вона є настільки актуальною, що потребує негайного вирішення, встановлюється, чи не призведе розв'язання цієї конкретної проблеми до виникнення нових, інколи навіть серйозніших пи­тань.

Про­порційність застосовується для оцінки безпосе­редніх дій ЄС та для аналізу юр. ефекту цих дій при розгляді справ Судом ЄС. Основні типи справ, щодо яких застосовується зазначений принцип:

1) юридична чи фізична особа оскаржує певні адміністративні дії, в результаті яких, на думку цієї особи, було істотно обмежено її права (втручання в дану сферу має бути зведено до мінімуму, адже загальносоюзна політика спрямована на зміцнення та максимальне забезпечення цих прав);

2) оскарження санкцій, які, па думку позивача, є надмірними (пропорційність при визначенні покарання, адекватного заподіяній шкоді, є загальновизнаним правилом в усіх галузях внутрішньодержавного права);

3) оскарження напрямків діяльності певного адміністративного органу, які порушують принцип пропорційності, наприклад, витрачені зусилля або витрачені кошти не відповідають результату.

33. Хар-ка принципу недискримінації.

Принцип нсдискримінації закріплено в ряді угод. Так. ще до підписання Амстердамського догово­ру, який доповнив ст. 13 Договору про заснування Європейського Співтовариства, даний принцип було закріплено щодо наступних відносин: недискримінашї за національною ознакою (ст. 12); рівноправності чоловіків та жінок (статті 2 і 3); недискримінації між виробниками та споживачами сільськогосподарської продукції(ст. 34(2)}.Опосередковано передбачала застосування принципу недискримінації ст. 90, яка заборонила встановлювати додаткові податки щодо імпортованих товарів і тим самим спричиняти дис­кримінацію між національними та закордонними ви­робниками.

Відповідно, ст. 13 названого Договору розшири­ла повноваження ЄС протистояти дискримінації. Зо­крема, в ній передбачено, що Рада, в межах своїх пов­новажень, діючи на підставі одностайного рішення Комісії та після консультацій з Європарламентом, може вжити необхідних заходів з метою протистояння статевій, расовій, етнічній, релігійній чи віковій дис­кримінації.

Закріплений ще в Договорі про заснування Європейського Еко­номічного Співтовариства, він підтвердив ідею фор­мування союзу європейських держав. Заборона будь-якої дискримінації за національною ознакою закріплена в ст. 7 Договору про заснування Європейського Співтовариства.

Заборона дис­кримінації за національною ознакою є своєрідним підґрунтям введення єдиного громадянства Євросоюзу.

Судова практика: справа "Грант проти Півдснно-західної залізниці", в ході якої Генеральний адвокат стверджував, що навіть до підписання Ам­стердамського договору принцип недискримінаїш як основний принцип права ЄС покладав обов'язок на органи нього об'єднання та країни-члсни не вводити будь-яких дискримінаційних заходів. Отже, ця справа дозволяє проаналізувати становлення принципу не-дискримінації. Фактично, його закріплення в Амстер­дамському договорі стало кінцевою стадією цього ста­новлення.

34. Хар-ка принципу прозорості.

До підписання Маастрихтського договору цей принцип взагалі не визнавався як основний. Ранні Європейські Співтовариства з огляду на їх ор­ганізаційну структуру та порядок функціонування бу­ли не дуже демократичними. Так, доступ гро­мадськості до діяльності Європейських Співтовариств, а також можливість ЇЇ контролю були вкрай обмежені. Засідання Ради були виключно таємними, а протоко­ли ніколи не публікувались. Комісія також була за­критим та бюрократизованим органом, а діяльність Європейських Співтовариств виглядала як лабіринт, що, звичайно, вплинуло на рівень інформування гро­мадян та призвело до їх незацікавленості у подальшо­му розвитку ЄС.

Але з підписанням Єдиного Європейського Актата укладанням Маастрихтського договору ситуація змінилась на користь сприйняття принципу прозо­рості. Так чи інакше його було визнано як один з основних принципів права ЄС, хоча і сьогодні з цього приводу тривають дебати.

В процесі ратифікації Договору про ЄС, який відбувався не без труд­нощів, було виявлено тенденцію негативного ставлен­ня громадян країн, що мали увійти в ЄС, щодо діяльності основних органів ЄЄ. Вирішенню цісї проблеми було присвячено міжурядову конфе­ренцію, яка передувала підписанню Амстердамського договору. На ній розглядалися проблеми зростання прозорості та відкритості ЄС та його інститутів. Такі країни, як Данія та Нідерланди, виступали проти таємності, яка огортала діяльність Ради міністрів. У результаті у І993 р. Рада та Комісія прийняли Кодекс поведінки, який було імплементовапо в правила процедури цих органів.

Внаслідок цього вимоги щодо прозорості діяльності органів ЄС були закріплені в стат­тях 254 та 255 Амстердамського договору. Згідно з ни­ми будь-який громадянин ЄС і будь-яка фізична чи юридична особа, яка мешкає або за­реєстрована в одній з краш-члепів, володіє правом доступу до документів Європарламенту, Ради та Комісії згідно із правилами, які встановлені цими інститутами. З метою реалізації положень щодо про­зорості, закріплених в установчих договорах ЄС та Європейських Співтовариств, всі інститут повинні внести певні зміни до правил процедури.

Проте реальної прозорості діяльності органів ЄС вдалось досягти лише за допомогою судової практики, яка сприяла практичному утвердженню відповідних норм. Так, протягом 90-х років XX ст. слухались декілька судових справ, Міжнародного фонду дикої природи та "Інтерпорк" проти Комісії було визнано незаконним рішення останньої щодо відмоли надати необхідні документи.

35. Заг. хар-ка інститутів ЄС.

Для здійснення відповідних завдань та функцій ЄС створена спеціальна система органів, яку ще називають його інститутами або інституційним ме­ханізмом. Римський договір у ст. 4 запровадив лише чотири головних органи - Європарламент, Раду, Комісію та Суд. Ще одному органу - Рахунковій Па­латі - було надано статус основного інституту Догово­ром про ЄС. Зазначені п'ять основ­них органів ЄС, які одночасно є органами ЄС та практично верхівкою складної системи органів ЄС.

Крім того, Договір про ЄС за­провадив цілу низку важливих органів - Економічний та соціальний комітет, Комітет регіонів, фінансові, або, як їх ще називають, монетарні, інститути та деякі інші.

Функції кожної з гілок влади, які чітко розмежовані в національних системах між такими інститутами, як парламент (законодавча влада), уряд (виконавча влада) та система судів (судова влада), серед органів ЄС так чітко не розмежовуються, а це означає, що неможливо ото­тожнювати якийсь орган ЄС, наприклад, із суто виконавчим або законодавчим органом держав­ної влади у відповідній країні. Європарламент, Рада та Комісія безпосередньо пов'язані із законодавчим процесом.

Зав­даннями Європейської Ради є вдосконалення та дослідження різних аспектів діяльності ЄС, вона не належить до інститугів ЄС, а є органом політичного керівництва, її рішення не мають нормативно-правового характеру, але значної мірою впливають на форму­вання політичного курсу.

У 1974 р., під час зустрічі лідерів ЄС у Парижі було вирішено подібні зустрічі на найвищому рівні, які отримали назву "Європейська Рада", зробити регу­лярними. Вони і проходили регулярно на неформаль­ному рівні до того часу, доки ст. 2 Єдиного Євро­пейського Акта не надала їм законного підґрунтя. Згодом це положення було закріплене в Договорі про ЄС, ст. 4 якого передбачає:

"Європейська Рада дає Союзу необхідний імпульс для розвитку та визначає його загальні політичні орієнтири.

До Європейської Ради входять керівники держав, урядів держав-членів та Голова Комісії, їх помічниками є міністри закордонних справ держав-членів та один із членів Комісії. Європейська Рада збирається принаймні двічі на рік під керівництвом голови держави чи уряду держави-члена, що головує в Раді ЄС.

Європейська Рада представляє Європарламенту доповіді про хід кожного засідання і щорічний пись­мовий звіт про результати своєї діяльності".

Хід цих зустрічей або, як їх ще називають, саммітів на найвищому рівні, які проходять двічі на рік, активно висвітлюються в засобах масової інформації. Вони є значною подією в політичному житті ЄС.

……..

36. Історія розвитку Європейського Парламенту.

В процесі становлення та розвитку си­стеми основних органів ЄС жоден з них не зазнав таких суттєвих змін, як Європарламент. Ще в Договорі про заснування Європейського співто­вариства з вугілля та сталі органу, який став прообра­зом сучасного Європарламєнту, було відведено досить скромну роль. Він здійснював здебільшого функції наглядача за діяльністю структур цієї організації.

Проте вже у Договорі про заснування Євро­пейського співтовариства з атомної енергії, а згодом і в Договорі про заснування Європейського Спів­товариства роль цього органу значно зросла, що було зумовлено, в першу чергу, розвитком Європейських Співтовариств. Європарламент все більше ставав схо­жим на національний законодавчий орган, що і віддзеркалювалося в його назвах.

При заснуванні Європейських Співтовариств за Римським договором зазначений представницький орган мав назву "Асамблея", До його складу входили представники держав-члснів, яких призначали уряди останніх. З метою підвищення свого авторитету у 1962 р. Асамблея почала називати себе "Європейською Парламентською Асамблеєю", а згодом змінила назву на "Європарламент". Офіційно цей орган було перей­меновано на Європарламент лише у 1986 р. згідно з положеннями Єдиного Європейського Акта.

Відповідно ж до ст. 190 Договору про засну­вання Європейського Співтовариства представники народів держав, що формують останнє, обираються до Євронарламенту прямим загальним голосуванням.

Слід зазначити, що встановити прямі вибори членів парламенту було запропоновано ще у 1960 р., але практичне втілення цієї ідеї відбулося лише у 1979 р. Такий тривалий строк затвердження прямих виборів до Європарламенту пов'язаний з тим, що держави-члени довгий час не могли дійти спільної згоди щодо правомірності такого рішення. Ось чому в багатьох країнах питання відповідності прямих виборів до Європарламенту їх конституційному законо­давству було предметом розгляду конституційних судів цих держав. Врешті-решт, країни визнали переваги прямого виборчого права.

Та, незважаючи на те, що ст. 138 (3) Ма­астрихтського договору формально передбачено за­провадження в усіх країнах ЄС єдиної проце­дури голосування, ще й по сьогоднішній день це зав­дання практично не реалізоване(Велика Брит.).

Щодо кількісного складу Європарламенту, то необхідно звернути увагу на те, що у 1994 р. у ньому було 518 осіб. Основним принципом поділу місць у цьому органі є, перш за все, пропорційне представ­ництво в залежності від кількості населення. Число мандатів, закріплених за кожною країною, фіксується в установчому акті і переглядається тоді, коли відбувається розширення ЄС чи істотно змінюється чисельність населення.

Наприклад, об'єднання Східної та Західної Німеччини у 1991 р. призвело до суттєвого збільшення населення. Це стало причиною зростання чисельного представництва цієї країни в Європарламенті. У 1995 р. було запроваджено нові місця для країн, які приєднались до ЄС, - Австрії, Фінляндії та Швеції.

Безперечно, тенденція до розширення кількості країн - членів ЄС, яка спостерігається нині, призведе до того, що норми їх представництва змен­шуватимуться.