Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела 8 страница

Відповідно до Договору про постійний нейтралітет та експлуатацію каналу Панама проголосила постійний нейтралітет каналу.

Правовий режим Панамського каналу полягає в тому, що він відкритий як у мирний, так і у воєнний час для мирного проходу всіх судів будь-яких держав на основі рівності прапорів без якої б то не було дискримінації. За прохід по каналу стягуються збори і мита. Суду при проході зобов'язані дотримуватися правил, що стосуються безпеки каналу і судноплавства. Суду під час знаходження в каналі зобов'язані утримуватися від здійснення яких-небудь ворожих дій.

Військові кораблі і допоміжні судна всіх держав користуються правом мирного проходу через канал і не можуть піддаватися інспекції, огляду або обстеження.

До 31 грудня 1999 р. управління, експлуатація та утримання каналу, включаючи видання і забезпечення виконання правил судноплавства по каналу і збір мит за користування каналом, здійснювалися СШ ^. Управлінням каналу займалася спеціальна комісія Панамського каналу, до керівного складу якого входили дев'ять членів: п'ять від США і чотири від Панами. З 1 січня 2000 р. управління та експлуатація Панамського каналу перейшли повністю у ведення Панами.

Кільський канал (довжина - близько 98 км), що з'єднує Балтійське і Північне моря, був побудований Німеччиною в 1895 р. і до 1919 р. входив до складу її внутрішніх водних шляхів. Після поразки кайзерівської Німеччини у Першій світовій війні був укладений Версальський мирний договір, яким встановлювався міжнародно-правовий статус каналу. Згідно ст. 380 Версальського договору, Кільський канал оголошувався постійно вільним і відкритим з дотриманням повної рівності для військових і торгових суден усіх держав, що знаходяться в світі з Німеччиною.

У листопаді 1938 гітлерівська Німеччина в односторонньому порядку відмовилася від виконання умови Версальського договору, а в 1939 р. видала внутрішньодержавні Правила плавання в Кільському каналі, діючі в даний час з невеликими змінами в ФРН. Правилами передбачено, що невійськові судна всіх держав мають право проходу через канал в будь-який час доби після сплати встановлених зборів. Для іноземних військових кораблів встановлено дозвільний порядок проходу. Під час проходу через канал військові кораблі, що отримали відповідний дозвіл, користуються імунітетом.

У каналі діє обов'язкова лоцманська проводка. Суду підлягають обов'язковому санітарному огляду перед входом в канал, а митний огляд може здійснюватися і під час прямування.

Плавання по каналу може бути обмежене німецькими властями, якщо вони знайдуть це необхідним в інтересах підтримки каналу в придатному для експлуатації стані або з міркувань військової безпеки.

Коринфський канал - міжнародний канал, що з'єднує Егейське і Іонічне моря. Пролягає по території Греції через Коринфський перешийок. Свою назву отримав на честь міста Коринфа, розташованого біля західного краю каналу. Довжина становить 6 км, ширина - 24 м, глибина - 8 м. Скорочує шлях з Адріатичного моря в грецький порт Пірей приблизно на 200 миль і досить інтенсивно використовується для міжнародного судноплавства. Режим проходу суден через Коринфський канал регулюється внутрішнім законодавством Греції і не регламентується ніякими міжнародними угодами. Канал відкритий для торгових суден усіх країн.

Питання 120. Юридичний статус і правовий режим Антарктики

Правовий режим Антарктики визначено Договором про Антарктику від 1 грудня 1959 р. Цей Договір уклали уряди Аргентини, Австралії, Бельгії, Чилі, Франції, Японії, Нової Зеландії, Норвегії, Південно-Африканської Республіки, СРСР, Велико­британії, США.

За цим Договором Антарктика використовується виключно в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, зокрема такі, як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї.

Договір не перешкоджає використанню військового персо­налу або оснащення для наукових досліджень або в будь-яких інших мирних цілях.

Свобода наукових досліджень в Антарктиці і співпраця в цих цілях здійснюються згідно з положеннями Договору. Для сприяння міжнародному співробітництву в наукових досліджен­нях у Антарктиці договірні сторони погодилися, що в макси­мально можливій і практично здійснюваній мірі:

· здійснюється обмін інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці для того, щоб забезпечити максимальну економію коштів і ефективність робіт;

· здійснюється обмін науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;

· здійснюється обмін даними і результатами наукових спосте­режень в Антарктиці і забезпечується вільний доступ до них.

При виконанні зазначених правил всіляко заохочуються встановлення відносин ділового співробітництва з тими спеціалі­зованими установами ООН і іншими міжнародними організаці­ями, для яких Антарктика становить інтерес в науковому або технічному відношенні (ст.ст. 1-3 Договору про Антарктику)!.

Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і зберігання в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються. Положення зазначеного Договору застосовуються до району на південь від 60 паралелі південної широти.

Кожна договірна сторона має право призначати спостеріга­чів для проведення будь-якої інспекції. Спостерігачі повинні бути громадянами тих договірних сторін, які їх призначають. Прізвища спостерігачів повідомляються кожній з договірних сторін, що має право призначати спостерігачів. Таке повідом­лення робиться і про закінчення строку їх призначення. Кожен спостерігач має повну свободу доступу в будь-який час в будь-який або в усі райони Антарктики.

Всі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки і обладнання в цих районах, а також всі морські і повітряні судна в пунктах завантаження і розвантаження вантажів або персоналу в Антарктиці завжди відкриті для інспекції. Спосте­реження з повітря може здійснюватися в будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною договірною стороною, що має право призначати спостерігачів.

Кожна з договірних сторін повідомляє інші договірні сто­рони завчасно:

- про всі експедиції в Антарктику або в межах Антарктики, що здійснюються її суднами або громадянами, та про всі експе­диції в Антарктику, що організуються на її території або направ­ляються з її території;

- про всі станції в Антарктиці, на яких працюють її громадяни;

- про будь-який військовий персонал або спорядження, призначені для направлення нею в Антарктику.

Спостерігачі, науковий персонал, особи, які їх супроводжу­ють, знаходяться під юрисдикцією тієї договірної сторони, громадянами якої вони є, щодо всіх дій або упущень, що мають ~ місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своЇХ функцій (ст.ст. 5-8 Договору про Антарктику)1.

Договірні сторони домовились про періодичні консультації і призупинення претензій щодо територіального суверенітету в Антарктиці на час дії договору.

Питання 121. Антарктика к міжнародна територія. Регламентація діяльності в Антарктиці

Правовий режим Антарктики визначено Договором про Ан­тарктику від 1 грудня 1959 р. Цей Договір уклали уряди Аргентини, Австралії, Бельгії, Чилі, Франції, Японії, Нової Зеландії, Норвегії, Південно-Африканської Республіки, СРСР, Велико­британії, США.

За цим Договором Антарктика використовується виключно в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, зокрема такі, як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї.

Договір не перешкоджає використанню військового персо­налу або оснащення для наукових досліджень або в будь-яких інших мирних цілях.

Свобода наукових досліджень в Антарктиці і співпраця в цих цілях здійснюються згідно з положеннями Договору. Для сприяння міжнародному співробітництву в наукових досліджен­нях у Антарктиці договірні сторони погодилися, що в макси­мально можливій і практично здійснюваній мірі:

· здійснюється обмін інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці для того, щоб забезпечити максимальну економію коштів і ефективність робіт;

· здійснюється обмін науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;

· здійснюється обмін даними і результатами наукових спосте­режень в Антарктиці і забезпечується вільний доступ до них.

При виконанні зазначених правил всіляко заохочуються встановлення відносин ділового співробітництва з тими спеціалі­зованими установами ООН і іншими міжнародними організаці­ями, для яких Антарктика становить інтерес в науковому або технічному відношенні (ст.ст. 1-3 Договору про Антарктику)!.

Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і зберігання в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються. Положення зазначеного Договору застосовуються до району на південь від 60 паралелі південної широти.

Кожна договірна сторона має право призначати спостеріга­чів для проведення будь-якої інспекції. Спостерігачі повинні бути громадянами тих договірних сторін, які їх призначають. Прізвища спостерігачів повідомляються кожній з договірних сторін, що має право призначати спостерігачів. Таке повідом­лення робиться і про закінчення строку їх призначення. Кожен спостерігач має повну свободу доступу в будь-який час в будь-який або в усі райони Антарктики.

Всі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки і обладнання в цих районах, а також всі морські і повітряні судна в пунктах завантаження і розвантаження вантажів або персоналу в Антарктиці завжди відкриті для інспекції. Спосте­реження з повітря може здійснюватися в будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною договірною стороною, що має право призначати спостерігачів.

Кожна з договірних сторін повідомляє інші договірні сто­рони завчасно:

- про всі експедиції в Антарктику або в межах Антарктики, що здійснюються її суднами або громадянами, та про всі експе­диції в Антарктику, що організуються на її території або направ­ляються з її території;

- про всі станції в Антарктиці, на яких працюють її громадяни;

- про будь-який військовий персонал або спорядження, призначені для направлення нею в Антарктику.

Спостерігачі, науковий персонал, особи, які їх супроводжу­ють, знаходяться під юрисдикцією тієї договірної сторони, громадянами якої вони є, щодо всіх дій або упущень, що мають ~ місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своЇХ функцій (ст.ст. 5-8 Договору про Антарктику)1.

Договірні сторони домовились про періодичні консультації і призупинення претензій щодо територіального суверенітету в Антарктиці на час дії договору.

Питання 122. Поняття, джерела міжнародного морського права

Міжнародне морське право – це галузь міжнародного права, що регулює використання морів і океанів в інтересах людства. Існують також інші визначення цього поняття. Міжнародне морське право – це галузь міжнародного публічного права, яка визначає правовий статус морських просторів і порядок використання просторів і ресурсів в мирних цілях. Суб’єктами міжнародного морського права є держави і міжнародні організації. Сферою його дії є води морів і океанів, їхні надра.

Протягом віків джерелами міжнародного морського права визнавалися винятково міжнародні звичаї. Бурхлива науково­технічна революція в галузі морського транспорту і всебічна інтенсифікація процесів дослідження і використання морів і океанів в ХХ ст. призвели до необхідності прогресивного розвитку і кодифікації морського права.

Перша конференція ООН з морського права відбулась в 1958 р. в Женеві. На ній було прийнято 4 конвенції з морського права:

· Конвенцію про відкрите море 195.8 року;

· Конвенцію про територіальне море та прилеглу зону 1958 року; Конвенцію про континентальний шельф 1958 року; Конвенцію про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 року.

На конференції так і не вдалося досягти компромісу з пи­тання ширини територіального моря (3,6 чи 12 морських миль).

На Другій конференції ООН з морського права в 1960 р. в Женеві теж не вдалося вирішити це питання. Окремі держави почали довільно розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль, що призвело до напруження у відносина~ між морськими державами, які використовували свої морські флоти і залежали економічно від використання ресурсів світового океану.

Третя конференція ООН з морського права відбулася в 197 з-1982 роках, було проведено 11 сесій цієї конференції. ]з грудні 1982 р. на Ямайці на спеціальній сесії Конференції була підписана Конвенція ООН з морського права 1982 року, що визначила правовий режим морів і океанів. Конвенція набула чинності в 1994 р. після їі ратифікації 60 державами-учасницями.

Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими між­народними договорами. Конвенція ООН з морського права 1982 року має переважну юридичну силу ЩОДО Женевських конвенцій 1958 року для держав, які є учасницями всіх цих кон­венції (ст. 311 Конвенції ООН з морського права 1982 року).

Конвенція ООН з морського права 1982 року – основне джерело сучасного міжнародного морського права. Вона складається з 17 розділів (320 статей), 9 додатків, які регулюють правовий статус і режим використання морських просторів.

Питання №123. Внутрішні морські води

Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі. Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, ЗУ «Про державний кордон України» й інших законодавчих актів, а також нормативно-правовими актами підзаконного характеру. У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод. Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів установлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). У відповідності зі статтею 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території й акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на приналеж-них порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані. Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. Прибережні держави відчиняють для заходу іноземних суден деякі торгові порти. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це.

У відкриті порти повинний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації. У закриті порти захід іноземних суден піддається особливому регулюванню і тут установлюється дозвільна система заходу. Судно, що терпить лихо, може здійснити захід у будь-який порт прибережної держави. Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є обкреслені лінією, що проходить через найбільш віддалені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди. До території порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водяні простори. Територія й акваторія морського порту є державною власністю і даються порту в користування. Іноземні невійськові судна можуть заходити у внутрішні води тільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів. Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму: національний режим (такий же, який дається своїм суднам); режим найбільшого сприяння (надання умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави); спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними силовими установками, що перевозять отрутні, хімічні й інші матеріали).

Іноземні судна повинні у внутрішніх морських водах дотримуватися законів та інших правил, установлених прибережною державою, у відношенні імміграційного, митного, санітарного контролю, безпеки плавання, охорони навколишнього середовища. На іноземні торгові судна, до яких звичайно відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави. Територіальне море (територіальні води) - це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають. Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Існують три основних способи відліку територіальних вод: від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної держави; якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів; від внутрішніх морських вод. Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря (12 миль). Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що протилежать, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами. Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні. Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток - право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

Питання №124. Територіальне море і прилягаюча зона

Морський простір, який розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави та перебуває під її суверенітетом, називається територіальним морем, або територіальними водами.

Поняття "територіальне море" виникло в XVІІ ст., однак навіть наприкінці XIX і першої половини XX ст. ще відбувалися суперечки про його правовий статус.

Першою міжнародною угодою, в якій було визнано, що територія держави включає територіальні води, була Конвенція про повітряну навігацію 1919 р. Але, оскільки в ній не брала участі значна кількість держав, відповідно, вона не отримала належного міжнародного визнання.

Певна спроба врегулювати це питання була зроблена на Гаазькій конференції з кодифікації міжнародного права в 1930 р. Однак найбільш повно ця проблема була вирішена учасниками І Конвенції ООН з морського права у 1958 p. у Женеві. Учасники Конвенції вважали за доцільне поєднання різнопланових інтересів: з одного боку, інтересів прибережної держави, а з іншого - міжнародного судноплавства. Фактично, положення І Конвенції не зазнали особливих змін і були внесені у проекти документів II Конвенції ООН з морського права та схвалені 30 квітня 1982 р.

Стаття 2 Конвенції ООН з морського права встановлює: 1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території і внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу - її архіпелажних вод, на морський простір, що розташований вздовж берега, який іменується територіальним морем.

2. Вказаний суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, як і на його дно і надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням цієї Конвенції та інших норм міжнародного права".

Початковою лінією для виміру ширини територіального моря є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, яка вказана на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу.

Згідно з Конвенцією 1982 р., кожна держава має право встановлювати ширину територіального моря до межі, котра не перевищує 12 морських миль. Нині зі 151 прибережної держави 119 встановили 12-миль-ну ширину територіального моря, для декількох держав ця ширина становить менше 12 миль. Поряд з тим, деякі держави з порушенням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права ще досі мають територіальне море, ширина якого перевищує 12 морських миль (Ангола - 20 миль, Того і Нігерія - 30 миль, Сирія - 35 миль, Нікарагуа, Панама, Перу, Уругвай, Еквадор, Конто, Ліберія, Сомалі та ін. - 200 миль).

Закон України "Про державний кордон України" встановлює, що "до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так І на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджують у порядку, який встановлює Кабінет Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".

У випадку, якщо береги двох держав розташовані один напроти другого, відповідно, жодна з цих держав не має права, якщо лише між ними не укладено угоду про це, поширювати своє територіальне море за середину лінії, яка проведена між їхніми територіальними водами.

Обсяг суверенних прав, які належать прибережній державі над територіальним морем, є менш повним, ніж обсяг суверенних прав, якими вона послуговується у своїх внутрішніх морських водах.

Серед суверенних прав прибережної держави над територіальним морем допускається виняток - право мирного проходу іноземних суден. Це право може реалізовуватися при дотриманні іноземними суднами відповідних юридичних положень. Прибережна держава не може чинити опір мирному проходу через своє територіальне море іноземних суден, які не порушують цих положень.

Міжнародний звичай про право мирного проходу через територіальне море вперше був перетворений у договірну правову норму вст. 14-23 Конвенції про територіальне море 1958 р. У подальшому ці норми були доповнені та конкретизовані з урахуванням розвитку міжнародного права, а також досягнень мореплавання та зміни умов, за яких це право реалізується, і ці норми стали складовою частиною Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 17-32).

Згідно зі ст. 18 Конвенції 1982 р., під мирним проходом необхідно розуміти плавання через територіальне море з метою:

а) перетнути це море, не запливаючи у внутрішні води чи не зупиняючись на рейді, чи біля портової споруди за межами внутрішніх вод; або

б) увійти у внутрішні води чи вийти із них, чи зупинитися на такому рейді, чи біля такої портової споруди.

При цьому мирний прохід повинен бути швидким і безперервним.

Прохід вважається мирним, якщо він не порушує мир, встановлений порядок чи безпеку прибережної держави. Конвенція 1982 р. зазначає, що прохід не вважається мирним, якщо судно, яке проходить, здійснює будь-яку діяльність, "що не має прямого відношення до проходу", - погрожує силою чи застосовує її проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності прибережної держави або "будь-яким іншим чином з порушенням принципів міжнародного права, передбачених Статутом ООН"; проводить маневрів чи збір інформації на шкоду безпеки прибережної держави; здійснює піднімання в повітря, посадку літальних апаратів або будь-якого військового пристрою; здійснює навантажувально-розвантажувальні роботи, будь-яку рибальську діяльність; проводить дослідження, забруднює морське середовище, перешкоджає функціонуванню систем зв'язку або будь-яких ін. Іноземні судна під час мирного проходу зобов'язані дотримуватись законів і правил прибережної держави, а також загальноприйнятих правил стосовно запобігання зіткненню на морі.

Усі військові кораблі також мають право на мирний прохід і наділені імунітетом від кримінальної та цивільної юрисдикції прибережної держави. Підводні човни під час проходу повинні прямувати на поверхні з піднятим прапором своєї держави. Якщо іноземний військовий корабель нехтує при заході законами та правилами прибережної держави, вона має право вимагати, щоб такий корабель негайно покинув територіальне море.

Імунітет від юрисдикції визнається і за державними суднами, що експлуатують не з комерційною метою.

Стосовно всіх інших іноземних морських суден, то вони підлягають кримінальній і цивільній Юрисдикції прибережної держави. Однак кримінальна юрисдикція щодо злочинів, здійснених на борту судна під час його мирного проходу, не вчиняється, за винятком, якщо;

- наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

- вчинений злочин порушує спокій в країні або добрий порядок у територіальному морі;

- капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевих властей з проханням про надання допомоги;

- вживані заходи необхідні для відвернення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Питання №125. Виключна економічна зона

Інститут виключної економічної зони (ВБЗ) є новелою в розвитку міжнародного права, що з'явилася у процесі роботи III Конференції ООН з морського права. Цей інститут є компромісом між двома підходами в морському праві: встановленням 200-мильно-го територіального моря і збереженням найбільшою мірою режиму відкритого моря в поєднанні з преференційними правами прибережних держав у галузі рибальства. Положення Конвенції ООН з морського права 1982 р. про ВБЗ є частиною "пакета" взаємообумовлених рішень з усіх інших питань міжнародного морського права.

У ст. 65 Конвенції 1982 р. визначено, що ВЕЗ - це район, який знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього, що підпадає під особливий правовий режим (ст. 55-75), відповідно до якого права і юрисдикція прибережної держави, права і свободи інших держав регулюються відповідними положеннями цієї Конвенції. Ширина ВБЗ не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Прибережна держава у ВБЗ має:

a) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що вкривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо інших видів діяльності з економічної розвідки й розробки зазначеної зони, таких, як виробництво енергії шляхом використання води, течії та вітру;

b) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях Конвенції 1982 р., щодо:

с) створення й використання штучних островів, установок і споруджень;

d) морських наукових досліджень;

е) захисту та збереження морського середовища;

f) інші права й обов'язки, передбачені в цій Конвенції (п. 1 ст. 56).

ВБЗ є різновидом зон функціональної юрисдикції прибережної держави в межах відкритого моря, тобто за юридичною природою ця зона - міжнародна територія спільного користування (частина відкритого моря), але з особливим правовим режимом. Специфіка цього режиму обумовлена поєднанням прав і обов'язків прибережної держави та всіх інших держав. Прибережна держава при здійсненні своїх прав і виконанні своїх обов'язків у ВБЗ зобов'язана належним чином враховувати права й обов'язки інших держав, а останні - прибережної держави.

Домінантою у правовому режимі ВЕЗ є збалансоване поєднання ресурсних прав прибережної держави і прав інших держав, що базуються на свободах відкритого моря, таких як свобода судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та ін., що відповідають міжнародному праву.

За положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р. визнання за прибережною державою суверенних прав на живі ресурси ВЕЗ сполучається із правом інших держав на надлишки припустимого улову в порядку, передбаченому в зазначеній Конвенції. Мінеральні ресурси ВЕЗ освоюються в порядку, передбаченому для континентального шельфу: їх розробка, включаючи надання допуску третім державам, є виключним правом прибережної держави. На відміну від допуску до живих ресурсів ВБЗ, допуск інших держав до мінеральних ресурсів зони не залежить від ступеня їх розробки прибережною державою.

Прибережна держава при здійсненні своїх суверенних прав на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів і управління ними у ВБЗ має право вживати такі заходи, як огляд, інспекція, арешт і судовий розгляд, які можуть бути необхідні для забезпечення дотримання законів і правил, прийнятих відповідно до Конвенції 1982 р.

Заарештоване судно і його екіпаж звільняються негайно після надання відповідної застави або іншого забезпечення.

Покарання, що накладаються прибережною державою за порушення законів і правил рибальства у ВЕЗ, не можуть включати тюремне ув'язнення, якщо немає угоди зацікавлених держав про інше, або будь-яку іншу форму особистого покарання.

У випадку арешту або затримки іноземного судна прибережна держава негайно повідомляє державу прапора через відповідні канали про вжиті заходи та будь-яке покарання, що було застосовано.