Поняття і теоретичні моделі політичної системи

Поняття політичної системи суспільства є центральною категорією політичної науки, що дозволяє дати повну характеристику суспільно-політичної природи суспільства, принципів організації влади, існуючих політичних відносин, норм та інститутів. З однієї сторони політична система суспільства свідчить, що політика є самостійною та цілісною сферою суспільства, в якій відбувається взаємодія її елементів – норм та інститутів. З іншої сторони саме політична система суспільства найбільш повно відображає тісний зв'язок політичної, економічної, соціальної та культурної сфер.

Поняття «політична система суспільства» характеризується розмаїттям наукових підходів, кожен з яких особливу увагу приділяє специфіці її структури. Таким чином, політична система – це взаємодія політичних інститутів, громадських і громадянських структур, цінностей і норм, що сприяє реалізації політичної влади та здійсненню політичного впливу. Саме тому структуру політичної системи формують політичні інститути (держава, політичні партії, політичні та партійні лідери та ін.), що визначальним чином впливають на політику, а також соціальні, культурні та економічні інститути, норми, цінності і традиції з їх прямим або опосередкованим впливом на політичний процес. Основною метою діяльності політичної системи є розподіл наявних в ній економічних, валютних, матеріальних, технологічних та інших ресурсів і прийняття такого розподілу населенням як загальнообов’язкового.

Поштовхом для становлення та розвитку теорії політичних систем вважається загальна теорія систем. Її розробники А. А. Богданов та Л. фон Берталанфі визначили систему «певну кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності». Отже, до характерних ознак системи слід віднести наявність стійких зв’язків між її елементами та цілеспрямованість функціонування.

Застосовуючи системну методологію, Т. Парсонс сформував власне бачення суспільства як складноорганізованої системи управління, що складається з економічної, політичної, духовної та інших систем. Ці системи є відносно самостійними, що дозволяє їм виконувати власні специфічні функції. На думку вченого, політична система повинна забезпечувати інтеграцію, розробку та реалізацію загальної мети суспільства.

Ідеї Т. Парсонса були поглиблені американським політологом і засновником теорії політичних систем Д. Істоном. Проблеми структури та функціонування політичних систем дослідник розглянув в працях «Політична система» (1953 р.) та «Межа політичного аналізу» (1965 р.). Він зобразив політичну систему суспільства у вигляді організму, здатного до саморегуляції, розвитку та активних реакцій на команди та імпульси, що надходять із зовнішнього середовища.

Система, на думку Д. Істона, має вхід та вихід. На вході система отримує із навколишнього соціального та культурного середовища імпульси у вигляді вимог та підтримки, а на виході відбувається прийняття та реалізація політичних рішень на основі вимог, заявлених на вході. Вимоги до системи вражають своїм різноманіттям: це, як правило, вимоги до влади з приводу актуальних суспільно-політичних та соціально-економічних проблем – підвищення зарплат, розподіл послуг та благ, якість освіти та доступ до неї, тривалість робочого дня, право на якісне медичне обслуговування, забезпечення громадського порядку та ін.

Підтримка політичної системи може набувати різних форм як матеріальних, так і духовних. Прикладом перших є виконання військового обов’язку, сплата податків, праця на громадських засадах. Другі можуть проявлятись через повагу та шанобливе ставлення до владних структур чи культурної символіки.

Д. Істон виділив три об’єкти підтримки:

1. Політичне суспільство, як групу взаємопов’язаних в межах однієї структури людей завдяки розподілу діяльності, що здійснюється в політиці.

2. Режим, що структурно складається з цінностей, норм та структури влади.

3. Врядування, утворюване людьми, які забезпечують щоденне і постійне функціонування політичної системи, та є відповідальними перед суспільством за свою діяльність.

Підтримка системи зростає у випадку задоволення вимог та потреб громадян. Тому підтримку системи можна назвати гарантом її ефективної та надійної роботи.

Імпульси у вигляді вимог та підтримки повинні постійно надходити до системи, щоб не спричинити збоїв чи перерви в її роботі. Проте надмірне перевантаження системи робить її роботу неефективною и може спричинити застій.

На виході системи продукуються авторитетні політичні дії та рішення стосовно розподілу ресурсів і цінностей. Реакцією на вимогу і підтримку можуть бути нові закони, цільові асигнування, заяви про політичні наміри чи дії.

Критика політичної системи Д. Істона стосувалась поверхового врахування психологічної сторони політичної взаємодії.

Американський дослідник Г. Алмонд розглядав політичну систему з урахуванням поведінкового аспекту її структурних компонентів. На його думку, політичну систему суспільства утворюють різні форми політичної поведінки державних та недержавних структур, аналіз яких здійснюється на інституційному та орієнтаційному рівнях. Перший рівень стосується державних та недержавних політичних інститутів, а другий – структурних елементів політичної культури. Особливість політичної системи, як вважав Г. Алмонд, полягає в можливостях її застосування легітимного фізичного насильства.

Як і Д. Істон, Г. Алмонд вважав, що на «вході» та «виході» політична система виконує певні особливі функції. До функцій «входу» він відніс наступні:

1) політична соціалізація та залучення до участі в політичному житті суспільства;

2) артикуляція інтересів, що полягає у формуванні вимог відповідно до реальних або уявних інтересів;

3) агрегація інтересів, тобто їх об’єднання;

4) політична комунікація, як можливість передачі інформації, спілкування, обмін думками та ідеями.

Функції «виходу» полягають у розробці та реалізації норм, а також контролі за їх виконанням.

Таким чином, можна стверджувати, що здійснення «вхідних» функцій покладається на неурядові організації, групи тиску, політичні партії, засоби масової інформації, а «вихідні» функції є сферою компетенції урядових структур.

Модель політичної системи запропоновану К. Дойчем, називають інформаційно-кібернетичною, оскільки він розглядає систему за допомогою потоків інформації, послуговуючись при цьому кібернетичні терміни і положення. Він вважав, що основною функцією системи є координація зусиль людей для досягнення запланованих цілей.

Процес функціонування політичної системи суспільства можна розділити на кілька етапів. На першому етапі на основі отриманої інформації відбувається формування блоку даних. Другий етап пов'язаний з селекцією отриманої інформації, коли здійснюється її відбір та оцінка. Наступний етап полягає у прийняті рішень. І останній, четвертий етап орієнтований на реалізацію поставленої мети.

Отже, процес прийняття рішень базується на результатах попередніх дій, інформації про стан суспільства і відстані, що потрібно подолати на шляху до поставленої мети.

Серед інших відомих дослідників, що займалися проблематикою політичних систем слід згадати У. Мітчела, М. Дюверже та Г. Пауелла.

2. Структура та функції політичної системи

Згідно положень загальної теорії систем елементами системи є її взаємопов’язані і невід’ємні складові, необхідні для її існування, функціонування та запланованих цілей. Структуру політичної системи складають підсистеми, яким відповідають певні елементи. Кожна з підсистем характеризується складною будовою та внутрішніми зв’язками.

Таким чином, політичну систему суспільства утворюють інституціональна, регулятивна, функціональна, регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми.

Інституціональна підсистема складається з політичних інститутів, тобто формалізованих явищ і процесів політичного життя суспільства таких, як держава, її структурні елементи, політичні партії, громадські організації, державного управління і місцевого самоврядування та процеси, що визначають їх функціонування. Це основоположна підсистема політичної системи суспільства. Вона не лише виступає джерелом всіх найважливіших зв’язків, але и визначає норми-регулятори цих зв’язків.

Основоположним елементом політичної системи суспільства є держава, яка забезпечує політичну організованість суспільства і надає політичній системі стійкості і цілісності, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

Політичні партії як виразники певних суспільних інтересів займають особливе місце серед організацій, діючих у політичній системі суспільства. Це об’єднання громадян на основі певної ідеології, що має свою організаційну структуру і переслідує мету здобуття, утримання і реалізації державної влади з подальшим задоволенням цих інтересів.

Громадські організації на відміну від політичних партій не мають на меті завоювати державну владу, їх цілком влаштовує можливість впливати на неї. Вони вражають багатоманітні суспільні інтереси і для захисту цих інтересів вони взаємодіють з іншими політичними інститутами, в першу чергу з державою.

Регулятивна (або нормативна) підсистема – це сукупність політичних норм, що регулюють політичні відносини.

Соціально-політичні норми як різновид норм соціальних спрямовані на регулювання політичних відносин. Політичні норми формуються під впливом політичних, економічних, соціальних і духовних чинників. Їх творцем виступає держава (правові норми), політичні партії і громадські організації (корпоративні норми).

Норми національного права – це основа регулятивної підсистеми і їх визначають як встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки, спрямовані на регулювання суспільних відносин. У випадку порушень правових норм наступає кримінальна або адміністративна відповідальність.

Іншими регуляторами політичних відносин є норми партійного життя, а також правила, встановлені громадськими організаціями. Оскільки ці норми не мають правового, загальнообов’язкового характеру, то їх зобов’язані виконувати лише члени відповідних партій та громадських організацій.

До соціальних норм належить і мораль як вияв духовного життя суспільства. Норми моралі формують моральну свідомість і завдяки їм оцінюються вчинки людей, забезпечується рівновага суспільства. Вони орієнтують громадян на дотримання спільних інтересів.

Звичаї та традиції політичного життя також суттєво впливають на політичну систему країни. Звичаєм називають правила, що склались на сонові постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Передача норм і звичаїв від покоління до покоління формує традиції. Політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, але вони можуть сильно впливати на функціонування політичних інститутів. Наприклад, в деяких парламентських республіках, законодавчо не регламентований порядок формування уряду лідером партії чи партійною коаліцією, що здобула перемогу на парламентських виборах. Тому його відносять до політичних звичаїв.

Основні напрями і форми діяльності політичної системи суспільства, способи і засобі впливу на суспільно-політичне життя визначає функціональна підсистема, проявами якої є політичний процес і політичний режим.

Політичний процес розуміють як форму функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонує в просторі і часі і є сукупністю дій, спрямованих на збереження чи зміну певної політичної ситуації. Найважливішим елементом політичного процесу є прийняття та реалізація політичних рішень. Процес прийняття політичних рішень передбачає збір та систематизацію необхідної інформації, розробку альтернативних пропозицій і проектів, формалізацію рішення, його імплементацію і контроль за виконанням.

Комунікативну підсистему політичної системи суспільства складають політичні відносини – це зв’язки між людьми та різноманітними спільнотами, що формуються в процесі реалізації політичної влади або з її приводу. Ця підсистема включає формалізовані відносини і неформальні зв’язки. Перші – базуються на правових нормах і ними регулюються, другі – не закріплені правовим способом, але суттєво впливають на політичне життя.

Суб’єктами політичних відносин виступають індивіди, об’єднання громадян, соціальні спільноти, політичні інститути.

За критерієм суб’єктного складу виділяють три основних групи політичних відносин. Це відносини між соціальними спільнотами (суспільними класами, соціальними верствами, групами, націями), відносини, коли однією зі сторін є політична організація, і відносини між політичними організаціями і установами (державою, політичними партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування).

Духовно-ідеологічна підсистема політичної системи суспільства складається з політичної культури і політичної свідомості. Політична свідомість відображає політичне буття, зокрема політичні відносини, у формі теорій, ідей, уявлень і поглядів. Політична культура – це сукупність стійких форм політичної свідомості та поведінки.

Політична система суспільства виконує наступні функції:

1. Функція забезпечення цілісності громадянського суспільства.

2. Владно-політична функція.

3. Інтегративна функція.

4. Управлінська функція.

5. Функція відтворення та стабілізації політичного життя.

6. Функція суспільної демократизації та модернізації.

7. Функція організації і впорядкованості політичного життя.

8. Функція консолідації соціально-політичних сил.