Засоби, способи і типи правового регулювання

За допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, саме через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки.

Терміни «спосіб», «засіб», «метод» близькі за змістом і у значній мірі збігаються.

Правові засоби — це певні юридичні категорії та діяння суб'єктів з їх застосування з метою досягнення конкретного результату.

У політології під засобами розуміють не тільки політичні норми, цінності, декларації, а й певні дії (мітинги, пікети, вибори, референдуми), які впливають на досягнення поставлених цілей.

До правових засобів Ю. Тихомиров відносить також дії: видання підзаконних нормативно-правових актів на основі, на виконання та у відповідності із законом, процес відміни та зміни цих актів, правильне застосування законів тощо.

Своєрідність правових засобів полягає у тому, що:

— вони мають певну соціальну цінність, оскільки забезпечують досягнення поставлених цілей;

— відображають інформаційні якості права;

— поєднуючись між собою, створюють умови для дії права;

— викликають певні юридичні наслідки;

— забезпечуються примусовою силою держави.

Професор В. Горшеньов поділяє засоби правового регулювання на засоби впливу (зовнішні фактори щодо волі суб'єктів — це дозволи та заборони) та засоби реалізації права (результат реагування суб'єктів на правовий вплив — здійснення дозволених законом дій та утримання від заборонених дій).

У юридичній літературі засоби правового регулювання класифікують за певними критеріями.

Залежно від ступеня складності розрізняють:

— прості (суб'єктивні права та юридичні обов'язки; заохочення і покарання; пільги та заборони);

— складні (норма; інститут).

Залежно від функціонального призначення:

— регулятивні (дозволи);

— охоронні (засоби захисту).

За предметом правового регулювання:

— конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні тощо.

За характером:

— матеріальні (рекомендації);

— процесуальні (позов).

За часом дії:

— постійні (громадянство);

— тимчасові (премія).

Залежно від виду правового регулювання:

— нормативні (заборони, встановлені нормами права);

— індивідуальні (акт застосування права).

Залежно від інформаційно-психологічної спрямованості:

— стимулюючі (заохочення);

— обмежуючі (примус).

Заслуговує на увагу позиція С. Бобровник та О. Скакун, які виокремлюють три основні способи правового регулювання: дозволи, заборони та зобов'язання, що відповідають регулятивно-статичній і регулятивно-динамічній функції права.

Дозволи — важливий елемент правового регулювання, які забезпечують соціальну свободу та активність людини. Вони набувають юридичного характеру з моменту їх закріплення в уповноважуючих нормах у вигляді суб'єктивних прав та реалізуються у формі використання, що визначає добровільний характер, їх залежність від бажання суб'єкта, якому належить суб'єктивне право.

Заборони встановлюють певну міру поведінки суб'єктів, покладаючи на осіб обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що протирічать нормам права. Вони — важливий засіб забезпечення організованості суспільних відносин, створення перешкод для небажаної, суспільно небезпечної чи шкідливої поведінки. Заборони мають обов'язковий характер, забезпечуються засобами юридичної відповідальності та знаходять закріплення у забороняючих нормах, реалізуються у формі дотримання правових норм.

Зобов'язання — це нормативне закріплення юридичного обов'язку вчиняти певні дії в інтересах суб'єктів права. Даний вид юридичного обов'язку має активний характер, передбачає певну поведінку, є гарантією використання суб'єктивних прав і реалізується у формі виконання правових норм.

За допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми. Саме, через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки. Способам правового регулювання відповідають регулятивно-статична та регулятивно-динамічна функції права. Покладаючи на осіб обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що протирічать нормам права, заборони встановлюють певну міру поведінки суб'єктів; дозволи забезпечують соціальну активність суб'єктів та певний рівень їх свободи; зобов'язання сприяють реалізації покладених на осіб обов'язків, їх виконання гарантується з боку держави у вигляді застосування юридичної відповідальності. Крім основних способів правового регулювання, виділяють ще і додаткові, такі як: стимулююча дія норм права, застосування засобів примусу, попереджувальна дія норм права. Виділення названих способів як додаткових пояснюється тим, що вони розглядаються як певний вид обов'язку. За допомогою цих засобів забезпечується належне використання наданих прав та виконання покладених на суб'єктів обов'язків, здійснюється утримання від заборон.

Застосування того чи іншого способу правового регулювання залежить від типу правового регулювання (загально-дозвільний, спеціально-дозвільний), на формування якого впливає зміст правових відносин.

Тип правового регулювання — це спосіб поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.

Загальнодозвільний тип правового регулювання передбачає дію принципу: «дозволено все, окрім прямо забороненого законом» та має місце у процесі регулювання цивільних, трудових, житлових, сімейних та інших відносин. Даний тип правового регулювання сприяє розвитку ініціативності, самостійності у прийнятті рішень.

Спеціально-дозвільний тип правового регулювання встановлює використання заборон, у рамках яких норма права передбачає конкретні дозволи, що відображається у вигляді принципу: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». Цей тип правового регулювання називають дозвільним, а тому він застосовується найчастіше у адміністративному праві та потребує чіткого впорядкування суспільних відносин, послідовної реалізації принципів законності.

П. Рабінович вказує на певні критерії класифікації різновидів типів правового регулювання. За способом сполучення дозволів та заборон виділяють загальнодозвільний та спеціально-дозвільний вид правового регулювання; за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання, ділиться на централізоване та нецентралізоване; за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, виділяють загальне (нормативне) та індивідуальне правове регулювання.

Питання щодо методів, способів і типів правового регулювання має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення.

На думку Е. Трубецького, при створенні та розвитку права необхідно враховувати два фактора: з одного боку, історичний досвід правового життя суспільства, а, з іншого — ідеї розумного впливу на соціальні процеси; і тоді будуть підібрані найбільш ефективні методи, способи, типи і режими правового регулювання.

У підходах щодо видів правового регулювання існують різні погляди. Поділу на нормативне й індивідуальне правове регулювання дотримуються С. Бобровник, О. Скакун, вважаючи, що ці види регулювання пов'язані між собою.

Нормативне регулювання повинно забезпечувати єдиний порядок та стабільність в регулюванні суспільних відносин за допомогою прийняття нормативно-правових актів, розрахованих на багаторазове застосування. Індивідуальне регулювання базується на нормативному і має враховувати конкретну життєву ситуацію чи конкретну особу, шляхом прийняття актів застосування права.

Дещо по-іншому підходить до вирішення даного питання В. Нерсесянц, поділяючи правове регулювання, що існує у абстрактно-загальній формі, яка передбачає, що норма права ще не має конкретизуючого регулятивно-правового значення стосовно конкретної поведінки конкретної особи у конкретних умовах, та правове регулювання у гранично-конкретизованій формі — це конкретизуюча регулятивно-правова дія норми права щодо конкретної поведінки конкретної особи у конкретній ситуації.