Суспільно-політичне становище на західноукраїнських землях

Потрібно зазначити, що в XVI ст. українські землі опинилися у складі різних держав. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина – до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Мол­давії, а з 1564 р. – у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. – до Австрії.

У цей період дві частини України – Буковина та За­карпаття – на кілька століть відриваються від України.

Ще в другій половині XIV ст. румуни з Семигороду, шукаючи нових пасовищ для своїх отар, переходили Кар­пати, осідали на території Буковини та на землях, які піз­ніше складуть Молдавську державу.

Зауважимо, що на всіх цих землях на той час прожива­ли українці. У 1359 році воєвода Богдан І збунтувався проти угорського короля, вигнав його урядовців і заснував нову державу, до складу якої ввійшла і Буковина. За мол­давський престол точилася гостра боротьба між румун­ськими та українськими претендентами і деякий час на престолі були українські князі. Ця боротьба свідчить про те, що в заснуванні Молдавської держави брали участь і українці і що на початку свого існування ця держава не була національно-визначена. Кінець кінцем перемога була за румунською династією Мушат, яка і панувала тут до 1552 року. Молдавія мала постійні стосунки з Україною і регу­лярно підтримувала боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування. І хоча з 1514 року Мол­давія попадає під зверхність Туреччини, ці стосунки не припинялись. У 1634 році воєводою Молдавії стає Василь Лупул, за правління якого посилюється румунізація Бу­ковини.

Закарпатська Україна спочатку вхо­дила до складу Болгарського царства, а з занепадом його в другій половині X ст. опинилася в складі Київської дер­жави. Під час міжусобиць, які розпочалися після смерті Володимира в 1015 році, Угорщина захопила Закарпаття і до XX ст. ця частина українських земель входила до скла­ду Угорської держави.

У 1526 р., після поразки під Могачем, Угорщину було поділено між Туреччиною, Австрією та Семигородом. З того часу Закарпаття стає ареною безперервних воєн. На початку XVII ст. Закарпатська Україна втягується в релігійні вій­ни. Особливо довгою була боротьба між католиками та протестантами.

Панщина, різного роду побори, рекрутчина – все це лягло важким тягарем на плечі населення Закарпаття.

Такою була загальна історична картина подій на україн­ських землях з середини XVI до середини XVII ст.

Питання 2. Державний та суспільний устрій на українських землях в складі Речі Посполитої.

Державний лад

За формою правління Річ Посполита була обмеженою монархією, оскільки король був виборний, його влада не успадковувалася та обмежувалася Вальним Сеймом. За територіальним устроєм це була федерація.

Центральне управління

Велике значення на формування державної системи Речі Посполитої мали "Артикули" Генріха Валуа 1573 року, які проголошували дворянську республіку на чолі з королем. Згідно з "Артикулами" короля вибирали і він відмовлявся від принципу успадкування влади та зобов'я­зувався найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішувати з урахуванням думки сенату, кожні два роки скликати сейм. За "Артикулами", в разі порушен­ня королем прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

У відповідності з Люблінською унією вищим законо­давчим органом республіки був Вальний сейм, до складу якого входили король, сенат і посольська ізба.

Король головував на засіданнях Вального сейму. До сенату вхо­дили вищі посадові особи Речі Посполитої – сенатори, які не брали участі у голосуванні, а лише висловлювали свою думку з того чи іншого питання. Визначальну роль в прий­нятті сеймових рішень відігравала посольська ізба. До неї входило 170 депутатів-послів від земської шляхти. Як правило, посольська ізба збиралася за кілька тижнів до відкриття сейму. Депутати в посольську ізбу вибиралися на шляхетських повітових сеймиках, перед якими вони і звітували після закінчення роботи сейму. Свої рішення Вальний сейм оформляв постановами, які називалися конституціями.

Центральне управління в Речі Посполитій здійснюва­ли король і ряд посадових осіб. Так, королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською кан­целярією – канцлер, скарбницею Корони – коронний під­скарбій, військом Корони – коронний гетьман.

Місцеве управління

В новій державі відбувалися зміни в адміністративному поділі території. Система місцевих органів управ­ління будувалася у відповідності з адміністративно-тери­торіальним поділом Речі Посполитої.

Після Люблінської унії українські землі остаточно втра­тили свою автономію і були поділені на шість воєводств: Руське (охоплювало Львівську, Галицьку, Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі), Белзьке (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького повітів), Поділь­ське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів), Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінницького повітів), Київське (складалося з Київського, Овруцького і Житомирського повітів).

У 1635 році було утворене Чернігівське воєводство, яке складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського по­вітів.

Основними адміністративно-територіальними оди­ницями в Речі Посполитій були воєводства, повіти та землі (воєводства поділялися на повіти, кожен повіт – на землі). Своєрідною адміністративно-територіальною одиницею бу­ло староство, яке жалувалося королем за службу. В дея­ких українських землях продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Декіль­ка волостей складали повіт.

В системі управління особливе місце займали шляхетські сей­мики, які збиралися у воєводствах, повітах та земствах. Це своєрідні установи дворянського самоуправління, які обмежували владу королівської адміністрації. В компетенцію сеймиків входили питання оподаткування, організації збройних сил у воєводствах. На сеймиках шляхта обирала також своїх представників до загальнонаціонального сейму і Люблінського трибуналу – вищої касаційної інстанції шляхетських судів.

Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост, яких король призначав з місцевої шляхти та інших громадських та земських службових осіб.

До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості відав королів­ський волосний староста, а на селі всі питання вирішував сільський сход, якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар.

На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав сам власник.

Майже не змінюється в даний період система управлін­ня в містах. Більшість з них придбали право самовряду­вання на засадах магдебурзького права.

Наприкінці XVI – першій пол. XVII ст. в Україні відбу­вається бурхливий розвиток міст. Засновуються такі міста, як Бориспіль, Конотоп, Фастів, Умань та ін. На середину XVII ст. в Україні налічується більше тисячі міст і місте­чок. Окремі з них вважалися за мірками того часу вели­кими (Львів – 18 тис, Київ – 15 тис, Біла Церква – 10 тис). Але типовим для України було місто, де проживало 2-3 тис. чоловік.

Суспільний лад

Встановлення безконтрольного панування польських магнатів та шляхти на українських землях після Люблін­ської унії 1569 року привело до суттєвих змін у суспіль­ному ладі. Разом з тим, до панівного соціального стану продовжували належати польські та українські магнати і шляхта.

Магнати

До XVII ст. українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднан­ня вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшій полонізації були піддані Київщи­на та Брацлавщина. Король своїми універсалами роздає ці землі волинським та польським магнатам і на початок XVII ст. тут майже не залишилось представників місце­вої знаті. Величезні земельні володіння мали Вишневецькі, Потоцькі, Острозькі. З 1634 року за Польщею була закрі­плена Сіверщина і через декілька років більшість її земель було роздано магнатам Пісочинським, Козановським, Осолінським. Зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась з панівним станом Речі Посполитої, на певний час зникає ідея відродження незалежної україн­ської держави.

В першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величез­них латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва, ні навіть вся Західна Європа. В них безконтрольно панували магнати та старости, які називали себе "короликами", "віце-королями", удільними князями. На даній території май­же не було владних структур. "Королики" часто диктува­ли свою волю навіть королю. Усі ці магнати, незалежно від національного походження, являли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила, ворожа українському етносу.

Звичайно, що всі найвищі посади в державі могли займати тільки магнати. Судити їх мав право лише король.

Статут 1588 року розширив судові повноваження маг­натів: вони могли судити не тільки своїх селян, а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту.

Магнати мали право засідати в сенаті. З початку XVII ст. з середовища магнатів сенат призначав на два роки 16 сенаторів, без участі яких король не мав права приймати важливі рішення.

Шляхта

Полонізація захопила і шляхту. На початок XVII ст. український прошарок та національну культуру репрезен­тувала головним чином дрібна шляхта. Через бідність ця шляхта не могла здобути ту освіту, яку мали магнати та заможна шляхта, і це єднало її з народними масами. Дрібна шляхта не впливала на політику Речі Посполитої, оскільки була розрізненою. Саме з цієї верстви населення вийшли найбільш значні державні та духовні діячі України: гетьмани Сагайдачний, Богдан Хмельницький, архімандрит Плетенецький, митро­полит Петро Могила та ін.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла волокна реформа, що була проведена "Уставою на воло­ки" 1557 року. За реформою, землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не мали змоги доку­ментально підтвердити своє шляхетське походження, ви­ганялися з шляхетського стану. Відтепер тільки сейм мав право дарувати шляхетство, а лишати шляхетства міг тіль­ки суд.

Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій половині XVI ст. до зрівняння її у правах з магна­тами. Так, на сеймі 1563 року були остаточно скасовані статті Городельського привілею, які обмежували права православної шляхти займати найвищі державні посади і брати участь у роботі вищих органів влади та управління. З 1564 року починають діяти спільні для магнатів і шляхти земські суди, які розглядали всі цивільні справи. У 1565 році шляхта добивається створення шляхетських повіто­вих сеймиків, які стали представницькими становими орга­нами шляхти. На сеймиках вибиралися місцеві органи управління. З 1566 року вводиться єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично вона була зрівня­на в правах з польською шляхтою.

В середині XVI ст. чисельність української шляхти була незначною. Так, на Правобережжі вона складала 2,3 відсот­ка населення.

Духовенство

Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.

Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського се­редовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього. По-суті, воно було охороною національних традицій, національної свідо­мості українців.

"Чорне" (монастирське) духовенство мало тісніші зв'яз­ки з українською шляхтою. Серед церковних діячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духо­венства, як охоронця національних прав, зростає.

Селянство

За правовим становищем селяни поділя­лися на приватновласницьких (тих, хто проживав на зем­лях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (меш­кали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни в середині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи: 1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого; 2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями; 3) залежні, які втратили таке право. Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпа­ченні всього українського селянства.

Після Люблінської унії цей процес посилюється. В се­лах повністю ліквідується громадське право самоврядуван­ня: забороняються сільські віча, усуваються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557 року було проведено перемірюван­ня ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти се­лянин. Кращі ґрунти пани забирали собі. Селянське гос­подарство обкладалося податками на зерно, худобу, птахів, бджоли. Панщина з 13-14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень.

В "Уставі на волоки" підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові.

У другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщи­ну "з волі пана".

Статут 1588 року майже остаточно закріпачив селян­ство. Селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років.

Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селя­ни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю.

Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблін­ської унії – короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались "королівщина", або "королівські староства". В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фільварки. Отже, на дер­жавних селянах фактично лежав той же комплекс повинностей, що і на панських селянах.

Найбільш жорстоким був соціальний гніт на західно­українських землях. Після колонізації Лівобережжя і створення вільних слобід тут формуються дві категорії людей: ті, що залишили рідні землі і втекли від панського гніту, і ті, що народилися та виросли в цих слободах і не знали цього гніту. Через деякий час останні складуть основу волелюбного козацтва, головний кістяк народно-виз­вольного руху.

Міщанство

В другій пол. XVI – першій пол. XVII ст. відбувається подальший розвиток міст України. Вдоско­налюються ремісництво, промисли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населен­ня. Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом управління, головним чином, за рахунок зменшення коро­лівських міст. Інша справа з приватновласницькими міста­ми: якщо на Правобережжі з отриманням права на само­врядування їхня кількість зменшується, то на Лівобережжі їхня чисельність зростає, оскільки колонізація цього краю привела до появи великої кількості нових міст і містечок, заснованих магнатами Вишневецькими, Потоцькими, Ост­розькими.

За правовим становищем міське населення складало три групи: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміснична верхівка, робітні люди.

Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя.

В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміс­нича верхівка, до якої входили багаті купці та ремісники, цехові майстри. Ремісники і купці об’єднувалися за професійно-корпоративною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньо-цехових спорів.

Аристократія намагалася не допустити торгово-ремісничу верхівку в органи міського самовряду­вання.

Головну частину населення міст складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісники, підмайстри, учні, міська голота. Це була найбільш експлуатована частина місько­го населення.

В містах Подніпров'я значну частину населення скла­дали жовніри і козаки.

У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласницьких міст. Міщани, які займалися земле­робством, платили чинш, розмір якого постійно зростав.

Мешканці приватновласницьких міст сплачували також інші податки: в'їзні, весільні, млинові та ін. Крім того, вони повинні були виконувати на користь власника різноманітні повинності: збирати урожай, рубати ліс, косити сіно тощо. Жителі цих міст не мали права без згоди власника зали­шати місто чи переходити в інший стан.

Жителі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності на міські потреби: будува­ли, ремонтували і підтримували у належному стані міські споруди, вулиці, забезпечували міську і польову варту, ви­ставляли рекрутів у королівське військо.

Жителі міст із самоврядуванням, хоча і були юридично незалежними, проте також сплачували загальнодержавні податки і несли повинності, окрім тих податків і повинностей, які встановлювалися міською владою. До останніх належали: утримання міської адміністрації, надання квар­тир для постою королівської варти тощо.

В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності власника, який надав пра­во на самоврядування. В більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам. Наприклад, у Львові українці не допускалися у деякі цехові організації, обмежувалися їхні права на торгівлю. Придбати будинки і проживати вони могли тільки в певному районі Львова, який звався Руською ву­лицею.

Соціальний, національний та релігійний гніт, обмежен­ня в правах викликали різкий протест українського міщан­ства і започаткували тривалу і наполегливу боротьбу за повернення його прав.

Питання 3. Особливості правової та судової систем на українських землях в складі Речі Посполитої.

Правова система

Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії розповсюдити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше.

Джерела права

У другій половині XVI ст. в Польщі не існувало цілісної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Ген­ріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. В основ­ному польський уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося.

Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути 1529 р. та 1566 р. Перш за все, дію II Статуту 1566 року було залишено в Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина).

Третій Литовський статут

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя".

Отже, після Люблінської унії 1569 р. з'явилася потреба привести лито­вське законодавство (що діяло і на українських землях) у відповідність до польських законів. Але спочатку до уніфікації права справа не дійшла. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви в федеративній Речі Посполитій. Разом з тим, створення однією правової системи було неминуче.

За доручен­ням польського короля Стефана Баторія роботу з доповнення ІІ Статуту успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в опрацюванні статуту комісія, до складу якої входили визначні правники того часу. При розробці III Статуту відіграли важливу роль депутати воєводств, що відображало зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери.

III Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і вступив в силу. У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян. У цьому документі визна­чалися права і привілеї шляхти, докладно регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність Третього ("Нового") Литовського статуту поши­рювалася не тільки на українські землі, а й на Корону (Польщу). Він складався він з 14 розділів та 488 артикулів.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено на староруській мові. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм ".

Правова система за Статутом 1588 року — це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої. Разом з цим, характерно, що й після прийняття статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київ­ському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р. Загалом Литовські Статути в українських землях зберег­ли своє значення як джерело права до початку XIX ст.

Козацьке право

На Запоріжжі продовжує діяти автономне «козацьке право». Низові козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя тут відбувалося у відпо­відності зі старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склали­ся у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, поря­док землекористування, порядок укладання окремих дого­ворів, види злочинів і покарань. Козацьке звичаєве право представляло собою військову конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким продовжували визна­ватися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо.

В якості покарання активно практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо. За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До ос­танньої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

В містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзь­кого права.

Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збір­ником православних норм був грецький Номоканон, като­лицьких – Звід канонічного права 1532 року.

Реєстрові козаки жили і діяли виключно за військовими статутами кварцяного війська.

Загальна характеристика цивільного та кримінального права

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.

Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля-продаж, дарування, міна тощо), за службу. Шляхта дістала право на розпорядження землею.

В спадкових відносинах в успадковуванні за законом визначались черги спадкоємців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого.

В Статуті 1588 р. містилася чітка диференціація станів, об’єктів і суб’єктів злочинів (на відміну від Статуту1529 р., де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (в попередніх редакціях Статутів – з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи в зв’язку з психічним захворюванням.

За ІІІ Литовським Статутом злочини поділялися на:

- державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо);

- проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо);

- проти особи;

- майнові злочини.

Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини.

Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд:

- смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням;

- тілесні пошкодження – биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо;

- ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів.

Однією з важливих умов звільнення від покарання була давність звернення до суду. Вона визначалась нормами Литовського статуту 1588 року в три роки. Так, згідно з 35 артикулем ІІІІ розділу та 52 артикулем ХІ розділу особа, що скоїла вбивство, вчинила бандитський напад, при якому сталось вбивство чи поранення, зґвалтувала жінку, вчинила розбій, підпал, грабіж, крадіжку та «інші злочини, за що призначається смертна кара», не буде покарана, якщо скривджений (його родичі) не звернулися до суду протягом трьох років. Законодавцем також визначались умови, за яких перебіг строку давності не починається. Ними визнавалися: неповноліття, перебування за кордоном, виконання державної служби, морова хвороба (33-й та 35-й артикули ІІІІ розділу та 45-й і 52-й артикули ХІ розділу. В ІІІ редакції Литовського статуту була визначена і давність виконання вироку, який встановлений законодавцем в 10 років (91 артикул ІІІІ розділу).

Судова система

Після Люблінської унії на українські землі була роз­повсюджена і польська судова система.

Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймовий суди, де судилися магнати та пани.

Для шляхти існували суди, які були створені ще в Ве­ликому князівстві Литовському: земські, гродські та підкоморські. Їхня компетенція не змінювалася. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей.

Досить вагомою була судова компетенція Церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів православної віри і церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи і церковні доменіальні суди, які виступа­ли як суди власника над залежними від Церкви людьми. Юрисдикції останніх підлягали дрібні цивільні і кримі­нальні справи селян, що проживали на церковних землях. Аналогічними правами користувались монастирські суди.

Міщан королівських та приватновласницьких міст су­дила адміністрація цих міст, яка призначалася їхніми влас­никами.

Не змінилося судочинство і у містах з правом на само­врядування. Жалувані грамоти на самоврядування надавали міщанам право судитися згідно з положенням маг­дебурзького права. Тут діяли адміністративні та лавні суди.

В той же час майже припиняють свою дію копні (гро­мадські) суди, їх заміняють суди власників.

Судовий процес

Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес, щоправда з поступовим посиленням елементів обвинувального характеру.

Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду.

В тяж­ких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалеж­но від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. В деяких справах їхня участь була обов'язковою.

Докази поділялися на досконалі та недосконалі. В якості доказів виступали: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні зло­чину застосовувалося катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. В майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі.

В другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводить­ся попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісни­ки, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, про­водили допит свідків і підозрюваних, записували їхні по­казання і передавали до суду.

ВИСНОВКИ

Входження українських земель до складу Речі Посполитої мало, як позитивні, так , і негативні наслідки для подальшої долі українського народу і його державвніності. Опинившись в нових для себе умовах, власне український народ зазнав нечуваних поневірянь і страждань, оскільки не був готовий до життя в європейському співтоваристві.В цей період було закладено підвалини протиріч, що існуватимуть між українцями і поляками впродовж століть. Ще більше порушилась економічна рівновага українських земель, наміти­лися вкрай несприятливі тенденції щодо полонізації української зна­ті. Під впливом католицької реакції проти протестантів колишня ре­лігійна терпимість поступилася місцем фанатичному протистоянню. Не сприяло порозумінню і введення чужого для українського народу польського права. Ці та інші негативні кроки з боку влади ще більше віддаляли можливість покращення життя українців.

Оскільки в процесі створення Речі Посполитої польський король став також вищим володарем Литви, тодішній поділ етнічних україн­ських територій між суміжними державами набув такого вигляду. Сім воєводств, тобто переважна їх частина (Брацлавщина, Волинь, Галичина, Київщина, Підляшшя, Поділля, Холмщина), перейшли до Польщі на коронних правах. Три землі – Чернігівщину, Новгород-Сіверщину і Стародубщину – приєднало Велике князівство Москов­ське. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, а згодом підпала під владу Туреччини. В Закарпатті з XIII ст. утвердилися угорські феодали, однак після турецької аг­ресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна час­тина Закарпаття потрапила під владу австрійських Габсбургів, а східна була включена до складу Трансільванії.