Етнічні процеси в Україні.

Спеціальне вивчення етнічних процесів в Радянському Союзі розпочалося в 60-70-ті роки минулого сторіччя в Москві науковими розвідками Ю. Бромлея, В. Козлова, М. Чебоксарова, котрі визначили два підходи до трактування етнічних процесів. Перший розрізняв кардинальні трансформації етносів, які завершувалися змі­ною етнічної (національної) самосвідомості; другий бачив у них зміни лише окремих компонентів, які трансформува­вся поступово і не приводили до переходу етносу у новий стан. Власне, йшлося про дві наукові концепції та два типи етнічних процесів: трансформаційний та еволюційний. Таке бачення розвитку етносу зробило в етнології свого роду революцію, бо спростовувало усталену еволюційну концепцію, особливо характерну для класичних праць укра­їнських учених (Я. Пастернака, М. Грушевського та ін.).

Еволюційна концепція доводила не тільки поступовість розвитку етносу, але й вічність цього розвитку, яка не пе­редбачає кінця етносу чи кардинальної його трансформа­ції. Етнічна ж історія має багато протилежних прикладів. Вивчаючи це питання набагато пізніше появи вказаної кон­цепції, Л. Гумільов розмірковував: «Хіба етнос розвивається спонтанно і по спіралі та пов’язаний однозначно з розвит­ком способів виробництва? Хіба хоч який-небудь етнос існує з самого початку розвитку людини? Хіба є така карта, де б етноси були показані від самого початку історичного періо­ду? Немає їх! Були сармати – немає нічого, на місці сарматів були половці (кумани) – і їх немає. Говорячи про ет­носи, ми увесь час говоримо «були». Ніякого розвитку по спіралі в етносів немає».

Хоча висновки відомого вченого дещо спрощують розви­ток етносу, вони, втім, підводять до осмислення його меха­нізму. Етнос як соціальна система функціонує і розвива­ється за допомогою інформаційних зв’язків, котрі, з одного боку, мають міжпоколіннєвий характер, а з іншого – просто­ровий, вбираючи іншоетнічні елементи культури. Діахронні (міжпоколінні) зв’язки забезпечують етносові усталеність, не дозволяючи йому злитися з іншими етносами або роз­чинитися в них; водночас синхронні (просторові) зв’язки забезпечують інноваційність розвитку, тобто постійне онов­лення. В результаті основа етносу виявляється багатоша­ровою, включаючи традиційні і сучасні компоненти.

Отже, сама природа етносу передбачає постійний його розвиток, який переважно відбувається в еволюційній фор­мі. Поступове накопичення еволюційних змін окремих ком­понентів етносу врешті-решт приводить до кардинальної його трансформації, до якісно нового стану. Це і є етногенетичний процес – процес не лише кардинальних змін ет­носу, але й зародження нового. Звідси поняття «етногенеза» слід розуміти як свого роду етап етнічної історії людства і водночас як первинну фазу в історії етносу.

Прикладом етнічної парціації, коли слов’янська спільнота поділяється на кілька приблизно рівних частин, кожна з яких набуває своєї етнічності, майже не ототожнюючи себе з давнім етносом може бути фор­мування українців, росіян і білорусів, що мали єдину (руську, русинську) етнічну основу, сформовану на слов’янсь­кому тлі.

При етнічній сепарації від єдиного етносу відділяється якась його частина, що пізніше перетворюється на окремий етнос або етнічну спільність, котрі мають риси, подібні до основної частини етносу. Чинниками цього процесу можуть стати або міграції, або розчленування етносу внаслідок загарбання його частини іншою державою. У стані сепа­рації опинилася, зокрема, Прикарпатська Русь, приєдна­на у XI ст. до Угорщини. Її населення – русини – зберегло свій давній етнонім, притаманний колись усій Київській Русі, а пізніше трансформований у самоназву «українці». Відмінність етнонімів корінного населення основної тери­торії України та мешканців Закарпаття не стала причиною відмінності їхньої національної самосвідомості: і ті, й інші вважають себе причетними до України. Проте на регіональ­ному рівні певна частина закарпатців одночасно усвідом­лює себе русинами. Проблема політичного русинства штучно вигадана політиками антиукраїнського штибу, які працюють на роз’єднання України, можливо співпрацюючи зі спецслужбами сусідніх країн, зацікавлених в штучному збуренні сепаратистських процесів в Україні. Етнологи О. Нельга та М. Тиводар (останній – професор Ужгородського університету) у своїх працях з етнології розробили проблему русинства.

Етнічна дисперсія – процес якісного і кількісного розпорошення етносу в межах етноареалу, яке супроводжується втратою компактної осілості представників одного народу, а порожнини в ньому заповнюються іншою етнічною групою. Наслідком такого роду процесу можна вважати українських буковинців – регіо­нальну частину українців, а також населення деяких інших історико-етнографічних регіонів. Розвитку е. д. сприяє урбанізація та інтернаціоналізація етнічного життя, а також міграції які розривають мононаціональну компактність у часі і просторі (приклад – Луганськ, Донецьк).

Усі підвиди етнороз’єднуючих процесів в історичному плані були найбільш характер­ними для ранніх етапів формування українського етносу, переважно для Середньовіччя.

Починаючи з пізнього Середньовіччя, домінуючими стають етнічні процеси об’єднуючого характеру.

Етнічна асиміляція – розчинення самостійного етносу або його частини у середовищі іншого – як правило, більш великого – етносу. При цьому етнос, що асимілюється, втрачає свою мову (мовна асиміляція), традиційну культуру (культурна асиміляція), нарешті, етнічну самосвідомість. Із втратою останньої відбувається руйнація етносу. Таку картину, наприклад, можна спостерігати нині серед частини східної української діаспори. Прийнято розрізняти природну асиміляцію і насильницьку. Перша переважно відбувається через укладання етнічно мішаних шлюбів, друга – під тиском державних інститутів, ідеології, релігії. При асиміляції етнос або його частина, як правило, зберігають механізм відтворення своєї етнічності, котрий спрацьовує за сприятливих умов.

Етнічна консолідація – об’єднання й навіть злиття кіль­кох споріднених за культурою і мовою етнічних одиниць у нову спільність. Компонентами такого єднання можуть бути: етнографічні (субетноси) та етнічні групи, котрі через нівелюван­ня діалектів чи культурно-побутових особливостей зближу­ються з основною частиною етносу; споріднені етноси, що функціонують в одній державній системі і через це набува­ють спільних рис у культурі; нарешті, частини сусідніх ет­носів у зоні їх інтенсивного контактування, об’єднаних до того ж спільністю історичної долі. Прикладом такого між­етнічного спілкування, мабуть, можна вважати поліщу­ків – населення українсько-білоруського етнічного порубіжжя.

Міжетнічна інтеграція – формування певної культурної спільності у кількох етнічних одиниць, котрі відрізняються оновленими традиційними культурними параметрами. Про­цес культурно-побутового зближення, як правило, не позна­чається на етнічній самосвідомості людей, причетних до цих етнічних спільностей, як і на інших структуроутворюючих елементах. Інтеграційні процеси інтенсивно проходили ще не так давно, коли існувала єдина багатонаціональна дер­жава – СРСР. Їх наслідком став бікультуралізм (поєднан­ня двох культур: національної і переважно російської, котра відігравала роль інтеретнічної), в тому числі білінгвізм (двомовність). Нині інтеграційні процеси в основному про­стежуються в зонах етнічного порубіжжя, наприклад, у райо­нах спільного проживання українців і росіян, українців і білорусів, українців і молдаван. Механізм міжетнічної інтеграції не тільки зумовлює зближення культур на рівні етносів, а й позначається на внутрішній структурі кожного з них. Її трансформація проявляється у формі інтерференції – перенесення культур тих етносів, представники яких контактують, у внутрішню структуру етносів.

Тривала міжетнічна інтеграція здатна перетворитися на генетичну міксацію – такий ступінь контактування етносів, коли на їхній основі утворюється нова етнічна спільність. Власне, до подібних наслідків приводить і етнічна консолідація, проте вона можлива лише на ґрунті споріднених народів, у той час як міксація характерна для етносів, далеких за культурними характеристиками (українці - кримські татари).

3. Етнічні конфлікти та способи їх запобігання.Внутрішня природа етносу пов’язана з постійною трансформацією ок­ремих його ознак, у тому числі самосвідомості, зумовлюючи суперечливість цього процесу. Остання проявляється як всередині етнічної спільноти і, так і у взаєминах з іншими етносами.

Розпочати розмову про етнічні конфлікти необхідно з кількох зауваг:

- тема етноконфліктів є дуже емоційною, вона зачіпає почуття дослідника, який виступає арбітром, оцінюючи дії тієї чи іншої сторони, що може спричинити його упередженість, суб’єктивну ангажованість;

- «запобіжники» упередженості – уникнення неточної термінології, застосування коректних історико-політичних порівнянь, уникнення етноцентризму (зокрема, не перебільшувати роль етнічних лідерів), вірність емпатії, як методу етнополітичних досліджень.

Перед розглядом української специфіки виникнення етнічних протиріч та конфліктів заторкнемо теоретико-методологічні основи етноконфліктології.

Розробляє їх профільний Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України. Зокрема, 2004 року вийшла монографія О.Котигоренка. О.Рафальський торкається проблеми у своїй докторській дисертації…. О.Картунов, Г.Касьянов. В Росії провідними фахівцями в галузі етнічних конфліктів є Е.Паїн, В.Тішков, О.Міллер. За кордоном - У.Альтерматт, Е.Гелнер, Е.Сміт, Парсонс, Гантінгтон…

У 60-х конфліктологи США розділилися на 2 школи: «школу консенсусу» (Т.Парсонс) і «конфліктну школу» (Р.Дарендорф). За Парсонсом конфлікт є соціальною аномалією, вчений уважав запобіжним механізмом к. «рольову інтеграцію» (підпорядкування ролей особистостей і груп вимогам соціальної системи).

Опонент Парсонса Дарендорф доводив думку про позитивну роль конфлікту, який сприяє оновленню етно - соціальних систем. Суперечливий момент у його системі доказів, е.к. може зруйнувати соціальну систему.

Звичайно, територія розселення етносу виступає його консолідуючим фактором і однією з найважливіших пере­думов етно- і націогенези. Однак екологічне середовище в різних частинах цієї території неоднакове, як і неодна­ковими бувають культура, соціальна та політична ситуація в окремих її землях. Останній аспект стосовно формування українського етносу мав особливе значення. Іншими слова­ми, регіональність того чи іншого середовища викликала різ­ний ступінь адаптації етносу (суперстрату), значно усклад­нюючи взаємодію між його компонентними частинами (суб­стратами) і, отже, етно- і націогенетичний процес у цілому. Колишні кордони між субетнічними утвореннями й досі заховують у собі елементи ризику етнічних конфліктів. На побутовому рівні вони досить виразно проявляються, скажімо, через некоректні або й образливі назви, через протиставлення мешканців свого і чужих регіонів тощо. Самий факт наявності етнорегіональної самосвідомості є показником незавершеності етногенетичного процесу, хоч явище це об’єктивне, закономірне і фундаментальне. Розвиваючись в єдиній системі етнічності, регіональність етно­су не може стати причиною внутріетнічної напруженості, хоч і зберігає у собі елементи ризику. Вони можуть спрацювати лише за такої політики, яка протиставляла б етнотериторіальні утворення або ж створювала для них різні со­ціально-економічні та культурні умови.

Етнічні протиріччя та конфлікти також викликаються внутрішньою природою етносу, всією його сутністю. Адже голов­ною ознакою етносу є його несхожість на інші. Більше того: етнос може існувати доти, доки він оригінальний; коли ж його самобутність нівелюється – це ознака того, що відбувається руйнація етносу: чи його сутнісна трансформація, чи навіть асиміляція. Отже, несхожість етносу – це природний його стан, і цілком природним є його протиставлення іншим народам. Така опозиція відома ще зі стародавніх часів. Корінне населення Еллади вважало себе людьми цивілізованими, а всіх інших – варварами, римляни поділили увесь світ на римських громадян і провінціалів-дикунів. До таких зараховували, зокрема, слов’янський світ, східну частину якого іменували «руссю». У свою чергу «русь» сприймала латинський світ як «німців», тобто народи, мова яких незрозуміла; подібним було й ставлення до «степняків» – кочових народів із «поганською» релігією.

Таке міжетнічне протиставлення набувало крайніх форм, завжди перебуваючи на межі фізичного протиборства. Вій­ни являли собою нормальний стан міжетнічних взаємин: тут відігравали роль не тільки усвідомлення кожним етносом сво­єї самобутності й навіть виключності, але й незнання і несприйняття іншоетнічної культури. Ми й досі на думку проф.. Н.Басовської лишаємось цивілізацією війни. Вивчаючи цю проблему, етнополітологи вивели таку формулу: пізнання культури ін­ших регіонів формує повагу до них; незнання цієї культури або небажання пізнати її породжує регіональний етноцентризм як систе­му орієнтації виключно на цінності культури краю (регіону) при повному ігноруванні культурних здобутків інших регіонів.

Першооснова вузьконаціоналістичної орієнтації, як би вона сьогодні не вуалювалася ідеями національно-культур­ного відродження, базується на племінних і навіть родових інстинктах, котрі, далеко не подолані. Це, втім, не означає, що національні рухи, які нині так виразно про­являються, слід теж відносити до примітивних імпульсів. Їхня природа зовсім інша. Сучасні національні рухи – одна з найдоступніших форм становлення громадянської само­свідомості і політичної активності народу, особливо необ­хідних в умовах нерозвиненості демократичних традицій та інститутів суспільства. Коли цей процес розвивається природним шляхом – через зростаючий потяг до етнічного коріння, національної культури та етнічної історії, – він рідко призводить до міжетнічної напруженості; привнесення ж організуючих елементів здатне перетворити його на прогресивну еволюцію з притаманними для неї негатив­ними рисами – етнічним упередженням, етнофобією, пере­ростанням погроз у міжетнічні сутички.

В. А. Тишков : разное понимание феномена этничности позволяет по-разному интерпретировать этнические конфликты. В силу полиэтнического состава населения бывшего СССР и нынешних новых государств, любой внутренний конфликт приобретает этническую окраску. Поэтому грань между социальными, политическими и этническими конфликтами очень зыбкая, трудно определимая. Например, национальные движения, выступавшие за независимость в Прибалтике, трактовались и в СССР, и за рубежом как один из видов этнических конфликтов. Однако на самом деле здесь присутствовал больше фактор политический, т. е. стремление обрести государственность одной этнической группы, которая формировала идею этнонационализма. Этнический фактор присутствовал и в борьбе национальных движений за суверенитет, независимость автономий в России (Татарстан, Чечня).

Процес міжетнічних (міжнаціональних) конфліктів у сприятливих для нього умовах розвивається за певною закономірністю та у кілька фаз. Першу фазу можна назвати конфліктом стереотипів, коли психологічний феномен контакту народжується суто стихійно; до загострення міжетнічних взаємин він може призвести лише тоді, коли природна опозиція «ми – вони» доведена до крайнощів. Підставою для того можуть бути ті чи інші соціально-економічні проблеми чи непродумана політика влади. Конфлікт стереотипів, як правило, спрацьовує в ситуації, якщо вона ідеологічно оформлюється привабливими для певної частини населення гаслами. Чи так вже рідко лунають сьогодні в Україні такі гасла, як «Україна для українців!» або «Москалі (жиди, поляки тощо), геть з України!»? Їх легалізація – вже основа для міжетнічної конфронтації. Вона звичайно проявляється через ряд стереотипів, що форму­ються послідовно. Спочатку з’являється історична образа, етнічна замкне­ність, котра може перетворитися на етнічну ворожість, а якщо такий стан затягнеться, – на етнофобію. Це – вже останній крок до насильства. Показником подібного стану є такі ознаки: заміна етнонімів зневажливими чи образливими прізвиськами, міфологізація національної культури, етнічної історії, права та суспільної свідомості, пошук в іншоетнічній історії та культурі лише негативних моментів і водночас – перекладання на інші народи відповідальності за власні прорахунки. Як головний спосіб розв’язання будь-якої міжетнічної напруженості на першій фазі її розвитку – силові дії, спалахи насильства (приклади з фільма «Постання української нації» про українсько-польський конфлікт 30 – 40-х рр.. ХХ ст..).

Конфлікт стереотипів – найпростіша фаза міжетнічної конфронтації, яку порівняно легко блокувати добре проду­маною і вивіреною системою: розгортання низової мережі громадсько-політичних організацій, котрі спрямовуватимуть стихійну енергію мас у творче русло; плюралізація засобів масової інформації; створення рівних можливостей для прояву національно-культурних потенцій; нарешті, підви­щення авторитету правоохоронних органів.

Коли ж конфлікт стереотипів еволюціонує, він, як пра­вило, переростає у конфлікт ідеологічних доктрин. Основна його ознака – поява концептуально-ідеологічного обґрунтування конфлікту, яке врешті-решт слугує виправданню прав і привілеїв «свого» етносу, прирікаючи на безвихідь будь-який діалог між сторонами, що конфліктують. У таких доктринах часто зачіпаються найделікатніші питання ет­нічної історії, котрі не можна розв’язати, не уразивши на­ціональних почуттів. Одне з цих питань – історичне право народу на територію проживання. Найчастіше воно вини­кає між титульною (тією, що дала назву державі) нацією та національними групами. Нерідко фігурує це питання в доктринах сучасних українських етнонаціоналістичних організацій, провокуючи міжетнічну напруженість у державі з багатонаціональним складом населення.

На жаль, існуючий державно-правовий механізм не сприяє гармонізації суспільства, оскільки по суті визнає різні ґатунки етносів: з одного боку – титульна нація, з іншого – національні спільноти з обмеженими правами (наприклад, правом на територію) і такою назвою («національні меншини», «нацмени»), котра сприймається ними як образлива. Адже як би не вуалювався цей, так би мовити, псевдоекзоетнонім, справжній його зміст зрозумілий кожному: так колись імперські політики величали «інородців». В етнології ж давно склався науковий термін, що адекватно ви­значає згадану категорію населення: «національні групи» – частина етносу, відірвана від материнського етнорегіону, але об’єднана на новій батьківщині духовно, етнічно й ге­нетично.

Такими свого часу стали вірменські колонії на західно­українських землях, створені біженцями від тиранії турків-сельджуків; болгарські, сербські та албанські поселення – втікачами від турецьких репресій; російські розкольники та естонські сектанти рятувалися в Україні від релігійних переслідувань, молдавські кріпаки – від жорстокої експлу­атації і своїх, і турецьких поневолювачів тощо. Всі вони знайшли тут другу батьківщину, глибоко пустивши етніч­не коріння. До речі, так само утворювалася й численна ук­раїнська діаспора у багатьох країнах світу. І є істо­рична логіка в тому, щоб вважати національні групи Укра­їни корінним її населенням, – тим більше що їхнє коріння нерідко виявляється дуже глибоким: воно сягає XVII-ХVIII ст. (болгари, серби, німці), XVI-XVII (росіяни), XV-XVI (поляки, молдавани), XIV-XV (цигани), XIV (кримські татари, караїми, кримчаки), XI (євреї). Є серед національних груп (по суті націй) і такі, чия етногенеза відбувалася саме на землях нинішньої України (кримські татари, караїми, кримчаки): отже, виходить, що Україна для них – історична батьківщина, і іншої у них немає.

Так склались етнічні реалії в Україні, котрі не є винят­ком зі світового етнічного процесу, нормальне функціону­вання якого, до речі, коригується правовою системою. Вона, зокрема, урівнює обидва типи прав – історичної пер­шості та історичної реальності, віддаючи пріоритет остан­ньому. Тільки таким чином можна уникнути непримиренних протиріч між корінними й некорінними етнічними утворен­нями.

Світова практика розв’язання міжетнічних конфліктів спирається на конструктивістську наукову концепцію, прямо протилежну тій, якою користуємося ми, тобто доктрині етнонаціоналізму. Підвалиною нашої концепції є теза про абсолютизацію етнічного в поняттях «народ», «нація», що означає: кожна нація споконвіку має «історичне» право на свою державу, на національне самовизначення. Ця ідея, може, й приваблива, але на практиці заводить у глухий кут. Вірніше, їх два: або позбутися іншоетнічного субстрату в державі, або визнати всі національні групи рівноправними, утворивши для них, скажімо, федеративну державність.

Щодо світового політичного досвіду (і не лише західного), то він ґрунтується на ідеї розбудови громадянської держави. В її основу покладений принцип пріоритетності прав особи (громадянина) над правами будь-якого соціального утворення, котрий не допускає виправдання об­межень прав людини – чи то в інтересах держави, чи то в інтересах як «своєї», так і «чужої» нації.

Ось тут і висувається на перший план головний механізм стримування процесу переростання конфлікту ідеологічних доктрин у конфлікт політичних інститутів. Останній – це така ситуація в міжетнічному протистоянні, коли дії сторін спираються на владні структури, чинне законодавство та дозволені владою громадсько-політичні організації.

Для розвитку міжетнічних відносин серйозну небезпеку становить уже друга фаза конфлікту (ідеологічних докт­рин), оскільки в нього, як правило, втягується увесь етнос, він набуває тривалого характеру й характеризується особливо витонченим протиборством ідей, гасел, програм, аргументів тощо. Конфлікт політичних інститутів, як було сказано, – це вже протиборство організацій, у тому числі державних, навіть якщо сама держава займає нейтральну позицію (а нерід­ко саме нейтральність держави якраз і підштовхує ради­кальні сили до агресивних методів боротьби).

Держава як така ще не є гарантом запобігання міжна­ціональних конфліктів; більше того – вона може сприяти їх виникненню. Все залежить від того, яку національну політику і на підставі якої правової основи вона проводить. В історії України, наприклад, є сторінки, коли державні інститути дозволили депортацію окремих народів, так і досі не виправивши своєї помилки. Завдання, таким чином, полягає в тому, щоб прийняти нову для нас формулу міжетнічної злагоди. Нею може бути вивірена світовим політичним досвідом конструктивістська концепція, що ототожнює поняття «національний» і «державний», віддаючи пріоритет праву громадянина над правом соціальних утворень. Згідно з цією концепцією, політичні права та обов’язки громадян не залежать від їхньої національності.

З цих принципових позицій слід підходити і до розв’язання всіх проблем, що мають відношення до етнічності і котрі можуть спровокувати міжетнічну напруженість і міжетнічний конфлікт: це і проблеми державної мови, державної символіки й атрибутики, і національно-культурних програм, і етнічного представництва в органах влади та управління. Ключовою у цьому ряді є, безперечно, правова проблема – забезпечення співмірності у розподілі прав та обов’язків між головними суб’єктами суспільства: державою, нацією, особою. А шлях до цього пролягає тільки через демократизацію суспільства.

Гармонізація міжетнічних та міжнаціональних взаємин неможлива, таким чином, без опори на демократично орієн­товану суспільну свідомість та демократичні інститути, як і демократизація суспільства неможлива зі збереженням авторитаристсько-унітарної політичної системи та державно-політичної концепції етнонаціоналізму.