Шляхетська колонізація степової України. Поляки і євреї в новоосвоєних регіoнax
Прискорення пульсу суспільного життя, про яке оповідалося у попередніх параграфах, ішло в парі з суттєвими змінами, що почалися з кінця XVI ст. в господарсько-економічному побуті. Особливо виразно це проявилося не на споконвіку обжитих, густозаселених теренах Галичини, Західного Поділля чи Волині, a в південних і південно-східних регіонах понад Диким Полем. Вже на Люблінському сеймі 1569 р. вирішено було розібратися з цими далекими землями, які за унійним актом стали окраїною не Великого князівства Литовського, a Корони Польської. Тож сейм ухвалює провести перепис тамтешніх пустинь, тобто спустошених татарами городищ і селищ з метою визначити найбільш придатні для перезаселення й оборонного будівництва. На жаль, перепис, укладений 1570 р., до нашого часу не зберігся. Однак перелік новопосталих в останній чверті XVI ст. містечок укріпленого типу з невеликими фортецями (замочками ), біля яких селилися люди, показує, що більшість з них виникла на місці старих, іноді навіть давньоруських укріплень.
Поява нових містечок супроводжувалась концентрацією довкола них сільської людності, котра віднині могла пересидіти татарський набіг за стінами замочка (татари, як правило, не брали в облогу укріплень: їхня тактика спиралася на раптовий напад і блискавичну втечу). Відтак доволі швидко більшість нововитворених містечок обростало волостю, тобто селами, котрі, як тоді говорилося, тягнули до нього, витворюючи невелику адміністративну, церковну і торговельну округу. Адже у містечку проживала урядницька адміністрація і знаходилася церква – центр приходу, оскільки більшість так званих сіл були поселеннями хутірського типу і не мали власних храмів. Тут же зосереджувалася і місцева торгівля. Власне, новоосаджені міста нерідко тим і відрізнялися від більших сіл, що в них у встановлені відповідним привілеєм строки можна було вільно торгувати: раз чи двічі на рік – на ярмарках і раз чи двічі на тиждень – на так званих торгах, тобто базарних днях.
Кількість міських поселень, що виникли в останній чверті XVI – першій половині XVII ст. у пограничних (українних ) воєводствах – Київському та Брацлавському, вражаюча – понад 300. I хоча в переважній більшості їхнє населення не перевищувало сотні дворів, тобто близько 600–700 чоловік, однак роль осередків, довкола яких снувалося життя, вони виконували. Більшість засновувалася відразу на маґдебурзькому праві, тобто з певними, нехай і спрощеними, формами самоврядування. Навіть обмежені форми маґдебурзького самоврядування сприяли торговій активності міського населення і пожвавленню ремісництва. Наприклад, у Білій Церкві, що виникла як прикордонний замок у середині XVI ст., a 1588 р. одержала привілей на маґдебурзьке право, на 40-і роки XVII ст. вже мешкало понад 250 ремісників різних професій – до 30 % жителів.
Завдяки мережі нових міських поселень та згущенню довкола них сільської людності помітно збільшилося населення старих міст. За даними ревізійних переписів, чисельність жителів між 1552 і 1622 роками зростає: у Житомирі й Вінниці більш як удвічі, в Острі – у 2,5, Києві – у 3,6, Каневі – в чотири, Черкасах – майже у п'ять разів. Зрозуміло, що жодне з цих міст, у тому числі й найбільше – Київ – за кількістю мешканців так і не змогло дорівнятися, скажімо, тогочасному Львову (наприкінці XVI ст. у Києві жило 7 тис., а у Львові – понад 12 тис. чоловік). Однак загалом демографічний показник заселеності змінився невпізнанно. За обрахунками дослідників, на Київщині першої половини XVII ст. мешкало 500–550 тис., a на Брацлавщині – 450–500 тис. осіб, що не так і відрізнялося від показника заселеності Волині (до 700 тис.) – регіону стабільної високої густоти населення в противагу ще недавно напівпорожній наддніпрянсько-брацлавській україні.
Раптовий стрибок в освоєнні південного регіону на протязі останньої чверті XVI – початку XVII ст. став прямим наслідком, з одного боку, притлумлення татарської небезпеки, a з другого – протекційної політики уряду, помноженої на приватну ініціативу людей, що оселялися в зухвалому сусідстві з татарськими шляхами. Протекційна політика уряду, яка виражалася в наданні прикордонним, a особливо новим містам податкових і митних пільг. Наприклад, повністю були звільнені від сплати торговельного мита на території усієї держави купці Канева, Черкас, Переяслава, Вінниці, Брацлава, Білої Церкви та ін. Міщани згаданих міст не знали і звичних на інших територіях податків: їхньою єдиною повинністю було, як тоді говорили, конно оружно виїжджати під проводом місцевих королівських намісників назустріч татарам під час чергової тривоги.
Королівський уряд, декларуючи потребу в будівництві оборонних замків і навіть не раз обіцяючи їх споруджувати власним коштом, не мав на це ні сил, ні грошей. Тому участь короля в колонізаційних акціях обмежувалася до сприяння приватним ініціативам. Так, після ревізії 1570 р., яка мала на меті облікувати пустині Київського, Брацлавського і Подільського воєводств, Стефан Баторій, a далі його наступник Жиґимонт III Ваза виношували широкі плани роздачі заслуженим людям порожніх земель, виявлених ревізорами. Проте ця акція, наразившись на протидію сейму, котрий ревниво ставився до відчуження державного земельного фонду в приватні руки, практично не була переведена в життя. Це не означає, що землі лежали пусткою. В Україні постійно надавали дрібні наділи заслуженим жовнірам, тобто солдатам-ветеранам. Але, по-перше, ці данини були невеликими, a по-друге – вважалися не спадковою, a пожиттєвою власністю. Коли ж врахувати, що йшлося про немолодих покалічених війнами людей, то їхнє перебування в Україні виявлялося справді тимчасовим.
Таким чином, колонізаційний стрибок першого півстоліття після Люблінської унії слід вважати наслідком енергійності місцевої еліти – князів і панів (це однаково стосується і приватних земель, і королівщин, старостами яких були на той час українські князі, тож саме вони ініціювали і на власний кошт будували замочки та осаджували нові населені пункти). У цьому неважко переконатися, проглянувши імена власників чи ініціаторів заснування міст і містечок, які з'явилися на карті Київщини і Брацлавщини впродовж 1570–1620 рр. Відтак активне господарське освоєння пограничних земель здійснювалося, так би мовити, власними силами. Однак на момент вибуху козацької революції і на Волині, і в Центральній Україні вже проживало чимало польської шляхти. Так, до Люблінської унії головними шлюбними партнерами місцевих князів виступали або білорусько-литовські магнати, або білоруські князі, або впливові місцеві панські родини – Чапличі, Семашки, Горностаї, Єло-Малинські тощо. Шлюби з польським, на той час закордонним панством були вкрай рідкісними, якщо не сказати – одиничними. Деякий час після унії ситуація ще принципово не мінялася, але наприкінці XVI – в перших десятиліттях XVII ст. бачимо помітний злам. Його можна зрозуміти – до самостійного життя прийшло перше поунійне покоління княжих нащадків, яке усвідомлювало себе вже часткою Польської, a не Литовської держави, тож лише до середини XVII ст. шлюбними партнерами волинських князів стало понад 40 родин польської (чи спольщеної галицької) знаті: Даниловичі, Замойські, Зборовські, Калиновські, Кашовські, Конєцпольські, Любомирські, Мнішки, Потоцькі, Собеські та ін. Завдяки родинним зв'язкам маєтки, які доти при згасанні тієї чи іншої гілки роду циркулювали в замкнутому колі "своїх", почали поволі перетікати до потужного й впливового польського панства. Саме так, наприклад, на Даниловичів спали розлогі волинські володіння Семашків, на Фірлеїв – землі згаслого роду Гойських, на Лєщинських – великі обшари на Київському Поліссі, належні з прадавніх часів Горностаям і т. д. Особливо помітними стали ці зміни після раптового, заледве не містичного вимирання княжих родів, яке спостерігалося у 20–50 роках XVII ст. Згасаючи один за одним, з історичної арени сходять Острозькі, чоловіча лінія яких припинилася 1620 р. (a остання представниця роду померла 1654 р.), Корецькі (1651 р.), Збаразькі (1631 р.), Порицькі (1640 р.), Пронські (кінець 30-x років XVII ст.), Ружинські (середина XVII ст.), гілка Санґушків-Кошерських (1653 р.), сокольська гілка Четвертинських (після 1640 р.), Лико-Оболенські (близько 1630 р.). Без перебільшення обвальна смерть Острозьких передала неозорі володіння некоронованих королів Русі в руки головним чином двох родин – Замойських і Любомирських; до Конєцпольських перейшли спадком землі Порицьких, до Лащів – Курцевичів-Буремльських, до Красицьких – Санґушків-Кошерських, тощо.
Польські земельні набутки спадково-шлюбного походження локалізувалися здебільшого на Волині та Центральній (нестеповій) Київщині. Натомість на південно-східні околиці, Брацлавщину і Наддніпрянщину, чужоземні магнати приходили іншим шляхом – перебираючи на себе після вимирання князів адміністративно-намісницькі уряди у староствах прикордоння. Це давало можливість тримати руку на пульсі місцевого життя, зокрема – скуповувати землі, що вивільнялися при зубожінні або згасанні того чи іншого місцевого роду. Різко інтенсифікувався цей своєрідний "адміністративний наступ" після смерті в 1620 р. останнього чоловічого представника роду Острозьких князя Януша, який монопольно контролював порубіжну смугу Київщини, спадково володіючи Білоцерківським, Богуславським, Канівським, Переяславським і Черкаським староствами. Останні швидко стали здобутком жменьки потужних польських родин з великими придворними впливами: Конєцпольських, Любомирських, Жулкевських, Казановських, Калиновських. Реалізувалася така влада у найгіршому для місцевого населення варіанті: пишний придворний магнат ніколи сам не мешкав у глухому закуті над татарським шляхом, тож реально староством правили його намісники (підстарости ), котрі не забували подбати й про себе. Недарма один із сучасників писав про українські намісницькі уряди так: "По-простому кажучи, кожен шукає, що – його [власне], a що – Богове" .
Нові власники швидко вписалися в розпочату ще князями гостру конкуренцію за землі, котрі з кінця XVI ст. набули несподіваної вартості й тут, у колишніх напівпорожніх околицях. Сусідські сутички між князями й панами були справою звичною: хто мав шаблю при боці (a особливо княжу, підсилену власною гвардією), той волів не обтяжувати себе судовими клопотами. Острозькі воювали зі Збаразькими й Вишневецькими, Ружинські – з Корецькими й Тишкевичами, Збаразькі – з Корецькими і т. д. (на ці "війни" часто виводилися багатотисячні загони з усією гарматою воєнною і навіть з бубнами та корогвами). Важливо інше – досі це були свої внутрішні"війни", такі собі сварки в родинному колі. Польські магнати продовжували робити, по суті, те саме, але їхні дії вже сприймалися як чуже вторгнення, посягання на нібито усталений мир і порядок.
Безпрецедентне вивершення купки польських магнатів-королев'ят локалізувалося, крім усього, у сейсмічно загрозливій зоні – на землях козацького ареалу, що з логічною неминучістю вело до катаклізму. Почти магнатів, збройний контингент їхніх слуг, орендарів та клієнтів, як правило – зверхньо й презирливо настроєних до місцевого населення, доводили до непримиренності соціальний антагонізм, релігійні протиріччя, майнові конфлікти, врешті – просто побутові сутички. I хоча наступ польського землеволодіння був далеко не таким всеохоплюючим, як традиційно прийнято вважати (його усереднена частка коливалася приблизно між чвертю й третиною всього поземельного фонду, причому переважно за рахунок якогось десятка магнатських латифундій, оскільки маєтки дрібної і середньої шляхти немісцевого походження обіймали заледве 6 %), однак усі негативні зміни в суспільному бутті асоціювалися в свідомості українців саме з поляками – носіями нового, чужого режиму. Цю суму антагонізмів, що нагромаджувалася в сфері соціального побуту, Богдан Хмельницький охарактеризує невдовзі простими й вичерпними словами: "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть".
* * *
З проникненням польських магнатів у степову смугу України пов'язане ще одне явище, котре з часом призвело до кривавого фіналу. Йдеться про масову появу тут єврейського населення, доти в містах Київщини й Брацлавщини епізодичного. Це опосередковано засвідчується тим, що перші конфлікти, пов'язані зі збільшенням числа євреїв-купців, спостерігаються в Києві 1619 р., за часів короткого воєводського правління Станіслава Жулкевського. Незвична для тутешніх місцевостей єврейська підприємливість викликала нарікання конкурентів-киян (подібні сутички у 20-x роках мали місце і в Богуславі, Житомирі, Борисполі та ряді інших міст). Окрім конкурентних претензій, незадоволення викликало й те, що євреї, підпорядковані не міському праву , a королівським намісникам – воєводам чи підвоєводам, не залучалися до збройних виїздів на Поле при наближенні татар.
Тоді ж, з 20-30-x років, розповсюджується практика, котра втягувала в конфлікт не тільки міщанство, але й козаків та селян. Потребуючи грошей, шляхта і королівські намісники починають все ширше передавати в оренду заможним єврейським підприємцям населені пункти, a навіть цілі староства. I в приватних володіннях, і в королівщинах орендарі намагалися за короткий строк, відпущений контрактом, здобути якнайбільше прибутків, стягаючи всупереч звичаю мито і впроваджуючи наднормові роботи та податки. Помалу в руках євреїв повністю зосередилися оренди млинів і корчем, a також господарсько-промислова діяльність – випалювання поташу, варіння селітри, рибальство, скупівля й перепродаж мисливських товарів. Образ ненависного здирці-орендаря доповнювався тим, що євреї прийшли на ці терени разом з поляками,a, отже, як і поляки, були новими людьми,носіями чужого режиму. Антиіудейські настрої підігрівалися і релігійним упередженням: адже нарівні з татарином єврей належав до категорії невірних. Паралельно з соціальним незадоволенням це поволі накопичувалося, аж доки в полум'ї козацької війни єврейському населенню, як про це піде мова далі, не довелося сторицею заплатити і за свої, і за чужі гріхи.