Джерела 4 страница

Ні саду, ні городу при садибах не було (хіба що якась поодинока окаціїна самосівом виростала). Садовину й городину вирощували на розташованих поза межами станиці багах, що були приватною власністю кожного окремого господаря, передавалися у спадок, купувалися й продавалися. На багах розводився й виноград. Любенки мали багу на Синій Балці. Там була хатина, де перероблялися плоди саду й городу.

Михайло не відділявся в окремі господарі, він мало займався господарством, а переважно рибалив у лимані. Тоді водилося багато цінної риби: осетрів, севрюги, рибця, селяви. Масово виловлювалися сула (судак), тарань. Чимало було сома й шарана (сазана). Через костистість зневажалися чехонь та білизна. Не користувалися попитом щука й лин, який в Україні вважався найсмачнішою рибою. На Кубані ж казали, що лин мулом тхне.

До речі, іногородні-пересипці, які зовсім не мали землі і селилися на піщаній косі біля пересипського гирла, тільки рибалили в морі. Члени їхніх родин переробляли рибу, виготовляли й лагодили рибальські снасті. Свої рибальські снасті-ставники навішували на встановлених на дні моря стовпах-гундерях. Використовували ятері, неводи, інші снасті. Взимку провадили підльодове рибальство. Більшу частину вилову скуповували у них прямо на березі прасоли 2.

Між пересипцями та станичанами завжди були неприязні стосунки. Знаменитий копач колодязів (умів знаходити місце для колодязя із “сладкою”, тобто несолоною водою) дід Хвалюн застерігав автора ходити в станицю до дівчини-козачки, бо “то вороги наші”.

Лука Любенко любив коней і розводив породистих на продаж. Завжди мав їх із десяток. Був суворим до членів своєї родини. Ніколи не наймав робітників, порав господарство власними силами. Тому з дитинства всі вони тяжко працювали. В залежності від віку кожний мав свої господарські обов’язки.

Старші дочки Настя й Векла порали коней: годували, напували, чистили. Тітка Векла згадувала, який її обіймав жах, коли батько змушував гнати коней до лиману купати. Треба було сідати на них верхи, а дужі застояні коні, нетерпеливлячись, перебирали ногами, крутилися – от-от стопчуть копитами. А батько сердито лаяв та погрожував батогом за боязкість дочок.

Тяжка фізична праця потребувала ситної їжі. Тому тяжко переносилися пости. До них готувалися ретельно: збивали свіжої олії, заготовляли в’ялену рибу. Проте за піст дуже виснажувалися. Підліток Олександра, повертаючись увечері з полоття, ледве тягла ноги і жалісливо думала: “Хоч би захворіти, може б, яєчка дали з’їсти”.

Вся сім’я обідала зі спільної великої миски, тільки дід Лука їв з окремої, бо кашу любив дуже гарячу, а борщ – дуже наперчений. У свою чималу дерев’яну ложку він натовкував багато перцю, а тоді набирав нею страву. Умочена в спільну миску дідова ложка робила борщ таким гірким, що був не придатним для споживання малечею.

Бувало, Михайло одягався у святковий козацький стрій, сідлав найкращого коня і пускав його чвалом станицею, а сестри милувалися його стрункою статурою і тим, як гордо тримався він на коні. Помер Михайло Любенко молодим від апендициту (в ті часи, в умовах станичної медицини, це була смертельна хвороба)…

Якось ранньою весною двоє козацьких старшин купили в станиці сідло і найняли в діда Луки воза відвезти те сідло до Темрюка (відстань до 20 верст). Той звелів виконати цю роботу Олександрі (Саньці). Парою коней вона в супроводі вершників-старшин відвезла сідло, а коли поверталася додому, біля мосту через Кубань мостова залога зажадала з неї один мільйон (такі тоді були гроші) мита за переправу. Грошей у неї не було. Вона просилася, вказуючи на те, що незадовго перед цим переїхала міст зі старшинами, виконуючи громадську повинність. Але залога була невблаганна. Довго чекала Санька, може, хтось із охтанизівців їхатиме та позичить грошей або перекаже батькові, щоб визволив. Проте доходило до смерку, і надія на земляків пропала. Залишатися ночувати на березі було страшно. Тоді вона зважилася перебратися на той берег по льоду. Лід уже був слабкий, поверх нього йшла вода. Спочатку вона перевела на той берег коней, а потім перекотила й воза. Пізно вночі добралася додому. Розповідала: “Було так страшно, аж все тіло дрижало. Але ж того міліона в мене не було...”

Коли в 1920 р. козацьке військо під натиском червоних відступило на Кавказ, а з ними пішли й охтанизівські козаки, іногородні темрючани вчинили на станицю наліт: лиманом припливла чисельна вітрильна флотилія мародерів, які нещадно пограбували домашнє майно беззахисних станичників.

В 1922 р. до Олександри несподівано прийшли старости від Павла Семеняки – брата її подруги. Про це хтось дав знати Омелькові Денисенкові, який щойно повернувся з воєнних поневірянь. З Олександрою в нього починалася взаємна приязнь. Омелько і собі похапцем прийшов зі старостами. Отож, одночасно в хаті Любенків за столом засіли два претенденти. Батько був прихильний до Семеняки, бо не поважав старих Денисенків за сварливість. Вони часто билися і на весь куток лаялися, за що дістали вуличне прізвисько Бесурів (тоді в станиці ще не знали московських матюків, а дід Денисенко зазвичай вживав лайку “бісової віри невіра проклята”, яку вимовляв скоромовкою, звідки й пішло прізвисько Бесури). Проте Лука Любенко дав змогу зробити вибір самій дочці. Вона ж пов’язала рушниками старостів Омелька. Невдоволений батько застеріг дочку, що не пустить її й на поріг, коли та шукатиме в нього захисту від лютої свекрухи.

Коли присоромлені старости Павла йшли від Любенків вулицею, сусідські парубки взяли їх на кпини: співали, пританцьовуючи навколо них, глузливих куплетів, розбивали перед ними об землю гарбузи...

Не любив батько й роду чоловіка найменшої дочки Варвари – Олекси Вовка – за їхню безгосподарність та прихильність до гульбищ. Називав їх “Вовки та собаки”.

До речі, Олександра у свекра і свекрухи зазнала таких знущань, що молоде подружжя змушене було нашвидкуруч зліпити сяку-таку хатину і вийти на своє господарство. Але батькам не скаржилася. Хоч і не заможно (мали коня й корову), але в злагоді прохазяйнували до початку колективізації. Народили двох дочок Антоніну й Віру та сина Бориса. Коли влада почала примушувати вступати до колгоспу, Омелько рішуче відмовився. За затятий опір колективізації був арештований. З-під арешту втік і разом із кількома такими ж втікачами переховувався в плавнях. Вдома в них чатували чекісти, що сподівилася спіймати його. Через хлопця-родича Олександра передавала Омелькові вночі харчі в чагарях прилиманських круч. Під загрозою арешту Омелько змушений був тікати з Кубані.

Зі станиці вивезли на Північ багато козацьких сімей. Вивозили не так з огляду на заможність, як тих, хто опирався вступу до колгоспу. Як завантажили чекісти родини станичних виселенців у пароплав на Титарівському лимані, ті журно заспівали:

Заплакала Україна,

Як мала дитина,

Ніхто її не рятує,

Козачество гине...

Плакали на пристані всі люди. Навіть у коней, що сумно понурили голови, текли з очей сльози.

Замість козаків привезли переселенців-росіян.

У Денисенків міліція забрала коня і всі запаси харчових продуктів. Непоміченими залишилися качани кукурудзи, які зосталися необламаними на бадиллі в стіжках (це стало рятунком від голодної смерті). Далі конфіскацією харчів у станиці займалися бригади активістів комбіду з місцевих станичників. Порівняно з міліцією ці обшукували ретельніше, і після них у людей не залишалося нічого їстівного. Почався страшний голод 1932 – 1933 років, від якого загинуло багато станичного люду. До певної міри багатьох рятувала наявність риби. В степових станицях становище було скрутнішим.

У 1934 р. в Охтанизівській комсомольці зруйнували велику муровану церкву святих Бориса і Гліба. Камінь і цегла були використані для спорудження огорожі станичного совєта. Та огорожа стоїть і досі. Один із тих, хто руйнував церкву, на прізвище Петрик, демонстративно справив малу нужду на поваленого хреста і, за твердженням станичан, тоді ж став паралітиком (автор ще в 1960-х роках бачив, як його діти возили на возику).

Перед Другою світовою війною, коли ущухли репресивні заходи влади, повернувся після багаторічних поневірянь на чужині Омелько Денисенко. Але остерігався часто навідуватися додому, працюючи у віддалених рибальських селищах.

Коли почалася війна, його було призвано до новостворених козацьких військових кінних частин, які московсько-більшовицька влада, керуючись своєю ненависницькою протикозацькою (як і протиукраїнською) політикою, використовувала в найжорстокіших боях, в яких вони зазнавали жахливих втрат. Омелько брав участь у висадці десантів під м. Керч. Після нищівного провалу останнього десанту рештки його частини причаїлися в руїнах турецької фортеці неподалік від переправи через Керченську протоку. Звідти козакам було видно, як після захоплення переправи німці гнали понад берегом до міста величезні колони полонених.

В цей час через Охтанизівську безладно невеликими групами й поодинці відходили напівроздягнені військовики, яким пощастило переправитись на кубанський берег. Плачучи, Олександра вказувала на якогось жалюгідного виду узбека: “Бачте, який нещасний юлдаш 3, і той врятувався, а наші, такі орли, і погинули!” А через кілька днів зайшов додому і Омелько. Розповів, що вони пересиділи у фортеці. Одержали наказ постріляти коней і самотужки переправлятися. Ні в кого не звелася рука убивати невинних тварин. Відпустивши їх, козаки вночі захопили човни і переправилися на свій берег.

Багато в цих операціях погинуло й цивільних рибалок-пересипців, які за віком і станом здоров’я не були призвані до діючої армії. Їхній рибальський флот було залучено для обслуговування десантів. Боєприпаси та живе поповнення перевозили під обстрілом берегових гармат та під авіаційним бомбардуванням. Вітчим мого колимського приятеля Миколи Зайця дід Грицько Ковальський кілька разів поставляв своїм мотоботом боєприпаси на плацдарм під Новоросійськом, на так звану Малу Землю. Вивозив поранених. Зі складу свого екіпажу він один залишився живим. Під час панічної втечі совєтських військ із Керчі старші офіцери захопили мотобот діда Грицька. Розстрілюючи з пістолетів солдатів, які лізли на борт переповненого судна, погрозами зброєю змусили діда поспішно відчалити від берега. А в Тамані, куди причалив мотобот, прямо на причалі маршал Кулик власноруч розстріляв тих офіцерів за те, що покинули військо в Криму.

Під час переформування Омелькові дістався “строгий” кінь, який на навчанні скинув його з себе. Омелько дістав серйозне ушкодження руки й плеча. Боячись відбитися від своїх станичан (козацькі частини формувалися за територіальною ознакою), він відмовився лягати до шпиталю. Незважаючи на каліцтво, залишився у строю – до своєї загибелі при прориві в Крим через Перекоп. Там була знищена вся частина. Живими залишилися лише двоє охтанизівців. Вони й стали свідками його смерті. Так, не зазнавши родинного щастя, Олександра овдовіла.

Діти Денисенків, не маючи змоги вчитися, змушені були в підлітковому віці йти на тяжку фізичну працю на рибних промислах. Вони пережили організований Москвою голодомор 1946 – 1947 років – в умовах недороду влада вивезла з Кубані та інших україномовних територій увесь зібраний у колгоспах урожай, залишивши сільське населення на голодну загибель. В той самий час зерно масово вивозилося за кордон.

Денисенки, як працівники державного підприємства, одержували продуктові картки, але харчів на них часто не видавали – через їхню відсутність. Виживали за рахунок риби, яку мали змогу споживати. Рятуючись від голоду, до моря наїхало багато голодуючого люду...

Якось у 1953 р. автор переповів Олександрі Луківні почуту ним на роботі чутку, що під час очищення сухого степового колодязя у Фанагорійській балці були знайдені кістяки. По знайденій там іменній зброї було визначено, що один із них належав командуючому Таманською красною армією Бєлікову (чи не попередника описаного Серафимовичем у “Залізному потоці” Кожуха-Ковтюха? – Р. П.). Наодинці, застерігши про це нікому не казати, Олександра Луківна сказала, що то титарівські козаки, серед яких були її родичі, вчинили цю розправу – захопивши його авто та порубавши всіх, хто у ньому був...

До виходу на пенсію Олександра працювала на різних роботах у станичному цеху Темрюцького винного заводу. За сумлінну працю її портрет перебував на заводській дошці пошани. Спочила Олександра Денисенко у грудні 1990 р. у рідній станиці Охтанизівській.

Примітки

1. На світлині Віра і Олександра Денисенки – дочка і матір.

2. Прасоли – торгівці рибою та сіллю.

3. Юлдаш (узб.) – товариш. Збірна назва вихідців із Середньої Азії в часи Другої світової війни.

Відновіть мою національність

Вже 25 років намагаюсь одержа­ти офіційне підтвердження своєї справжньої національності. За походженням я кубанська козачка. Предки мої по батькові й матері – чорноморські коза­ки, що переселились на Тамань у 1792 році. Народилась 1927 року в станиці Охтанизівській, що колись належала до Титарівського куреня Чорноморсь­кого (пізніше Кубанського) козацького війська.

У моєму совєтському паспорті в графі національність зазначено, що я росіянка. Паспорт вперше одержала на підставі свідоцтва про народження, виданого в 1948 році як “повторноє”. В ньому мої батьки Денисенко Омелян та Олександра (в дівоцтві Любенко) записані росіянами. Російською мо­вою мої батьки, як й інші мешканці навколишніх станиць та хуторів, не володіли і називали її “городською”, а самі розмовляли українською мовою (як вони вважали, “по-станичному”).

Навчалася в станичній російській школі, яка за два роки перед моїм вступом до неї була українською. Вва­жала я себе “руською”, бо вірила записові в паспорті.

Переїхавши на Донбас і працю­ючи на заводі серед українців і росіян (переважно переселенців із Курщини), я зауважила велику різницю між цими народами в мові, а ще більшу – у звичаях і культурі. Росіяни підкреслено зверхньо ставилися до українців, хоч ні в чому, крім нахабства, переваги не мали.

Пригадувалось, як після колективізації до нас у станицю, в оселі висланих розкуркулених станичників, привезли дивного вигляду людей, яких у нас називали “кацапами”. Спочатку їхній убогий вигляд викликав співчуття, вражала незвична для наших людей неохайність. Проте прибульці відразу виявили до місцевого населення відверте презирство й агресивність і скоро обійняли в станиці керівні посади.

Тож, живучи в донбасівському міському середовищі, я відчула свою спорідненість з українцями. Моя по­бутова мова нічим не відрізнялася від мови українців Донбасу. Одна­кові були пісні, звичаї. Росіяни ж мені психологічно чужі. Тому я не могла змиритися з паспортним записом про мою національність.

У 1970 р., під час чергового обміну паспорта, я записала в ан­кетному листку, що за національністю українка. Начальник паспортного відділу велів виправити цей запис на “росіянка” – згідно з попереднім паспортом. Я відмовилася одержу­вати паспорт із таким записом і звернулась у цій справі до обласно­го управління МВС, де мені поясни­ли, що це питання належить до компетенції Верховної Ради УРСР.

На мою заяву до Президії Вер­ховної Ради одержала відповідь, що заяву надіслано до Міністерства внутрішніх справ. Звідти вона потрапила до Управління внутрішніх справ Донецької області. Нарешті, мені повідомили, що “єслі ваші родітєлі по національності русскіє, то ізмєніть національность нєвозможно”. Паспортному відділу нашого міста було наказано про­вести зі мною роз’яснювальну робо­ту. Оскільки я продовжувала напол­ягати на своєму, начальник відділу порадив мені бути українкою “в душі”.

Я знову написала до Президії Верховної Ради заяву, в якій, зокрема, зазначила: “Звернулася до найвищої інстанції лише тому, що вже раніше була ознайомлена з наявним у цьому питанні законодавством. Я розумію, що національність (так само, як дату народження або стать) змінити не можна. Але прошу не змінити національність, а відновити справж­ню. Бо це моїм батькам “ізмєнілі” національність. Загальновідомим істо­ричним фактом є заселення Кубані українцями після зруйнування Запорозької Січі. Саме тоді й потрапи­ли на Кубань мої предки. І дотепер там збереглися українська мова і культура, хоч внаслідок царської політики русифікації населення запи­сане росіянами. Тому не зрозуміло, чому беруться до уваги записи, зроб­лені за часів царської Росії – тюрми народів, а не враховуються історичні факти. Однією з несправедливостей був національний гніт, політика асиміляції. А в моїй заяві якраз і заторкнуті наслідки цієї політики. Тому заради справедливості треба задовольнити моє прохання. Я усвідомлюю свою належність до української нації і хочу цю належність оформити юридично. Тому прошу не відсилати цю мою заяву до МВС, а розглянути і задовольнити прохання”.

Відповідь була категоричною: “Підстав до внесення змін про Вашу національність не вбачається”. Тоді я ще не знала, що то не в царській Росії моїм батькам змінено національність, а совєтською владою в 1930-і роки, після розгрому та згортання “українізації” на Кубані. Тоді ж “партієй і правітєльством” було взято курс на при­скорену асиміляцію українців Російської Федерації. Внаслідок цієї політики автохтон­них українців Кубані було записано росіянами. Отже, моє бажання відновити свою національність супе­речило цій політиці і тому не могло бути задоволеним.

З постанням незалежної України в пресі порушувалось питання про повернення мільйонам людей українського походження їхньої справ­жньої національності. Сподівалася, що скоро настане той довгожданий час. Але час минав, а ніяких рішень із цього приводу влада не приймала. Тепер, коли у Верховній Раді гору взяли ворожі, антиукраїнські сили, надії мої захитались. Більше того, в нових паспортах запис національності не передбачається. От і виникає запи­тання: кому це потрібно? Та тим же во­рогам України – “кацапам”, що за часів совєтської імперії захопили всі владні позиції, як колись у нашій станиці Охтанизівській.

Тепер завдяки “демократії” вони закріпилися на вищих щаблях влади і за­маскувавшись “без­національністю”, продов­жують гнобити і грабува­ти українців. Українці цього не повинні допусти­ти!

Віра ПОЛЬОВА (ДЕНИСЕНКО),

дружина автора

“Незборима нація”. – №1 – 2. – Київ, 1996.

Кубанські враження

Влітку 1997 року, після п’ятирічної пе­рерви, довелося мені побувати в Темрюцькому районі на Кубані. Дуже прикре враження на мене справив стан національного питання в Краснодарському краї, людність якого з часів заселення запорозькими ко­заками (кінець XVIII сторіччя) вважалася українською.

Ще перепис населення 1926 року засвідчує в Чорноморії (західна частина краю) до 90% українців. У 1933 р. московсько-більшовицька влада шляхом терору й голодомору переписала українців Кубані росіянами. Від того часу понад півстоліття цьому населенню неухильно, на державному рівні, втовкмачувалося в голови, що во­ни росіяни. І в цьому досягнуто чималих успіхів.

Думалося, що розвал совєтської імперії ство­рить умови для відродження в місцевої люд­ності самоусвідомлення своєї прина­лежності до українства. Цьому б насамперед сприяв розвиток культурних зв’я­зків. Все нібито йшло до того. Пам’ятаю, як браталося кубанське козацтво з укра­їнським на святі 200-ї річниці пересе­лення запорожців на Кубань – початку колонізації українським етносом земель Північного Кавказу.

Але від того часу нічого на краще не змінилося. Здавалося б, українським національно-культурним відродженням мусила б передовсім перейматись Кубансь­ка козацька рада. Але, очолена ставлени­ками Москви, вона послужливо підтримує московську антиукраїнську політику. В її друкованих виданнях оспівуються заслуги козацтва в служінні петербурзьким монар­хам, велич московської імперії, пропагу­ється ідея об’єднання українців та білору­сів в одній слов’янській державі з росія­нами, героїзуються “подвиги” сучасних козаків-добровольців, що загинули в “га­рячих точках” колишньої совєтської імпе­рії (зокрема в Наддністрянщині), постійно нагнітається істерія навколо питання “за­конного” повернення Криму (разом із Севастопо­лем) до складу Росії (в розмовах зі мною мої кубанські родичі – прості люди, заду­рені російською пропагандою, – щиро обу­рюються: “Відколи це наш Крим став ук­раїнським?”).

У виданнях Кубанської козацької ради трапляються й “наукові” праці, в яких стверджується, що кубанські козаки, як і їхні предки-запорожці, ніякі не українці, бо походять від особливого степового на­роду – бродників, а тепер стали росія­нами. На позиції російськості теперішньо­го кубанського козацтва стоїть і рада. От­же, цей напрямок її політики цілком протилежний справі зближення з єдинок­ровною Україною.

А тим часом поодинокі носії українсь­кої ідеї, як голова товариства “Чорномор­ська Січ” Олег Голуб, зазнають утисків. У станичних школах, як і раніше, вчи­телі ганьблять українську мову (а нею ж досі розмовляють люди старшого й се­реднього віку); вчителі перед учнями на­зивають її неоковирною, грубою, “топорной”. Про таку позицію вчителів розпові­дали вдома діти моїх родичів.

Я добре пам’ятаю кубанські станиці 1950 – 1960-х років: вони були всуціль українськомовними. За повної відсутності українських навчальних закладів діти шкільного віку розмовляли лише україн­ською мовою. Це було проблемою для російської школи. Скаржився тоді мені директор станичної освітньої установи: “Нічєво нє мо­жем падєлать с етім хахлацкім язиком. Урок єщьо атвєчают па-рускі, а на любой битовой вапрос – на мєстном діалєктє. Іной раз і сам нєвольно перєходішь на нєво. А ведь ми – педаґоґі – абязани єво іскоренять”.

Та поступово зросійщення поширюва­лось. Прискорювалось впровадження у станицях російськомовних дитячих садків “со строгім язиковим рєжимом”. Отоді не стало в станицях українськомовних дітей (цей найдієвіший русифікаційний захід було запроваджено й в Україні за часів брежнєвщини).

Проголошена радою російсько-коза­цька ідея в народі не вельми популярна. Чисельність тих, хто записався в козаки, зокрема в нашій станиці Охтанизівській, дуже невелика. Молоді серед них мало. Серед простих людей побутує переконання, що козацький рух – це провокація влади, аби виявити прихильників цієї ідеї і при нагоді всіх знищити. Та воно й не дивно, бо ще багато живих свідків жахіть здій­снюваної більшовиками ліквідації козаць­кого стану, так званого розкозачування, коли слово “козак” стало означати “ворог народу”.

Люди й досі цураються свого козацько­го походження. Пам’ятаю, як обурилася моя теща Олександра Денисенко, коли мій приятель, бажаючи зробити комплі­мент, назвав її козачкою (це відбулося під час її приїзду до нас в Україну в гості у 1970-х роках). Вона запально вигукувала: “Так, ми козаки! Ну то й що, що ми козаки? А хіба козаки не люди?! Мій чоловік заги­нув на фронті в козацьких військах!” Довго її заспокоювали, пояснюючи, що нічого об­разливого в цьому слові не вбачалося. Тещу можна було зрозуміти, адже вона за свою приналежність до козацтва зазнала з ма­лими дітьми тяжких поневірянь, коли її чо­ловік, втік­ши з-під арешту, від 1933 року до початку війни переховувався по кубансь­ких плавнях, а енкаведисти, полюючи за ним, робили на їхньому обійсті засідки.

З цієї ж причини моя родичка Марія Штригиль у моїй присутності ганила сво­го сорокарічного сина Миколу, коли той знічев’я сказав, що отаман станичного козацького осередку Семеняка вже вкот­ре пропонує йому записатися в козаки. Вона люто закричала: “Я тобі покажу ко­заків! Ще нам “козачества” не вистачало!..”

А дід її чоловіка був шанованим коза­ком і останнім станичним отаманом, що в 1920 р. емігрував за кордон, де і по­мер. Нащадки ж усе життя прожили в страху, чекаючи, як віл обуха, помсти від влади. Отакі невтішні кубанські враження.

Попри все, навіть бажання самих ку­банців, дух український витає над Кубан­ню. Дасть Бог, коли материнська земля в Україні рясно заплодиться справжніми українцями, згадаємо ми своїх кровних ро­дичів-кубанців і возз’єднаємося в одній родині і в одній господі.