Українська культура 90-х років

Процеси перебудови розпочалися в Україні із запізненням. Фактично вони почали розгортатися після усунення від влади В.Щербицького (1989 p.). Але першою точкою відліку перебудовчих процесів в Україні можна вважати 26 квітня 1986 p., день Чорно­бильської катастрофи. Вибуху Чорнобилі неначе освітив дійсний загрозливий стан ре­чей не лише з довкіллям, але й з українською культурою, мовою, суспільною мораллю, самим майбутнім нації. Це спонукало до активних дій верхівку української творчої інте­лігенції, зокрема, найвідоміших з-поміж «шістдесятників». Однією з перших «ласті­вок», що віщували духовне оновлення, була поява художніх та публіцистичних творів, присвячених Чорнобильській катастрофі. Серед них— поема І. Драча «Чорнобильська мадонна» (1988 р.), в якій автор відверто порівнює партійно-державних ієрархів із сум­нозвісним царем Іродом — колабораціоністським урядовцем доби римського панування в Іудеї, вимагає притягнення до відповідальності передлюдьми і Богом «перших» осіб, які винні у страшному атомному злочині проти народу. Бачачи на лаві підсудних тільки шістьох технічних винуватців Чорнобильської трагедії, автор з болем вигукує: «Чому їх шість? Адеж це сьомий — ти! Чому ти не сидиш на лаві, Перший? Ні, ти зориш на нас із висоти, Длань керівну над нами розпростерши...».

Дзвони Чорнобиля пробудили в народі інстинкт національного, зокрема, мовно-культурного самозбереження. Протягом 1986-88 pp. спочатку в літературно-мистець­кому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розгор­нулися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були «віднов­лення історичної правди» щодо, переважно, радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи та опрацювання шляхів реформування суспільного й господарського життя в руслі горбачовського гасла «більше демократії — більше соціалізму», українська інтелі­генція на перший план висувала проблематику захисту національної мови й культури, повернення історично-культурної спадщини в повному обсязі. Велике значення для осмислення ситуації та усвідомлення завдань відіграла стаття Івана Дзюби «Чи усвідом­люємо ми українську культуру як цілісність?», де цій культурі поставлено діагноз - неповна структурність як наслідок бездержавності.

Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої чи просто не публікованої української художньої, наукової, політичної літератури минулих деся­тиліть, а також культурного доробку української діаспори. Певним чином культур­ницькі гасла були евфемізмами, за якими стояли проблеми відновлення справжньої, не декоративної української державності — на той час, ясна річ, у рамках СРСР.

Підтиском громадськості на помітні поступки в національній політиці пішло й ком­партійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою У РСР у жовтні 1989р. змін до Конституції У РСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям «Закону про мови в Українській РСР», який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літера­тори, очолені кількома «шістдесятниками», а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві так званий Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло товариство української мови ім. Т. Шевченка (1991 р.). На 2 з'їзді воно прийняло освячену істо­рією назву «Просвіта», почали розгортати діяльність ланки культурологічного товари­ства «Спадщина». Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (як-от: Народний Рух), їх лідерами стали переважно недавні лідери культурницького руху, зо­крема письменники.

Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча горбачовська полі­тика «гласності та демократизації» не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними творчими спілками, вийшла з «підпілля» й швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особ­ливо музична.

Втім і традиційні творчі спілки не запишалися осторонь цих процесів. Коли ук­раїнські письменники масово вирушили у «велику політику», то кінематографісти та театральні діячі зосередилися на обстоюванні нових господарчих та правових умов для професійної роботи — аби здобути на майбутнє реальні гарантії творчої свободи та мате­ріальної незалежності від державного та партійного чиновництва. Саме в 1987-88 pp. на всій території СРСР почалося запровадження нових, «госпрозрахункових» засад роботи закладів культури та перехід на «нормативний метод» фінансування культурних витрат, що полягав в обрахуванні необхідних коштів не за «залишковим» принципом, а на підставі «науково визначених» норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення. Однак прак­тично вся культурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишалися піддержав-ним контролем та керувалися переважно командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети.

Досягнення Україною державної незалежності не відбулося в один день — цей про­цес тривав майже два роки. Його початком можна вважати «майже вільні» вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р., коли, попри недемократичний виборчий закон, майже 100місцьіз450дісталисядемократичним кандидатам. Провідною політичною силою некомуністичного табору тоді став Народний Рух України, серед керівництва якого домінувала творча інтелігенція, аз-поміж ідей та гасел — національно-демокра­тичні, зокрема, ідеї культурного відродження як необхідної умови відродження націо­нальної самосвідомості та створення суспільних умов для досягнення Україною неза­лежності. Особливо важливими лідери націонал-демократичної опозиції вважали проб­леми культури, зокрема, питання державного статусу української мови, повернення історичної державної символіки, відновлення «національних» церков — УАПЦ та греко-католицької. І6 липня 1990р. Верховна Рада під тиском демократичних сил прийня­ла «Декларацію про державний суверенітет України». Втім рух до справжньої незалеж­ності цим лише розпочався. Через рік, 9-21 серпня, у Москві стався комуністичний «путч ГКЧП», після невдачі якого комуністична більшість в українському парламенті проголосувала 24 серпня за «Акт про незалежність України». 1 грудня 1991 р. на референдумі проголошення незалежності підтримало понад 90 % українських виборців. Ук­раїнська незалежність стала фактом міжнародної політики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема культурного.

Розпуск КП PC означав знищення старої системи формування культурної політики, але весь набір «культурних відомств» залишився й працював за інерцією, виконуючи основну функцію —адміністративно-господарського управління підпорядкованими закладами. До цього додалася небачена раніше самостійність регіонів, зокрема, у питан­нях культурних (облуправління культури вже не були, як раніше, у подвійному підпо­рядкуванні — Міністерства та обласної ради). Внаслідок цього культурну політику кож­ного з відомств та облуправлінь почала визначати та з політичнихсил, яка мала найбіль­ший вплив у відповідній області чи галузі культурного життя. Настав час парти куляризації та регіоналізації культурної політики, коли в одній області демонту­вали пам'ятники Леніна, в іншій — гучно відзначали радянські свята, ще в іншій — ніяк не могли досягти згоди щодо перейменування вулиць.

Я к зазначалося, в 1989-91 pp. питання культурної політики стали невіддільними від власне політики, більше того — висунулися на перший план. Однак націонал-демокра­ти, що переживали пікевого політичного впливу, розглядали культуру як засіб бороть­би за державність, аніж як емоційне явище. Це позначилося і на прокламованих цілях, і на результатах. Ніхто не заперечував права на творчу свободу, натомість український митець мав вважати своїм священним обов'язком слугування справі незалежної української держави; держава, що самим своїм повстанням стільки завдячувала українській культурі та її творцям, мала цю культуру всіляко плекати й оберігати. Такі погляди домінували в літературному середовищі, найактивнішому з-поміж культурно-мистець­ких кіл, проте інші митці — кінематографісти, художники — мали менше ентузіазму щодо розбудови державності й більше наполегливості у виборюванні гарантій творчої та адміністративно-господарської свободи. Однак усі сходилися на тому, шо держава хоча й не повинна тепер диктувати митцям, як і що робити, але фінансовий тягар утримання культури й надалі має нести саме вона.

Націонал-демократи з їх ідеалізацією незалежної держави та рецидивами народниць­кої недовіри до приватної ініціативи, вкупі з «партією влади» породили головний доку­мент державної культурної політики цього часу - «Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою в лютому 1992 р. «Основи» стали величезним кроком уперед порівняно з часом, коли культурна політика визначалася постановами ЦК КП PC. Тут було прокламовано принципи державної політики в галузі культури, що загалом збігаються з міжнародно визнаними, однак, з-поміж головних пріоритетів на­звано «відродження й розвиток культури української нації», а також «утвердження гу­маністичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті», що, як законодавчо зафіксоване положення може в певних умовах стати підставою для запровадження цен­зури чи позбавлення підтримки певних мистецьких явищ, визнаних не досить високо­моральними чи негуманістичними.

«Основи» стверджують, що «в Україні гарантується розвиток мережі різних за вида­ми діяльності та формою власності закладів, підприємств та організацій культури...». Натомість реальних механізмів державної підтримки недержавних культурно-мистець­ких організацій «Основи» не створили, а щодо заохочення спонсорства та благочинства — відсилали до чинного законодавства, яке й донині лише розробляється. Щодо дер­жавного фінансування культури «Основи» вказували, що воно «здійснюється на норма­тивній основі за рахунок республіканського та місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об'єднань та інших джерел. Держава гарантує необхідне фінансування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків на­ціонального доходу України». Однак ця «гарантія» залишилася гаслом — насправді витра­ти на культуру в бюджеті України останніх років поволі знижувалися від 2 % на 1992 р. до 0,8 % на 1995 р. Окрім того, ринкові реформи унеможливили нормативний механізм фінан­сування, розрахований на планову економіку з контрольованими державою цінами.

Українська Конституція, яку було прийнято влітку 1996 p., проголошує гарантії свободи мистецької творчості й широкий доступ громадян до всього комплексу куль­турних надбань народу, без огляду на політичні переконання. За останній час ухвалено низку галузевих законодавчих актів, зокрема, закони України про бібліотеки, творчі спілки, музеї, кінематографію, благодійництво. Було зроблено ряд важливих кроків у справі реформування системи організації культурного життя, визначено пріоритети державної політики у галузі, зроблені певні кроки для збереження й підтримки центрів духовного життя, розроблено Концептуальні напрями розвитку української культури, якими визначено, що культура українського суспільства — важливий чинник системи національної безпеки. Вона може відіграти важливу роль у протистоянні таким негатив­ним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація, особливо серед молоді. Першорядне значення надається підтримці й розвитку культур національних меншин, всіх етнічних груп, які мешкають в Україні.

Досягнення цих цілей здійснюється шляхом створення механізмів підтримки і функ­ціонування культурно-мистецької сфери незалежно від форм власності, підпорядку­вання та правового статусу закладів, підприємств, організацій культури. Поряд із державними структурами та органами місцевого самоврядування ці завдання розв'язують творчі спілки професійних митців, благодійні фонди, національно-культурні товари­ства, інші культурницькі інституції, що діютьу сфері культури.

В умовах творчої свободи, незважаючи на господарську кризу, відбувся певний роз­виток різних жанрів та видів мистецтва, пожвавилося театральне, музичне, художньо-виставкове життя. Виникли нові незалежні театри, приватні галереї, проводяться різно­стильові мистецькі акції. Творчість багатьох українських митців отримала світове виз­нання. Протягом останніх років створено нові державні заповідники та музеї, присвячені постатям та подіям національної історії, що раніше замовчувалися з ідеологічних при­чин (як-от: гетьмана Івана Мазепи, Михайла Грушевського та ін.).

В останні роки спостерігалося пожвавлення інтересу до народної творчості, народ­них традицій, ремесел, обрядів. Адже вони забезпечують безперервність культурних процесів, є тим дорогоцінним джерелом, з якого повниться професійне мистецтво. Нині в Україні спостерігається відродження народи их традицій них ремесел. Осередками цього процесу стали заклади культури клубного типу, які для значної части ни населення, особ­ливо тих, що проживають у сільській місцевості, часто лишаються єдиними осередками культури. Клубна мережа України на сьогодні охоплює понад 20 тис. закладів, переваж­на більшість яких розташована на селі. Враховуючи особливості етнічної ситуації в нашій державі, приділяється велика увага питанням розвитку культур, мов, традицій національних меншин.

Але, водночас, комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніж у західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом «третього сектора» в культурі. У нас процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того щоб митець міг працювати творчо, не «продаючись» суто комерцій­ному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що в централізованому СРСР домінувала «радянська культура», натомість українське часто самі українці сприймали як про­вінційне, другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася в масову свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й далі нерідко провідні місця посідає неукраїнська маскультурна продукція. Все це має прямі економічні на­слідки — нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно.

Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до України. Для сучасної української молоді «найкращими» здаються не лише американські автомобілі, але й фільми, поп-співаки, кінозірки, а в результаті — принесені цими культурними продуктами життєві цінності та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає втому, що культурно-товарний обмін, на жаль, має одно­бічний напрям. Хоч він є наслідком втілення вжиття принципів вільного культурного обміну, все ж він залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає у нас, як поки що слабшого партнера, значно більше ніж дає, передусім — можливість органічно­го самостійного культурного розвитку. Тому висновок: аби не втратити свою унікальну культуру, слабші нації мають захищати свою економіку, культурно-дозвіллєву індуст­рію, але не через заборони та бар'єри, а через впровадження сприятливих податкових та інших механізмів для національного виробника культурно-мистецьких цінностей.

На сьогодні базовими законодавчими актами, які визначають правовідносини у сфері культури, залишаються Основи законодавства України про культуру та міжна­родні Конвенції, ратифіковані Україною. Робота над оновленням нормативно-правової бази культури нині зосереджена на таких напрямах:

— розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регламенту вали діяльність органів виконавчої влади, обов'язки місцевих органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері здійснення культурної полі­тики;

— розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів про спон­сорство, меценатів та організації, діяльність яких не спрямована на одержання комерц­ійного прибутку;

— вдосконалення законодавства про творчу діяльність, творчі спілки та асоціації, захист авторських прав митців, інтелектуальної власності, соціальний захист праців­ників культури і мистецтв;

— розвиток сучасного законодавства про охорону культурної спадщини, правила переміщення культурно-мистецьких цінностей, створення можливостей доступу до ху­дожніх надбань.

Втім не лише українські законодавці, а й громадська думка в перші роки незалеж­ності не були готові до реформування культурної політики на нових засадах, пристосу­вання її до умов громадянського суспільства та ринкової економіки. Головними вимо­гами культурно-мистецького середовища у той час були такі: збільшення бюджетного фінансування та повне звільнення закладів культури від оподаткування. Перші невмілі й нерідко невдалі спроби недержавних мистецьких організацій існувати в умовах вільного ринку, лише за рахунок власноручно зароблених коштів, породили в цьому середовищі не стільки прагнення ефективніше господарювати, скільки бажання повернутися під державну опіку. Показовим є приклад київських незалежних театрів — протягом 1992-1994 pp. майже всі вони або припинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування.

Двоїстою виявилася роль існуючих творчих спілок, побудованих за «галузевою» оз­накою (письменницька, композиторська та ін.). За успадкованою від радянського часу інерцією лише ці мистецькі об'єднання одержували фінансування з бюджету, незалежно від того, наскільки активною та мистецьки значущою була їхня діяльність. Керів­ництво «традиційних» спілок намагалося добитися законодавчого закріплення цього стану в нових умовах, аргументуючи це своїм великим внеском у збереження національної культури та виборювання незалежності, що викликало в нових мистецьких уг­руповань та асоціацій невдоволення і гостру критику. Негативно впливала на ефек­тивність державної культурної політики поділеність культурної сфери між кількома відомствами — Мінкультури, Мінмолодьспортом, Міннацкультом, Держтелерадіо тощо. Особливо очевидним був брак державної позиції щодо масової культури в Україні, не­безпечний в умовах експансії закордонної, передусім, американської та російської ко­мерційної маскультурної продукції.

Великого удару по інфраструктурі культури завдала господарська криза, що загост­рилася ще в 1989-1990 pp., та гіперінфляція: за три перші роки незалежності ціни вирос­ли в 1200 разів, практично припинилося будівництво в культурній інфраструктурі. Зак­ривалися кінотеатри, клуби, особливо профспілкові, на 20-25 % скоротилася кількість зайнятих у цій сфері. Багато талановитих митців, передусім, музикантів, співаків виїха­ли працювати за кордон. Особливо глибокою була криза в кінематографі та книгови­давництві — галузях, дуже залежних від фінансування та технічного озброєння. Однак за рахунок ініціативи громадськості та місцевого самоврядування у ці ж роки продовжу­вали відкриватися нові музеї, театри-студії, мистецькі галереї, приватні видавництва. Втім їх діяльність дуже стримує недосконала правова база: практично повна відсутність законодавчої підтримки організацій, не орієнтованих на одержання прибутку.

У цих умовах поширеною стала думка про «занепад української культури», хоч на­справді можна говорити лише про господарський занепад державно-комунальної галузі культури, цілком залежної від бюджетного фінансування та створеної свого часу, передусім, для ідеологічної обробки населення. Натомість у культурі як такій відбува­лися складні, суперечливі процеси глибинної трансформації, не завжди підтримувані відповідними законодавчими та господарськими акціями держави.

Оскільки левова частка культурної інфраструктури донині перебуває у державній та комунальній власності й фінансується з центрального та місцевих бюджетів, роль дер­жавних та місцевих владних структур щодо стану культурної сфери залишається клю­човою. Однак, з іншого боку, необхідність адміністративно-господарського управління державними та комунальними закладами культури, освіти, дозвілля при обмежених можливостях держави в сучасних умовах часто зводить діяльність відповідних відомств до адміністративно-фінансової, відсуваючи головну функцію — проведення державної культурної політики — на другий план. Основний орган, який мав би проводити цю політику (Міністерство культури і мистецтв України), за інерцією залишається більш галузевим, ніж функціональним міністерством, дбаючи, передусім, про безпосеред­ньо підпорядковану йому мережу закладів. Оскільки ж ця мережа далеко не охоплює всієї суспільної культурної інфраструктури, поділеної між кількома відомствами (переважно так само галузевими), місцевим самоврядуванням, творчими спілками та іншими інституціями, то слід визнати, що після зруйнування старого компартійного механізму ідеологічно-культурної обробки населення поки що не створено нового цілісного меха­нізму вироблення та здійснення державної культурної політики.

За покладеними на нього функціями Міністерство культури і мистецтв було орга­ном, що мав здійснювати державну культурну політику, однак, за реальними можливостями воно переважно діяло як орган управління підпорядкованими закладами галузі культури. В його складі — галузеві департаменти: кінематографії (колишнє окреме відомство — Держкіно), пластичних мистецтв та історико-культурного надбання, сцен­ічних та музичних мистецтв, культурно-просвітницької роботи (в його складі — управ­ління регіональної культурної політики), управління навчальних закладів, бібліотек; а також функціональні підрозділи — управління закордонних зв'язків, технічне, фінан­сово-економічне, правового забезпечення та персоналу тощо*.

Галузевим департаментам та управлінням Міністерства підпорядковано близько 120 закладів, творчих колективів, установ та підприємств загальнодержавного значення (на серпень 1995 р. 16 з них мали статус національних) — 3 театри, 17 інших музично-концертних організацій (симфонічні оркестри, хори, цирки, ансамблі тощо), 8 музеїв, 8 бібліотек, зокрема Парламентська бібліотека України), 6 кіностудій, 10 вищих навчаль­них закладів, 7 історико-культурних заповідників, 8 цирків, 4 науково-дослідних зак­ладів, кілька підприємств, газета «Культура и життя», журнали «Українська культура», «Пам'ятки України» тощо. Більшість цих організацій розташовані в Києві.

Управління культури виконкомів обласних рад до останнього часу не були підпо­рядковані Міністерству, але через своє управління регіональної культурної політики воно здійснювало вплив та методичне керівництво мережею клубних закладів. Після підписання в червні 1995 р. Конституційної угоди між Президентом та Верховною Ра­дою України та відновлення інституту обласних і районних державних адміністрацій утворилася адміністративна вертикаль: Міністерство культури і мистецтв — облуправ­ління культури — райвідділи культури.

Мережа масових бібліотек, що існує нині в Україні, фактично сформувалася ще пе­ред Другою світовою війною і з тих часів переважно лише модернізовувалася та реорга­нізовувалася. Щоправда, на початку 60-х pp. кількість масових державних бібліотек зросла до 30 тис, але переважно за рахунок дрібних; протягом 70-хрр. цю мережу було централізовано — створено 500 районних, близько 100 міських та 16 дитячих «централі­зованих бібліотечних систем», які фінансуються, адмініструються та поповнюються як єдині юридичні особи. На початок 1996 р. у цій мережі працювало близько 40 тис. осіб, що становить майже п'яту частину всіх зайнятих у культурній сфері. Шість найбільших бібліотек цієї мережі підпорядковані й утримуються безпосередньо Міністерством куль­тури і мистецтв, серед них — Національна парламентська бібліотека з фондами більше 5 млн. томів. Однак найсучаснішою і найавторитетнішою в Україні є Центральна наукова бібліотека Національної Академії наук ім. В. Вернадського (більше 11 млн. томів). Сис­тема бібліотек потребує наразі допомоги. Намітилась тенденція її неконтрольованого скорочення. Для призупинення цього згубного процесу прийнято постанову Кабінету Міністрів «Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками».

* Слід зауважити, що Указом Президента України від 2 грудня 2005 р. №1688/2005 затверджено "Положення про Міністерство культури і туризму України", в якому зазначається, що Міністерство є головним органом забезпечення державної політики у сферах туризму, а також державної мовної політики.

Уроки незалежності Україна проходить тернистий шлях створення правових, уп­равлінсько-адміністративних та фінансово-господарських умов задля збереження й розвитку своєї культури, духовних надбань українського народу, його кращих традицій і новацій. І вже на сьогодні ми, зрештою, маємо певну інфраструктуру культури, яка робить можливим подальший духовний прогрес народу, використання для цього духов­ної скарбниці, витвореної нашими пращурами. Конституція України проголошує га­рантії функціонування і розвитку основи національної культури — української мови — як державної. Основний Закон України визначає права і свободи творчості людини, збережсення і охорони культурної спадщини, творче втілення нових духовних напрямів і тенденцій.

Наразі всі галузі культури України охоплені докорінним реформуванням, яке пе­редбачає, передусім, певні зміни в структурі організації культурного процесу, підне­сенні ролі культури в державотворчих процесах та утвердженні національної свідомості.

Об'єктивні економічні складнощі призвели до скорочення мережі закладів і уста­нов, що негативно вплинуло на культурологічний процес. Для збереження народних скарбниць, духовних засад уряд і Президент зробили чимало. Видано Укази Президен­та, які встановили статус «національних» для відомих художніх колективів і закладів мистецтва і культури. Започатковано систему державних стипендій для видатних діячів мистецтва і обдарованої молоді. З іншого боку, з метою подальшого реформування виз­начено мережу закладів і кількість художніх колективів, які функціонують переважно за рахунок держбюджету. 1, нарешті, визнано за доцільне підтримати систему закладів і установ культури регіонального рівня.

Для втілення вжиття культурологічних реформ створюється і певна нормативно-правова база. З урахуванням нових економічних умов підготовлені та набули чинності закони «Про охорону культурної спадщини», «Про вивезення і ввезення культурних цінностей». Вже прийняті закони України «Про кінематографію», «Про театр і театраль­ну справу», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки». Уряд затвердив «Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку українсь­кої культури», які зумовлюють виконання вимог Конституції України щодо збережен­ня та охорони історико-культурної спадщини, гарантій свободи і художньої творчості, розвитку державної мови, свідомості громадян, культури української нації. Зазначені цілі можливо досягти лише створенням ефективних механізмів підтримки і прямого фінансування культурно-мистецької сфери, творчих об'єднань, художніх колективів. В цілому стратегію розвитку культури та духовності суспільства затвердила Верховна Рада України «Концепції державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки», Закон про яку було підписано Президентом України 3 березня 2005 р.

На стані розвитку сучасної української культури не могли не позначитися складні і часто суперечливі процеси у суспільній свідомості, які пов'язані зі змінами в соціально-політичному та економічному житті України. Як і раніше, заклади культури продовжу­ють орієнтуватись винятково недержавне фінансування, обсяги якого шорічно зменшувалися. І в цій ситуації мистецькі та культурологічні заклади, колективи мають зна­ходити нові форми роботи, альтернативні позабюджетні джерела фінансування. А для цього потрібне і відповідне законодавче поле. З цього приводу привертає увагу постано­ва Кабінету Міністрів України від 5 червня 1997 р. № 534 «Про затвердження переліку

платних послуг, які можуть надаватися закладами культури і мистецтв, заснованим на державній та комунальній формі власності». А 23 квітня 1997 р. згідно з наказом Міністер­ства культури і мистецтв, Міністерства фінансів і Міністерства економіки було затвер­джено порядок надання платних послуг закладам и культури і мистецтв. Кабінет Міністрів України ініціював розробку «Національної програми збереження бібліотечних і архів­них фондів», програми створення загальнодержавної цілісної автоматизованої інфор­маційно-бібліотечної системи із входженням до Інтернет.

Процес реформування відбувається і в галузі освіти, яка готує фахівців для вирі­шення майбутньої долі нашої культури. Цей процес триває важко, боляче і з певними втратами, які так відчутні у сфері мистецтва. Відсутність коштів часто призводить до унеможливлювання навчання талановитої молоді, особливо якщо це навчання платне. Не менш загрозливе становище і професорсько-викладацького складу навчальних зак­ладів. Необхідно зберегти та залучити до творчо-наукової діяльності кращих митців, діячів мистецтв. Цьому мають сприяти, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку присудження наукових ступенів та про присвоєння вчених звань», Указ Президента України «Про державну підтримку культури і мистецтв в Ук­раїні», Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності».

Відомо, що в часи економічної скрути, передусім, страждають культура, наука, осві­та і медицина. І все ж таки в останні десятиріччя в Україні вдалось створити і зберегти досить ефективну систему мистецької та культурологічної освіти — від дитячих есте­тичних, музичних, хореографічних, мистецьких, музичних шкіл, училищ до вищих на­вчальних закладів культури і мистецтв.

Нині в Україні здійснюються заходи щодо збереження духовної спадщини, зокрема, традиційних культур етносів і народів, які населяють Україну. Чимало зроблено і у ство­ренні єдиного загальнодержавного культурного простору, правового поля, утвердженні української мови як важливого чинника розвитку культури і мистецтва.

Шукаючи власний шлях розвитку культури, український народ не цурався і не цу­рається наслідувати кращі здобутки своїх історичних сусідів, надбання європейських народів. Поряд із проблемою збереження народної культури, духовного надбання ми­нулих поколінь виникають і вирішуються питання інтеграції на підвалинах загально­людських цінностей, які об'єднують нас в європейську, світову культурну спільноту.