Розділ 17. Україна у складі радянської супердержави (1946-1965)
| УРСР у післявоєнному світі |
 Одним із свідчень посилення позицій СРСР у післявоєнному світі стала участь УРСР (разом з СРСР і Білорусією) у створенні Організації Об'єднаних Націй (квітень-червень 1945 р). Відбулися і суттєві геополітичні зміни. Щезла напруга на західних кордонах України, бо у країнах Східної Європи (Албанії, Болгарії Польщі, Східній Німеччині, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Югославії) утворилися залежні від СРСР режими. Під проводом компартії тут були проведені політичні та економічні перетворення на кшталт радянських, хоча й з урахуванням деякої специфіки. Диктатура пролетаріату здійснювалася у формі т. зв. народної демократії. Виникла світова система ("світовий табір") соціалізму, до якої увійшли також і деякі країни Південно-Східної Азії (Китай, Монголія, Північна Корея, Північний В'єтнам). За домовленістю з Чехословаччиною до УРСР було приєднано Закарпаття, а Польщею – затверджені кордони, встановлені у 1939 р., відбулося переміщення етнічних українців з Польщі в Україну, поляків – навпаки. Отже, вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності. Процес врегулювання територіальних питань сприяв об'єднанню українських земель у складі єдиної держави, майже повному завершенню формування державної території. |
| Відбудова народного господарства |
| Посилення політичної ваги СРСР і в. т. УРСР не співпадало із станом їхньої економіки, яка дуже постраждала у роки війни. В Україні загинуло не менш як 7 млн. людей, зруйновано більш як 700 міст, 23 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств тощо. Великих втрат зазнали Білорусія, Росія. Потребували економічної допомоги союзники СРСР. Хоча через посуху 1946 р. в Україні настав голод, республіка була змушена ділитися продовольством із сателітами СРСР. Навпаки, війна значно збагатила Сполучені Штати Америки, де промислове виробництво зросло за роки війни вдвічі. Більшість країн світу потрапила у економічну і політичну залежність від США. У США була створена атомна бомба, її випробування відбулося на населенні японських міст Хіросіма (6 серпня) і Нагасакі (9 серпня 1945 р.). Розповсюдженню американського панування в світі заважав СРСР. Маючи значну на той час економічну і воєнну перевагу над країнами соціалістичного табору, США розпочали першими підготовку до третьої світової війни у формі "холодної війни" проти СРСР, надали підтримки оунівському підпіллю. В свою чергу, сталінське керівництво використало міжнародну напруженість як привід для подальшого зміцнення адміністративно-командної системи та нових репресій. Було безпідставно відселено із західних областей України сотні тисяч чоловік. Змушене відволікання значної частини коштів і ресурсів на зміцнення обороноздатності не завадило державі надати суттєву матеріальну підтримку регіонам, які особливо постраждали під час війни, Ворошиловоградська, Дніпропетровська, Львівська, Сталінська, Харківська області протягом 1946-1948 рр. одержали з Росії 45 тис. верстатів, електродвигунів та іншої машинобудівної продукції. У відбудові Дніпрогесу брали участь більш як 120 підприємств країни. Промисловість Львова була майже повністю укомплектована обладнанням, яке надійшло з Москви. Ленінграда та інших російських міст. Львівський завод телеграфної апаратури був повністю перевезений з Саратова. Відбудова промисловості була здійснена до 1950 р. Обсяг промислової продукції збільшився за 5 років майже в 4.5 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Особливо великим був прогрес у Західній Україні, де до війни великої промисловості практично не існувало. Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн світу. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Німеччина, Франція. Інше становище склалося у сільському господарстві. Воно зазнало особливо великих втрат під час війни: загинула на фронті більша частина чоловіків, повністю знищені машинно-тракторний парк, худоба тощо. Тут зберігалися елементи феодальних відносин: безкоштовна праця відробітки у колгоспному, а фактично державному виробництві); покріпачення селянства, яке через відсутність паспортів було позбавлене можливості залишити місце проживання; велика особиста залежність колгоспника від адміністрації. Через засуху 1946 р. в Україні настав голод, від якого особливо постраждало сільське населення, померло близько 800 тис. чол. Головним чином за рахунок низького життєвого рівня і експлуатації селянства з боку держави, примусової підписки на облігації державної позики щорічно здійснювалося зниження цін на окремі товари, що в ті часи подавалося пропагандою як піклування Сталіна про людей. |
| Політичні події |
| Напружену, виснажливу і майже безкоштовну працю людей на користь держави, їх здатність зносити матеріальні нестатки не можна пояснити тиском тоталітарної системи та рабською психологією «совків». Головне полягає в патріотизмі, впевненості громадян у правоті своєї справи, чим і відзначалося старше покоління. Радянські люди перемогли фашизм, захистили свою Батьківщину, віддавали всі сили відбудові своєї країни. Багато хто сподівався на більш гуманне ставлення держави до власного народу. Цього не відбувалося: знов проводилися безпідставні арешти, примусові мобілізації робочої сили, масові депортації населення (західні українці кримські татари). Репресії проти керівних кадрів і свавілля бюрократів почалися в Україні, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. М. Каганович (1947 р.). М. С. Хрущов, який займав цю посаду з 1938р. і водночас був головою Ради Міністрів, у цей період лише очолював уряд республіки. Таким було йому покарання за те, що наважився заперечити Сталіну з приводу хлібозаготівель в Україні під час голоду 1946-47 рр. М. С. Хрущов, який у 1948-1949 рр. знов очолював республіканське партійне керівництво, залишив про себе згадку як енергійний керівник, політичний діяч, який із симпатією ставився до України. Цього не скажеш про його наступників: Л. Мельникова, О. Кириченка, М. Підгорного. У ході ідеологічної кампанії по боротьбі з космополітизмом і буржуазним націоналізмом, яка розпочалася наприкінці 40-х рр., зазнали гонінь деякі видатні діячі культури. Серед них українські митці: кінорежисер О. Довженко, композитор К. Данькевич, письменники М. Рильський, О. Сосюра. Ю. Яновський та ін. Отже, відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги. Характерними рисами відбудовчих процесів в республіці були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи. Суттю повоєнних суспільних перетворень в західних областях України було продовження та завершення соціалістичної перебудови "возз'єднаних" земель. Ідеологічні компанії тоталітарного режиму у відбудовчий період не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, але вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режиму консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися. Процес лібералізації режиму розпочався лише після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) і увійшов в історію як період "хрущовської відлиги" від назви книги І. Еренбурга "Оттепель". У цей період за ініціативою Першого секретаря ЦК КПРС М. С.Хрущова відбувалася реабілітація невинно засуджених, були здійснені заходи щодо обмеження влади адміністративно-управлінського апарату, припинилася практика політичного терору проти цілих соціальних верств і позасудового покарання громадян, заохочувалася суспільно-політична активність населення. Помітною подією у суспільно-політичному житті УРСР стало святкування у січні 1954 р. 300-річчя Переяславської Ради як ювілею Возз'єднання України з Росією. З урахуванням складного економічного становища Кримської області, а також близькості її до УРСР Президія Верховної Ради СРСР прийняла у ці дні рішення про входження Криму до складу Української РСР. Видатну роль у десталінізації радянського суспільства відіграв XX з'їзд КПРС (лютий 1956р.), делегати якого на закритому засіданні заслухали доповідь М. С.Хрущова “Про культ особи Сталіна та його наслідки”. Основні положення доповіді у дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. Однак гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації. У жовтні 1961 р. відбувся XXII з'їзд КПРС. Він прийняв третю Програму КПРС, яка започаткувала «розгорнуте будівництво комуністичного суспільства» в СРСР. Мета побудови суспільства, де буде діяти формула «від кожного — за здібностями, кожному — за потребою», була нереальною в кращі з посередньою продуктивністю суспільної праці, однак, більшістю людей вона була зустрінута з ентузіазмом, стимулювала багато чудових рухів і починань: за комуністичне ставлення до праці, за перехід передовиків виробництва у відстаючі трудові колективи, за поєднання шкільної освіти з виробництвом та ін., що займали значне місце у суспільно-політичному житті в Україні. Характерною ознакою того часу було тяжіння молоді до освіти, наукових знань, культурної спадщини людства. «Хрущовська відлига» створила сприятливі умови для творчості. Лауреатами Ленінської премії, яка присвоювалась з 1956 р. стали О. Довженко за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». О. Гончар за роман «Тронка». Щирі спроби М. С.Хрущова позбавитися сталінської політичної та ідеологічної спадщини поєднувалися з його волюнтаристськими діями. Помилки М. С. Хрущова були використані як привід для його усунення від влади вищою партноменклатурою, яка була незадоволена перш за все демократичними зрушеннями в державі та партії. У жовтні 1964 р. Першим (з 1966 – Генеральним) секретарем ЦК КПРС став Л. І.Брежнєв. Головою Верховної Ради СРСР М. В.Підгорний. Під гаслом критики волюнтаризму і суб'єктивізму почалося в СРСР відродження сталінізму, хоча й без масових репресій. Провідником цієї політики в Україні був Перший секретар ЦК КПУ П. Ю.Шелєст, який спочатку лестив Хрущову, а у жовтні 1964 р. взяв участь у його зміщенні та паплюженні. Отже, суть кардинальних змін, що проводилися в період "хрущовської відлиги", полягає у лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася у припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського фактора у державному і громадському житті, розширення прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах. |
| Економічний розвиток |
Схожі матеріали
|
Розділ 18. Загострення протиріч (1965-1990).
| Економіка України у добу науково-технічної революції (НТР) |
| Наприкінці 50-х рр. у індустріальних країнах розпочалася науково-технічна революція (НТР), яка означає поєднання науки з технікою і виробництвом; використання комп'ютерної техніки та перехід від машинного виробництва до автоматизованого, від механічних технологій до хімічних, біохімічних, фізичних; створення штучних синтетичних матеріалів; стирання граней між розумовою і фізичною працею. Суттєво підвищується у суспільстві статус кваліфікованих робітників, рівень їхньої соціальної захищеності. В зв'язку з цим в 60-80-х рр. розвинуті країни Заходу перейшли до якісно нового стану економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Наука стала продуктивною силою. У результаті політики ресурсо - та енергозбережень скоротилися суспільні витрати на виробництво сировини та електроенергії. Одночасно запроваджувалася комплексна механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва, використати їх у сфері обслуговування. На тлі структурних змін у виробництві спостерігається підвищення життєвого рівня населення. Радянський Союз випереджав інші країни у деяких провідних галузях науки і техніки, зокрема, у атомній енергетиці та космонавтиці. На кінець 60-х рр. впровадження комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів завершилося більш як на 300 промислових підприємствах України. Однак у цілому технічний рівень наших підприємств, продуктивність праці у промисловості та сільському господарстві відставали від деяких країн світу, що було обумовлено, перш за все, відсутністю на виробництві економічних стимулів до запровадження досягнень НТР. Нове керівництво, продовжуючи реформаторський пошук М. С. Хрущова, вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Газета "Правда" ще 1962 р. опублікувала статтю професора Є. Лібермана "План, прибуток і премія", яка була написана на основі аналізу досвіду роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу. На сторінках газети під час дискусії, розгорнутої навколо пропозиції вченого, поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання. Ця модель і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток. Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції. Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два взаємовиключаючих процеси: посилити централізм в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів ) та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною – Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала. Отже, під час косигінської реформи правлячі кола зрозуміли, що неможливо прищепити окремі елементи ринку (рентабельність і прибуток) директивній економіці сталінського типу. Економічна реформа повинна була здійснюватися паралельно з політичною. Але це ніяк не влаштовувало компартійно-радянську олігархію. У 1971 р. проголошено гасло переводу радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі. Однак у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях дальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ГРЕС, декілька атомних електростанцій, у т. ч. Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ): видобуток вугілля – 27.5, залізної руди 51.3, виробництво сталі –36.3, доменного та сталеплавильного обладнання – 52.1, магістральних тепловозів – 95.1, цукру піску -52.4. В зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 60-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960- 1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази. До цього слід додати безгосподарське використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі занедбаними залишалися соціальна й духовна сфера. З українського села протягом 1965-1985 рр. виїхало 4,6 млн. чол. Як "неперспективні " припинили своє існування сотні сіл республіки. У селах і в містах трудящі спіткалися з низкою проблем (нестача житла, продуктів харчування, одягу тощо). Тим часом зростала мережа закритих спецмагазинів, у яких за помірними цінами певні групи номенклатурних осіб з партійного і державного апарату мали змогу придбати високоякісні продукти харчування, вирощені без застосування хімічних добрив, а також одяг, взуття тощо. Отже, характерними ознаками соціально-економічного розвитку УРСР з 1965 по 1985 р. були диспропорційність, затухання, тенденція до стагнацій. Дедалі більше кризові явища поглиблювались під впливом особливостей функціонування господарства республіки. Правда про негативні тенденції у розвитку радянської економіки приховувалася від народу. Ілюзія благополуччя та певний рівень життя людей підтримувались лише за рахунок величезних валютних надходжень від продажу за кордон тюменської нафти. |
| Спроби перебудови суспільства. В. Ю. Андропов, М. С. Горбачов |
| Сподівання на можливість реформування і оздоровлення радянського суспільства виникло у зв'язку з перебуванням на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС Ю. В.Андропова (листопад 1982 – лютий 1984 р.) Він зробив спробу переосмислення марксистської теорії, визначити характер суспільства, що утворилося у СРСР, розпочав боротьбу з корупцією, ініціював жорстокі заходи щодо наведення дисципліни на виробництві. Смерть Андропова зупинила цей процес. Після короткочасного врядування хворого і немічного К. У.Черненка Генеральним секретарем ЦК КПРС у березні 1985 р. став М. С.Горбачов, представник молодшого покоління партійної еліти. Він висунув давно назрілі завдання і гасла: оновлення соціалізму, перебудови та демократизації радянського суспільства, прискорення соціально-економічного розвитку країни, інтенсифікації виробництва, гласності, нового політичного мислення та ін. Перебудова, яка розгорнулася в другій половині 80-х рр., була спробою партійно-державного керівництва вивести СРСР з глибокої кризи, що охопила всі сфери суспільства. Але намірам верхів суперечили життєві потреби. Горбачовське прискорення не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особистої ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових принципах. Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон "Про індивідуальну трудову діяльність" (листопад 1986 р.). У 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак, найголовнішої сфери – виробничої індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулись мало. Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987 р. Закон "Про державне підприємництво", на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у віданні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати їм самостійності, передбаченої Законом. Щоб утримувати їх під контролем. використовувалось система директивного планування, централізований розподіл матеріальних ресурсів, постачання фінансування та ін. У 1987-1989 рр. в економічній політиці державного керівництва стали з'являтися нові моменти. Одним з головних завдань перебудови було проголошено встановлення контролю з боку народу над господарським життям, "передача економічної влади трудящим". На липневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було поставлене питання про радикальну економічну реформу. Головне, що передбачала реформа, – це перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних методів і демократичних засад управління. Намічалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого стимулювалося перетворення державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління повинно було змінитися економічним механізмом ринкового типу. Головним питанням реформи стала можливість співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990 р. Урядом було опубліковано програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі з боку держави. Програму було відкинуто та затверджено основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки. Радикальна економічна реформа зупинилася перед могутньою адміністративно-командною системою. Економічне становище в країні в цей час швидко погіршувалося. Це виявилося у наростанні темпів інфляції, поглибленні дефіциту бюджету. Карбованець перестав виконувати свої функції. В 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набули натуральні або бартерні обміни. Планові поставки повсюди зривалися. Економічна ситуація все більше виходила з-під контролю центральних відомств, партійних верхів. Страх перед ринковими відносинами, величезний вантаж стереотипів минулого, небажання позбутися звичайних привілеїв штовхнули їх на половинчаті рішення, що найгіршим чином відбилося на становищі народного господарства. Усе це в комплексі призвело до логічного результату. В 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги суспільного виробництва. Національний доход України вперше за повоєнні роки зменшився на 15%. Отже, економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 80-х років так і не змінився очікуваним прискоренням. Замість нього почався відкат назад. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до незворотного розвалу народного господарства. |
| Політичне протистояння в українському суспільстві |
| 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС, поблизу Києва. Керівники КПРС і КПУ намагалися приховати масштаби катастрофи від людей, смертельну небезпеку для їхнього життя. Більш того, організували проведення першотравневої демонстрації у Києві, коли радіаційна обстановка не дозволяла цього робити. Все це дискредитувало їх і дало ще одну підставу для нищівної критики з боку опонентів, прискорило крах політичної системи, розвал СРСР. А ще раніше "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. В радянському суспільстві в 60-70-х роках виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Ідеологія дисидентства, що зароджена як сумнів, у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово перетворилося у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Основними течіями опозиційного руху в Україні були самостійницька, яку представляли національно-визвольний рух підпільних груп, національно-культурницька, репрезентована рухом шестидесятників, правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна). Дисидентські підпільні групи та організації відмовлялися від збройних методів опору режиму, намагалися діяти конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук'яненком (1959-1961 рр.) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964-1967). Правозахисна течія руху була представлена Українською Гельсінською Спілкою (УГС, 1976-1988) Миколи Руденка. Пласт антидержавної опозиції також становили борці за свободу совісті, зокрема представники репресованої Української греко-католицької церкви. Щодо концептуальних поглядів дисидентів, то найрадикальнішою і найбільш переслідуваного з течій руху була самостійницька. ЇЇ представники відстоювали ідею незалежності України. Спільним для всіх напрямків опозиції руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний, як вони вважали, статус України. Суттєвих змін зазнала точка зору стосовно політичного ладу України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка. Перша поява позацензурних видань датується 1964 р. Серед перших "самовидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Івана Драча та ін. Про діяльність і погляди дисидентів українська громадськість довідувалася головним чином через закордонні радіостанції "Свобода", "Голос Америки" та ін. Будь-якого масового опозиційного руху в Україні не існувало, доки XIX конференція КПРС (1988 р.) не санкціонувала утворення народних фронтів, рухів на підтримку перебудови. У 1989 р. з ініціативи Київської організації Союзу письменників України та Інституту літератури АН УРСР виник Народний рух України за перебудову, або просто Рух. Популяризації цієї громадської організації ненавмисно сприяло керівництво КПУ, зокрема, зав. ідеологічним відділом ЦК Л. М.Кравчук, який невдало провів телевізійну полеміку з представниками Руху. Виникли також екологічна асоціація "Зелений світ", Історико-просвітницьке товариство "Меморіал" та ін. "Неформальні" громадські формування, які дедалі посилювали критику КПРС, об'єднували навколо себе усіх невдоволених існуючим суспільним ладом, У 1990 р. "неформали" об'єдналися у політичні партії, яких до кінця року стає 16. Серед них: Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Демократична партія України, Соціал-демократична партія України та ін. Однак провідною опозиційною силою залишався Рух, який поступово переходить на відверто антикомуністичні позиції, розпочинає боротьбу за владу з КПРС і за вихід України зі складу СРСР. 28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України від імені українського народу – громадян України всіх національностей прийняла Конституцію – Основний Закон України. Конституція складається з 15 розділів (розділ ХV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст.2) з єдиним громадянством (ст.4). Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Державною мовою в Україні є українська (ст.10). У ст.20 визначаються державні символи України: герб, гімн, прапор, столиця. Проголошений у ст.8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втілення вищої справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів. Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляді. Ключовою для всієї Конституції є ст.3, яка проголошує людину найбільшою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов’язком держави. У розділі „Права і свободи та обов’язки людини і громадянина” накреслено систему особистих, соціально-економічних, політичних прав людини. Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України – Верховної Ради, що обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Український парламент може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету міністрів України. 3 січня 2006 р. повноваження Верховної Ради розширяються і Україна стає парламентсько-президентською республікою. До січня 2006 р. Президент України визначався Конституцією як глава держави. Він був гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав на свободу людини та громадянина. Президент не є одним із суб’єктів розподілу влади. Він об’єднує всі гілки влади в єдине ціле, здійснює узгоджувальні функції стосовно їх діяльності, виступає в ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь. Кабінет Міністрів визначається в Основному Законі як вищий орган у системі органів виконавчої влади. Прем’єр-міністр призначається Президентом за згодою більше половини конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш як 226 депутатів. Повноваження уряду припиняється у разі обрання нового Президента, заяви про відставку Прем’єр-міністра, звільнення Прем’єр-міністра Президентом і ухвалення парламентом резолюції недовіри урядові. В кінці березня 2006 р. відбудуться вибори до Верховної Ради України і місцевих рад за пропорційною системою. Лідер політичного блоку чи партії, які отримають найбільше місць в парламенті стане Прем’єр міністром України і будуть розширені його повноваження. З приняттям Основного Закону створено якісно нову інституцію у системі державних органів – Конституційний суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх сферах життя, на стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найбільшої юридичної сили Конституції. Функції Конституційного Суду полягають у розв’язанні питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, а також в офіційному тлумаченні Конституції та законів. Таким чином, нова Конституція знаменує поступовий перехід від ліберального авторитаризму до конституційного демократизму, регулювання всіх сфер життя лише на основі права. Проте приняття Конституції недостатньо, необхідно навчитися жити за нею, підвищувати правову освіту громадян, посилити контроль за дотриманням законів, привести нормативно-правову базу у відповідність з конституцією, здійснити кодифікацію законодавства. Це дозволить завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і правової держави. |