Дружина Череваня – Меланія Череваниха

Про зовнішність Череванихи сказано, що вона «молодиця свіжа та повновида». Про її характер дізнаємось більше: Череваниха верховодить у родині, фактично має більшу владу, ніж слабохарактерний Черевань, у спірних випадках нав’язує свою волю: наприклад, наполягає, що її дочка Леся має стати дружиною гетьмана Сомка, а не Петра Шраменка, як би того хотів Черевань. Череваниха горда, рішуча, амбіційна.

Леся Череванівна.Любовна лінія роману представлена образом Лесі (доньки Череваня). У дусі народних пісень змальована краса Лесі («Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті – так усякому на душі мов сонечко світить»), її кохання з Петром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образ красуні з українського фольклору - вона уособлення жіночої краси й чистоти. Риси характеру Лесі: скромна, боязка, ніжна, романтична, мрійлива, вірна в коханні.

Запорозький отаман Кирило Тур. Кирило - найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Портрет героя: «… здоровенний козарлюга. Пика широка, засмагла на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії борви аж геть піднялись над тими очима…» Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї. Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, - козацька честь: "Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного". Мета його життя - здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила - філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його. В основі химерності Кирила - глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ. Проте здатен Кирило й на лихі вчинки заради власної втіхи: так, він викрадає Лесю й хоче силоміць зробити її своєю дівчиною. Тим не менш, в інших ситуаціях той самий персонаж виявляє героїзм та готовність на самопожертву заради козацької слави.

Другорядні персонажі

«Божий чоловік» - кобзар. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами.

«Січовий дід» Пугач - представник запорізького козацтва в романі. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було "ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого". Так, на "чорній раді" він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.

Василь Невольник- Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище - Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.

Аналіз «Чорна рада»

(1857)

Літературний рід: епос.

Жанр: перший історичний роман в українській літературі (роман-хроніка; історико-пригодницький роман).

Тема: зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. — доби Руїни.

Головна ідея: утвердження думки про необхідність національної злагоди українців, про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта (культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення).

Головні герої: наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта Золотаренко, кошовий гетьман Запорозької Січі Іван Брюховецький, московський князь Гагін, запорозький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний), його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Черевань, його дружина Меланія і дочка Леся; Божий Чоловік.

Сюжет твору: приїзд батька й сина Шрамів на хутір Хмарище до Череваня, знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком — бажання Шрама заручити Петра й Лесю — Шрами й Черевані в Києві, розмова з незадоволеними міщанами — знайомство Лесі з Кирилом Туром — зустріч Череваня й Шрама з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі — вечеря Сомка, Шрама, Череваня, Тура й Лесі в Києві, натяк Тура на викрадення Лесі — нічне викрадення Лесі, двобій Кирила Тура з Петром Шраменком — гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина — зустріч Петра Шрамен-ка з Кирилом Туром, сніданок у нього вдома — покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Петра додому — перипетії в Ніжині — Чорна рада в Ніжині — обурення обдуреної черні, розчарування її в Брюховецькому — пропозиція Тура порятувати ціною свого життя Сомка (у в’язниці) й відмова останнього — засудження Тетерею на смерть старого Шрама («як бунтівника») — одруження Петра ІІІраменка й Лесі.

Композиція: роман складається з вісімнадцяти частин, у ньому наявні дві сюжетні лінії: головна — політична (вибори гетьмана) і другорядна (любовна). Оригінальним композиційним прийомом у творі є образ дороги, якою полковник Шрам і його син їдуть із Правобережної України на Лівобережну до наказного гетьмана Якима Сомка.

Історичною основою твору є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. Боротьба за гетьманування після смерті Б. Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп були висунутими на гетьманство Павло Тетеря, Яким Сомко й Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна. На Чорній раді гетьманом було обрано підступного Брюхо-вецького. Переможець скарав Сомка та його прибічників на горло…

Центральним у романі є образ соціальних низів, черні (звідси й назва «Чорна рада»). Це узагальнений демократичний образ українського народу — запорозьких козаків, міщан, селян тощо…

Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, — Брюховецький, Ва-сюта, Вуяхевич — позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «Мізерна пиха розгорнулась усюди по гетьманщині. Почали знатні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші… Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшинування! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими».

Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо…

Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в романі найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продовжувача справи Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під одну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».

З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України… Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продалися шляхтичам за «лакомство нещасне» і злигалися з поневолювачами народу… Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму.

Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хоробрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… У ту пам’ятну ніч, коли Кирило Тур викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бився із зловмисником не на життя, а на смерть.

Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцентровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Божого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в моральному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»…

Найяскравіший з образів козаків — Кирило Тур. Про те, що він користується симпатією автора, легко визначити з опису зовнішності героя: «…здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима…» Цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ — мати, а Луг — батько… Головне для Кирила — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного». Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею… Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана Сомка, засудженого до страти.

Хуторяни, козаки Череваня, живуть безтурботним життям на лоні ідилічної природи. Про Череваня, колись завзятого козарлюгу, а тепер обважнілого хуторянина, саме прізвище говорить. Череваниха — «молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя». Про їхню дочку Лесю написано скупо, але промовисто: « Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить». Череванів хутір — ідеал Куліша натурального життя людини в повній гармонії з природою і совістю, у дотримуванні Божих заповідей

Пантелеймон Куліш

(1819-1897)

Автор першої фонетичної абетки для української мови

Народився 7 серпня 1819 року в містечку Воронежі Чернігівської губернії.

Навчався в Новгород-Сіверській гімназії. а першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.

З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті.

Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі.

Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року.

У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга.

Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу.

Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права.

Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси».

В останні роки життя оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії.

Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін».

У змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Твори:

- перший україномовний історичний роман «Чорна рада»

- гумористичні оповідання:

· «Циган»

· «Пан Мурло»

· «Малоросійські анекдоти»

- оповідання на тему нещасливого кохання:

· «Гордовита пара»

· «Дівоче серце»