Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектру української поезії

Щоб сприймати модерну лірику початку XXI ст., треба, на думку сучасного поета Петра Мідянки, «мати відчуття не тільки мови, а й слова… В поезії рівень «зрозуміле-незрозуміле» не головний. Тут важить чуттєве начало, а не раціональне».

Авангард в сучасних умовах набув вигляду неоавангарду. Поезії притаманна незвична епатуюча метафоризація (Аполлінер: «Ірреальне шампанське піниться, наче равлик або як мозок поета»), гра значеннями, образами, звуками, багаторазове повторення, прагнення відокремити звукову форманту вірша від змістовної, виділити «чисту музику» вірша, знайти графічну форму вірша, адекватну змістові (калліграми Аполлінера). Логічною була відмова від традиційного розміру, рими, ритму, розділових знаків.

У поезії авангардизм проявився у творчості символістів привертає увагу своїми парадоксальними формами. Зараз багато мовиться про те, що неоавангардизм - це явище кічу (англ. kitchen - кухня), жанр масової культури, що спирається на фольклорні взірці й має виразне дидактичне спрямування.

Головне завдання неоавангардистів - зруйнування народницьких стереотипів у сприйнятті української поезії, основними мотивами якої майже два століття були визвольна боротьба й любов до батьківщини.

Неоавангардисти стверджують, що поет - це звичайна людина, яка може (має право) бути недосконалою. Поети-неоавангардисти звернулися до Івана Котляревського, а їхнім улюбленим героєм став Еней.

В. Неборак наголошував: «Наш батько - це є Котляревський. Це засновник бурлеску»; як і Еней, герої авангардних поезій мандрують світом, потрапляють у пригоди й ніде довго не затримуються.

З якою ж метою неоавангардисти так щедро використовували творчість І. Котляревського? Чому їх творчість вважається знаковою на зламі XX і XXI ст.?

Річ у тому, що вивищення засновника української літератури означає переосмислення попереднього літературного шляху. Тобто поети 1980-х pp. започаткували розвиток нової естетичної епохи на зламі XX і XXI ст., а саме - перехід від соцреалізму до розмаїття стильових течій і напрямів.

Визначальна риса авангардної поезії 1980-х pp. - карнавалізація. Творчість молодих поетів-неоавангардистів влилася в могутнє річище суспільного карнавального дійства, типовими виявами якого стало тотальне маскування та травестійне «перелицьовування» політичних сил; перефарбування прапорів; зміни пам'ятників тощо. Панування карнавального духу в літературі дало підставу назвати її карнавальною.

Поети творчо використали теорію гри: вихід за рамки матеріально-реального життя в інше буття; усередині ігрового часу та простору панують свої закони, свій лад, порядок, гармонія й ритм та ін. Ілюзія інакшої реальності в авангардних поетичних текстах створюється за допомогою таких типово карнавальних засобів:
- бурлеск (жартівливий, епатаційний, пародійно знижений тон, мета якого - вказати на невідповідність застарілих літературних цінностей у нових умовах);
- буфонада(жарт, блазенство - засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів);”
- балаган (карнавалу) - тяжіння до рольової, персонажної лірики, у якій виступають різні маски й манекени, епатажу (скандальна витівка - провокація узвичаєного).

Потреба зміни «високої» культури «низькою» як найвизначальніша риса Карнавалу спонукала неоавангардистів удатися до переписування класики, до іронічно-саркастичного переосмислення попередніх текстів. Це виявляється в цитуванні класиків, у використанні літературних алюзій, розшифровувати які має високоосвічений читач (алюзія — жарт, натяк: відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу з розрахунку на ерудицію читача). Класика стає предметом карнавальної гри.

Наприклад, бубабіст В. Неборак у своєму вірші «Мені тринадцятий рік минав» творчо використовує цитати з Шевченкових текстів («Мені тринадцятий минало», «Причинна», «Сон», «Мені однаково...»); інший поет-авангардист Семен Либонь з «Пропалої грамоти» створює цикл під промовистою назвою «Колекція поетів», стилізуючи під Шевченка, Франка, Сосюру. Тичину тощо.

Найбільша частина поетичних пародій була спрямована проти фальшивої патріотичної тематики й надмірної заангажованості української літератури народницького спрямування. Замість патріотичних почуттів у поезії молодих авторів зазвучали нотки зневіри, песимізму, заперечення попередніх цінностей та ідеалів.

Юрко Позаяк написав поезію «Дядько Онисим не знає англійську», яку можна сприймати як пародію на вірш Б. Олійника «Про хоробрість» Наприкінці 1980-х pp. стало зрозуміло, що національно-патріотична ідея дискредитувала себе, надії на сподіване відродження не справдилися, тож іронічний пафос таких віршів цілком умотивований.

Особливого розголосу набув відомий вірш О. Ірванця «Любіть Оклахому! Вночі і в обід», що пародіює поезію В. Сосюри «Любіть Україну». О. Ірванець висміює всіх «перефарбованих» людей:

Раптово усі поставали борцями,
Усі з піджаків майорять прапорцями.
У творчості неоавангардистів спостерігається змішання «високих» і «низьких» жанрів. З'являються модернізовані класичні жанри: українська віршована барокова драма, бурлеск, травестія, сонети тощо.

Окрім того, «високі» жанри наповнюються авангардним духом, вони написані за темами апокаліпсичного світу (прикладом можуть слугувати «Кримінальні сонети» Ю. Андруховича). Початок ХХІ ст. ознаменований активним створенням різних літературно-мистецьких гуртів, які поставили собі за мету привернути увагу і шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю.